Марго та сексот

– Тихо-тихо, дитинко! Не кричи. Ти вдома… І всі ми тут… – зашепотіла мама, скидаючи ватянку з дитячої голови.

І оте фатальне «всі ми тут» постало в уяві малої дійсним вироком.

– Що, і Вася тут? Це той Вася, якого треба хрестити в нашій церкві? Мамо, ну невже у них там, на Камі, немає жодної церкви?

– Та є якась одна, але дядько Сашко начальником на заводі працює, він комуніст і боїться, що його виженуть з партії й з роботи знімуть, якщо наважиться в церкві охрестити свою дитину, – продовжувала шепотіти мама, час від часу приставляючи пальця до губів.

* * *

Та не так сталося, як гадалося… Назавтра все місто знало й гуло гулом про те, що Свято-Троїцьку церкву на «кіровському» майдані зачинили наглухо і відтепер там ніхто нікого не зможе охрестити. Народ завмер сполохано. Хіба хто із старших людей забув таке слово, як «голодовка», чи таке словосполучення, як «чорний воронок»? Хоча вголос не можна було про те говорити, але Ксенчина голова була битком набита чутками чи не з самої колиски. Та ті напасті жили десь осторонь, й оскільки на дитячі питання з тямою ніхто нічого не відповідав, саме її особистий страх був якимось інфантильним. І саме ця подія подавала надію на те, що Васю хрестити в місті немає де і він зі своїми батьками швиденько поїде з Посульських берегів на береги його родимої річки Ками.

Ксенька з Валькою зганяли на майдан і пересвідчилися, що двері церкви зачинені щільно, і навіть хреста на горі даху вже немає. Люди казали, що там до війни височіли й сяяли золоті бані, і знесло їх бомбою. А тепер і хрест зник безвісти.

Валька засумував невимовно. На нього просто таки напала велика туга. Він не хотів мандрувати, сидів удома і вже зовсім скоро вивчився майже самотужки читати не по складах, а так само бігцем, як і мама. І Ксенька тому зраділа страшенно. Вона таємно сподівалася на миттєве перевтілення себе, читаючої по складах, на читаючу по-дорослому, звичайно, не без допомоги свого вірного товариша.

Але Валька захворів.

Тоді несподівано похолоднішало. Ну, буває ж таке й влітку: вітер змінить напрямок, і холод як ушкварить, так ушкварить. А брати якраз пішли бобирів на Сулі марлею ловити. Узялися за діло, як воші за тіло. Поганяли по мілководдю, пошаруділи водоростями біля берега, та не довго бовталися, бо одразу посиніли й вдарили дрижаками по безлюдній «водокачці» – так народ називав стихійний пляж нижче пристані. І з надією на смажену увечері картоплю без мініатюрних та смачнючих бобирів, рвонули на всіх випарах на гору, додому. І Валєрці – нічого, а Валька наступного дня вже горів.

Оскільки батьки мали бути на роботі, за хворим доглядав старший брат. Та Вальці стало вкрай зле, його теліпало-теліпало, і враз якісь величезні й гарячі руки потягли у страшезну прірву – хлопець втрачав свідомість. Валєрка перелякався в смерть і, не довго думаючи, помчав у залізничну лікарню за лікарем з дивним і величавим прізвищем Гора. А чому саме в ту лікарню? Та тому, що їхня мамка працювала в ОРСі, а цей магазин від ЮЖД. Ну щоб не напружувати мозок читачам абревіатурами, то ОРС – це «отдєл рабочего снабжения», ЮЖД – «южная железная дорога». Словом, лікар, якого величали доктором Горою, приїхав вже майже під вечір на бричці, запряженій вороною кобилою й гнідим конем, легко, не дивлячись на свою округлість з усіх боків, сплигнув зі східчика і вмить опинився біля Вальки. Він уважно дослідив хлопця на предмет дихання, сто разів прикладаючись фонендоскопом до гарячих як ковальня грудей і худющої спини.

