Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Страшно якось, гучно роздавалися в темній хаті Порохові речі, ніби справді хто з глибокої ями гукав про панські злі вчинки… Чіпка слухав ту обрубу бесіду, серце закипало в його…

– Та воно скрізь добре! – промовив він, – усюди правда!!

– А ти шукаєш правди? – суворо запитав Порох. – Тільки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то й брехня!.. Ану, лишень, підкріпимося…

І він самотужки потяг з пляшки, тільки булькотало в горлі.

Чіпка не схотів пити. У його й без того грало вже в голові. Порохові речі глибоко запали в серце… Перед очима встала вся неправда… «Він – старший, а кругом його – менші, все родичі… Сказав слово – і все схилилось перед ним… Пан над мужиками, пан і над панами! Немає ні в чім перепону, не знає ніякої заборони… Де ж тут візьметься тая правда?» Прокинулась у Чіпчинім серці недовіра в правду; обізвалась вона в душі його тяжким сумом… Він сидів, схиливши на руку голову, – не чув, як рипнули двері.

– А ви поночі сидите? – щось спитало жіночим голосом – і знову зачинило двері.

Трохи згодом у хату ввійшла сестра Порохова з каганцем у руках. Світ ударив прямо Чіпці в вічі. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жінка – і живцем нагадувала йому про людську неправду…

– Тут будемо вечеряти, чи там? – питала вона, не випускаючи каганця з рук.

– Там, мабуть… Там, Галочко, – одказав Порох. Чіпка аж затіпався, почувши таке ймення…

– Ходім же їсти! – гукнула вона й пішла вперед.

Порох і Чіпка пішли за нею. Увійшли в кухню. Вона була ще чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнею чорніли ще двері – в третю хату. Що там було – не видко, тільки з-за дверей виглядали дві кострубаті дитячі голови. «То, видно, її діти», – подумав Чіпка.

Серед хати сіли вони вечеряти. На перевернутім уверх денцем горняті блищав каганець і присвічував у миску. Жінка всипала галушки. До вечері всі випили по чарці, – випила й сестра Пороха, і не скривилася. Чіпка покуштував галушку, – гливка, як глей, та ще й на зубах тріщить. Давай він сьорбати одну щербу. Коли б не так хотілося їсти, він би й не покуштував такої вечері.

– Мамо! дай і нам галуски… і ми хоцемо галуски, – обізвалась з-за дверей дитина.

– Ви!.. – гукнув на їх Порох.

Діти поховалися.

– Луципір! – зиркнула Галька. – Сам напився, налопався, а дітям – то й нема?!.

– Чому ви, справді, дітям не дасте? – обізвався Чіпка до неї.

Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок і поставила коло порога. З-за дверей висунулось двоє дітей – чорні, замурзані, в якихсь ганчірках, замість сорочок, котрі вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, – бо застібок не було… Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячій галущці, засичали, захукали – і стали жувати, цмокати… Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Порохові, бо він знову закричав на них. Діти спідлоба зиркнули на його й налагодились шарахнути за двері.

– Не кричи, п’янице! – гукнула Галька на його.

– Сидіть! – обернулась до дітей.

Чіпці вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чіпка Порохові й Гальці.

– Іди ж тепер та лягай спати! – обізвавсь Порох до Чіпки.

Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив у сінях люльки, пішов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував…

Лежить Чіпка в хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум’я пашить з рота; а в голові – одна думка ганяється за другою… То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається… Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка… Радіє Чіпка від однієї згадки… Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку… Нема землі!.. проходився дурно… марно втратився… Мати плаче, – це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись… А самому як?… Пропало все!.. То знову він хазяїн… іде поруч з Галею… Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася… А лихий ворог позавидував йому – одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ… Що ж тепер йому зосталося?… Висовується, мов з туману, п’яна Порохова постать; а за нею – світить страшними очима божевільна Галька; просовують до його рученята голі, чорномазі діти – страшні, сухі, тремтять од холоду… І встає перед ним людська неправда… Бачить він: вона, як павутина, заснувала цілий світ, – ніхто не виплутається з її тонких тенет… Правда, один рвонувся – і вирвався… та як? руки й ноги назад скручені… ні сісти, ні встати: стій, як на кару виведений!.. «Господи, Боже! де ж твоя правда?… – шепче Чіпка. – Де її шукати?…» Аж ось, здається йому, павутина і його основує, – от-от і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся… Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік… Сон – як відьми вкрали!..

Хтось рипнув дверима, ввійшов у хату.

– Це ви, дядьку? – питає Чіпка.

– Я, – одказав Порох. – А ти ще й досі не спиш? – спитав його й побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не пройшло десяти хвилин – Порох захарчав.

«Щасливий він! – подумав Чіпка. – Таке лихо, а спить безпечно… Тут – ще тільки заклюнулось, – та й то!..»

