Месмер. Бейкер-Едді. Фройд. Лікування і психіка

Але хворим немає справи до флюїду, вони не питають, «як» і «чому», вони натовпами тісняться, нестримно керовані чутками про новизну, про незвичайність. Незабаром Месмеру доводиться влаштувати у своєму будинку на Заміській вулиці власний магнетичний госпіталь; навіть із інших країн приїжджають хворі з тих пір, як вони почули про знамените зцілення юної дівчини Естерлін і прочитали захоплені вдячні відгуки інших його пацієнтів. Час музики й галантних ігор на повітрі тепер уже минув у будинку 261 на Заміській вулиці; Месмер, який до цих пір практично не користувався докторським дипломом, з ранку до ночі гарячково працює на своїй новій фабриці здоров’я за допомогою жезлів, бакетів і різних хитрих пристосувань. Навколо мармурового басейну в саду, у якому раніше пустували золоті рибки, сидять тепер у замкнутому колі одержимі недугами й ревно занурюють ноги в цілющу воду. Кожен новий день приносить звістки про новий тріумф магнетичних сеансів, щогодини з’являються нові віруючі, бо чутка про дивовижні зцілення просочується крізь вікна й двері; незабаром все місто тільки й говорить про знову відродженого Теофраста Парацельса. Але серед цього успіху одна людина зберігає тверезість – це сам маестро Месмер. Усе ще незважаючи на наполягання друзів, він не наважується остаточно висловитися про цей чудодійний флюїд: лише в двадцяти семи положеннях він невиразно викладає вірну теорію життєвого магнетизму. Але він вперто не погоджується повчати інших, відчуваючи, що сам повинен вивчити спочатку таємницю свого власного впливу.

Роман дівчини Парадиз

Тою ж мірою, у якій виграє Франц Антон Месмер у популярності у Відні, програє він у симпатіях серед свого оточення. Усе віденське суспільство, учені та професори, полюб- ляло його, людину багато в чому обізнану, нечестолюбну, багату й водночас гостинну, увічливу й завжди далеку від зарозумілості, – усе це доти, доки він бавився новими ідеями як дилетант-початківець. Тепер, коли Месмер серйозно береться за справу і його своєрідні сеанси породжують сенсацію, він починає раптом відчувати з боку своїх товаришів за фахом, лікарів, якийсь опір, спершу таємний, а потім потроху й відкритий. Даремно запрошує він своїх колишніх колег до себе в магнетичну клініку, аби довести їм, що він оперує не знахарським зіллям і замовляннями, а за допомогою обґрунтованої системи, ніхто із запрошених професорів і докторів не бажає серйозно розбиратися в цих казусних зціленнях. Увесь цей рід терапії за допомогою кінчиків пальців без клінічного втручання, без ліків або прописаних засобів, ці маніпуляції з чарівним жезлом і з магнетизованими цебрами не здаються їм, зрозуміло, занадто серйозними. Поступово Месмер починає відчувати гострий холодок ззовні. «Прийом, влаштований тут моїм першим ідеям, вразив мене холодом», – пише він у ті дні в Мюнхен. Він щиро сподівався, що зустріне з боку великих учених цього міста, яке стало йому рідним, у колишніх своїх друзів по науці й музиці принаймні зацікавлення або критичну увагу. Але, колись дуже товариські, люди науки зовсім не заводять з ним розмову, вони тільки насміхаються й глузують, усюди він наштовхується на упереджене заперечення, що викликає в нього гіркоту. У березні 1776 року він знову повідомляє секретарю Баварської академії, що його ідея «піддалася у Відні внаслідок її новизни майже загальному гонінню», а два місяці потому скаржиться більш гаряче, не занадто добираючи слова: «Я все ще продовжую робити фізичні й медичні відкриття у своїй галузі, але надія на наукове завершення моєї системи на цей момент тим більше неможлива, що мені доводиться постійно мати справу з огидними інтригами. Тут оголосили мене брехуном, а всіх, хто вірить у мене, – дурнями. Так зустрічають нову істину».