– Горлишко, ай-я-яй! – какоє горлишко! – вигукнув дзвінким голосом, зазирнувши з допомогою чайної ложки хворому до рота. – Порошочєк… Сєйчас же…

Він дістав із кишені складальний ножичок, сів до столу і почав товкти якусь пігулку, за мить у нього в руках опинився папірець із порошком. І тут до кімнати зайшла Ксенька провідати хворого. У одній руці вона тримала ляльку-мотанку, яку точно згорнула сама, намалювавши послиненим хімічним олівцем великі очі й такі ж губи. І якщо сині очі обличчю ляльки не шкодили, то сині губи товарного вигляду не додавали. Гора кинув оком на малу, скочив на ноги і розшаркався перед дівчинкою, схиливши голову в привітанні.

– Ах, мілая баришня, я нє рєкомєндую посєщеніє. Мікроби – такіє коварниє созданія. Ну, ви мєня понялі?

Дівчина стояла каменюкою і мовчала. Тоді Гора мигцем висипав порошок у столову ложку, додав туди трохи води і, допоки Валька кривився, ковтаючи через силу ту гірку гидотну суміш, прорік, піднявши догори вказівного пальця, дивлячись на Ксеню:

– Сєгодня – порошочєк, завтра – порошочєк, а послєзавтра ми с вамі, очаровашка, будєм танцевать. І Валєнтін – тоже.

Лікар крутнувся на одній нозі довкруги себе, аж поли його легкого світлого піджака розлетілися навсібіч, і пішов до дверей, посилаючи Ксеньці рукою поцілунок.

– Моя бабуся сказала б, що шкура на ньому горить, – промовила дівчина, щойно двері за ним зачинилися. – Та він добродушний. Валь, ти як?

– Ніяк, – промимрив Валька і заліз під ковдру з головою. – Тобі ж сказали, що тут мої мікроби…

Хлопцеві не хотілося, щоб хтось бачив його таким безпорадним. Є люди, яким дуже хочеться, щоб під час хвороби їх жаліли, щоб до них ходили відвідувачі, а Вальці те не треба. Він хотів побути на самоті і якомога швидше одужати.

Як не дивно, але Ксенька зрозуміла все з пів слова і не стала діймати хлопця – пішла. Та не встиг хворий заплющити очі, як двері кімнати широко розчинилися і голос діда Прокопа сколихнув не тільки фіранку на вікні, а й електричну лампочку, яка висіла під стелею на звичайному перекрученому дроті.

– Так, шантрапа, а тепер я буду тебе лєчіть. Давай, підіймайся і за мною!

– Діду, я не можу. У мене немає сили.

– А я тобі плече підставлю. Якщо треба, Валєрку покличемо. Метода у мене безпрограшна. Скажу тобі по секрету, коли прийшлося жити на Дальнєм Востокє, навчився у одного шамана таку, як у тебе, хворь виганяти на раз.

Він допоміг стати онукові на ноги, які достобіса тремтіли, накинув на хлопця ковдру, бо у того й зуби клацали на всю хату, і повів малого за собою. На вулиці їх побачила Ксенька і потеліпала слідом, біля сараю старий Прокіп пригальмував і вишкірився на дівчину:

– Ану марш отсюда! Чого шпіониш? Хоча, стій!

Він припер Вальку до дерев’яних одвірок, шаснув у сарай, вмить повернувся і тицьнув Ксені в руку гумову, затерту до чорноти ляльку.

– Німецька, щоб ти знала! Я її беріг, бо думав, що в мене внучка буде, а сама бачиш, лобуряки.

Він по-діловому підморгнув дівчині і, затягши Вальку в сарай, зачинив за собою двері.

– Куди ти мене тягнеш, діду? Я зараз упаду. Чи ти не п’яний, бува? – спробував відбитися хлопець.

– Молчать! – сердито гаркнув старий.

Він до смерті не любив, коли йому абсолютно тверезому хтось нагадував про п’янку. І вже коли вони опинилися в сараї із жорнами, то там в центрі благенького приміщення стояла величезна діжка, яку Валька сто разів бачив. У тій діжці зазвичай бовтався такий-сякий домашній реманент третього ґатунку, і мабуть, ляльку дід дістав саме звідти. Та тепер у діжці було повно-повнісінько гаряченької води, яка де-не-де просочувалася між щілин. Вона, стікаючи ледь помітними струмочками, поволі утворювала в сараї болітце. Від використання не по призначенню діжка вже розсохлася, але ще не остаточно.

