Марго та сексот

– Мам, – крикнула Ксенька мало не з порога, – ми по пиріжки! Уже напекли?

Матінка, яку звали Олею, поглянула на донечку, усміхаючись самими очима, – так уміла тільки вона – і мовчки кивнула головою на знак того, що пиріжки таки напекли.

Наша парочка рушила до рундука поміж ще не дуже чисельного чоловічого гурту. Як правило, завсідниками цього закладу були переважно таки чоловіки. Безногий чолов’яга, зодягнений у вигорілу гімнастерку, сидів на дощечці з роликами-підшипниками замість коліс, а поруч нього на підлозі лежали дві дерев’янки з петлями для рук. Біля діжки управлявся вусань, не знімаючи плетеного кошика з плеча, що свідчило про його дрібноміщанську вдачу. Чоловіки перегукувалися.

– Ти мені, браток, великий бокал візьмеш чи такий собі, аби відчепитися? У вас там у селі таки хоч дрібку легше. Харч свій і дах на головою, – гукнув безногий.

– Еге ж… У нас і в ліс дров не треба везти. Тільки за дармодень треба спину гнути. А дівчата як співають: ні корови, ні свині, тільки Ленін на стіні. Їм абищо співати… А ти сам живеш?

– Та не сам… У матері живу. Вона мене за дитину тримає, нікуди не відпускає. Каже, що зараз інваліди кудись зникають. Ходить за мною слідком – малим був – так не ходила. А це бігає то у воєнкомат, то у соцбес, то у райком… Хоче мені мотоколяску-інвалідку вибити. Отоді я заживу. Може, підробляти стану, і тоді вже я тобі куплю пива, а отих малих, Ксеньку і Вальку, на своїй колясці покатаю… Правда ж, малеча?

Валька і Ксенька перезирнулися і прудко прошмигнули до мамки за пиріжками. Вони вже не вперше бачать тут безногого і знають його круту вдачу, яка прокидається вже після третього хмільного келиха. А як ще хтось хлюпне в те пійло грамів сто «Московської», то як по вуху хто чоловіка вдарить. Ну точнісінько тобі дід Прокіп, тільки без ніг.

Дядько діждався, коли мамка долила в келихи пива до самісінького краю, і, не знімаючи кошика з плеча, нахилився до колишнього фронтовика. Той обтер губи сірою долонею, крякнув, смикнувши шиєю, наче гусак, й, обережно взявши обома долонями скляну посудину, припав жадібним ротом до питва. Він ковтав, не відриваючись ні на мить – без передиху. Здавалося, що поспішає; бува дядько передумає і забере недопите. А дядько нарешті спроквола поставив свого кошика на дрібні, зачовгані чоботами кахлі підлоги, притис його поміж своїх стоптаних черевиків і поволі умочив вуса в тонку смужечку пивної піни. Він ковтав напій так, наче то було не пиво, а живильна волога, божественний нектар…

Безногий допив, витер рукавом гімнастерки губи, помацав пальцями єдину жовту медаль, ніби пересвідчився, що вона нікуди не ділася, і подивився на дядька безгрішним поглядом, навіть не зминувши. Він відкрив уже рота, намірившись щось сказати, але безтурботне гудіння, наче у вулику, ще не розбурханої «Чайної», обірвалося гучним командирським баритоном високого чоловіка, який увірвався в товариський простір.

– Так, товариші, похмелятися будете в свій законний вихідний день, а зараз без шуму й гаму вперед на трудовий подвиг!

– Хто це? – тільки й встиг запитати дядько, не допивши свого пива і викотивши здивовані очиська на лоба.

– Та хто-хто… Це велика шишка із райкому партії. Тільки вирядився, ба, як! Під колгоспника… Зазвичай у костюмчику на два ґудзика, а тут… – сказав інвалід і тепер уже заблимав очима, бо всі сподівання на другий келих пива корова язиком злизала.

Керівник, одягнутий у кирзові чоботи, з куфайкою через плече, яка у таку спеку тільки муляла людям очі, а хазяїну руку, стояв на дверях твердинею. Із-за його спини по обидві сторони випурхували міліціонери і культурно, не в шию, почали виводити із пивної зали бажаючих чи то причаститися, чи похмелитися. Їх саджали в легендарний «воронок», наче якихось порушників правопорядку, що викликало шквал запитань і нарікань.

– Що це за безпридєл? Куди ви нас забираєте? – запротестував дядько з кошиком, коли і його взяли під білі ручки. – Мені сьогодні ще на роботу треба, я ж сторожем у Вільшанці працюю.

