Месмер. Бейкер-Едді. Фройд. Лікування і психіка

Розділені у віках, знову починають зближуватися два напрямки в науці лікування: органічне й психічне, оскільки обов’язково – згадаймо образ спіралі у Гете[16] – будь-який розвиток повертається на більш високу сходинку, до своєї висхідної точки. Будь-яка механіка приходить зрештою до первісного закону руху, будь-яке ділення знову прагне єднання, усе раціональне поглинається своєю чергою ірраціональним; і після того як століттями строга й одностороння наука досліджувала матерію й форму людського тіла аж до основних його глибин, знову виникає питання про «дух, який створює для себе тіло».

* * *

Книга ця задумана зовсім не як систематична історія всіх психічних методів лікування. Мені дано лише втілити ідеї в образах. Розповісти про те, як думка росте в людині й потім проростає через неї у світ, – така картина із сфери духовно-душевного життя ясніше, так мені здається, відобразить ідею, ніж якийсь історико-критичний нарис. Тому я обмежився тим, що вибрав трьох людей, які, йдучи самостійними й навіть протилежними шляхами, втілили в життя на сотнях тисяч людей ідею лікування духом: Месмер – навіюванням зміцнює волю до здоров’я, Мері Бейкер-Едді – формує екстатикою потужну віру, Фройд закликає до самопізнання й до позбавлення власними силами психічних конфліктів, які пригнічують сферу підсвідомого. Особисто я не випробовував жодного із цих методів ні як лікар, ні як пацієнт; з жодним із них мене не пов’язує ні фанатизм переконання, ні почуття особистої вдячності. Таким чином, стаючи до цієї праці виключно з міркувань образотворення, я сподіваюся залишитися незалежним і, відображаючи Месмера, не стати месмеріанцем, зображуючи Бейкер-Едді, – послідовником Християнської науки, і, змальовуючи Фройда, – запеклим психоаналітиком. Я цілком усвідомлюю, що кожне вчення могло стати дієвим лише шляхом доведення до крайності ідеї, яка в ньому міститься; що кожне дає різко витончену форму, доповнюючи її новими тонкощами, але, погоджуючись із Гансом Саксом[17], «я не вважатиму це помилкою». Вирішальним для будь-якої ідеї є не те, як вона реалізовується, а те, що вона в собі містить; не що вона собою представляє, а що вона дає. За влучним висловом Поля Валері[18], «крайність сповіщає світу його ціну, лише середній рівень – стійкість».

Зальцбург, 1930

Франц Антон Мессмер

Потрібно вам знати, що вплив во-лі – важливий аспект у лікуванні.

Парацельс

Предтеча і його час

Ні про що не говорять так поверхово, як про характер людини, а саме тут треба бути найбільш обережним. У будь-яких справах люди не схильні менш терпляче чекати цілісного, а воно, власне, і створює характер. Я завжди помічав, що так звані погані люди виграють, а хороші втрачають.

Ліхтенберг[19]

Протягом століття Франц Антон Месмер, цей Вінкельрід[20] сучасної психотерапії, займав місце на ганебній лаві шарлатанів і шахраїв поруч із Каліостро, графом Сен-Жерменом, Джоном Ло[21] й іншими авантюристами тієї епохи. Даремно суворий одинак серед німецьких мислителів протестує проти ганебного вироку університетської науки, марно звеличує Шопенгауер[22] месмеризм як найзмістовніше, з філософської точки зору, з усіх відкриттів, хоча б навіть воно ставило часом запитань більше, ніж відповідало на них. Але забобонність важче спростувати, ніж будь-які інші судження. Погана слава поширюється без перевірки, і ось один з найбільш сумлінних німецьких дослідників, відважний і самотній мандрівник, який ішов на світло і на блукаючі вогники і вказав дорогу новітній науці, уславився двозначним фантастом, підозрілим мрійником; і ніхто не завдавав собі зайвого клопоту перевірити, скільки істотних, світового значення перспектив виникло з його помилок і давно вже подоланих крайнощів. Трагедія Месмера в тому, що він прийшов занадто рано і занадто пізно. Епоха, коли він виступив, саме тому, що вона так величаво пишалася розумом, повністю позбавлена будь-якої інтуїції: це (знову за Шопенгауером) – надрозумна епоха просвітництва. За темною свідомістю побожного середньовіччя, що жило в неясних сподіваннях, з’явилася поверхова свідомість енциклопедистів[23], цих усезнайок – так точно за змістом слід було б перекласти це слово – грубоматеріалістична диктатура Гольбахів[24], Ламетрі[25], Кондільяків[26], якій всесвіт уявлявся цікавим, але механізмом, який потребує покращення, а людина – всього лише курйозним мислячим автоматом. Повні самовдоволення, бо вони вже не спалювали відьом, визнали добру стару Біблію нехитрою дитячою казкою й вирвали у Господа Бога блискавку за допомогою громовідводу[27] Франкліна, – ці просвітителі (і їх убогі німецькі послідовники) оголосили безглуздими вигадками все, чого не можна схопити пінцетом і вивести із потрійного правила, вимітаючи таким чином разом з марновірством навіть найменше зернятко містики з прозорого, як скло (і, як скло, ламкого), всесвіту свого філософського словника. Те, чого не можна було проаналізувати за допомогою математики, вони у своїй жвавій зарозумілості визнали примарним, а те, чого не можна осягнути органами почуттів, не тільки нікчемним, а й просто неіснуючим.