– Діду, ти що, хочеш мене зварити? – перелякано мовив Валька. – Я ж не Іванушка Дурачок і навряд чи стану Іваном Царевичем. Не полізу туди, хоч убий.

Але Вальці було лишень сім рочків, і від не такого вже й ситого життя-буття кістками він трохи поторохкував, а дід був жилавий – сили ще вистачало. Отож він далі полеміку з приводу буду-не буду з онуком не вів. Смикнув з бідолашного ковдру, підхопив на руки малого й поволі опустив у діжку. Валька й ойкнути не встиг, тільки в очах йому сто метеликів одразу замелькало.

– Ти, Валь, не того… Не дрейф. Я усі трави на Плютенцях позривав і запарив, а ще сухої гірчиці сипонув. Ми твою хворь одним махом унічтожим. Щас я ще гаряченької піділлю, а то, бач, витікає, та й вичахає.

– Діду, мені погано. Голова обертом…

– Терпи, пацан! Зараз я тебе рядниною накрию, щоб пропотів.

– Не треба, діду, я не витримаю…

– Ще чого? Ти ж козак!

– Ні, я вже не козак, діду, а рак варений. Усе – встаю!

– Сиди, я тобі сказав!

– Не можу…

І хтозна, скільки б іще дід «виварював» хлопця у діжці, коли б не нагодився з роботи Вальчин батько і за Ксенчиною наводкою не заспішив у сарай.

– Та’, що ти тут робиш? І де хворий Валька подівся? Невже одужав? – гукнув він, стоячи на порозі сараю.

– Може, вже й одужав. Ми тут з ним процедурами займаємося…

– Якими ще такими процедурами? Чи ти не здурів, батьку?

– Пап, пап, забери мене з цієї діжки, бо я зараз помру, – подав голос Валька і з жалості до себе самого тихенько заплакав.

Добре, що краплі поту й випари дідового зілля вже текли по хлоп’ячому худенькому обличчю й ніхто не помітив тих страдницьких сліз.

Батько закутав хлопця в ряднину і поніс на руках в квартиру, а слідом поспішав дід, і обоє вони залишали після себе величезні кавалки багнюки, яка утворилася внаслідок протікання діжки. На порозі будинку батько пригальмував, озираючись на свої брудні черевики й сліди від них. Тоді дід послужливо припав до ніг сина, щоб розв’язати шнурки…

Наступного дня справжня літня жарота повернулася в містечко. Слабкий, але вже з нормальною температурою Валька сидів на ґанку з величезним куснем білого хліба, густо змащеного торішнім малиновим варенням, яке мама дістала з льоху на честь синової хвороби. Поруч нього примостилася Ксенька з гумовою лялькою у руці, вона намагалася не дивитися на смакоту, і саме те, що вона весь час зирила тільки вбік, видавало її очевидне бажання.

– На – відкуси! Тільки з іншого боку, бо в мене ж мікроби, – сказав хлопчик і повернув хліб з варенням непочатим краєм до Ксеньки.

– А я тобі завтра дам відкусити зі смальцем. Мамка казала, що топитиме здір, бо наші гості скоро уші нам поод’їдають. Валь, а це Гора тебе вилікував чи дід Прокіп?

– Обидва… Вони ж мене лікували по черзі.

Малі сиділи й жували смачнючий хліб, сонечко припікало, птаство вищебечувало, старші всі розбіглися у справах… І так хороше було у тому маленькому дворі на вулиці Плєханова, колишній Малодворянській, що Вальці хотілося зупинити час і вже не рости далі, щоб не ставати дорослим, не поринати у колотнечу повнолітнього життя й не вирішувати ті проблеми, які весь час постають між батьком і мамкою, доводячи їх до репету. Він розумів, що так не буває, але ж так хотілося чуда. Та він ще не знав, що найбільше чудо – це вволити людські бажання, бо вони невичерпні. Хоча часто буває так, що найбажаніше в житті згодом стає найбільшим тягарем і людина ладна позбутися колись бажаного, але не знає як.