Невідворотна доля занадто раннього виступу на світовій арені наздогнала його: безсмертний консерватизм факультетів відчуває в ньому наближення нового пізнання і з обуренням озброюється проти нього. Відразу починається у Відні глухе й напружене бродіння, спрямоване проти його магнетичних сеансів: у французьких і німецьких журналах з’являються, зрозуміло, без підпису кореспонденції з Відня, що висміюють методи Месмера. Але ненависть змушена ще діяти за спиною, бо бездоганна особиста витримка Месмера не дає відповідних приводів для відкритого нападу. Незручно назвати шарлатаном, невігласом, неспроможним знахарем доктора двох факультетів, який ось уже десять років має на своєму дипломі підписи таких авторитетів, як Ван-Смітен і Ван-Гаєн[50]. Не можна також дорікнути йому й у вимаганні грошей, тому що ця багата людина лікує більшу частину пацієнтів абсолютно безкоштовно.

І що найобразливіше, не доводиться навіть його дискредитувати як хвалька чи пустодзвона, бо Месмер ніскільки не перебільшує масштабу свого відкриття. Він аж ніяк не стверджує (як, наприклад, Мері Бейкер-Едді у подальшому зі своєю Християнською наукою), що відкрив універсальну терапію, яка усуває потребу в будь-якому іншому медичному втручанні; він з ретельним самообмеженням підкреслює, що його життєвий магнетизм безпосередньо допомагає лише при нервових хворобах і впливати на пізніші фізичні їх прояви може у будь-якому випадку лише опосередковано. Цим він нібито стримує те вороже почуття, що потайки накопичилося у його колег, які чекають нагоди поставити підніжку ненависному новатору.

Нарешті довгоочікуваний випадок трапляється. Епізод з дівчиною Парадиз дає привід легко перетворити безневинний роман у драму, бо рідко в історії хвороб сценічна обстановка була настільки ефектною. Марія Терезія Парадиз, надзвичайно талановита молода дівчина, вважається безнадійно сліпою ще з чотирьох років, бо саме в цьому віці відбулося ураження зорових нервів; її видатна здатність до гри на клавірі привела до популярності у Відні. Імператриця особисто піклується про неї. Вона призначила батькам обдарованої дитини пенсію розміром двісті золотих дукатів і дає їй за свій рахунок подальшу освіту; згодом дівчина Парадиз дала багато концертів, один навіть у присутності Моцарта, і безліч її неопублікованих композицій донині зберігається у Віденській бібліотеці.

І ось цю молоду дівчину приводять до Месмера.

Перед тим її роками лікували за всіма правилами науки, але безрезультатно, перші окулісти Відня: відомий оператор професор Барт і придворний лікар Штерк. Але деякі ознаки (конвульсивне здригання очей, які в той момент виступають з орбіт, болі в селезінці й печінці, які викликають щось на кшталт нападів божевілля) дають підставу думати, що сліпота дівчини Парадиз виникає не через руйнування зорового нерва, а лише через розлади, обумовлені психікою. Роблять ще одну спробу й приводять її до Месмера, який виявляє в ній потрясіння загальної нервової системи й визнає, що в такому випадку існує можливість її вилікувати за допомогою його, Месмера, метода. Щоб мати змогу ретельно стежити за успіхами магнетичного курсу, він бере її до себе в дім, де піддає магнетичному лікуванню безкоштовно разом з двома іншими пацієнтками.

