Поштове відділення Лікаря Дуллітла. Бюро погоди

Г’ю Лофтінґ

Поштове відділення Лікаря Дуліттла. Бюро погоди

Серія «Шкільна бібліотека української та світової літератури» заснована у 2010 році

Переклад з англійської Ю. В. Лисенка

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мєшкова

© Ю. В. Лисенко, переклад українською, 2021

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Глава I

Світло мису Стівена

На узбережжі Західної Африки, десь за двадцять миль на північ від Фантіппо, був мис, який видавався в море, а на ньому знаходився маяк, що називався Світло мису Стівена. Це світло завжди горіло в темряві, оскільки уряд, який контролював цю частину Африки, ретельно підтримував роботу маяка, щоб кораблі могли його бачити з моря і розуміти, де вони знаходяться. Це була небезпечна ділянка узбережжя. Біля мису Стівена було чимало скель і мілин. І якби трапилося так, що світлу дали згаснути вночі, то, звичайно, кораблі, які знаходилися в цій частині моря, опинились би у великій небезпеці, вони могли б урізатися в довгий мис і розбитися.

І от одного вечора, невдовзі після того, як Золоті Сойки вирушили на захід, Лікар писав листи в поштовому відділенні при світлі свічки. Було вже пізно, і всі тварини давно спали міцним сном. Раптом, поки він писав, Лікар почув звук, що долинав здалеку крізь відчинене вікно. Він відклав перо й прислухався.

Це був голос морського птаха, що доносився з моря. Як правило, морські птахи нечасто кричать, якщо тільки вони не зібралися у великі зграї. А цей крик, схоже, належав одинокій птиці. Лікар висунув голову з вікна й подивився назовні.

Біля мису Стівена було чимало скель і мілин

Стояла темна ніч, чорна, немов смола, тож він узагалі не міг нічого розгледіти, особливо ж коли його очі були звикли до світла свічки. Загадковий крик повторювався знову й знову, неначе це був зойк відчаю, що долинав з моря. Лікар не міг збагнути, що б це могло означати. Та дуже скоро йому здалося, що звук наближається. Тож, схопивши капелюха, він вибіг на веранду.

– Що таке? Що сталося? – загукав він у темряву над морем.

Відповіді не отримав. Та скоро, з помахом крил, що мало не загасив свічку, великий морський мартин опустився на перила плавучої пошти поряд із ним.

– Лікарю, – задихано мовив мартин, – світло мису Стівена не горить. Я не знаю, яка причина. Але раніше воно ніколи не згасало. Ми використовуємо його як знак, де земля, коли літаємо в темряві. Ніч зараз чорна, як чорнило. Боюся, якийсь корабель обов’язково вріжеться в мис. Тож я подумав, що краще прилетіти й сказати вам.

– Святі небеса! – скрикнув Лікар. – Що ж там могло трапитися? Там живе доглядач маяка, який доглядає за вогнем. Чи горіло світло раніше цього вечора?

– Не знаю, – відповів мартин. – Я повертався з полювання на оселедців, вони зараз якраз пропливають трохи далі на північ, ви ж знаєте. Й, очікуючи побачити світло, збився з дороги й залетів на декілька миль далі на південь. Коли ж зрозумів, що помилився, то повернув назад і полетів понад водою, тримаючись близько до берега. Так я прилетів до мису Стівена, але світла там не було. Було так же темно, як і скрізь. Я й сам би міг врізатися прямо в скелі, як би не летів обережно.

– Як далеко це звідси? – запитав Джон Дуліттл.

– Ну, по суші це буде двадцять п’ять миль до того місця, де стоїть маяк, – повідомив мартин. – Проте по воді вийде тільки близько дванадцяти, мені так здається.

– Гаразд, – Лікар став поспішно надягати пальто. – Почекай хвильку, доки я розбуджу Чап-Чап.

Лікар побіг на кухню поштового відділення й розбудив бідолашну комендантку, яка міцно спала біля плити.

– Послухай, Чап-Чап, – проказав він, торсаючи її. – Прокидайся! Світло мису Стівена згасло!

