Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно

Саме такий ракурс уваги, саме такий сценарний прийом, саме таке елегантне запрошення глядача стати співтворцем реальності інших, у першу чергу й принесли славу цьому фільму. Але навіть цього було б недостатньо, щоб піднести його на саму вершину кінематографічного Олімпу.

Навіть серед кращих фільмів класика «Вікно у двір» виділяється своєю кінематографічною довершеністю. Насолоду приносять буквально всі його складові: глибокі й дотепні водночас діалоги, прекрасний сценарій, який дійсно тримає в приємній напрузі увесь екранний час, чудова гра акторів – оскароносного Джеймса Стюарта та однієї з найкрасивіших блондинок не лише в історії кіно, але й світського вищого світу, Грейс Келлі, майбутньої княгині Монако. Гічкок справді любив блондинок і у всіх ключових фільмах віддавав головні ролі (і тим самим виводив у топзірки) саме білявим акторкам. Але передусім він шукав і розкривав таланти, і тому його робота з акторами стала еталонним прикладом для майбутніх поколінь режисерів. Джеймс Стюарт також по-своєму унікальний актор у багатій на таланти історії Голівуду. Він не лише зіграв у двох найвідоміших фільмах Гічкока («Вікні у двір» та «Запамороченні»), але також виявився справжнім громадянином та чоловіком, піднявшись під час Другої світової війни від рядового добровольця до чину бригадного генерала.

Сценарій фільму створено за мотивами роману Корнела Вулріча, американського письменника, якого можна вважати творцем естетики нуару в кіно та літературі. І хоча саме в цьому романі, як і у фільмі, небагато візуальних ознак класичного кіно-нуару, проте атмосфера – а добрий нуар це в першу чергу тривожна атмосфера – виявляє глибоку когерентність «Вікна» до цієї естетики.

Для багатьох стане несподіваним відкриттям тонке почуття гумору Альфреда Гічкока. Саме «Вікно у двір» розвіє стереотипи про нього як автора виключно «фільмів жахів». Відтак, насолода від смакування діалогами, рівнозначно глибокими та іронічними, немов рідкісна спеція, підсилюватиме смак від перегляду.

Зайвим є наголошувати, що фільм навічно увійшов у топ найкращих фільмів за версією IMDB, а Американським інститутом кіномистецтва він визнаний одним із кращих детективів і трилерів в історії кіно. «Вікно у двір» дало потужні творчі імпульси, які вийшли поза межі кіно. Під його впливом Кортасар написав важливу новелу «Слина диявола», яка лягла в основу культового фільму Антоніоні «Фотозбільшення». Саме цей фільм неодноразово цитували великі режисери Френсіс Копола, Брайан де Пальма та неперевершені брати Коени.

Словом, варто зупинитись у розмові про цей шедевр, щоб не написати замість короткого есею цілу монографію. Подивімося його краще. І навіть не пробуйте щипати себе, якщо не відчуєте приємного хвилювання під час перегляду…

Rear Window, Alfred Hitchcock, 1954

Вiн i вона

(режисер Ніколя Бедос, Франція – Бельгія, 2017)

За довгі роки свого розвитку кіно навчилося розв’язувати складні психологічні задачі. Звичайно, його технічні можливості також продовжують покращуватися й дарують мільйонам якісні візуальні розваги. Проте більше захоплює прогрес у проникненні в людські характери. У цьому заслуга не стільки якості матеріалів та обладнання, скільки впевненості режисерів щодо використання мови кіно для максимального наближення до людини. А з наближенням, як відомо, радіус огляду зменшується, а деталі укрупнюються, і врешті-решт в епіцентрі екранної дії ми побачимо лише саму людину. Або краще двох. Тому що один – це більше царина фотографії, коли вивчати життя однієї людини цікавіше, ніж багатьох. Двоє ж уже творять театр, а з врахуванням магічності часу й зовсім відходять до царини кіно, яке повнотою своїх художніх засобів надає ідеальному світу творчої фантазії довершених форм.

Французький фільм «Він та вона» – як інтимне збільшувальне скло нашого часу, крізь яке можна побачити приватні таємниці чужих подружніх історій. Чоловік та жінка, не лише біологічно, але й психологічно різні, поєднуючи власні життя, формують складну, часто незбагненну навіть для близьких мережу стосунків. І тому їхній розвиток залишається невичерпним джерелом натхнення для письменників, режисерів та композиторів упродовж століть.