– Не переживайте. У кожного буде справка, що такий-то працював у колгоспі «Перемога» на сільгоспроботах. Пива вам не обіцяю, а куліш тітка Саня на бригаді уже варить, – діловито розпоряджався партійний керівник. – Ми ж якраз у ваш колгосп їдемо, тільки не у Вільшанку, а далі…

– І який це – мій колгосп? Немає у мене колгоспу, їй-бо, немає. То я в колгоспі є, а його в мене немає.

– Поговори мені… То й твій Бог не виручить. Ти повинен колгосп любити більше, ніж свого Бога. І колгоспників…

– Таке скажете… Любити Бога набагато ліпше, ніж людину. Бог такий, яким ми його уявляємо, а людина така, як є, й іншою бути не може.

– Хлопці, ведіть вже цього боголюба до гурту! – спересердя гаркнув партієць до міліціонерів.

І тут, не зважаючи на перелякані очі мамки Олі, із-за прилавка горошиною викотилася Ксенька з пиріжком у руці. Дівчинка беззастережно постала перед чиновником і заявила:

– А чого це ви тут командуєте? Тут моя мама головна!

– Ха-ха… Що це за пуцьвірінок? І що він тут робить?

– Ви що, не бачите? Я тут пиріжок їм. І ніякий я не пуцьвірінок – я дівчинка, і звати мене Ксеня. А ще я онука своєї бабусі, а вона каже, що гострити зуби на чуже – гріх. А ви гострите… От!

Ксенчина мама стояла, схопившись за пивний насос, ні жива ні мертва. Безногий, затуливши обома руками рота, беззвучно реготав. Дядько з кошиком поміж ніг і недопитим келихом пива у лівій руці хрестився правицею. А працівник райкому махав головою, як загнузданий кінь…

– А там уже – як оселедців, – розрядив ситуацію міліціонер, який зайшов з вулиці до «Чайної». – Ми з вами не поїдемо, бо сісти нікуди.

– Пофортунило сьогодні товаришу колгоспнику, – сказав райкомівець. – Будемо рушати. Вас допоки назбираєш, так і сонце з гори покотиться.

Діти прожогом вискочили з «Чайної», побачили «воронок» і вклякли, тримаючись за руки. Вони помітили за заґратованим віконцем чоловіче обличчя, і те обличчя кривило гримасу і підморгувало їм, але від того весело зовсім не було.

Коли повернулися в приміщення, усі обернули голови до Ксеньки. Дядько з кошиком купив малій ще одного пиріжка з вишнями за п’ять копійок. Той пиріжок вони з Валькою розломили навпіл і, вже йдучи до бабусі Марії, яка жила на вулиці Леніна поруч із воєнкоматом, жували не поспіхом.

– А тобі було страшно розмовляти з тим дядьком у чоботях? – запитав Валька.

– Та трохи… Але страшніше було, коли на мене дивилися чиїсь очі з «воронка», – пересмикнула худими плечима Ксенька.

Музей, поруч якого фігурували дві кам’яні «баби» й пушка на постаменті, проминули без надії потрапити всередину, бо грошей у малечі не було. Вряди-годи їм випадало натрапити на порожню скляну пляшку, але нещодавно відкритий прийом склотари був аж десь далеко по вулиці Радянській, і туди можна було ходити тільки з дорослими. Та стратегічний план збагачення Ксенька й Валька уже розробили і ховали за сараєм під лопухами знайдену тару, щоб колись таки вирушити без благословення дорослих в похід і одним махом розбагатіти.

За музеєм – «шанхай». У невеличких одноповерхових будиночках, які вишикувалися вздовж тротуару, людей як бджіл у вулику чи мурашок у мурашнику. Кажуть, там жили, а може, й живуть китайці, та й не тільки китайці…

Біля великих дерев’яних воріт бабусиного двору дівчинка насторожила вуха. Десь далеченько чутно було звуки похоронного маршу. Ксеньці враз стало сумно. Вона зазвичай наповнювалась печаллю під звуки такої музики, але чомусь її тягло саме в тому напрямку магнітом. От і зараз вони з Валькою вже зайшли було в двір, але наближення похоронної вервечки примусило повернутися на вулицю.

Від самісінької Жовтневої площі, тобто зі сторони базару, до них наближалася траурна процесія. Дерев’яні борти «газону» звисали по трьох сторонах машини, і труна стояла – як на долоні. Віко лежало боком впоперек кузова поруч із сосновими вінками, на яких рожевіло кілька паперових квіток. Машина рухалася дуже повільно, а за нею плив людський потік, означений темними шатами… Люди підтримували одне одного, витираючи носовичками заплакані очі. Невеличкий духовий оркестр замовк на якусь мить, бо тромбону, трубі й тарілкам треба було перевести подих так само, як і музикантам.