* * *

Час летів, а Ксенчині родичі ніяк не їхали на береги своєї Ками. Одного суботнього вечора, тікаючи від лементу Васі й чергової «військової операції» підпилого діда Прокопа, парочка таки почалапала на «кіровську» площу. Із собору, який уже не був собором, а чимось схожим на клуб, лунала музика. Містянам, виявляється, вряди-годи вкрай необхідно потанцювати, і вони останнім часом кожної суботи поспішають до церкви, щоб вдовольнити свої нагальні бажання. І якщо хтось думає, що тут вийшла якась помилка, бо хто ж ходить на танцюльки в православну церкву, то нічого подібного. Це запопадлива радянська влада так щиросердно подбала про культурні забаганки спраглих до всього незбагненного людей. Забравши церкву й свята во славу Господа, треба було негайно заповнити створену нішу.

Легко прошмигнувши між пар, що кружляли під звуки духового оркестру, і суворої тіточки білетерки вглиб приміщення, Ксенька і Валька задерли голови на бачені вже фрески. Подекуди лики святих були завішені плакатами й лозунгами, але все ж прозирали печальними очима на танці з височини свого загадкового буття. Під час передиху оркестру, коли можна було почути одне одного, Ксенька сказала:

– Валь, як ти думаєш, а він нас бачить? – і кивнула на очі святого Петра, які дивилися поверх плаката «Во имя коммунизма».

Валька не знав, що відповісти й аж зрадів, коли духовий оркестр заграв популярний вальс «На сопках Маньчжурії». Та його радість враз погасла, коли вони, зачепивши жіночу пару, а таких було значно більше, наблизилися до самісінького оркестру. Згадалося, що саме звідсіль, із-за олтаря, тоді вийшов батюшка, який одягнув свою митру на його дитячу голову. Та смуток обірвали гучні звуки казна-якої іншої музики. Вона безцеремонно вскочила звідкілясь і вмить змішалася із звуками вальсу, утворюючи дику какофонію. Схопившись за руки, ошелешені діти перезирнулися, навіть не намагаючись заговорити, і вилетіли надвір.

Площею Кірова марширував духовий оркестр військової частини. Бравурний марш розлітався довкруги, наче буревій, звісно, вриваючись у всі вікна й двері наближених будівель. Духові оркестри, ніби змагалися, утворюючи справжнісінький дикий тарарам, та той, під звуки якого кружляли пари в колишній церкві, програвав доблесним воякам. Діти завмерли – стояли як вкопані, затуливши вуха руками, й дивилися на військових, а ті марширували майданом, не випускаючи з рук величезні труби й барабани, валторни й сріблисті тарілки. У малих головах дзвеніло й бахкало, рота не варто було відкривати або, навпаки – можна було горлати які завгодно неподобства, бо того, певна річ, ніхто б не почув. Відтоді любов до духових оркестрів у обох наших героїв, не встигнувши прокинутися, почила.

Наступного дня не з доброго дива Ксенька так настирно переконувала Вальку негайно записатися до бібліотеки, що він не витримав дівчачої заповзятливості – піддався. До рішучих дій спонукало ще й те, що в домі книжок було з десяток, не більше, і деякі з них не дались на прочитання, бо там було занадто багато літер і зовсім не було малюнків. До знайомої вулиці Луначарського – рукою подати, а саме на цій вулиці на будинку з підвалом друзяки колись бачили вивіску з багатьма літерами, і по складах хором прочитали найвиразніше слово «бібліотека».

– А може, не сьогодні? Може, якось іншим разом сходимо? – запитав Валька свою вкрай рішучу товаришку, уже стоячи на дерев’яних рипучих східцях в коридорі бібліотеки.

– Ні, ну не тепер, так в четвер! Ти ж обіцяв, що сьогодні… – закопилила нижню губу Ксенька. – А що ми будемо читати? У нас уже всі казки напам’ять вивчені.