До цього моменту всі свідчення сучасників тотожні. Але відтоді з’являється цілковите протиріччя між показами Месмера, який стверджує, що він майже повністю повернув їй зір, і свідченням професорів, які відкидають будь-яку претензію на поліпшення як брехню й «уяву». (Слово «уява» грає відтепер вирішальну роль під час закидання докорів Месмеру від наукових кіл.) Звичайно, нині, через півтора століття, важко зробити вибір між двома твердженнями, адже вони суперечать одне одному. На користь лікарів спрацьовує той факт, що до Марії Терезії Парадиз і надалі ніколи вже не повернувся більше зір; на боці Месмера, окрім свідчень громадськості, записка, складена батьком молодої дівчини і яка здається не дуже наочною, щоб можна було оголосити її просто підробкою. Бо я знаю мало документів, які б так вичерпно й повно з психологічної точки зору відтворювали перше сприйняття світла людиною, яка поступово позбавлялася сліпоти; щоб вигадати такі найтонші, засновані на знанні людської душі подробиці, потрібен був би кращий поет і психолог, ніж старий гоф-секретар Парадиз-батько чи така непоетична натура, як Месмер. В основній частині сказано: «Після нетривалого, енергійного магнетичного впливу з боку пана доктора Месмера вона почала розрізняти обриси поставлених перед нею тіл і фігур. Але нове відчуття було настільки вразливим, що вона могла дивитися на все це тільки в дуже темній, зачиненій віконницями кімнаті. Коли перед її очима, на яку поклали вп’ятеро складену пов’язку, проводили запаленою свічкою, хоча й робили це швидко, вона відразу падала, немов уражена блискавкою. Першою людською фігурою, яку вона побачила, був пан доктор Месмер. Вона уважно спостерігала за ним і за всілякими рухами його тіла, які він робив, щоб випробувати її. Вона до певної міри була збентежена цим і сказала: «Як жахливо бачити це! Невже так виглядає людина?» До неї, за її бажанням, привели великого домашнього песика, дуже ручного, її улюбленця, і вона оглянула його з тією ж увагою. «Цей пес, – сказала вона потім, – подобається мені більше, ніж людина; мені набагато легше на нього дивитися». Особливо вражали її носи на обличчях, які вона розглядала. Дівчина не могла стриматися від сміху. Вона висловлювалася про це так: «Мені здається, що вони звернені на мене із загрозою й хочуть виколоти мені очі». Після того як вона побачила достатню кількість облич, то звикла до цього. Найважче їй навчитися розрізняти кольори й ступінь віддаленості предметів, бо щодо того відчуття, яке з’явилося з появою зору, вона настільки ж недосвідчена й наївна, як новонароджена дитина. Дівчина Парадиз завжди розрізняє кольори, але плутається у їхніх назвах, особливо якщо її не навели на слід – виробляти порівняння з кольором, який їй уже знайомий. При спогляданні чорного кольору вона пояснює, що це образ її колишньої сліпоти. Цей колір завжди пробуджує в ній деяку схильність до меланхолії, яка часто була їй притаманна протягом лікування. У цей час вона неодноразово вибухала несподіваними риданнями. Одного разу з нею трапився такий сильний напад, що вона кинулася на софу, відбивалася руками, намагалася зірвати із себе пов’язку, відштовхувала все перед собою і, жалібно стогнучи й плачучи, виявляла своєю поведінкою такий розпач, що мадам Сакко чи будь-яка інша знаменита актриса не могла б знайти кращого зразка для зображення жінки, ураженої великим горем. Швидко цей сумний настрій минув, і вона повернулася до своєї колишньої привітності й життєрадісності, хоча незабаром після цього знову з нею трапився такий самий напад. У перші дні почувши про те, що вона прозріла, нас почали часто відвідувати родичі, друзі й високопоставлені особи, й вона почала сердитися. Одного разу, коли дівчина саме була цим незадоволена, вона висловилася у розмові зі мною так: «Чому я відчуваю себе менш щасливою, ніж раніше? Усе, що я бачу, викликає в мені неприємне збудження. Ох, я була набагато спокійнішою зі своєю сліпотою!» Я втішив дівчину тим аргументом, що її нинішнє роздратування походить від сприйняття чужого середовища, у якому вона перебуває. Але коли вона звикне до зору, стане такою ж спокійною й задоволеною, як інші. «Це добре, – відповідала вона, – бо, якщо, глянувши на що-небудь нове, мені й надалі судилося відчувати занепокоєння на кшталт нинішнього, я готова просто зараз повернутися до колишньої сліпоти».