У таку сміливу, неблагочестиву епоху, яка боготворить лише свій власний, сповнений самовдоволення розум, з’явилася несподівано людина, яка стверджує, що наш всесвіт аж ніяк не пустий, бездушний простір, не байдуже мертве ніщо навколо людини, що він невпинно пронизується невидимими, невловимими і лише внутрішньо відчутними хвилями, таємничими струмами й напругами, які у тривалій передачі зіштовхуються один з одним і один одного оживляють, як одна душа іншу, як ідея – ідею. Невловимий і поки що безіменний, рівнозначний, можливо, тій силі, що випромінюється від зірки до зірки і в місячну ніч піднімає сомнамбул, цей невідомий флюїд, світова матерія, здатна, будучи переданою від людини до людини, створити радикальні зміни в душевних і тілесних хворобах і відновити таким чином ту вищу гармонію, яку ми називаємо здоров’ям. Де джерело цієї початкової сили, яке її справжнє ім’я, її справжня сутність, він, Франц Антон Месмер, не може сказати точно; поки що він за аналогією іменує цю дієву матерію магнетизмом. Але нехай випробують, – просить він академії, наполягає він перед професорами, – яку чудову дію викликає цей спосіб при звичайному погладжуванні кінчиками пальців; нехай без усякої упередженості познайомляться нарешті з усіма цими болючими кризами, загадковими станами, дивовижними одужуваннями, які він чинить при розладі нервів лише шляхом магнетичного впливу (тепер ми говоримо: навіювання). Але академічно-професорська освіченість наполегливо чинить спротив тому, щоб кинути хоча б один неупереджений погляд на всі зазначені Месмером і сотні разів засвідчені явища. Цей флюїд, ця сила симпатичної передачі, сутність якої не піддається чіткому поясненню (уже це одне підозріло), не значиться в компендіумі всіх розгадок філософського словника, a отже, подібних речей не повинно бути. Явища, на які вказує Месмер, не можна пояснити за допомогою здорового глузду. Отже, вони не існують.