Це був вагомий аргумент. Бо Котигорошка, Буратіно чи Незнайку вони вже знали як свої п’ять пальців і давно переказували книжки навперебій і майже слово в слово по пам’яті…

За великими дверима царювала незрима пані тиша. Просунувши голови у щілину дверей, малі завмерли. Урочистості миті додавала червона килимова доріжка із зеленими смужками з обох боків. Рівними рядочками виструнчились стелажі з книжками, які манили таїною й надією прочитати щось таке, від чого заб’є дух. А може, саме в якійсь із тих книжок можна буде знайти відповідь на питання, котрі дорослі люди залишають без відповіді, подумала Ксенька і рішуче розчинила двері на всю котушку. Валька від несподіванки мало не впав носом на червону килимову доріжку. Ні, він таки впав, але на обидві руки, які встиг випростати попереду себе. Та як би там не було, вони опинилися в бібліотеці. Після такого неочікуваного вторгнення із-за столу вислизнула невеликого росту жіночка і кинулася на допомогу хлопцеві.

– Як же це ти, хлопчику?! Дуже забився?

– Та ні – усе в порядку. Я ненароком… – забурмотів Валька, підхопившись і показуючи за спиною кулака своїй приятельці.

– Мене звати Ксеня, а його – Валька. Ми хочемо розписатися у вас, – заявила дівчина з ходу, щоб одним махом замилити прикрість. – Валька вже уміє по-дорослому, а я – по складах.

– А мене звуть Раїсою Миколаївною, – сказала бібліотекарка, прикриваючи рукою посмішку. – Почнемо з того, що ви, мабуть, прийшли, щоб записатися в читачі, бо розписують не тут, та й, боюся, ще не на часі вам, молодята. Але чому ви без дорослих?

– Та наші дорослі то на роботі, то гостей стережуть. У них немає часу по бібліотеках ходить.

– Та ви ж, мабуть, ще й в школу не ходите? Я не можу вас без дорослих записати читачами.

– Я в цьому році йду в перший клас, – поспіхом, допоки не перебила Ксеня, вставив свої п’ять копійок Валька.

– Це нечесно! Я чула, як по радіо казали, що у нас молодим – дорога… А ми що – не молоді? Удома я не можу навчитися читати по-дорослому, бо там Вася із Ками репетує на всю вулицю Плєханова. Нашу церкву навіщось закрили, і тепер його ніяк не можуть охрестити, щоб нарешті поїхав звідси. А мені треба терміново навчитися читати, – заторохтіла горохом об стіну мала.

– Які книжки тобі подобаються? – запитала Раїса Миколаївна настирне дівча.

– Та я всенькі книжки люблю читати. Хочете, я вам про Котигорошка усе розкажу напам’ять? І «Золушку»… Я уже багато читала. Але мені треба, щоб там було про принцесу або королеву. У вас є такі книжки?

Звичайно, Ксенька казала неправду. Вона не завжди відрізняла правду від брехні. Та її брехня – це ніби й не зовсім брехня, а така собі напівправда. Іноді вона видавала за дійсність те, що їй могло привидітися вночі, чи те, що вигадувала й уявляла… Вона ще не знала, що література часто саме так і народжується на світ. Великі казкарі – найбільші фантазери й брехуни, але трапляється й так, що їхні казки стають реальністю. Отож, правда задаром може потонути у життєвому вирі, брехня ж – не просто виплисти, а обернутися на правду. І те, що Ксеня сказала про прочитання книжок, вже апріорі не було обманом.

– Якщо ви мешкаєте десь поряд, давайте, я вас запишу до читальної зали! Ви будете приходити й читати у нас скільки захочете.

– А хіба так можна? – здивувався Валька. – Ми живемо на Плєханова, і я б ходив… А ти, Ксень?

– Ой, та чого б це ти без мене ходив?! У тебе вдома воює дід Прокіп, а у мене тепер пищить Вася нехрещений. То тут би нам було ловко читати.

Відтоді наша парочка почала відвідувати міську бібліотеку дуже часто. І все б нічого, навіть все було б дуже добре, аби не кохання. Так-так, саме кохання мало-помалу почало руйнувати щиру дитячу дружбу.