– Щощетамтаке? – пробурмотіла Чап-Чап, розплющуючи свої сонні очі. – Які-такі стіни згасли?

– Та ні, згас маяк на мисі Стівена, – повторив Лікар. – Щойно прилетів мартин і повідомив мене. Судноплавство в небезпеці. Кораблетрощі, ти ж розумієш, і все решта. Прокидайся й приходь до тями заради Бога!

Нарешті бідна Чап-Чап, повністю прочумавшись, зрозуміла, в чому річ. І вже через мить вона вже була на ногах і почала діяти.

– Я знаю, де це, Лікарю. Я лечу туди негайно… Ні, мені не треба, щоб мартин мене вів. Хай він буде з вами й вам показує дорогу. Відразу ж вирушайте услід за мною в каное. Якщо я щось з’ясую, повернуся й зустріну вас на півдорозі. Якщо ні, то чекатиму на вас біля вежі маяка. Слава Богу, погода зараз спокійна, хоча ніч і темна, хоч в око стрель!

Сплеснувши крилами, Чап-Чап випурхнула прямо через відчинене вікно й полетіла в ніч, а Лікар тимчасом схопив свій невеличкий чорний медичний саквояж і, гукнувши мартинові, щоб той летів за ним, побіг на інший бік понтону, відв’язав каное й заскочив у нього. Потім відштовхнувся, обплив Нічию Землю й щодуху повеслував до мису Стівена, що видавався в море.

На півдорозі до довгого пасма суші, що врізалося в похмурий океан, Лікареве каное перестріла Чап-Чап, хоча як вона знайшла його в такому мороці, орієнтуючись тільки на плескіт весел, знає один Господь Бог.

– Лікарю, – повідомила вона, – якщо навіть доглядач маяка і знаходиться всередині, то він має бути хворим чи іще щось. Я барабанила у вікна, але ніхто не відгукнувся.

– О Господи! – прошепотів Лікар, веслуючи так гарячково, як ніколи. – Хотів би я знати, що ж там могло трапитися?

– Проте це ще не найгірша новина, – продовжила Чап-Чап. – По той бік мису – ви не можете цього побачити звідси – там видно сигнальний вогонь великого вітрильника, який іде на південь, тобто прямо на скелі. Вони не бачать маяка й не здогадуються, в якій вони небезпеці.

– Боже мій! – простогнав Лікар і мало не поламав весла, спінюючи воду за кормою, аби тільки каное рухалося швидше.

– Наскільки далеко зараз корабель від скель? – спитав мартин.

– Десь за милю, я б сказала, – відповіла Чап-Чап. – Але це великий корабель, судячи з того, як високо знаходиться сигнальний вогонь на щоглі, так що досить скоро він налетить на мис.

– Продовжуйте пливти прямо, Лікарю, – кинув мартин. – Я лечу, щоб привести сюди своїх друзів.

І мартин розправив крила й помчав у напрямку берега, вигукуючи ті ж крики, які Лікар чув через вікно поштового відділення.

Джон Дуліттл поняття не мав, що йому робити. Сам мартин теж був зовсім не певний, що встигне вчасно, аби успішно здійснити той план, який він задумав. Та незабаром, на його радість, морський птах почув, що на його кличі приходять відповіді зі скелястого берега, прихованого в темряві. І зовсім скоро сотні його братів-мартинів вже кружили навколо нього в нічному небі.

Мартини кидалися керманичеві в обличчя

І тоді він повів їх до великого корабля, який спокійно йшов під парусами вперед прямо на скелі й загибель. А там, метнувшись прямо туди, де керманич тримав ручки штурвала і стежив за компасом, стрілка якого коливалася у світлі невеликого тьмяного ліхтаря, мартини почали кидатися керманичеві в обличчя й затуляти компас, так щоб він був не в змозі керувати кораблем.

Рульовий, відбиваючись від птахів, почав горлати про допомогу, бо він не нічого бачить і не може управляти судном. Тоді офіцери й матроси кинулися йому на поміч і намагалися відігнати птиць.