Він прийшов на століття раніше, ніж слід було, Франц Антон Месмер, і він запізнився на два-три століття. Рання епоха медицини проявила б співчутливу увагу до його дослідів, бо широка душа середньовіччя здатна була вмістити все незбагненне. Вона ще вміла дивуватися наївно й по-дитячому, вірити власному внутрішньому потрясінню більше, ніж очевидним речам. Будучи легковірною, ця епоха була занадто глибоко пройнята волею до віри і її мислителів: як ревним богословам, так і світським людям не здалося б безглуздим учення Месмера про те, що між макрокосмом і мікрокосмом, між всесвітньою душею й душею індивідуума, між сузір’ям і людиною існує матеріально повністю змінений, трансцендентний зв’язок; і цілком зрозумілим став би його погляд, що одна людина може дивовижним чином впливати на іншу магією своєї волі і вмілим поводженням. Без будь-якої недовіри, з допитливо розкритим серцем глянула б фаустівсько-універсальна світова наука того часу на експерименти Месмера. І натомість, новітня наука теж дивиться на більшість психотехнічних операцій цього першого магнетизера не як на штукарство або диво. Саме тому, що ми день у день, чи не щогодини дізнаємося про нові неймовірні відкриття й чудеса в галузі фізики та біології, ми довго й сумлінно сумніваємося, перш ніж визнати невірним те, що вчора здавалося неймовірним; і дійсно, більшість із месмерівських відкриттів і дослідів легко узгоджуються з нашим сьогоднішнім уявленням про світ. Хто стане заперечувати нині, що наші нерви, наші почуття підлягають таємничим впливам, що ми є «іграшкою будь-якого тиску атмосфери», відчуваючи магнетичний вплив незліченних імпульсів, внутрішніх і зовнішніх? Ми, до кого щойно сказане слово в ту ж мить перелітає через океан, хіба не навчаємося щодня знову й знову тому, що ефір, який нас оточує, має енергію через невловимі коливання і життєві хвилі? Ні, нас аж ніяк не лякає більше думка Месмера, яку колись заперечували, що від нашого індивідуального єства виходить абсолютно своєрідна й конкретна особиста сила, яка, випромінюючись далеко за межі того чи іншого нерва, здатна впливати певним чином на чужу волю й чужу особистість. Але фатальним чином Месмер з’явився занадто рано чи занадто пізно: саме та епоха, в яку він мав нещастя народитися, не володіла органом для неясно-благоговійних сподівань. Жодних камер-обскур у справах психіки: перш за все порядок в незатемнене світло! Й саме там, де починається таємнича гра сутінкового світла під час переходу від свідомого до несвідомого, холодний денний погляд раціоналістичної науки виявляється вкрай сліпим. Через те, що вона не визнає за душею індивідуальної творчої сили, то і її медицина бачить в годинниковому механізмі людини розумної тільки пошкодження органів, хворе тіло, але в жодному разі не потрясіння душевне. Тому не дивно, що під час душевних розладів вона не знає нічого іншого, як тільки премудрість цирюльника: проносне, кровопускання, холодну воду. Схиблених прив’язують до колеса й крутять доти, доки піна не піде у них з рота, або б’ють до нестями. Епілептиків нашпиговують різними ліками, усі нервові стани оголошують просто неіснуючими, бо не вміють їх пояснити. І коли цей відщепенець Месмер вперше починає допомагати людям, лікуючи такі захворювання за допомогою свого магнетичного, здавалося б, магічного впливу, обурений факультет відвертає очі й стверджує, що в наявності лише штукарство й брехня.

У цій запеклій авангардній сутичці за нову психотерапію Месмер абсолютно самотній. Його учні, помічники ще на півстоліття, на ціле століття від нього відстали. І самотність трагічно посилюється: у цього воїна немає навіть такого панцира, як повна впевненість у собі. Бо Месмер відчуває тільки правильний напрям, дороги він ще не знайшов. Він відчуває, що стоїть на правильному шляху, відчуває, що випадково опинився в гарячій близькості від таємниці, великої й плідної таємниці, і знає також, що сам не здатний вирішити її й розкрити до кінця. І приголомшує те, що людина, яку легковажні чутки майже століття поливали брудом як шарлатана, просить сприяння й допомоги саме у лікарів, своїх товаришів; подібно до того, як Колумб[28] перед своїм відплиттям блукає від одного королівського двору до іншого зі своїм планом морського шляху до Індії, так і Месмер звертається то до однієї, то до іншої академії і просить зацікавлення і сприяння своїй ідеї. І в нього, як у його великого побратима, на початку шляху закрадається помилка, бо він цілком зачарований середньовічною мрією про дивовижний склад ліків; Месмер вважає, що своєю магнетичною теорією він відкрив засіб, який може зцілювати абсолютно все, цю вічну Індію старовинного лікарського мистецтва. Насправді ж він давно вже, сам того не усвідомлюючи, відкрив набагато більше, ніж нову дорогу; він, як Колумб, знайшов цілий материк науки – психотерапію з її незліченними архіпелагами й ще не дослідженими країнами. Бо всі ці, тільки тепер відкриті країни нової психіатрії – гіпноз і навіювання, Християнська наука і психоаналіз, навіть спіритизм і телепатія розташовані на тому новому континенті, який відкрив цей трагічний одинак, сам не знаючи того, що ступав на іншу, чужу медицині частину земної кулі. Інші обробили його сфери й зібрали жнива там, де він кинув у борозни насіння, інші насолоджувалися славою у той час, як його ім’я піддається наукою ганебному забуттю разом з іменами усіляких єретиків і базік. Його сучасники порушили проти нього судову справу й винесли йому обвинувальний вирок. Настав час поквитатися з його суддями.