Через праці психологів, соціологів, та й з «народного досвіду» ми вже розуміємо, що подружжя – це не лише злагода в підкоренні, але також злагода в змаганні. Перша модель, яку ще можна назвати «злагодою в нерівності», поступово стає архаїчною, натомість нам, сучасникам, важливо навчитися жити в «злагоді рівності», підсилюючи переваги один одного й зберігаючи простір свободи. Важливо прийняти, що гармонія в подружжі – це складна система рівнянь, яка під силу далеко не всім.

Фільм «Він і вона» постав у шерензі психологічних новітніх кінематографічних досліджень творчого партнерства у шлюбі. Але, як це трапляється з талановитими роботами, він значно переріс задум і розгорнувся в цілісний художній портрет творчої сім’ї у часі. У цьому він відрізняється від іншого хорошого фільму на схожу тематику – «Дружини» Бйорна Рунге, який більше залишався в камерних координатах та й загалом мав інший, значно спокійніший «темперамент».

В основі фільму «Він і вона» – захоплива історія чоловіка та жінки, двох письменників, спільне життя яких, від молодості до старості, пройшло за траєкторією бурхливої другої половини двадцятого сторіччя. Драматичним осердям конфлікту у фільмі стає питання творчості, позаяк публічну славу здобуває лише один. Аналіз вчинків та стосунків партнерського подружжя – розгорнутий майстер-клас з сімейного та особистісного психоаналізу, який пропонується пройти глядачам. У такому емоційному партнерстві-протистоянні героїв автори фільму розкривають не лише секрети подружнього життя, але й проєктують критичні погляди на батьківство, політику, вільні стосунки, евтаназію, залаштунки літературного світу, творячи в такий спосіб соціально-психологічну репліку півстолітньої історії сучасної західної цивілізації.

В оригіналі фільм називається не цілком інформативно для стороннього глядача – «Містер та Місіс Адельман», хоча й натякає, що в центрі розповіді лежить життя подружжя. В українському перекладі прийнято більш романтичну, але від того не менш влучну назву «Він та вона», яка влучно відбиває філософський стрижень фільму. Він та вона – як два первинних начала людської природи, які переплітаються та борються один з одним, але складають єдине ціле. Тому поставтеся до назви цього чудового фільму поблажливо і з розумінням її універсальності.

Режисером цієї стрічки став відомий французький актор Ніколя Бедос, який зіграв також і одну з головних ролей. Іншу головну роль, його дружини – зіграла колишня фотомодель Дорія Тійє, яка разом з режисером працювала і над сценарієм. Але найцікавіше те, що в житті вони є громадянським подружжям.

Цей динамічний, емоційний та відвертий фільм несе в собі кращі ознаки французької кінематографічної школи, сміливо балансуючи на межі драми та комедії, а в чомусь іронічно імітуючи психо- та мелодраму. Втім, він запрошує до серйозної розмови на найголовнішу, інтимно-сімейну сторону подружнього життя, яка в наш час описується координатами любові й свободи. Тож і ми можемо підглянути через кіноекран у чужий світ емоцій та почуттів. Хоча хтозна, наскільки він виявиться чужим і чи не впізнаємо ми в героях також і власні історії…

Monsieur et Madame Adelman, Nicolas Bedos, 2017

Вони не постарiшають

(режисер Пітер Джексон, Нова Зеландія – Великобританія, 2018)

Документальний фільм «Вони не постарішають» – без перебільшення унікальна робота сучасного кінематографу. Можливо, це останній пам’ятник воїнам Першої світової війни, збудований через сто років від її завершення поколінням, яке не застало жодного її свідка.

Перша світова залишила важкі стигми в пам’яті західної цивілізації, які надто повільно загоюються. Навіть виглядає, що з Другою світовою війною моральне оцінювання історії справляється якось краще. Причина ховається, мабуть, в герметичності причин першої великої війни, які мало хто, включно з істориками, розуміє й здатен добре пояснити загалу. Відтак, загибель десятків мільйонів молодих чоловіків без зрозумілої причини дотепер викликає моторошні сни як у Західній Європі, так і на інших континентах, охоплених англо-саксонською культурою.