Оскільки нове відчуття повернуло її на первісний природний щабель, то вона цілком вільна від упереджених поглядів і називає речі просто за тим природним враженням, яке вони на неї справляють. Вона дуже добре розбирається в рисах обличчя й робить з цього висновки про властивості характеру. Знайомство з дзеркалом викликало в неї велике здивування; вона не могла зрозуміти, як це плоске дзеркальне скло вловлює предмети й знову подає їх людському оку. Її завели в чудову кімнату, де була висока дзеркальна стіна. Вона почала виробляти перед нею дивовижні викрутаси й рухи тілом й особливо сміялася з того, що зображення в дзеркалі, коли вона наближалася, рухалося до неї, а при віддаленні від нього – відступало. Усі предмети, які вона помічає на відомій для неї відстані, здаються їй маленькими, а в її уяві вони збільшуються мірою того, як наближаються до неї.

Коли вона з розплющеними очима підносила до рота шматочок підсмаженого хліба, він здавався їй таким великим, що може не поміститися в роті. Потім її провели до басейну, який вона назвала великою мискою для супу. Їй здавалося, що дерева в алеї рухаються обабіч неї, а на зворотньому шляху вона думала, що будинок іде їй назустріч, і особливо сподобалися їй освітлені вікна. Наступного дня довелося виконати її бажання й повести в сад при світлі дня. Вона знову уважно оглянула всі предмети, але не з таким задоволенням, як напередодні ввечері. Дунай, який протікав перед будинком, вона назвала довгою й широкою стрічкою і вказала точно ті місця, де бачить початок і кінець річки. До дерев, що виднілися приблизно за тисячу кроків по той бік річки, на так званому Пратері, на її думку, можна було доторкнутися, витягнувши вперед руки. Так як це відбувалося в обідню пору, вона не могла довго перебувати з відкритими очима в саду. Вона сама зажадала, щоб їй знову зав’язали очі, бо сприйняття світла не під силу її слабкому зору й викликає запаморочення. А коли в неї на очах знову пов’язка, то вона без поводирів не наважується на жоден крок, хоча, коли була сліпою, упевнено ходила по добре знайомій кімнаті. Несфокусованість нового почуття стало причиною того, що вона повинна бути більш уважною за клавіром, аби зіграти що-небудь, у той час як раніше вона бездоганно виконувала цілі концерти, ще й одночасно розмовляла з шанувальниками. Тепер з відкритими очима їй важко зіграти навіть невеликий етюд. Вона стежить за своїми пальцями, як вони піднімаються над клавіром, але при цьому часто не потрапляє на потрібні клавіші».

