Хіба ревуть воли, як ясла повні?

– Багато, кажу, – почав він, – розказувати… і за день усього не перекажеш… Лихо, сказано, як до кого причепиться, – не одскіпаєшся!..

– Хто ж винуватий у вашому лихові? – обізвалася, глядя на його, Христя. – Мабуть, чи не самі найбільше?…

Докір цей хоч і вколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.

– Та трохи й сам винен, – одмовив він, задумуючись. – А то-таки й люди…

– Чим же люди винні? – сповідає Христя.

Чіпка поворухнувся. Видко, він не ждав такої сповіді. Помовчав трохи, та все вниз дивився, ніби роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немов слова до язика поприлипали, а він їх одривав з великим болем, промовив:

– Неправдою своєю!..

Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова, скинув очима на Христю:

– Ось годі тобі базікати! – обізвався до неї, – готуй лиш краще обідати, та пообідаємо всі разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?

– Та я вже, бог його знає, коли й страву бачив, – з жалем признався Чіпка.

Мова його вразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалієш… Грицько мерщій посунувся за стіл, на покуття, та запрохував Чіпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу; достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, – та вже мала була сама сідати на ослоні до столу, – як Грицько промовив:

– Чи це б то так на суху й сідати?… Воно, мабуть, жінко, в нас у хижці й горілка є… Ми так давно бачились з Чіпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупині… Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре… Чи не покине, бува?

Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку з горілкою, поставила на столі й сама сіла.

– Наливай, жінко!

Христя налила. Грицько взяв чарку в руку та, обертаючись до Чіпки, промовив:

– Пошли ж нам, Боже, всього, чого ми тільки бажаємо!

– Дай, Боже! – одказує Чіпка.

Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Випив і Чіпка.

Тоді вже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:

– Випий же й ти, жінко!

Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула головою – й почала їсти борщ.

Принялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці… Чіпка, як три дні не їв… Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни – такими щирими, привітними людьми, що він аж повеселішав трохи… З лиця спала в його тума; на лобі розправились зморшки, що як ті хвилі то набігали, то збігали; він радісно засвітив своїми розумними, темними очима й став сповідатись…

– Так ви, паніматко, – обернувся він з словом до Христі, – хочете знати: чим люди винні в моїм безголов’ї? Усім винні! Од самого малого, непримітного, до самого великого, найбільшого…

Ви тільки погляньте: як вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як Бог приказав жити?… Еге ж! Вони б мали – один одного в ложці води втопили, з лиця землі змели!..

Грицько всміхнувся…

– Ну, що тобі до того, Чіпко? скажи мені, Бога ради?… Адже тобі від того ні знобить, ні гріє…

– Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено жити? де вона ділася? хто її вкрав у нас? – гарячився Чіпка. – Куди вона забігла?… га?

– А нема правди, – одказав Грицько, – то живи так, як і всі живуть…

– А як не дають жити? Що тоді?

– То все мана тільки!

– Ой, Грицьку! ой, братіку! не кажи так… важко мені, пече мене таке слово…

– Не знать, що вигадуєш, Чіпко! не знать, об чому турбуєшся?… Не такий тепер вік настав, не такі люди народилися…

– Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?… Я ще й так терплю… Ти тільки послухай, яка в людей правда. Ти знав мою землю?

– Знав…

– Ти чув, що її одібрали в мене… знаєш?… ту саму землю, про яку сама громада сказала: «Це твоя земля, Чіпко, володій нею!» А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали… Узяли та й одсудили мою землю бог його знає й кому, бог знає нащо… На те, мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся… І як, спитаєш, він одібрав ту землю?… Підсипав судовикам… от і рішенець: не твоя земля, Чіпко! То була твоя, а тепер – не твоя!..

– Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? – пита Грицько. – Він, кажуть, іноді помага.

– Ходив. Поміг… Як п’ятдесят карбованців, то й поможу!

– Що ж ти?

– Де ж я візьму їх?… Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав – і одсудив; а дай ти п’ятдесят карбованців – тобі одсудять… А якби була правда, то цього б не було… земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите… Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?… Знаю… добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають… кожному вільно, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати… заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце… Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває… На те в них кебети катма… не дано їм!.. От і волоцюга я, й п’яниця, й гультіпака… А я – може, кращий від них… та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати… Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п’яниця, бо в горілці тільки мені й душу одвести… На чому я її одведу, скажіть ви мені?…

Річ Чіпчина, як вода, ринула.

Грицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала тихо та глибоко…

Пообідали. Чіпка подякував Богові й хазяїнам.

– Знаєш що, Грицьку?

– А що?

– Чого це я до тебе прийшов?

– Скажи.