Новозеландський режисер Пітер Джексон точно залишиться в історії кіно як автор епічної трилогії «Володар перснів» за культовим романом-фентезі Джона Толкієна. Проте його документальна робота «Вони не постаріють» ще довго не зникатиме з моніторів історичної пам’яті й залишатиметься візуальним камертоном народної совісті.

Фільм побудований у дуже оригінальній манері: змонтований він із виключно архівних хронік побуту британських солдатів під час війни, супроводжуваний закадровим текстом, скомпільованим цілковито на спогадах ветеранів або ж на їхніх листах додому. Таким чином ми практично не бачимо реальних бойових дій, зате чуємо голос простої людини, закинутої в трагічний простір світової війни. Залишаючи бої за лаштунками, ми стаємо свідками іншої, живої історії – від її початку, коли після оголошення війни сповнені ентузіазму молоді люди записуються добровольцями, вуличні оркестри створюють святковий настрій, їхні матері та дружини одягають найкращі строї, виявляючи солідарність та віру в швидкій перемозі усього добра (втілюваного їхньою армією) над всім злом світу (в уособленні, звісно, армії супротивників). Ми знаємо тепер, чим невдовзі обернулася така наївна та безпідставна радість одних мільйонів, які відправляли інші мільйони на бійню. Але режисерові важливо побачити очі солдатів, їхні усмішки та енергію маршових рухів для того, щоб потім повільно, знижуючи тональність від мажорної до мінорної, через зміну в настрої, через вражаючі деталі побуту, безпристрасний опис наслідків боїв показати руйнівну силу війни, яка знищує не лише фізичний світ, але і його духовну конституцію.

Такий режисерський прийом бездоганно працює з глядацькими емоціями. Жоден документальний фільм про Першу світову, яких створено багато й чимало з яких на високому рівні, не захоплює настільки приватними емоціями. Ми бачимо широкий спектр емоцій вояків у перервах між боями, їхні усмішки, ігри, жарти, повсякденні гігієнічні ритуали. Ми чуємо голоси з їхніх листів до рідних або повоєнних спогадів, в яких вони описують переважно час між боями, дрібні радощі та розчарування, особливі військові клопоти та переглянуті на війні цінності. Це зворушує. Це робить їх рівними нам, це робить їх зрозумілими наступним поколінням. Отакі, байдужі до другорядного, вони залишаться якщо не молодшими, то ніколи не старшими за нас.

У страхітливому побуті, бруді, болоті, антисанітарії цих вояків (тепер вже байдуже, на чиїй стороні вони воювали, адже всі жили однаково на цій війні) ми вбачаємо не менші страхіття війни, ніж у тлінних трупах на полі бою. Останніх також немало у фільмі, тому не думайте, що фільм шкодуватиме ваші емоції. Але поступово перестаєш сприймати їхні мертві фігури зі звиклим острахом, мабуть, під впливом рутинного життя самих солдатів, які спокійно, буденною мовою описують жахливі речі своїм рідним, особливо не задумуючись, що наступної атаки вони можуть стати такими ж трупами.

Відчувається пристрасність, з якою творив свій фільм Пітер Джексон. Він присвятив його пам’яті свого діда-ветерана тієї війни. Але думаю, що також і пам’яті всіх інших солдатів обох сторін фронту, які пішли й не повернулися, або повернулися й згадували жахіття війни до останнього подиху.

«Це не історія Першої Світової Війни, не історична розповідь, і вона навіть не цілком точна, але це пам’ять про чоловіків, які воювали – вони просто діляться своїми думками щодо того як це було бути солдатами на цій війні» – пояснював про свій фільм сам режисер.

Документальна фактура фільму ретельно збережена, хоча старі хроніки відновлені сучасними цифровими засобами настільки делікатно й ретельно, що навіть не помітно. Монтаж хронікальних кадрів і закадровий текст захоплюють складним неспокійним ритмом. Тому емоційно включений глядач відчуватиме себе немов на кораблі під час шторму, синхронно вслід за сценарієм переживаючи щораз нові й нові емоції.

«Вони не постаріють» зробив вагомий крок у розвиток кінодокументалістики, запропонувавши новий метод історіографії, відмінний від наукових книг, привносячи гуманізм та реалізм без шкоди історичній правді. Такі фільми захоплюють і хвилюють, змушуючи забувати, що перед нами не ігрове кіно, а всього лиш майстерно і з любов’ю скомпільована хроніка далеких часів.