Чи викликає цей досить зрозумілий, просто-таки класичний опис враження підробки? Чи можна, дійсно, припустити, що очевидці, які користуються повагою, дали себе обвести навколо пальця й відправили повідомлення в газети про чудесне зцілення, не взявши на себе клопіт упевнитися щодо стану колишньої сліпої, яка живе на відстані двох вулиць? Але саме через галас, який був викликаний цим випадком магнетичного лікування, лікарська корпорація з невдоволенням втручається в справу. Цього разу Месмер вторгся в їхню власну, особисту область, і окуліст, і професор Барг, у якого дівчина Парадиз протягом декількох років безуспішно шукала допомоги, з особливим завзяттям озброюються проти незваного цілителя. Він стверджує, що дівчину Парадиз слід розглядати ще як сліпу, тому що вона часто не знає назв предметів, які знаходяться перед нею, і нерідко плутає їх, – помилка, психологічно дуже зрозуміла й навіть імовірна для сліпої, яка вперше пізнає предмети. Але за офіційним світом сила переваги. Перш за все втручання впливових лікарів ставить перепону наміру Месмера особисто показати імператриці Марії Терезії свою пацієнтку, яка знаходиться на шляху до одужання; і все лютіше намагаються роздратовані колеги перешкодити Месмеру продовжувати магнетичне лікування. За яким правом? – варто, об’єктивно кажучи, запитати. Бо навіть у найнесприятливішому випадку метод навіювання не може зробити мертвий зоровий нерв дівчини Парадиз ще більш мертвим, не може зробити сліпу більш сліпою. Таким чином, навіть маючи бажання, не можна з жодного з параграфів закону вилучити право сторонніх осіб забрати в дипломованого лікаря його пацієнтку посеред лікування. І лише тому, що дівчина Парадиз сама міцно тримається за свого цілителя, суперники Месмера обирають обхідний шлях, щоб позбавити його дорогоцінного об’єкта дослідів: вони навіюють батькам Парадиз страхітливу думку, що якщо їхня дочка дійсно прозріє, то відразу ж утратить прихильність імператриці й залишиться без пенсії, що складає двісті дукатів і буде покінчено зі своєрідною сенсацією від виступів сліпої дівчини. Цей аргумент – загроза фінансова – відразу ж діє на сім’ю. Батько, що до цього часу цілком довіряв Месмеру, насильно вривається в будинок, вимагає віддати негайно свою дочку і загрожує оголеною шаблею. Але, дивна річ, опір зустрічає він не з боку лікаря. Сама дівчина Парадиз, яка за цей час емоційно прив’язалася до свого цілителя чи то в якості медіума, чи то з еротичних спонукань, конкретно заявляє, що не має наміру повертатися до батьків, а залишається в Месмера. Це дратує її матір, вона з неймовірною люттю накидається на непокірну дівчину, яка віддає перевагу чужій людині, а не своїм батькам, завдає їй, беззахисній, тяжких тілесних ушкоджень і поводиться щодо неї так жахливо, що та падає, охоплена судомами. Але незважаючи на всі накази, погрози й побої, не вдається змусити стійку дівчину Парадиз покинути свого покровителя (а можливо, свого коханого). Вона залишається в магнетичній клініці. Месмер здобув перемогу, правда піррову перемогу, бо в результаті перенесеного потрясіння й насилля слабкий проблиск світла, який був досягнутий такою важкою працею, згасає. Доводиться знову почати лікування, щоб оживити розладнані нерви. Але на це Месмеру не дають часу. Факультет уже пустив у хід найважчі гармати. Він мобілізував архієпископа кардинала Мігадзі, імператрицю і двір і, здається, наймогутнішу в Терезіанській Австрії інстанцію: знамениту комісію моралі. Професор Штерк, як глава медичного відомства в Австрії, дає за дорученням імператриці наказ «покласти край цим брехням». І ось держава забирає у магнетизера владу над його медіумом. Месмера примушують негайно перервати лікування й видати батькам дівчину Парадиз, яка ще не отримала зцілення, незважаючи на її відчайдушні благання. Подальші наслідки цієї непростої справи, за браком відповідних документів, не піддаються точному з’ясуванню. Або Месмеру наказано було урядом більш-менш наполегливо покинути межі Австрії, як «небажаного іноземця», або він сам виявився ситий по горло товариським ставленням медичних кіл Відня. У всякому разі, він одразу ж після випадку з дівчиною Парадиз залишає свій чудовий будинок на Заміській вулиці, 261, їде з Відня й шукає собі нову батьківщину спочатку в Швейцарії, потім у Парижі. Віденський факультет може бути спокійним, його мета досягнута. Він усунув неприємну, з нахилами до самостійності людину й дискредитував (на його думку, назавжди) перші паростки психотерапевтичного методу, правда, не зовсім ясного, але наближеного до сучасних уявлень. На ціле століття з чвертю запановує на Віденському факультеті у справах психології величний спокій, поки знову не з’явиться зі своїм психоаналізом іще один прикрий новатор, Зигмунд Фройд, на якого професори факультету повстають з тим самим упередженням і з такою ж люттю, але цього разу, на щастя, зі значно меншим успіхом.