І тут трапилося те, що з Ксенькою трапляється вкрай рідко, – вона заплакала. Ця мала зірвиголова, яка не плаче покарана – ні з віником у руках, ні з кривавою раною на все коліно, ні після справжньої прочуханки за шкоду, – спочатку намагалася ковтати сльози. Давилася-давилася і раптом захлипала на всю вулицю. Коли процесія порівнялася з ними, Ксенька уже ридала-ридма, розмазуючи патьоки по смаглявому личку обома кулачками. Та стільки жалю й болю було в тому дитячому ревищі, що, дивлячись на дівча, не витримав і Валька… Сльози хоч-не-хоч повисли на його довгих, загнутих догори віях. Малі стояли на тротуарі, а мимо них пропливав «газон» з розчахнутими бортами, пливла сіра труна і в ній воскова фігура покійної жіночки. Змучені нещастям люди озиралися на хлопчика й дівчинку, а ті в один голос ридали ридма з чужого горя…

А може, й не з чужого. Бо ніхто не міг навіть припустити, що ця дивна дівчинка ллє сльози не тільки за покійницею, а й за всіма, кого вже встигла полюбити, проживши всього кілька рочків свого феноменального і неповторного життя. Схоже, Ксенька вперше злякалася смерті. Вона мала дуже-дуже розвинуту уяву, тому страшенно не хотіла домислювати, але домислювала мимовільно у тій труні бабусю, маму, тата, Вальку і навіть себе. А як же боляче бачити найрідніших і себе маленьку померлими, коли ти ще й на світі не жила! Сльози били фонтаном, спливали патьоками з підборіддя на єдину тісну сукенку в дрібненьку квіточку…

І тільки звуки похоронного маршу, який знову перебрав головну роль на себе, заглушили дитяче ревище.

Утомлені своїми дообідніми походеньками і викидом справжнього гейзеру емоцій, зарюмсана дітвора дісталася бабусиного порогу на три дерев’яних східці. Поторохкавши в зачинені знадвору двері, вони зрозуміли, що рідна душа ще й досі стовбичить під гастрономом в черзі за хлібом, який часто привозять із запізненням і дають по два буханця в руки. Хором зітхнувши, діти повсідалися на сірі, вичовгані до гладкого східці, прихилившись одне до одного і не вчулися, як блакитний поїзд сну повіз їх у незвідане.

Вони не бачили, як прийшла додому бабуся Марія, вся така втомлена, але взута в легенькі черевики на невисоких підборах, із ефектним перманентом на русявому волоссі, з ледь підфарбованими вустами. Бабусею її називала тільки Ксенька. Навіть Валька називав цю жінку Марією Павлівною і потайки трохи заздрив своїй подрузі, бо в нього вже не було бабусі, та ще такої славної вчительки початкових класів. У нього був тільки дід Прокіп, якого хотілося б любити, та дід ніяк не міг повернутися з війни і любив свої «заслужонниє» сто грамів…

А в Ксені не було діда. Нещодавно дівчинка взяла з Вальки страшну клятву на крові курки, яку хтось із сусідів рубав за сараєм, і там на дровітні залишилися краплі темно-червоного кольору.

– Намалюй собі хрестика кров’ю на долоні, – сказала Ксенька і миттю зробила те ж самісіньке. – А тепер пристав свою долоню до моєї й розітри.

– А це ще навіщо? Ти хочеш на відьму вивчитися?

– До чого тут відьма? Я з тобою хочу поділитися страшною таємницею, а ти… Теж мені – друг до гроба!

Валька мовчки виконав чудакуватий ритуал і втупився в очі своєї повелительки.

– Учора до нас приходила якась страшенна тітка й кричала, що моя бабуся жила з врагом народа, і всі її діти й онуки враги народа. Уявляєш, це виходить, що і я враг народа? А бабуся Марія двері так широко розчинила, і сказала, що зараз не тридцять сьомий рік і щоб та тітка йшла геть звідси. І знаєш, шо я зробила?

– Здогадуюся… Я ж якраз учора в тебе свою нову рогатку забув.

– А ти не дурний, Валь! Ну не такий розумний, як я, але ж…

– А чим ти пуляла? І куди поцілила?