Тим часом Лікар, у своєму каное, досяг вістря мису Стівена, зістрибнув на берег й почав дряпатися вгору по скелі туди, де висока вежа маяка здіймалася над чорним, неосвітленим морем. Нишпорячи навпомацки, він знайшов двері й став грюкати в них і гукати, щоб його впустили. Та ніхто йому не відповів. А Чап-Чап прошепотіла хриплим голосом, що світло корабля стало ще ближчим, менше ніж за пів милі від скель.

Тоді Лікар відійшов назад, розбігся і всією масою свого тіла кинувся на двері. Проте дверні петлі й замок були зроблені так, щоб витримувати удари моря, тож вони піддалися не більше, ніж якби це була муха.

Нарешті з лютим ревом Лікар вхопив з землі каменюку завбільшки зі стілець і з усієї своєї сили вдарив нею по дверному замку. Двері з ляскотом розчахнулися навстіж, і Лікар кинувся всередину.

А на кораблі моряки все ще боролися з птахами. Капітан, побачивши, що ніякий керманич не зміг би управляти кораблем, якщо тисячі крил мерехтять у нього перед очима, віддав наказ зупинити корабель на деякий час і дістати шланги. І тоді потужний струмінь води був спрямований на мартинів навколо рульового, так що вони більше не могли прорватися до нього. Корабель знову почав просуватися вперед і ще більше наблизився до мису.

Усередині маяка темрява виявилася ще непрогляднішою. З витягнутими перед собою руками Лікар поспішив уперед і перше, що він зробив, – це спіткнувся об чоловіка, який лежав на підлозі зовсім недалеко від дверей. Не затримуючись, аби подивитися, що з ним сталося, Лікар перескочив через тіло і почав навпомацки підніматися по гвинтових сходах вежі, яка вела до великої лампи нагорі.

Тимчасом Чап-Чап стояла внизу біля дверей і дивилася понад морем на щогловий ліхтар корабля, який, після короткої затримки, тепер знову йшов прямо на скелі. У кожен момент вона чекала, що потужний промінь лампи маяка освітить море, як тільки Лікар запалить її, щоб попередити моряків про загрозу. Та замість цього вона почула переляканий голос Лікаря, який кликав з верху сходів:

– Чап-Чап! Чап-Чап! Я не можу засвітити її. Ми забули взяти сірники!

– А куди ви поділи свої сірники, Лікарю? – відгукнулася Чап-Чап. – Вони завжди лежали у вас у пальті.

– Я полишив їх поряд зі своєю люлькою на столі, – долинув Лікарів голос з верху темних сходів. – Але сірники мають бути тут десь у маяку. Ми мусимо їх знайти.

– А який у нас шанс це зробити? – прокричала Чап-Чап. – Тут тьма чорна-чорнюща. А корабель наближається з кожною хвилиною.

– Пошукай у кишенях чоловіка, – відгукнувся Джон Дуліттл. – Швидше!

За хвилину Чап-Чап пройшлася по всіх кишенях чоловіка, що нерухомо лежав на підлозі.

– Нема в нього ніяких сірників, – закричала вона. – Жодного!

– Не з нашим щастям! – прошепотів Джон Дуліттл.

А потім у маяку запанувала тиша, поки Лікар нагорі, а Чап-Чап унизу зажурено думали про корабель, який пливе назустріч катастрофі через те, що в них не знайшлося сірників.

Та раптом посеред чорної німоти зазвучав тоненький, солодкий голосок, що виспівував десь недалеко.

– Чап-Чап! – вигукнув Лікар пошепки. – Ти це чуєш? Канарка! Десь тут співає канарка! Скоріш за все в клітці на кухні маяка!

А вже через секунду він стрибав униз по сходах.

– Бігом! – кричав він. – Нам треба знайти кухню. Ця канарка має знати, де тут тримають сірники. Шукай кухню!