Париж

XVIII століття мислить і живе космополітично. Наука Європи, її мистецтво представляють одну велику родину: для людини духовної культури ще не придумали сучасне для нас шалене відмежування однієї держави від іншої. Художник і вчений, музикант і філософ мандрують у той час з однієї резиденції в іншу без будь-яких націоналістичних утисків, відчуваючи себе як удома скрізь, де вони можуть проявити свій талант і виконати свою місію, зустрічаючи дружній прийом з боку всіх націй, народів і государів. Тому в рішенні Месмера переселитися з Відня до Парижа немає нічого особливого, і з першої ж миті йому не доводиться каятися в зміні обстановки. Його аристократичні пацієнти з Австрії відкривають перед ним двері посольства. Марія Антуанетта жваво цікавиться всім новим, надзвичайним і цікавим, обіцяє йому свою підтримку, а той факт, що Месмер належав до всемогутнього тоді масонства[51], негайно ж залучає його в осередок духовного життя французького суспільства. Крім того, його вчення збігається з винятковим моментом. Бо саме тому, що Вольтер[52] й енциклопедисти агресивним своїм скептицизмом витравили з суспільства XVIII століття церковну віру, вони, замість того, щоб знищити незламну в людині потребу віри («роздавіть гада!»), загнали її в якісь інші закутки й містичні глухі кути. Ніколи не був Париж настільки жадібний до нововведень і забобон, як в ту пору просвітництва. Переставши вірити в легенди про біблійних святих, стали шукати для себе нових й особливих святих і знайшли їх в натовпах шарлатанів розенкрейцерства[53], алхімії[54] і філалетії[55], які рікою текли туди. Усе неправдоподібне, усе, що йде наперекір обмеженій шкільній науці, зустрічає натхненний прийом в паризькому суспільстві, яке нудьгує і причесане на філософський зразок. Пристрасть до таємних наук, до білої та чорної магії проникає всюди, аж до вищих сфер. Мадам де Помпадур[56], правителька Франції, прокрадається вночі через бічні двері Тюїльрійського палацу до мадам Бонтан, щоб та передбачила їй майбутнє по кавовій гущі; герцогиня д’Юффе велить спорудити для себе дерево Діани[57] (про це можна прочитати у Казанови[58]) й омолоджується шляхом суто фізіологічним; маркізу де л’Опіталь якась стара жінка заманює в глухе місце, де їй під час чорної меси буде явлений Люцифер[59] власною персоною; але в той час, як найдобріша маркіза і її подруга, оголені з голови до п’ят, чекають появи обіцяного диявола, шахрайка зникає з їхнім одягом і грошима. Найбільш поважні мужі Франції тремтять від шанобливого благоговіння, коли легендарний граф Сен-Жермен[60] злегка проговорюється за вечерею й видає свій тисячолітній вік тим, що про Ісуса Христа й про Магомета говорить як про особистих знайомих. У той же час господарі готелів і заїжджих дворів Страсбурга радіють переповненим кімнатам, тому що принц Роган приймає у себе в одному з найбільш аристократичних палаців запеклого сицилійського пройдисвіта Бальзамо, який називає себе графом Каліостро. У поштових каретах і верхи прибувають з усіх кінців Франції аристократи, щоб придбати собі у цього першокласного шарлатана мікстури й чарівне зілля. Придворні дами й дівчата блакитної крові, княгині й баронеси влаштовують у себе в замках і міських готелях лабораторії з алхімії, і незабаром епідемія містичного божевілля охоплює й простий народ. Варто поширитися чутці про декілька випадків чудесного зцілення біля труни паризького архідиякона на кладовищі Сен-Медар, як туди рікою пливуть тисячі людей і впадають в дикі корчі. Ніщо незвичайне не здається в той час занадто безглуздим, ніяке чудо досить дивним, і ніколи не було шахраям настільки зручно, як у цю одночасно й помірковану, й ласу до сенсацій епоху, що кидається на будь-яку оказію, що лоскоче нерви. Це пора, яка захоплюється будь-якою дурницею, яка вірить у своєму скептицизмі в усяке диво. На цьому тлі лікар, який володіє новим універсальним методом, заздалегідь міг вважати свою гру виграною. Але Месмер (і це слід підкреслювати постійно) аж ніяк не збирається відбивати у якогось Каліостро або Сен-Жермена золоті копальні людської дурості. Дипломований лікар, гордий своєю теорією, фанатик своєї ідеї, більше того, її бранець, він хоче й бажає, насамперед, бути визнаним офіційною наукою. Він зневажає дуже цінний і прибутковий ентузіазм догідників моди: схвальний відгук одного академіка був би для нього важливішим, ніж шум, піднятий сотнею тисяч дурнів. Але всесильні професори аж ніяк не сідають з ним разом за один лабораторний стіл. Берлінська академія відповіла на його доводи лаконічно, що «це помилка», Віденська медична рада офіційно визнала його брехуном; стає зрозумілим його запекле бажання удостоїтися, нарешті, чесного відгуку. Відразу по прибутті до Парижа у лютому 1778 року він прямує до Леруа, президента Академії наук; через його посередництво Месмер наполегливо домагається, щоб усі члени Академії зробили йому честь і серйозним чином розглянули його метод в організованому ним на перших порах госпіталі в Кретейлі (поблизу від Парижа). Згідно з інструкцією президент ставить цю пропозицію на обговорення. Але Віденський факультет, мабуть, забіг наперед (устиг зробити свою чорну справу), бо Академія наук коротко й рішуче заявляє про свою відмову від розгляду месмерівських дослідів.