Замальовка

У 1773 році Леопольд Моцарт-батько пише своїй дружині в Зальцбург: «Останнім часом я майже не писав, тому що в нас був великий концерт у знайомого Месмера по Заміській вулиці, у саду. Месмер дуже добре грає на гармоніці міс Девіс[29], він у Відні єдиний вчився цьому, і в нього набагато кращий скляний інструмент, ніж був у самої міс Девіс. Вольфганг теж грав на ньому». Як бачимо, вони добрі друзі: віденський лікар, зальцбурзький музикант і його знаменитий син. Уже за кілька років до того, коли недоброї пам’яті директор придворної опери Афліджіо (скінчив потім на галерах), незважаючи на імператорський наказ, не захотів поставити першу оперу чотирнадцятирічного Вольфганга Амадея «Проста витівка», у справу втручається з більшою, ніж в імператора й двору, сміливістю музичний меценат Франц Антон Месмер і надає свій невеликий заміський театр для виконання німецької музичної п’єси «Бастьєн і Бастьєнна», заслуживши собі таким чином поряд зі славою в іншій галузі неминущу в історії честь – бути хрещеним батьком першого оперного твору Вольфганга Амадея Моцарта[30]. Цієї дружби маленький Вольфганг не забуває: у всіх листах говорить він про Месмера, найохочіше проводить час у гостях у свого «милого Месмера». І коли в 1781 році молодий композитор переїжджає на постійне місце проживання до Відня, він у поштовій кареті просто від застави йде в найближчий для нього будинок. «Пишу це в месмерівському саду по Заміській вулиці», – так починається його перший лист до батька від 17 березня 1781 року. І в «Так всі роблять» він згодом створив своєму вченому другу відомий гумористичний пам’ятник. Ще звучить і, мабуть, і в століттях супроводжуватиме вірші про Франца Антона Месмера жвавий речитатив:

Ось і магніт вам,Він все доведе.Володів ним Месмер, той,Хто родом бувЗ країн німецьких,І знаменитим ставУ Франції.

Але цей дивовижний доктор Франц Антон Месмер – не тільки вчений чоловік і любитель мистецтва, доброзичливий до людей, він і багата людина. Мало хто з віденських містян володіли в той час таким дивно красивим, привітним і відчиненим для всіх будинком, як його будинок по Заміській вулиці, 261, – воістину невеликий Версаль[31] на березі Дунаю. У великому, просторому, майже княжому парку гості приходять у захват від усіляких витівок у стилі рококо, невеликих боскетів, тінистих алей з античними статуями, пташника, голубника, того самого витонченого (на жаль, давно зниклого) садового театру, де відбулася прем’єра «Бастьєн і Бастьєнна», від круглого мармурового басейну, якому судилося в подальшому під час магнетичних сеансів бути свідком дивовижних сцен, і від галереї на невеликому пагорбі, з якої відкривається далеко за Дунаєм вид на Пратер. Не дивно, що балакуче й охоче до задоволень віденське суспільство залюбки збирається в цьому прекрасному будинку, бо доктор Франц Антон Месмер вважається найбільш шанованим громадянином з тих пір, як одружився з удовою гофкамерата ван Буша, що мала капітал більше ніж тридцять тисяч гульденів. Його стіл, як розповідає Моцарт, щодня накритий для всіх його друзів і знайомих, у цієї високоосвіченої і привітної людини можна чудово поїсти й випити, та й духовних насолод не бракує. Тут почуєш задовго до друку і найчастіше у виконанні самого композитора новітні квартети, арії й сонати Гайдна[32], Моцарта і Глюка[33], близьких друзів родини, а також й останні новинки Пучіні[34] й Регіна[35]. А той, хто бажає за краще поговорити на серйозні теми, замість того аби слухати музику, знайде в особі господаря універсально освіченого співрозмовника у будь-якій сфері. Бо цей уявний «шарлатан» Франц Антон Месмер має авторитет навіть серед учених. Уже в цей час, коли він, син єпископського єгеря, що народився 23 травня 1734 року в Іцнанзі на Боденському озері, перебрався для подальшого навчання у Відень, він – дійсний студент теології міста Інгольштадта та доктор філософії. Але цього зовсім не досить невгамовній натурі Месмера. Як блаженної пам’яті доктор Фауст, він хоче володіти наукою у всіх її галузях. І ось він вивчає спочатку у Відні право, щоб звернутися зрештою остаточно до четвертого факультету, до медицини. 27 травня 1766 року Францу Антону Месмеру, вже доктору двох наук, урочисто надають ступінь доктора медицини владою й постановою найбільш славетних, прекрасних, глибоко шанованих та знаменитих професорів; його докторський диплом власноруч підписаний світилом терезіанської науки, високославним професором та придворним медиком Ван-Світеном[36]. Але Месмер, маючи великі статки завдяки одруженню, зовсім не має наміру відразу ж чеканити монету з дозвільної грамоти на лікування. Він не поспішає з лікарською практикою і як учений-дилетант охоче слідкує за найновішими відкриттями геології, фізики, хімії та математики, за успіхами абстрактної філософії та перш за все музики. Він сам грає і на клавірі, й на віолончелі, першим створює скляну гармоніку, для якої потім Моцарт напише спеціальний квінтет. Дуже швидко музичні вечори у Месмера починають вважати чи не найулюбленішими в культурному оточенні Відня, і поруч із невеликим концертним залом молодого Ван-Світена біля Глибокого Рову, де кожної неділі з’являються Гайдн, Моцарт і в подальшому Бетховен, будинок по Заміській вулиці, 261 вважається одним з найкращих куточків мистецтва й науки.