Потім вони обоє, постійно спотикаючись у темноті й обмацуючи стіни, натрапили нарешті на низенькі двері, відчинили їх і полетіли вперед головою вниз по короткому східцевому прольоту, який вів на кухню. Це була маленька підземна кімната, щось схоже на підвал, вирізаний прямо в скелі, на якій стояв маяк. Якщо тут і горів був якийсь вогонь у каміні чи в печі, то він вже давно згас, бо темрява тут була такою ж непроглядною, як і де-інде. Та щойно відчинилися двері, трелі співочої пташки зазвучали голосніше.

– Скажи, – озвався Джон Дуліттл мовою канарок, – де тут сірники? Скоріше!

– О, нарешті ви прийшли, – защебетав високий, тоненький, чемний голосок. – Ви б не могли вкрити накидкою мою клітку? Тут такий протяг, що я не можу заснути. Уже з полудня до мене ніхто не заходив. Я не знаю, що трапилося з доглядачем. Він завжди накриває мою клітку після чаю. Але сьогодні мене взагалі не вкрили, тож я продовжила співати. Ви знайдете моє покривальце отам зверху на…

– Сірники! Сірники! Де сірники? – заволала Чап-Чап. – Ліхтар не світить, у небезпеці корабель! Де тут лежать сірники?

– На камінній поличці поряд із коробкою для молотого перцю, – відповіла канарка. – Підійдіть сюди до моєї клітки і помацайте з лівого боку і вище, і ваша рука натрапить якраз на них.

Лікар кинувся через усе приміщення, перекинувши по дорозі стільця, і почав нишпорити уздовж стінки. Його рука торкнулася кута кам’яної полиці, і наступної миті Чап-Чап шумно зітхнула з полегшенням, бо почула веселе торохкотіння сірників у коробочці – це лікар намагався запалити світло.

– Візьміть свічку, вона на столі… отам… погляньте… зразу за вами, – підказала канарка, коли сірник ледь освітив кухню.

Тремтячими пальцями Лікар запалив свічку. Потім, прикривши вогник рукою, він вискочив із кімнати й помчав угору по сходах.

– Нарешті! – промурмотів він. – Сподіваймося, ще не занадто пізно!

Збігши вгору по кухонних сходах, Лікар натрапив на мартина, що саме заходив усередину маяка з двома своїми товаришами.

– Лікарю, – вигукнув мартин, – ми затримували корабель, скільки могли. Але ці дурні моряки, не розуміючи, що ми намагаємося їх врятувати, почали поливати нас зі шлангів, і ми були змушені відступити. Тепер корабель страшенно близько.

Без жодного слова Лікар побіг по гвинтових сходах вежі. Витóк за витком він мчав угору, так що у нього аж в голові запаморочилося і він мало не падав з ніг.

Нарешті Джон Дуліттл дістався камери на самому верху, де знаходилася велика скляна лампа, він поставив на підлогу свою свічку, чиркнув відразу двома сірниками й, узявши по одному в кожну руку, підпалив великого ґнота з обох сторін.

Тим часом Чап-Чап знову вийшла надвір і спостерігала, як наближається корабель. І коли нарешті сильне світло від потужної лампи з верху вежі несподівано освітило морську поверхню, то стало видно, що ніс вітрильника знаходиться не більше як у ста ярдах від скелястого берега мису!

І тоді пролунав крик спостерігача на щоглі, потім загорлав, віддаючи накази, капітан, засвистіли свистки й забомкали суднові дзвони. І це було якраз вчасно, щоб урятувати корабель від водної могили. Великий вітрильник різко повів носом убік і благополучно розвернувся у напрямку відкритого моря.

Глава ІІ

Мартини й кораблі

Коли ранкове сонце зазирнуло у вікно маяка, воно побачило, що Лікар і досі клопочеться біля доглядача, який лежить внизу біля гвинтових сходів.

– Він приходить до тями, – сказала Чап-Чап. – Погляньте, його очі починають кліпати.

– Принеси мені більше чистої води з кухні, – попросив Лікар, який обмивав здоровенну гулю на одному боці чоловікової голови.

І ось доглядач широко розплющив очі і втупився поглядом у Лікареве обличчя.