They Shall Not Grow Old, Sir Peter Robert Jackson, 2018

Вiкенд у Парижi

(режисер Роджер Мічел, Великобританія – Франція, 2013)

У поверненні моєму є початок мій… Двоє, спочатку самотньо-єдині, розпочинають довгу мандрівку. У якийсь момент вони зустрічаються й продовжують шлях уже разом. Згодом настане момент, коли вже не відділиш власні почуття від спільних. Але може настати й такий момент, коли жодних почуттів уже не відчуватимеш… Важливо не пропустити оцю точку неповернення, після якої двоє втрачають один одного, подружжя розходиться, а самотність залишається останньою дорогою…

Коли кризи наздоганяють або роки випереджають наші мрії, ми повертаємося в місця, де любили, згадуємо часи, коли любили, пробуємо перезавантажити – щоб не спочатку, але знову – свої почуття.

…Нехай це буде Париж. Чому б і ні? Адже більшість, підігріта туристичним ринком та суспільством спрощених вражень, мріє про романтичний вікенд саме в Парижі.

Але нам, тим, хто шукає тіней духовного на слідах матеріального, хочеться більшого, ніж стереотипів культури гламуру, яка вимиває глибокі рефлексії з людей, а міста позбавляє справжніх урбаністичних нервів. Нам хочеться, щоби Париж був великою книгою, складною симфонією, театральною декорацією для нашого повернення до початку, до перезавантаження почуттів – після довгих років спільного життя або завантаження почуттів – на довгі роки спільного життя.

Камерний і делікатний у тихій інтимності британський фільм «Вікенд у Парижі» розповідає нам саме таку історію. Британське подружжя з професора філософії та учительки після 30 років подружнього життя повертається в місто, з якого вони розпочали спільну дорогу, для того, щоб оновити власні почуття, зберегти союз на тому етапі, коли діти вже стали самостійними, а пенсія позбавила активної роботи, і їх нічого вже не пов’язує, окрім власних почуттів. Кількох днів якраз достатньо, щоби підбити підсумки, зрозуміти себе у світі, переосмислити базові філософські та моральні цінності, переоцінити друзів, проаналізувати батьківський досвід і найголовніше – перевірити на справжність власні почуття, а відтак, у цілому – і якість подружнього життя.

Режисер Роджер Мічел обрав вдалий кінематографічний ракурс – показати чоловіка й жінку в період початку зворотного відліку життя. Коли вже немає потреби говорити один одному неправду, грати не свої ролі, приховувати потаємні бажання. Але при цьому авторам вдається уникнути заупокійного моралізаторства, і навпаки, створити майже комедійну легкість, де гострі діалоги сусідять з дітвацькими вчинками, де філософські узагальнення приправлені іронією, де сексуальність повертається, але в елегантний, сумісний до віку спосіб. Відтак, фільм інтригує інтелектуальним змістом, прив’язує легкою формою й практично з перших хвилин стає персонально близьким глядачеві.

Важко навіть сказати, для якої аудиторії створений цей фільм. Часом здається, що навіть для молоді без тривалого досвіду кохання він буде не менш цікавий, ніж для дорослих із десятками років подружнього життя. Адже попри те, що для одних – це кіно про їхнє майбутнє, а для інших – про минуле, насправді це кіно для усіх – і воно про неповторну дійсність. Бо минуле важливе для майбутнього, а спогади й мрії потрібні для проживання дійсності.

А Париж – незворушний і живий водночас – Париж огортає наших героїв величним спокоєм імперської архітектури, меланхолійними звуками мідно-духового джазу, яскравими кулінарними фарбами, прохолодою сухих вин та принадами вітрин жіночих магазинів. Він стає персонажем фільму, другоплановим, але обов’язковим. Таким, яким його й вартує бачити. Уперше, вдруге, востаннє…

Отже фільм запрошує вас у подорож. До Парижа, до себе. Запрошує до сповіді й до діалогу. До самокритики та прощення. До кохання й терпіння. Запрошує зрештою до танцю, легендарного танцю з годарівської «Банди авантюрників», яким завершується ця чиста, немов ранкове морозяне повітря, і легка, немов дитяча мрія, історія.