Ксенька й справді швидко вивчилася читати, бо у бабці Марії почалися канікули й вона все частіше забирала Ксеньку до себе. Вони удвох малювали картинки і підписували їх. Користь подвійна – і малювання, і читання.

А маленька на зріст й злегка скособочена Раїса Миколаївна була великою любителькою літератури й ще більшим знавцем дитячих вподобань. У неї не було ні чоловіка, ні дітей, ні коштовностей – у неї було море книжок, і вона відповідала на такі скритні питання, на які жоден дорослий зроду б не відповів дітям.

А от з Валькою трапилося щось незрозуміле. Він несміливо поглядав на бібліотекарку, якій уже перебрало за сорок років, і бачив, що вона не схожа на красуню – маленького зросту, трохи кривобока, блідошкіра аж до зеленявості, зазвичай, навіть у літню спеку, закутана в теплий шарф, – а він дивився б на неї й дивився. Як не побачить її день, то такий смуток у грудях носить, що під вечір уже аж плакати хочеться. Сидить і уявляє жіночі доглянуті руки з невеличкими нігтиками, витягнуті вперед вуста, які вона час від часу підфарбовує помадою, зазираючи у малюсіньке квадратне люстерко, і очі… От очі в неї були просто таки незабутні – великі, темно-карі з важкуватими повіками. Хлопчик часто норовив прослизнути мимо Ксенчиного вікна невидимкою, щоб побігти в бібліотеку самому. Сідав за останній стіл, розкривав книжку, читав… Але нічого з прочитаного не пам’ятав, раз по раз повертався до тексту, перечитував… І не затямивши жодного речення, шукав очима Раїсу Миколаївну. Вона ловила той погляд і, якщо була вільна, підходила до хлопчика, сідала поряд, а Валька починав читати стишеним голосом казку чи оповідання, то й повістину… І тепер вже з легкістю занурювався в текст, плив потоком подій разом із героями твору. Він читав для себе, але ще більше – для бібліотекарки. І коли вона клала на його рудочубу голову свої чарівні пальці, серце хлопця так бабахкало в грудях, що треба було приховати той звук долонями – ніби впіймати, щоб не вискочив.

Одного разу він повернувся з бібліотеки світлячком з блискучими очима. У дворі на лаві сиділи Ксенька з мамою та тіткою Майкою і навдивовижу тверезий дід Прокіп, який підізвав хлопця помахом вказівного пальця.

– Де ж це ти, онучку, без своєї подружки час гаєш? Ксенька, бач, свого жениха вже зачекалася.

– Який я їй жених? Сусіди ми… А був я у бібліотеці.

– І чого ти там не бачив? – буркнула тітка Майка. – Ото як привикнеш ті книжки читати, то не буде з тебе ніякого толку. І тобі не стидно цілими днями сидіти за тими книжками?

– Ти, Майко, помовчи! Із тебе самої діла – як мокре горить. А ти, Валь, її не дуже слухай, і це непогано, що ти книжки любиш, але ж Раїса Миколаївна старувата для тебе. У пасії не годиться…

– Нічого вона не старувата, – ринули з Вальки слова, наче потік води з ринви у зливу. – Вона, вона… От виросту і одружуся на ній, щоб ви знали!

Вихлюпавши все одним реченням, він рвонув у будинок і, впавши на застелену покривалом і ажурною накидкою постіль, заридав ридма… Він не знав і навіть не здогадувався, бо своє горе затопило ввесь світ, що десь за сараєм, біля лопухів із скляним «скарбом», так само плаче до гикавки Ксенька, раз у раз повторюючи крізь сльози:

– А в дитинстві, коли ще й рикати не вмів, казав: «Я за тебе молду кому хочеш наб’ю».

* * *

Відтоді вони вже не мандрували містом в парі. Навіть на руйнацію Свято-Троїцького храму ходили дивитися нарізно. Хоча там після танцхолу було ще й складське приміщення для меблів, люди вперто називали будівлю Троїцькою церквою.