– Хто?.. Що? – пробурмотів він, нічого не розуміючи. – Світло!.. Я маю запалити світло!.. Я маю запалити світло! – він безуспішно спробував устати.

– Усе в порядку, – зупинив його Лікар. – Світло ми запалили. А зараз уже майже день. Ось, випийте оце. Вам стане краще.

І Лікар підніс до його губ якусь мікстуру, що її він дістав із свого маленького чорного саквояжа.

Невдовзі чоловік уже настільки зібрався із силами, що зміг підвестися. З допомогою Лікаря він спромігся дочвалати аж до кухні, де Джон Дуліттл і Чап-Чап зручно вмостили його на кріслі, запалили в пічці й приготували для нього сніданок.

Лікар і Чап-Чап приготували для нього сніданок

– Я вам невимовно вдячний, незнайомче, хай ким би ви були, – промовив чоловік. – Зазвичай нас тут двоє, я і мій партнер Фред. Але вчора вранці я відпустив Фреда і він поплив на кечі половити устриць. Ось чому я тут один. Я спускався по східцях десь близька полудня, після того, як заправив нового ґнота в лампу, і раптом моя нога підковзнулася і я полетів донизу. Головою я так грохнувся об стіну, що з мене геть вибило свідомість. Скільки я пролежав, доки ви мене не знайшли, і сам не знаю.

– Ну що ж, усе те добре, що добре закінчується, – промовив Лікар. – Візьміть оце, ви, мабуть, помираєте з голоду.

І він простягнув доглядачеві велику чашку паруючої кави.

Приблизно о десятій ранку партнер Фред повернувся у невеличкому вітрильнику зі своєї експедиції зі збору устриць. Він страшенно розхвилювався, коли почув про нещасний випадок, який стався, доки його не було на службі. Фред, як і перший доглядач, був лондонцем і моряком. Це був симпатичний дядько, і вони обидва – і він і його товариш (який уже майже повністю очуняв після травми) – були дуже раді Лікаревій компанії, яка розбавила втомливу нудьгу їхнього самотнього життя.

Вони провели Джона Дуліттла по всьому маяку, щоб той подивився, як він працює. А у дворі з великою гордістю показали свій маленький город з помідорами й настурціями, які посадили біля підніжжя вежі.

Вони мають відпустку тільки раз на рік, розповіли доглядачі Джонові Дуліттлові, коли урядовий корабель зупиняється біля мису Стівена й забирає їх додому в Англію на шеститижневий відпочинок, а замість них, поки їх не буде, залишає доглядати за світлом двох інших чоловіків

Вони розпитували Лікаря, чи є в нього якісь новини з їхнього улюбленого Лондона. Однак він змушений був признатися, що також уже давно не бував у цьому місті. Тимчасом, поки вони отак розмовляли, до кухні на маяку залетів Чипсайд, який шукав Лікаря. Міський горобець прийшов у захват, коли довідався, що доглядачі також говорять кокні. І він переповів їм, через Лікаря, усі останні плітки з Воппіну, Лаймхаузу та Ост-індійських доків, а також із верфей та Лондонського річкового судноплавства.

Обидва доглядачі думали, що Лікар явно божевільний, коли він розпочав розмову з Чипсайдом, цвірінькаючи, як горобець. Але з відповідей, які одержали на свої запитання, переконалися, що в новинах про місто, які розповідав горобець, не було обману.

Чипсайд сказав, що вираз облич цих двох моряків-кокнійців – це була найкраща сценка, яку він бачив, відколи прибув до Африки. І після цього першого візиту горобець у вільний час завжди літав на маяк навідати своїх нових друзів. Звісно, він не міг із ними розмовляти, бо вони обидва не знали гороб’ячої мови, навіть і гороб’ячого кокні не знали. Але Чипсайдові все одно подобалося бути в їхній компанії.

– Вони такі гарні, порядні, нормальні християни, – казав він. – І це такий приємний контраст у порівнянні з цими місцевими язичниками-ідолопоклонниками. І якби ви тільки чули, як Фред співає «Ти ж дивись, щоб могилка моя залишалась завжди зелененька».