Ні, ця неодноразово обмовлена людина, яку згодом несамовито оббріхували як відщепенця медицини та неосвіченого темного знахаря, цей Франк Антон Месмер – не перший зустрічний, це відчуває кожен під час знайомства з ним. Уже зовнішньо будь-кому в суспільстві впадає в око цей ставний широкочолий чоловік, що мав високий зріст і статечну поставу. Коли він зі своїм другом Крістофом Віллібальдом Глюком з’являється в одному із салонів Парижа, усі погляди зацікавлено звертаються до цих двох німців, синів Енака[37], що вищі за інших на цілу голову. На жаль, деякі збережені зображення недостатньо повно відтворюють характер його обличчя; однак видно, що воно гармонійно й красиво окреслене, що губи повні, підборіддя округле й щільне, лоб сформований чудово поверх ясних світло-сталевих очей; доброчинна впевненість випромінюється від цього могутнього чоловіка, якому при його невичерпному здоров’ї судилося дожити до похилого віку. Тому помилковим уявляти собі цього великого магнетизера чарівником, демонічним явищем з пекельними блискавками в очах, кимось на кшталт Свенгалі[38] або доктора Спалланцані[39]; навпаки, відмінною його рисою, за свідченням усіх сучасників, є безкінечне, непохитне терпіння. Не стільки палкий, скільки повнокровний, завзятий більшою мірою, ніж легкозаймистий, вдумливо спостерігає цей міцний шваб за навколишніми явищами; і подібно до того, як він проходить через кімнату, широко розставивши ноги, важким, твердим і розміреним кроком, так й у своїх дослідженнях іде він повільно й упевнено від одного спостереження до іншого, повільно, але непохитно. Він мислить не сліпучими чи блискучими спалахами, але обережними, у подальшому незаперечними твердженнями, і жодне протиріччя, жодне засмучення не порушать його спокою. У цьому спокої, у цій непохитності, у цьому великому й наполегливому терпінні й полягає власне геній Месмера. І тільки завдяки його надзвичайно скромній витримці, його ввічливій, не сповненій честолюбства манері пояснюється той історичний курйоз, що людина, яка користується у Відні одночасно і авторитетом, і багатством, має тільки друзів і жодного ворога. Повсюди звеличують його знання, його невибагливий, симпатичний характер, щедру руку і щедрий розум: його душа, як і його відкриття, проста, благотворна й піднесена. Навіть його колеги, віденські лікарі, цінують Франца Антона Месмера як чудового медика, правда, лише до того моменту, коли він, набравшись сміливості, піде власним шляхом і без схвалення факультету зробить відкриття світового значення. Тоді загальним симпатіям раптом настане край і почнеться боротьба не на життя, а на смерть.