Вальчин батько, як уже згадувалося, працював у Чапаєвській дивізії водієм тягача. Й однієї п’ятниці прийшов додому з видимим тавром розпачу на обличчі. Тупо й безцільно тинявся двором як немічний. А тут якраз Марія Павлівна до своїх прийшла.

– Що з вами, Миколо, коїться? На вас лиця немає, – спитала вона, звертаючись на «ви», бо мала таку культуру спілкування, що до всіх людей, окрім найближчих, тільки так і зверталася.

– Та бі-біда в мене, – заїкнувся чоловік. – Завтра будуть тягачами церкву валять. А я ж не могу… Мамка, хоч і пішла в петлю, але в Бога вірила й наказувала мені вірити. Я мамку любив… Це батю я можу в куль скрутити, а мамку любив.

– Та то дійсно біда… Хіба я не знала вашої матері? Знала ще й як. Вона ж у ту церкву ходила, і вашого Вальку там хрестили. Вам теж велено поганську справу чинити?

– Та вже розпоряженіє дали… Щоб два тягача було напоготові.

– Прости мене Господи, але я вам дам пораду, а ви вже самі вирішуйте, – говорячи, Ксенчина бабуся, озирнулася довкола й перехрестилася пучкою правиці. – Якщо можете, проберіться на територію військової частини і зламайте свого тягача. Відкрутіть якусь детальку… Не треба на душу гріх брати. Ваша мати звідтіль благословить свою дитину і захистить…

– А це ви харошо придумали! – аж зрадів Вальчин батько. – От спасіба!

Він враз ожив, заметушився… Та аж до заходу сонця так і тинявся двором, не йшов вечеряти, коли його кликали. А вже пізно ввечері зник кудись надовго. Ніхто не чув і не бачив, коли він повернувся додому, окрім його благовірної.

А назавтра, суботнього досвітнього ранку місто струсонув вибух. Та такої сили, що в чотириповерховому будинку на «кіровській» площі з боку церкви з брязкотом посипалися стекла з вікон і шпінгалети на балконах повідкривалися. Люди в спідньому повибігали з квартир й остовпіли. Пелехи пилюки сягали неба. Ніхто нічого не второпав. Коли порохня трохи уляглася, вималювалася церква, під яку закладали вибухівку. Сіра й мовчазна, вона стояла непорушно. І точно століттями ще була б, якби не більшовики зі своїм войовничим атеїзмом. Ці уславлені руйначі налетіли на споруду, як звірі на здобич. Усі методи годилися – і вже за годину після вибуху потужний арттягач роздовбував своїми залізними гусеницями асфальт біля храму. Накинули троси петлею довкруги будівлі, наче задушити збиралися, тягач з розгону рвонув, та за мить забуксував. Тоді із військової частини пригнали ще одного такого ж монстра, він став на якір, а інший лебідкою тягнув троси. Бац!!! Усе обірвалося нитками, а церква як стояла, так і стоїть в сірих хмарах пилу. Обабіч ганяла туди-сюди ватага ущерть знервованих виконкомівців, партійці розмахували руками, щось горлали…

Високий і ставний дядечко у військовому френчі без погонів легко, наче барс – представник кошачої породи, видерся на тягача і, задерши голову, приклав руку козирком до брів… І, що там хотів розгледіти, не ясно, тільки раптом він закричав так, наче його хто вкусив. Він сичав від болю, метляв руками – чи то хапаючись за вухо, чи то б’ючи себе по вуху, врешті таки сплигнув із тягача, і до нього поспішили товариші по партії. Яким же було здивування, коли вони побачили на вусі колеги невеличкого кажана. Сіре створіння люто вп’ялося зубами в плоть, стригло навсебіч чорними очками і, здавалося, не збиралося розлучатися з вухом шановної особи. Тоді вправна медичка в білому халаті, яка шастала довкола собору ще із самісінького початку дійства, швидко дістала пузирчик із нашатирним спиртом, плеснула на ватку речовину і піднесла її до мордочки вухогриза. Кажан розімкнув писок і дивним чином звився крізь людський кагал невідомо куди – втік без покарання.