XV. З легкої руки

Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонився Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах порозкидані шматочки нікчемного паперу, й цілу коробку його, разом з сміттям, висипав у грубу…

– Та й ранній же! – сказав він, побачивши Чіпку. – Підожди лишень… Ще нікого нема…

Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після згаги осіння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, ніби оживила його… Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м’яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне забуття… Чіпка захитався, задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивщи очі, він побачив – ціла купа людей увалила в двір. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за плечима торбина… Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло… Чіпка сидів мовчки; навіть не дослухався до людського гомону: в його гомоніло своє лихо… Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізно стояв він під забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшиблений, і, здається, нічого не чув, не бачив… Чіпка подумав: «Мабуть, неабияке діло і в цього!..»

Аж ось – хтось крикнув: «Секретар! Секретар іде!..» Усі повставали, насторожились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроє панок, з зеленим коміром, з блискучими гудзиками… Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, і робили ніби горб, а на спині був справжній горб – аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану… «Ну й цього перегнуло!» – подумав Чіпка.

Секретар Чижик, – то був він самий, – увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом – і підступив до людей.

– І ви до нас, Осип Федорович? – осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.

Той поклонився, розказав своє діло. Секретар підступив до другого, до третього – до всіх по черзі. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: «А чого?» Дійшов і до Чіпки:

– Ти чого?

– З прошенієм.

– Об чім?

Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лівою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє…

– Нічого не буде! – віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.

– Як? – здивувався той.

– Так… документів нема!

– Та нам же громада цю землю одсудила…

– То що, що громада?…

– А в його хіба є? – запитав Чіпка про свого супротивника.

Секретар глянув, як п’ятака дав, і знов шморгнув носом.

– Підожди, – сказав він Чіпці, йдучи в хату.

Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три… Бачить він: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть… Бере його нетерплячка; нудиться він… Коли це – виходить сторож:

– Іди до секретаря! – сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.

– О-о! вже повів… чує муха, де струп! – сміялися вони вслід Чіпці…

Чіпка ввійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшов і прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.

– Ага! – глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп’яв очі в діло.

Чіпка стояв у порога, мовчав.

– То тобі Порох просьбу писав? – не дивлячись в вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.

– Порох.

Мовчанка. Чіпці аж важко стало…

– А що дав?

– Нічого не дав.

Секретар неймовірно глянув на Чіпку.

– Знаєш що?… – почав він і запнувся. – Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити…

– Х-хе!.. – хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.

– Чого ти хекаєш?

Чіпка мовчав.

– А де ж та правда, коли так?! – уголос подумав він.

Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: «Ой, який же ти молодий та зелений!»

Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого – і в одну мить перебіг на діло.

Знову мовчанка.

– Ну, чого ж ти стоїш?… І мене не держи, й себе…

– Рука б мені одсохла от по сю!.. – скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, – та й повернув з хати, не доказавши.

– Ов-ва!!. – гукнув секретар услід йому. – Гарячий який… Гляди лиш, щоб не опікся! – докінчив він, ідучи за Чіпкою.

Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.

Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою й показуючи очима на секретаря.

– Сутяжище! – бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися; давали йому дорогу… Він потяг напрямки до Пороха.

– А що? – зустрів його Порох.

Чіпка ще хижіше засвітив очима.

– Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три погибелі скрутило…

– Як саме?

– Хоче п’ятдесят карбованців… За мою землю п’ятдесят карбованців!!. Хе-хе!!! І кари на вас немає.

– Отак воно завжди. Ти думаєш, як воно робиться?… – підогріває Порох. – Не підмажеш – не поїдеш… Суха ложка рот дере… ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі… Хоч би промочити…

– А горілка є? – якось понуро спитав Чіпка.

– Кий біс, хоч би капелька… порожня пляшка… Бач! – І Порох показав над вікном порожню пляшку.

Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті – хмурий, як ніч, німий, як домовина.

Порох обома руками схопив карбованця – та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а в руках – з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею…

– Не журись! – сказав він Чіпці. – Повна пляшка… Вип’ємо! – підсолодивши голос і на Чіпку глядячи, каже він. – Добре, що чортяка виніс кудись Гальку… Вип’ємо! га?…

Чіпка мовчав.

– Будьте здорові! – обернувся до його Порох і перехилив у рот чарку горілки.

– На здоров’я…

– А нашим ворогам на пропасть! – додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку.

Чіпка випив і собі.

– Що, посолодшало?

– Кий біс!

– Випий ще – посолодшає…

Підносить Чіпці чарку… Той простяг був уже руку, щоб узяти, – та Порох вилив собі чарку в рот.