Іскра, яка запалює

Улітку 1774 року якийсь знатний іноземець проїжджає з дружиною через Відень; дружина, яка раптово відчула різі в шлунку, звертається до відомого астронома, єзуїтського патера Максиміліана Гелла з проханням приготувати для неї з метою лікування магніт у зручному для користуванні вигляді, який вона могла б покласти собі на живіт. Бо ту обставину, що магніту властива особлива цілюща сила – дещо дивне для нас припущення – вважали в магічній і симпатичній медицині колишньої пори справою безперечною. Ще в старовину проявляли постійний інтерес до своєрідної «поведінки» магніта. Парацельс називає його згодом «монархом усіляких таємниць», – бо цей відщепенець серед неорганічної природи виявляє зовсім особливу властивість. У той час як свинець і мідь, срібло, золото, олово й звичайне, так би мовити, залізо не мали власного буття, підкоряються силі тяжіння, цей один і єдиний елемент виявляє якусь натхненність, самостійну активність. Магніт владно притягує до себе інше, мертве залізо, він, як єдиний суб’єкт серед суцільного оточення об’єктів, здатний виражати щось подібне до особистої волі, і його владна звичка мимоволі викликає припущення, що він підпорядковується іншим, не земним (можливо, астральним) законам світобудови. Водій кораблів і наставник тих, хто втратив дорогу, він, будучи насаджений на вістрі, безпомилково звертає свій залізний перст до полюса, і дійсно здається, що в межах земного світу він зберіг спогад про своє метеорологічне походження. Такі особливості одного-єдиного металу повинні були, природно, надати свого магічного впливу, перш за все, на класичну натурфілософію. Оскільки розум людський незмінно схильний мислити аналогіями, то лікарі середньовіччя приписують магніту симпатичну силу. Протягом століття займаються вони випробуваннями: чи не може він притягувати до себе, на кшталт залізної тирси, також і хвороби з людського тіла. А там, де сфера темного, туди негайно ж із цікавістю проникає світлим своїм совиним поглядом допитливий розум Парацельса. Його хитка фантазія, деколи оманлива, а часом геніальна, без жодних вагань перетворює неясне сподівання попередників в патетичну впевненість. Його легкозаймистому розуму бачиться відразу ж беззаперечним, що поряд з «амброндальною», що діє в бурштині силою (тобто, з ще не отриманою ніяких прав на громадянство електрикою), сила магнетизму свідчить про наявність в землі, в «адамовій матерії» особливої, астральної, пов’язаної з зірками субстанції, і він відразу ж зараховує магніт до списку непогрішних цілющих засобів. «Я стверджую ясно й відкрито, на підставі проведених мною дослідів з магнітом, що в ньому прихована таємниця висока, без якої проти безлічі хвороб нічого зробити неможливо». І в іншому місці він пише: «Магніт довго був в усіх на очах, і ніхто не подумав про те, чи не можна його в подальшому використати і чи не володіє він й іншою силою, окрім притягання заліза. Шолудиві доктора часто тикають мене носом, що я не йду за древніми; а чому мені йти за ними? Усе, що вони наговорили про магніт, – ніщо. Покладіть на ваги те, що я про нього сказав, і судіть. Якби я сліпо слідував за іншими і сам не ставив дослідів, то я знав би тільки те, що знає кожен мужик, – що магніт притягує залізо.

Але мудра людина сама повинна випробовувати, і ось я відкрив, що магніт, окрім явної сили, яка кожному впадає в око – притягувати залізо, – володіє й іншою, прихованою силою». І щодо того, як застосовувати магніт для лікування, Парацельс дає точні вказівки зі звичайною для нього рішучістю. Він стверджує, що у магніта є черево (полюс тяжіння) і спина (полюс відштовхування), що, будучи правильно налагодженим, він може пропустити свою силу через усе тіло; і цей спосіб поводження з магнітом, який дійсно є здогадкою про характер ще не відкритого електричного струму, вартує, за словами цього вічного задираки, «більшого, ніж усе, чому вчили галеністи[40] все своє життя. Якби замість того, щоб вихвалятися, вони взяли в руки магніт, то зробили б більше, ніж усією своєю вченою балаканиною. Він виліковує витікання з очей, вух, носа й із зовнішніх ділянок тіла. Тим же способом виліковуються розкриті рани на стегнах, фістули, рак, витікання крові в жінок. Крім того, магніт відтягує грижу й зцілює переломи, він витягує жовтуху, водянку, як я неодноразово переконався на практиці, але немає потреби розжовувати все це невігласам». Наша сучасна медицина зазвичай не надто серйозно поставиться до цих приголомшуючих повідомлень; але те, що сказав одного разу Парацельс, є для його школи й два століття потому одкровенням і законом. І ось його учні поряд з іншим зіллям із парацельсівської чарівної кухні шанобливо вирощують і плекають його вчення про цілющу силу магніту. Його учень Гельмонт, а після нього Гокленіус, який опублікував у 1608 році цілий підручник «Трактат про магнетичне лікування ран», пристрасно відстоюють, спираючись на авторитет Парацельса, органічну силу зцілення магнітом; таким чином, поряд із офіційною медициною пробивають собі дорогу в часі, як підземні течії, і магнетичні методи лікування. Будь-ким із цих безіменних першопроходців особливих шляхів, ким-небудь із забутих прихильників симпатичного лікування і був, імовірно, запропонований мандрівниці-іноземці той магніт.