Доглядачам маяка було шкода, що Лікар має від’їжджати, вони не хотіли його відпускати, поки він не пообіцяв, що приїде до них на обід наступної неділі.

Потім, коли вони завантажили в його каное ящик з рожевими помідорами і букет настурцій, Лікар з Чап-Чап і Чипсайдом відпливли до Фантіппо, а доглядачі махали їм з порогу маяка.

Джон Дуліттл ще не встиг відпливти дуже далеко на зворотному шляху до свого поштового відділення, як його перехопив мартин, котрий приніс був йому звістку про маяк.

– Тепер усе гаразд, Лікарю? – запитав він, описуючи граціозні кола навколо його каное.

– Так, – відповів Джон Дуліттл, жуючи помідор. – Чоловік жахливо вдарився головою при падінні. Але незабаром усе пройде. А от якби не канарка, яка сказала нам, де сірники… і якби ти також не затримав моряків, то ми б ніколи не врятували цього корабля.

Лікар викинув шкірку помідора з каное, і мартин вправно упіймав її в повітрі раніше, ніж вона впала у воду.

– Я дуже радий, що ми встигли вчасно.

– Скажи мені, – запитав Лікар, дивлячись замислено на птаха, який ширяв, і шугав, і кружляв навколо невеличкого човна, – що змусило тебе прилетіти до мене зі звісткою про світло? Мартини, як правило, не дуже-то турбуються за людей і не переймаються тим, що трапиться з кораблями?

– Ви помиляєтеся, Лікарю, – заперечив мартин, підхоплюючи наступну шкірку з убивчою точністю. – Кораблі й люди на них для нас вельми важливі, хоча тут на півдні й не так сильно. Але на півночі, якби не було кораблів, то взимку ми, мартини, часто мали б великі труднощі з тим, щоб знайти собі достатньо їжі. Бачте, після того, як стає холодно, риби й іншої морської поживи стає занадто мало. Інколи ми летимо вгору уздовж річок до міст і тримаємося поблизу штучних озер у парках, де утримують декоративну водоплавну птицю. Люди приходять у парки й кидають їм у воду печиво. Однак якщо ми десь поряд, то печиво не встигає торкнутися поверхні озера… От як зараз! – і мартин у блискавичному кидку схопив на льоту третю помідорну шкірку.

Мартин у блискавичному кидку схопив третю помідорну шкірку

– Але ти говорив про кораблі, – нагадав Лікар.

– Так, – продовжив мартин, досить нерозбірливо, бо його рот був набитий помідорними шкірками, – нам кораблі значно кращі для зимового харчування. Розумієте, це насправді не дуже чесно – йти й вихоплювати всі харчі з-під носа у паркових водоплавних. Тому ми цього й ніколи не робимо, якщо не припече. А зазвичай узимку ми пристаємо до кораблів. Так от, два роки тому я й мій кузен жили цілий рік з того, що супроводжували кораблі й підбирали недоїдки, які стюарди викидали в море. Чим гірша була погода, тим більше їжі ми отримували, бо тоді пасажири не дуже-то здатні їсти і більшість харчів просто викидається геть. Так, я й кузен пристали до «Трансатлантичного судноплавства», кораблі якого курсують на лінії від Глазго до Філадельфії, ми промандрували за ними туди й назад через весь океан десятки рейсів. Але потім переключилися на «Судноплавні лінії «Компас» – з Тілбері до Бостона.

– Чому? – поцікавився Лікар.

– А ми пересвідчилися, що вони краще годують своїх пасажирів. «Компас» викидав для нас тістечка вранці, чай опівдні і бутерброди протягом усього дня – а ще ж, само собою, щодня були регулярні сніданки, обіди й вечері. Словом, харчувалися ми, як бойові півні. Так ми самі мало не стали моряками назавжди. Це прекрасне життя: все, що тобі треба робити, – це їсти. Отож я б сказав, що мартини зацікавлені в людях і кораблях, Лікарю, дуже сильно зацікавлені. Я справді нізащо не хотів би, щоб якийсь корабель зазнав аварії, особливо пасажирський.