– А що, правда, гірко?! – сказав він, жартуючи. – Ну, на, на – підсолоди…

Чіпка випив і другу чарку… Посоловіло в віччю; вдарило в голову… Він заходив по хаті; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись… Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами…

Випили ще, ще… Очі в Чіпки налилися кров’ю, в чоловічках засвітили огні… Коло серця – немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю – і запалила серце… Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову – заснув…

Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок; та випивав по повній… аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горілка – тільки на денці… Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильці випивши й останню горілку – і став ходити по хаті… Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив… Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати…

Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся… У голові – дурман, у грудях – згага… Давай він пригадувати… Перше всього спала йому на думку зігнута в три погибелі постать Чижика – гнучка, холодна, як гадюка… Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову і вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п’яненький Порох і всміхався.

– Прощайте!

– Куди?

– Додому.

– Щасливо…

Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце… Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та втрата – втрата всього наймилішого, найлюбішого – пекла його серце… Він ішов, ледве здіймаючи ноги…

Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі… Його обдало холодом, потім обсипало жаром… Порівнявшись з хутором, він спинився… «Не чуть… нема… все пропало!.. Ще вчора бачив… ще вчора… Мабуть, і вона зна… Карай же вас смерть нагла, прокляті…» Він придав ходи в ноги.

Поминув свою землю, навіть не глянув на неї… Далі та далі… Уже сонце зовсім сіло… Уже смеркло, як дійшов він до Пісок… З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося в невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, – здавалось, горіла хата зсередини… Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться…

«Мабуть, мати спить, – подумав він. – Нехай же спить!..»

І повернув до шинку.

– Сип горілки, Галько! – гукнув на жидівку.

– Сцо це воно буде?! – усміхнулась жидівка, на Чіпку глядя.

Він прямо пробрався за стіл, на покуття…

– Не питай… давай швидше!

– Не крици, не злякалася… Дивись… скільки з хоц?

– Та сип, що хоч, гаспидське кодло!

– Ці ти не здурів, бува?… Ну?… Сип… Давай попереду гросі!

Чіпка полапав у кишені: ні кисета, ні грошей… Він скинув свиту:

– На! та давай швидше! – і швиргонув через стіл свиту.

– Сцо мені з твоєї свитки?… Вона мені непотрібна…

Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.

– Сип, Галько! – каже. – Я за свиту карбованця ложу…

– Сцо ти карбованця? – закричала жидівка, вириваючи з рук свиту… – Цого ти місаєся не в своє діло! Вона твоя?… Він заставля…

– Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип…

– Сип… сип, – запорощала жидівка. – Скілько з сипати?

– Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа… Сип! – гуконув Чіпка на всю хату й ударив кулаком по столу – аж вікна здвигнули.

– Ну, цетвертину всиплю…

Жидівка мотнулась з свитою в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горілки, поставила її перед Чіпкою, та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.

Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати.

Коли це – увійшов у хату Яків Кабанець.

– А що це, Чіпко? І ти вже?… – обізвався. – Вип’ємо, значить?

– Вип’ємо, – понуро одказав Чіпка. А далі сміліше: – вип’ємо! – А це вже гукнув на всю хату: – Вип’ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!

Та – гряк! по столу кулаком… Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу…

Тут уже й другі промовились. Слово по слову, чарка по чарці – полилася з ротів розмова, а в роти – горілка… Підоспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку… Його скрізь по селу знали, як чоловіка письменного: він завжди, було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає… А на язик собі вдався балакучий, а надто за чаркою… Та любив-таки й випити. Бувало, у неділю, після обіду, прийде у шинок, та й почне теревені точити, та все по-письменному, по-церковному… Зійдуться в шинок людці розважитись, з людьми посидіти, побалакати; візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати – і діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже [буде] сидіти та брехати, аби слухали. Іноді, було, насмішить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, – а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі, щосвята в шинку.

Придибав він і тепер. За ним – другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки; п’ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було дворових. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку, – вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати ті тяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горілці киснути, її п’яним хмелем підсолоджували своє гірке життя: не покинути ж було своєї втіхи тепер! І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не було за що випити, піджидали – може, хто піднесе чарку-другу. Шинкове панібратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, – Чіпка не обминув і їх чаркою…

Як підпили вже, то той заспівав з п’яних очей, той бідкався, – куди його пристати, як з паном розв’яжеться… А Чіпка не дослухається. В одній сорочці, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навіжений…

– Що це воно за знак, Чіпко? – питає його Кабанець, коли Чіпка знемігся трохи, – ти ж, мов, до сього дива не теє?…

– Не вживав? – Ні!.. А тепер буду…

– Чого ж це так?

– Бо нігде немає правди… немає добра… і землі нема… пропала! Ну й гуляй!

– Та де ж твоя земля ділася?…

– Де?… взяли… одняли гаспидські п’явки… пропала!.. А земля пропала – все пропало.