Le Week-End, Roger Michel, 2013

Гайд-парк на Гудзонi

(режисер Роджер Мічел, Великобританія, 2012)

Інколи майже фізично відчуваєш, що ми, люди, підневільно заточені в координати вигаданої кимось і колись гри. Де правила встановлює історія, де ролі (політичні, професійні, повсякденні) часто важливіші за емоції. Де почуття б’ються немов у бійцівській клітці, стримувані фейковим етикетом суспільної сегрегації та правил професійної поведінки. Де людина-політик, людина-бізнесмен, чи навіть людина-вчений або – у дусі сучасності – людина-менеджер перестає бути першочергово Людиною – зі слабкостями, які можна пробачати, з хворобами, які треба лікувати, з гріхами, які варто спокутувати, зрештою, з хрестом, який потрібно нести.

Нам бракує тайм-аутів у цій вічній рольовій грі. Зупинок, коли можна критично озирнутись у минуле чи скептично поставитися до майбутнього для того, щоб зрозуміти, що це тільки в грі ми різні, часто ворожі, а поза нею насправді ми однакові, рівні в розлитій на нас любові, тимчасово земні у вічності.

Фільм «Гайд-парк на Гудзоні» – якраз така пасторальна зупинка в суворому трибі життя. Коли погода своїм провисанням між зимою й весною пригнічує мрії, коли наближення виборів пробуджує небезпечну свободу помилок, коли смертні люди продовжують грати свої демонічні геополітичні партії, струшуючи світовий порядок у хаос фейкових імперських амбіцій… От коли все це починає торкатися навіть простої людини в приватному спокої, якраз варто повертатися до таких фільмів, до такого шляхетного в намірах мистецтва.

Варто ще й тому, бо цей фільм у зовсім несподіваний спосіб розповідає про життя Франкліна Рузвельта – не як видатного Президента Америки, одного з архітекторів нового світового порядку, який зараз, до речі, під загрозою, а як звичайну людину, яка кохає й хоче кохати, відпочиває й вміє жартувати.

Цікаво й варто наголосити, що це британський, а не американський фільм, створений сміливим у виборі проблематики, але делікатним у розкритті людських характерів й обдарованим інтелектуальним почуттям гумору режисером Роджером Мічелом.

У епіцентрі фільму – епізод з життя Президента під час візиту до Америки британської королівського подружжя, а у фокусі – майже скандальні стосунки з далекою родичкою та подругою дитинства Маргарет Саклі, яку запросили доглядати за прикутим до інвалідного візка лідером. З цього матеріалу, базованого, до речі, на знайдених по смерті Президента щоденникових записах жінки, у режисера вийшов чудовий коктейль драми стосунків та комедії ситуацій, тобто справжня британська комедія.

Світлий, майже вільний від політичних тем фільм, занурює нас в епоху джазу та заміських вечірок. Для Америки друга половина тридцятих – це вже вихід з великої депресії й лише віддалене гуркотіння прийдешньої війни. Майже ідеальний час для візиту британського королівського подружжя, «короля, який говорить», до своєї колишньої найбільшої колонії, до цих «нестерпних американців» (нехай навіть їхнього президента), які на прийняттях їдять чудернацькі хотдоги, слухають пісні індіанських аборигенів, тобто залишаються в очах консервативних британців все ще ковбоями, майже дикунами.

Насправді ж це дуже тонкий психологічний фільм, який проявляє людяність Президента Франкліна Рузвельта, замутнену для нас історичною оптикою. Це фільм про свободу кохання, про поклик відкритих просторів, про мрії під зоряним небом. Про любов до людини, а не до її ролі у світовій грі.

Окрім яскравої колористичної та музичної атмосфери, не можна не відзначити блискучої гри Білла Мюррея в ролі Рузвельта. На відміну від інших спроб втілення політичних лідерів на екрані, як от двох останніх фільмів про Черчилля, у «Гайд-парку на Гудзоні» акценти зовсім інші, і, відтак, головні постаті вирізьблені іншої тонкості різцем. Якщо Черчилль в обох спробах постає переважно готовим політиком, який змінює історію. і лише десь на периферії уваги виявляє людські слабкості, то Рузвельт навпаки – людиною, яка в людських стосунках і почуттях якраз шукає духовні сили для майбутнього впливу на історію й немовби зупиняється перед фінальною частиною свого життя, яку ми вже знаємо з історії.

Тож очікуйте на гарний настрій, на нові емоції від цього несподіваного сміливого за змістом і повітряно-легкого за формою фільму.