Не так легко, проте, відступається людина, яка, просякнута пристрасною упевненістю в тому, що дає світові щось дуже важливе й нове, домагається для своєї наукової думки наукової санкції. Він одразу ж звертається до щойно заснованої Медичної спільноти. Там він як лікар може вимагати свої безперечні й непорушні права. Ще раз робить він пропозицію – показати в Кретейлі своїх пацієнтів, які одужали, й з готовністю дати відповіді на будь-які запитання. Але й Медична спільнота не виявляє особливої схильності стати в опозицію до близької для неї віденської організації. Вона ухиляється від сором’язливої пропозиції під тим малопереконливим приводом, що може судити про лікування лише у випадках, коли воно поінформоване про попередній стан пацієнтів, а цього в даному випадку немає. П’ять разів намагався Месмер домогтися у всіх факультетів світу визнання або принаймні уважного розгляду своєї системи; не можна було діяти пряміше, чесніше, у більшій згоді з наукою. Лише тепер, коли вчена кліка своїм мовчанням виносить йому вирок, не ознайомившись з документами і фактами, лише тепер звертається він до вищої вирішальної інстанції – до громадської думки, до всіх освічених і прогресивних людей; у 1779 році він друкує французькою мовою свій «Трактат про відкриття тваринного магнетизму». Красномовно й воістину щиро просить він допомоги в проведенні своїх дослідів, участі та благовоління, жодним натяком не обіцяючи чудесного або неможливого: «Тваринний магнетизм – це зовсім не те, що лікарі розуміють під словом таємничий засіб. Це наука, що має своє обґрунтування, свої висновки й положення. Усе в цілому й донині невідомо, це я визнаю. Але саме тому було б несправедливо давати мені в судді осіб, які не розуміються на тому, про що вони збираються судити. Мені потрібні не судді, а учні. Тому мій намір полягає цілком у тому, щоб офіційно отримати від будь-якого уряду будинок, де б я міг помістити хворих для лікування і де міг би з легкістю і без особливих манівців довести в повному обсязі дію тваринного магнетизму. Потім я хотів би взяти на себе підготовку великої кількості лікарів і надати тому ж уряду можливість вирішити, якою мірою бажає він поширити моє відкриття – для загального користування чи в обмежених колах, швидко чи не поспішаючи. Якби мої пропозиції були відкинуті у Франції, я покинув би її неохоче, але це, звичайно, неминуче. Якщо вони будуть відкинуті всюди, то я все ж сподіваюся знайти для себе спокійний куточок. Під захистом своєї совісті, вільний від докорів сумління, я зберу біля себе частку людства, того людства, якому я хотів бути корисним набагато більше, і тоді прийде пора ні в кого, крім самого себе, не шукати ради, що робити. Якби я діяв інакше, то до тваринного магнетизму поставилися б, як до моди. Кожен би намагався блиснути ним і знайти в ньому більше або менше за те, що він дійсно в собі містить. Ним стали б зловживати, і користь його перетворилася б у проблему, вирішення якої було б, можливо, лише через кілька століть».