– Так, так, – підхопили двораки, – без землі – що?… Без землі – життя нема!

– Риба без води, а чоловік без землі – гине, – увернув Кулик по-письменному.

– Еге ж, еге… А коли так – пий, поки п’ється, гуляй, поки туляється! Без землі… все по боку! Нащо воно? Навіщо тепер корова, кобила, вівці?… Га?… Навіщо?… Гуляй, душа, без кунтуша! – Та, бух! по столу кулаком…

Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навіть упала додолу, під стіл, та ніхто не поліз її доставати: всі задивились на Чіпку… А він знову за своє:

– Дядьку Якове! Ніхто не зна… о-ох! ніхто не зна… Прокляті! П’ятдесят рублів хотіли за землю… Не в землі сила, не в землі вона була… ні! Земля – що?… Земля!.. Хліб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить… Сказано: земля! А без землі – усе пропало… усе! – Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову – та й притих…

Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку, – дивувалися його непевним речам, а проте пили його горілку, поки до каплі випили. Тоді дехто давай рушати.

– Ану, Микито, час додому! – каже, ледве стоячи на ногах, один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами… – Чув, Микито? рушай!

– Підожди трохи, – одказує Микита.

– Чого?… Ходім, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма що він по-письменному балакає…

А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав:

– Аще, аще, єда… єгда… бо… созда… мир… Сатанаїл заздрив. Согріши Адам з Ївою… нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся…

Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом з хати… Хто тверезіший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п’яниці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригував – замерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п’яницьку пісню – чи про «журбу впрямую», чи про неслухняну «долю»…

Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи – п’яний-п’яний, п’яніший землі…

Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…

– Що це, сину?!. на яких це радощах?…

Чіпка сів на лаві, схилив голову…

– Де це твоя свитка, шапка?… Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те…

– Свитка?… шапка?… Нема!.. Нащо вони?… Навіщо все, коли… у-у… у… – завів на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.

Материне серце мов хто в жмені здавив… Давай вона його умовляти:

– Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кілька літ, та хліб їли… й тепер не сидітимемо без його… Ти тоді малий був, – сама пучками та ручками заробляла, – та не померли з голоду… А тепер – не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу… Що ж робити? На все його святая воля!

– Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого – ані-ні!.. Що тепер я?… Людський попихач, наймит?… Пропало… все пропало! І добро й душа пропала… бо немає правди на світі… немає між людьми… Тепер моє щастя – ось-ось було, та… уплило!.. – Чіпка розвів руками – і задумався…

– А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи – з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а все бачив… За чортеня щитали… Я чорт… е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дід – любити… Дурнії дурні! не стоять вони слова доброго… Їх мучити… му… морр…

Та – пуць! на землю… Так і захарчав…

Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, вкрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку… Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чоловіка-москаля… Де він? що з ним сталося?… Може, розпився, розволочився, та так де-небудь під шинком богу й душу віддав… Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці – харчав, і стиха прошептала: «Господи! сохрани його й заступи!»

Прокинувся Чіпка – вже геть підбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його… Походив він, походив по хаті; не глянув навіть матері в вічі; вийшов, ніби до худоби, та й потяг – не в загороду, а прямісінько до Гальки… На третій день – знову на ослоні в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала…

XVI. Товариство

П’ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушня, Матня та Пацюк – одна думка, одна гадка. Всі вони однакових літ: не то, щоб старі, не то й молоді, – вже підтоптані парубки.

Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима… Вони так і говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила, – такий балакучий.

Пацюк собі худощавий, низький, мишастий, справжній Пацюк, такий і прудкий; говіркий, співучий – на селі перший співака.

Матня одрізнявся од усього товариства й норовом, і околом. Який завтовшки, такий завбільшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втіху.

Були вони всі три панські й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня – пана Польського, того самого, що й Чіпчин батько.

Матня та Пацюк узяті в двір ще малими підлітками: перший – від плуга, другий – від овець. Гірко їм було розставатись з батьком, матір’ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як і вони; тяжко кидати рідне дворище, де їм знакомі були всі закутки, де їх родила й пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлоп’ячі сили; гірко було кидати, яке не є, своє, а йти до чужого, до панського… Та що ти вдієш супроти панської волі? Панові треба… на те в його й кріпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матері пана – викладали йому, що білоголові сини їх, як старшенькі, єдина поміч у трудній праці, – та не помогли ні сльози, ні викладки… Панові що? Хіба пан думав про гірку працю, хіба йому слід до того свою панську увагу звертати?! Пан ще й розгнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочуть такою дурницею… та й звелів попрогонити матірок з двору. Пішли матірки, понесли невимовлені прокльони на устах, гіркий жаль у серці… А сини їх зосталися в дворі підпасачами: один – коло скоту, другий – коло овець.