– Прийшов… чи не купив би ти в мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться… Купи ти, брате!

– Навіщо він мені здався, Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу – буде з мене…

– А може, в Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили, – якось любенько примовилась Христя.

– Та й грошей у мене тепер катма, – бідкається Грицько.

– То віддаси, коли будуть, – на те йому Чіпка. – Не хочеться мені своєї праці в жидівські руки попускати… Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене… А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш…

– Ні, Чіпко, не куплю: не треба мені!

Чіпка задумався; очі потускніли; він потупив їх униз… Оже швидко журлива думка промайнула; очі знову заіскрили – і він, наче зрадівши, твердо промовив:

– Ну, коли ж не купиш, то так візьми!

– Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд… У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава Богу, не терплю ще нужди!..

– То пропаде ж, Грицьку! проп’ю… Візьми, брате, пожалій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю… Пам’ятаєш, як горобенят драли? Пам’ятаєш діда?… Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю… Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив… Ви мене привітали, як рідні; моє серце, мою душу одігріли… Візьми, Грицьку, прошу я тебе…

– Про мене… – одказав, мов нехотя, Грицько. – Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що, Чіпко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив… у чужих людей хліб заробляє, сердешна…

– Мати… мати… – забубонів Чіпка й насупив брови. – За матір не кажи… Хто його знає, хто з нас більш винуватий…

Грицьків докір дуже вразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.

– Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? – спитав уже з-за дверей.

– Добре. А може, ще й сьогодні над’їду, – коли справа справна…

Чіпка пішов. Грицько, підославши свитку в голови, ліг на лаві спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала; сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихотихо, аж мов важко, тільки чутно було, як веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зітхала… Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю… Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня… Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка – не такий… Не гультіпака – лихий чоловік; гультіпака – зло людське, неправда людська! – казало їй серце… У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша… А що він п’є?… То його лихо п’є… недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри – перші вороги між собою…

– А правду казав Чіпка, – промовила вона вголос – аж Грицько від дрімоти прокинувся.

– Яку правду? – позіхнувши, питає він.

– Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!

– Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає…

– Як же не діймати, коли воно так і є?…

– Як так?

– А так! От хоч би й я… Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, а не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала…

– Своя сорочка ближче до тіла…

– Ото ж то й є… Усе – коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних – ні гадки!.. Хай сироти гинуть…

– Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? – запитав Грицько.

Христю – як хто голкою укольнув… Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька…

– Невже ж би й ти так зробив? – не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.

Грицько оханувся і, подумавши, одказав:

– То що ж, що я б не зробив? – другі б зробили! Та чого це ти так прискіпалась до мене? – перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю, та й собі гостро глянув на неї.

Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка в одній руці, а починок у другій – заколіли… По виду можна було бачити, що вона, хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила…

Грицько помітив; серце в його якось болісно тьохнуло…

– Христе! – гукнув він.

Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати…

– Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чіпчині голі п’яти?…

Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом…

– Ох… як ти мене злякав, хай йому цур!.. – переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.

Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця вже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав… Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати люльки. Налапавши й витягши люльку, довго він довбався в ній протичкою, потягаючись та позіхаючи; потім вибивав об лаву згар…

– Піти лишень покурити, – мнучи тютюн у жмені й держачи в зубах люльку, каже він, – та подивитися на віз… чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб перевезу…

Грицько пішов з хати. Христя [зосталась] сама. Вона аж плечима здвигнула.

– Що це справді зі мною сталося?! – сама себе запитала, та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату… У голосі її почулися сльози, журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум тяжкий, а рукою – нитку за ниткою…

У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару, – та двома парами й поїхав до Чіпки.

Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмазана хата з побитими вікнами, – неприязно кинулись у вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру… Він з докором і разом з жалем дивився на Чіпчине добро…

– Господи, Боже! доживеться ж чоловік от до сього?! А все – своя воля…

Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він подивився кругом хати, глянув на тік, – нігде нікого не видно, тільки стіжки чорніли в току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка – четвертий.

– Чіпко! Чіпко! – гукнув Грицько.

– А хто там? – перший прокинувшись, питає Лушня.

– Збудіть мені, будь ласка, Чіпку.

– Нащо тобі? – пита, потягаючись, Лушня.

– Та я до його за хлібом приїхав.

Лушня штовхнув ногою Чіпку.

– Чіпко!

– Чого?

– Чоловік за хлібом приїхав.

– Ага-а, – промовив Чіпка й хутко скочив на ноги. – Здоров, Грицьку!

– Здоров… То це ти так кочуєш?!

– Отак, як бач!

– Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.

– Доброго молодця кров гріє, – одмовив за Чіпку Лушня.

Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.

– Уставайте, братця, грошей лічити!

– Яких грошей?

– Чіпка продав хліб.

– Кому продав?

– Чупруненкові Грицькові…

– А дорого?

– Не знаю.

Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали.

– Я, мабуть, недоспав, – каже Матня, – бо голова щось болить. – І знову ліг.

– Тим тебе й обдуло, як бокла, – докоряв Лушня.

На той час Чіпка увійшов у хату.

– Ходімо, братця, поможемо чоловікові хліба набирати, – каже до товаришів.

– Ходімо. Чув, Якиме? Вставай та ходім! – гукнув Лушня. – Зате ввечері – он як погуляємо!!

Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі – й він, нехотя, встав; усі разом потягли до стогів.

Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по-хазяйськи. Поїхав Грицько.

– А за що продав. Чіпко? – питає Лушня.

– Ні за що.

– Як ні за що? – усі разом скрикнули.

– Так… подарував…

Товариство замовкло, посхиляло голови.

– Оттуди к лихій годині! – сумно промовив перший Лушня.

– А жид, бач, купував – не продав, – й собі процідив сумно крізь зуби Пацюк.

– Бо жид! – гостро одрубав Чіпка.

– От тобі й раз! от і погуляємо… чортового батька!.. – чухаючи потилицю, блеє Матня. – Краще б було мене не будити, хлопці… А то – тільки сон перервали…

– Жид – та давав по трояку од копи, – знову Лушня, – а це й свій чоловік, та на дурницю звик!.. Оттаке!

– Таке, як бач! – коле Пацюк.

– А-а-а… – позіха, потягаючись, Матня, – і навіщо було будити?!

Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду…

– Ви на мене, братця, як я бачу, гніваєтесь, – сам себе здержуючи, обізвався він до товаришів. – Так треба було… От вам і все! жидюзі я не продав ні за які гроші, а товаришеві – так віддав…

– А ми ж у тебе що, – каже Лушня, попустивши поводи серцеві… – Хіба вже ми й не товариші?… Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали…

– Жидові!

– Та там би побачили – кому…

– Чоловік, – тягне Чіпка далі, – чесно поживе, добрим словом згадає… А жид – що?

– А тепло ж буде від того доброго слова? – щипає Пацюк.

– Тепло! – вже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускаючи голос, каже: – Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий чоловік до розуму…

– Оттуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуляли… – одно бубонить Матня, присівши навколішки та взявшись руками за одутлі щоки.

– Не ждали ми, Чіпко, від тебе такого! – дошкуля Лушня.

– Якого?

– Такого, як ти зробив… Пропало добро!..

Усі поприсідали на току, та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиною об недобратий стіг, – та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шлях – чи не їде Грицько.

Аж ось Грицько вже справився: приїхав удруге.

– Отак-то ти нас обвів, дядьку? – обізвавсь до його Лушня.

– Як?

– На дурницю, кажеш, хліб возиш?

– На дурницю? Гм… Дарованому коневі в зуби не дивляться…

– То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи, – шуткує Пацюк.

Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав…

– Годі, братця, не знать що торочити, – обернувся він до товариства, – нуте лишень чоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!..

– Нехай же сам і забира, коли поцінно купив, – каже з докором Лушня.

– Тимофію! – грізно глянувши, гукнув Чіпка. – Або до роботи, або з двору! Я прохати не стану…

Лушня зітхнув, а все-таки підвівся, поліз на стіг; другі, глядя на його, й собі прийнялись за діло… Одначе робота в руках не горіла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повіз Грицько додому. Лушня пішов за ним слідом.

– Дядьку!

– Агов?

– Ви вже нам хоч за поміч перекиньте що… Невже ж ми дурно працювали?… аж спина болить.

– Що ж я вам перекину?

– Та хоч карбованців п’ять…

– А де ж ті п’ять карбованців – на смітнику знайдеш?

– А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцятка буде…

Грицько мовчав.

– Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка подарував – його воля…

– Добре… Нехай же, я втретє вернуся, то й привезу. Тільки прохатиму вас – помогти молотити.

– Молотити? – весело скрикнув Лушня. – Добре! Що там нам його молотити? Аби Господь дав годинку, то ми його вчотирьох за день зоб’ємо!

– То я ще й могоричу поставлю, – домовляв Грицько.

– Добре, дядьку!.. Добре!

Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він штовхнув Матню, котрий прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом та збирався вже заснути.

– Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом, – одмовив Матня.

– Не бійсь! не візьме лиха година бока, хіба, може, від горілки прогниє, – каже Пацюк.

– Од тієї, що за хліб вип’ємо?

– Може, й од тієї! – вставив Лушня.

Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.

Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!