– Ось воно як! Дуже цікаво, – пробурмотів Лікар. – А багато ти бачив аварій, кораблів, що потрапили в біду?

– О, безліч разів, – відказав мартин, – шторми, нічні зіткнення, кораблі, що йдуть на дно в тумані, і все таке інше. О, так, я бачив дуже багато суден, з якими сталася біда на морі.

– Ох, – видихнув Лікар, відірвавшись від веслування. – Поглянь, я чую запах печінки й бекону, ці помідори пасуватимуть до них ідеально. Ти завітаєш і пообідаєш разом із нами? – запросив він мартина. – Я хотів би більше почути про твоє життя при кораблях. Ти подав мені одну гарну ідею.

– Дякую, – відповів мартин. – У мене й самого вже в пузі бурчить. Ви дуже ласкаві. Це буде перший раз, коли я їстиму флотську їжу всередині корабля.

Прив’язавши каное, вони піднялися на плавучу пошту й усілися обідати за столом на кухні.

– Ну то що, – сказав Лікар мартинові, щойно вони зайняли свої місця, – ось ти говорив про тумани. А що ви самі робите, коли стоїть така погода? Я маю на увазі, ви ж нічого не можете бачити в тумані так само, як і моряки. Чи можете?

– Ні, – підтвердив мартин, – бачити ми справді нічого не можемо. Але ж Боже мій! Якби ми були такими безпорадними в тумані, як моряки, ми б постійно збивалися б з путі. От що ми робимо, коли летимо в якесь конкретне місце і нариваємося на туман, ми просто летимо понад ним, там нагорі повітря чисте й прозоре. І тоді знаходимо дорогу, як і завжди.

– Розумію, – кивнув головою Лікар. – А як зі штормами: що ви робите, аби вберегтися під час шторму?

– Ну, звичайно, під час шторму, сильного шторму, навіть морські птахи не завжди можуть летіти куди хочуть. Ми, мартини, ніколи не намагаємося прорватися наперекір справжній бурі. Буревісники інколи ризикують, а ми ні. Це занадто виснажливо, і навіть якщо ти можеш час від часу спуститися на воду й пливти, то це все одно небезпечна гра. Ми ж летимо разом зі штормом, просто даємо йому нести нас, куди йому заманеться. А потім, коли вітер ущухає, повертаємося й продовжуємо свою подорож.

– Але ж це відбирає багато часу, чи не так? – уточнив Лікар.

– Ясно, що так, – погодився мартин, – трошки часу ти втрачаєш. Але, знаєте, ми дуже рідко дозволяємо штормові заскочити нас зненацька.

– Як це? Що ти маєш на увазі? – здивувався Джон Дуліттл.

– Ми наперед знаємо, де шторм, іще до того, як налетимо на нього. Тож просто обходимо його стороною. Жоден досвідчений морський птах ніколи вам не влетить стрімголов у сильний шторм.

– Але ж звідки ви знаєте, де знаходиться шторм? – запитав Лікар.

– Ну, – розпочав мартин, – я гадаю, що у нас, птахів, є дві великі переваги над моряками, для того щоб визначати, коли й де очікувати негоди, – це наш гострий зір і досвід. По-перше, ми завжди можемо піднятися високо в небо й оглянути поверхню моря на віддалі в п’ятдесят-шістдесят миль. І якщо помічаємо, що наближається буря, можемо розвернутися й втекти від неї. А ми здатні розвинути більшу швидкість, ніж будь-коли досягав і найшвидший ураган. А потім є ще одна річ – наш досвід значно багатший, ніж у моряків. Моряки, бідолашні йолопи, гадають, що вони знають море, бо вони проводять на ньому все життя. Проте це не так, повірте мені, зовсім не так! Половину часу вони проводять у каютах, іще частину – на березі, і дуже багато часу марнують уві сні. Але й коли вони на палубі, то зовсім не завжди дивляться на море. Вони возяться з канатами, і квачами для фарбування, і швабрами, і кошиками. Дуже рідко можна побачити моряка, який дивиться на море.