Hyde Park on Hudson, Roger Michel, 2012

Гарного одужання

(режисер Жан Бекер, Франція, 2014)

Передчасний холод сліпою змією проповзає вулицями великого міста. Від цього обличчя перехожих стають ще сірішими, ніж зазвичай. Яскраві барви поглядів та контурні відтінки посмішок настільки легко здуваються з їхніх облич, що інстинктивно тягнешся до книги, загортаєшся в музику, забуваєшся в кіно – тільки щоб повернути віру в цю землю й цих людей. Адже це так важливо: вірити в людину, вірити, що у випадковому зустрічному впізнаєш зрозумілі вчинки та знайомі пристрасті, що друга можна знайти в будь-який період життя, що любов можна повернути, коли по-справжньому того забажаєш. Що після кожної хвороби обов’язково прийде одужання…

Велике серце чудового французького режисера Жана Бекера виходить далеко за межі кіносвіту. Його філософія є рідкісною в сучасному світі, де правлять першість «успішні люди», а в крайньому разі – публічні інтелектуали. Вона навіть трохи незручна для «світу слави», в якому ми зараз живемо, тому що Бекер вважає, що насправді світ створений для кожного. Тому що він простягає свою увагу навіть до тих, хто в очах «переможців» програв. Його герої – це прості, інколи маргінальні люди або ж «звичайні люди» звичайних професій, котрих ми переважно зустрічаємо довкола себе протягом життя.

Кіно Жана Бекера відсилає нас до гуманістичних традицій найкращої літератури – однаково, чи до класичної чи до сучасної – але обов’язково такої, що здатна розворушити наші заклопотані серця. Після перегляду його фільмів людина м’якне, і якщо має достатньо відваги, то й наважуся припустити, що стає трішки добрішою. Всі інші, кому непотрібні «занадто людські прояви», просто пройдуть повз такі фільми й стануть глядачами блокбастерів, артхаузу або ж попкорнового трешу. Якщо взагалі їм буде потрібне якесь кіно.

Ось і цей фільм став екранізацією відомого однойменного роману французької письменниці Марі Сабін Роже (2012). В основі його сценарію – історія літнього й достатньо мізантропічного чоловіка, який внаслідок аварії виявляється прикутим до лікарняного ліжка на тривалий період. Відтак, нездатний контролювати власну самотність та спокій – у переповненій пацієнтами, персоналом, друзями, рідними, новими знайомими палаті – він, взоруючи на їхні та власні історії новим поглядом, змушений прийняти нові правила життя, що в результаті призведе до переоцінки багатьох вчинків із минулого та намірів щодо майбутнього.

Світ у фільмах Бекера постає майже таким, яким і задумувався Богом – сповненим добрих і скромних людей, які кривди долі та несправедливості сприймають зі стоїчним смиренням. Але це аж ніяк не моралізаторська пастораль, якщо говорити про даний фільм. Адже головний герой – достатньо темпераментна людина з багатим на пристрасті минулим, і, відтак, всі події довкола нього виявляються бурхливими та емоційними. Але за цим «невинним» шумом емоцій ми поступово розрізняємо вразливих і самотніх людей, які потребують ближнього, мабуть, ще більше, ніж кар’єри чи слави. Бекер, услід за літературними класиками (Толстой, Самчук, Кізі, Барріко, Паассіліна та іншими) пропонує альтернативні сценарії життя людини, в яких вона завжди буде переможцем.

Унікальність творчості Бекера полягає в тому, що йому вдається огортати проникливо-людяні й по-справжньому драматичні історії в легку, майже комедійну форму. Але усмішка у його фільмах – делікатніша й значно глибша, ніж у жанрових комедіях. Тому й запам’ятовується надовго. І якщо ви шукаєте відповіді на питання «у чому ж магія французького кіно?», то цей та інші фільми Бекера якраз і є такими прикладами, які розкривають ці «таємниці»: людяність, чесність, емпатія, скромність.

Фільм «Гарного одужання» навіть у своїй символічній і буквальній водночас назві підштовхує нас до правильних кроків: одужуйте дослухаючись, одужуйте довіряючи, одужуйте толеруючи, одужуйте співчуваючи, одужуйте пробачаючи, одужуйте й самому просячи пробачення… Тоді майже напевно, що невдачі та самотність довго не турбуватимуть вас…