– Погуляємо? – запитали ті стиха.

Лушня мотнув головою: еге ж, мов!

– А скільки? – пита Матня.

– Три карбованці.

– Мало, – каже Пацюк.

– З червивої собаки що урвати, то урвати – хоч клочок шерсті! – утішив Лушня.

Вернувся Грицько втретє, привіз гроші, забрав останній хліб. Як наложили вози, Лушня й каже:

– Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу!

– Та ходімо вже: забіжимо до Тальки, вип’ємо по осьмушці.

Пішли. Кликнув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другим, та й повіз собі хліб додому, розігрітий – не так горілкою, як подарунком.

Товариство засіло на цілу ніч…

XVIII. Перший ступінь

Мотря зовсім оселилася в «довгоп’ятої баби». Брала людям прясти то кужіль, то вовну та з того тільки й жила.

Тяжко їй робилося на душі, гірко на серці, як подумає, що на старості літ прийшлося наймичкувати в людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна… А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати… Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане ніч – думки, як за подушне, оступлять… Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки… кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла – рано вставала, пізно лягала… Не задля кого ж? задля його… А він?

Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п’яний зневажив її, матір, тяжкими докорами… Стає руба шматок хліба в горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає вночі… «Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем… Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?… За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!.»

– І чого ти так убиваєшся, Мотре? – вговорює її баба. – Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогодні… немов дідько носив його по чужих городах – без шапки, босий, в одній сорочці, та й та розхристана, як у харцизяки… Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі в дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена собака, через город… Діти в крик; він – за ними… Ухопив маленьку дівчинку Парасю, четвертий годок пішов – та й несе… Навіщо вже він її взяв? Один Бог відає… Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах і чоловічки догори ногами попереверталися… Я таки й сама бачила, що він по улиці бігав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє набіжиш! Та й іду собі… Минула вже Остапійчину хату. Коли чую, хтось біжить за мною та гукає: «Бабо, бабо-о!» Оглянуся – аж сама Остапійчиха Химка… лиця на їй немає! – «Чого се ти, галочко?» – питаю. Вона в плач, та так просить: «Будь ласка, бабусю, ради самого Бога, я вже вам се й те, верніться в хату та поможіть моїй Парасочці!». Що ж там з нею? «Та, Боже мій! – з плачем каже: – отой шибеник, ота п’яниця, щоб йому ні життя, ні добра! на смерть дитину перелякав… Біг через двір, та й ухопив на руки… чи занести куди хотів, чи що… Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?…» Я послухала, пішла. Уходжу, – коли дитина лежить на полу, та так в’ється, так б’ється, та кричить, немов на йому, не доводь Господи! родимець… Перехрестила я його, пошептала, одійшло трохи… Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов – так і вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула.

– Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене один, як порошина в оці! Я його кохала, ростила, здоров’я стратила, надії покладала… А тепер – самій прийшлося по чужих людях хилятися… Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?… Боже мій, Боже! одного тільки в тебе прошу: однієї смерті молю! Нашли її швидше… Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?… Закрилася б я тоді плечима й очима, хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули…

– І-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай, що хочуть, те й говорять… Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?

Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала нерозважними, дрібними сльозами…

А Чіпка – наче таке собі діло вигадав – кожнісінький день гуля та й гуля… Зовсім пустився берега… Допився до того, що ні знадвору, ні в хаті – нічого… Аж задувся від гульні та недоспаних ночей…

Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній хлібець з двору, то хоч що хоч – без грошей жидівка і осьмушки не дає. «Давай гроші!» та й усе.

«Гроші», – дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свічкою; похмілля його мучило. «Гроші… Якби-то гроші! Не качався б я, як тепер качаюся, місця не знайду; не гуляв би так… оддав би й землю, й усе за гроші. Коли б гроші! Брязнув би тільки, так би все й уродилося… і вона моя! А то…»

І звернули його думки в бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре зійшло, росте, зеленіє, цвіте… А тут і вона знялася перепелкою з-за високого жита… Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранішнє сонце… Любо його очам дивитись на неї, як вона усміхається до його своїми повними рожевими устами, – як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима… Щасливий він!.. А тепер? Серед пустки неметеної, в смітті, в багнюці, валяється – обірваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який… А до цього що витворяв?! Де ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?!. Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана… А вже холоди заходять; мороз у хату преться… І холодно, й голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце…

– О-о-о… я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?!. – Він зо зла вп’явся руками в свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили очі… Він прикусив зубами губи, аж кров виступила…

Осіннє сонце сідало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світом. Як кров, червонів захід сонця й заглядав своїми червоними очима крізь побиті шибки в Чіпчину хату… Чіпка качався на соломі по долівці.