– Та не туди, куди цілила, бо я ж не навчилася ще так, як ти, та головне, що не промазала. А пульнула я іржавою гайкою. І летіла та тітка, як камінь у воду, тримаючись за своє широченне сідало. Тільки бабуся мене потім в куток поставила…

А тепер Ксенька й Валька спали на порозі в чудернацьких позах, а жінка обережно обминала їх, щоб бува не розбудити. Ну нехай собі посплять, допоки вона впорається з обідом, бо ці нескінченні черги то за цукром, то за хлібом забирають стільки часу, що можна було б гори звергати. Вона навіть ватянку підмостила дітям під спини, щоб їм зручніше було мандрувати у своїх малечих снах. Може, вони якраз там літають високо-високо… Бо хто ж не знає, що саме діти найбільше літають у снах?

Розбудив малих уже запах бабусиного борщу. Щоправда, ядучий запах, який ішов від керогазу, трохи його перебивав, але то таке – без того борщу не звариш. А страва таки була фантастичною, бо вже й молодої картоплі знайома тітка з Плютенців нарила для вчительки, і капусти свіжої та кропу бабуся в перекупок прикупила, тільки буряк і морква були з ями, яку у дворі називали «погрібом».

Прямо посеред двору жила-була глибока яма, у ній стояла драбина на сім щаблів і кілька дерев’яних діжок із засолами на самісінькому дні, праворуч – пічурка з картоплею, буряком, морквою, капустою. Ксенька туди зазирала, коли хтось із родичів лазив по овочі, їй здавалося, що та яма нескінченна і там є дорога на той світ. Ну, може, як у казці про Котигорошка. Льох манив Ксеньку, але страх не пускав далі дерев’яного зрубу. Навіть коли туди спускалася бабуся чи мама, дівчинці здавалося, що вони йдуть в іншу країну і можуть не повернутися звідти. Тоді вона ставала край обрамлення і весь час озивалася:

– Мам, а там дуже темно? Може, тобі ліхтарик треба?

– Темно, але не дуже… То восени треба ліхтарик, – мамин голос звучав загадково: приглушено і так, ніби мамі хтось заважає розмовляти.

Це лякало.

– А там немає ніякої великої дірки? – питала Ксеня.

– Якої ще дірки? Ну, пічурки є для картоплі…

– Та ні… Великої дірки, у яку б людина пролізла?

– Немає тут нічого такого, дитино. Я вже сто разів тобі казала, – заспокоювала мама.

Але Ксеня все ж боялася і ледве витримувала ту муку, допоки рідні руки не подавали їй із льоху чи то торбинку з картоплею, чи то миску з солоними огірками, і мама нарешті поверталася у цей світ остаточно. Коли дерев’яна ляда лягала на згадану живу яму і провалля вже не дивилося на дівчинку чорним оком, не дихало своїм сирим подихом прямо в обличчя, мала зітхала з полегшенням.

Далі піде мова про борщ і його поїдання. Біля східців під самісіньким єдиним вікном, яке виходило у двір, бо два інших – прямо на вулицю Леніна, стояв сірий стіл і вузенька лава. Бабуся стелила на той стіл трояндову клейонку і ставила на всяку трояндочку по мисці, із якої парував і пах звичайнісінький, але неперевершений червонястий борщ. До борщу вона давала або пір цибулі, або по пекучому зубку часнику, посеред столу ставила химерну скляну солянку в формі пеньочка з грибом. Допоки діти ходили мити руки прямо до так званої колонки, яка вгрузла в землю мало не по самого носа десь біля воріт, їх переслідував аромат страви. Ксенька навіть за ворота вибігала; а чи чути запах їхнього борщу на вулиці Леніна. І якщо хтось із перехожих, повівши кирпою в бік їхнього двору, казав:

– О, тут десь борщ варять!

– Це у нас. Уже зварили! – з радістю й гордістю повідомляла дівчинка й летіла кулею за стіл.

Їли вони повільно, і, не дай боже, було сьорбати. Бабуся Марія вчила їх їсти культурно. Коли в тарілці лишалося реберце, завжди – одне-однісіньке, його можна було взяти за кісточку двома пальцями, але після трапези треба було знову бігти до води й ретельно мити руки. Якщо бабуся кудись відволікалася, Ксенька й Валька, стрельнувши одне в одного лукавими очима, наввипередки висьорбували борщ так, що чутно було й на хіднику вулиці Леніна. Але вони вже точно знали, що так можна їсти тільки удвох, а при людях – ні-ні… Бо є таке слово «естетика», і бабуся його просто обожнює. Сусіди позаочі недарма називають її буржуйкою, але то таке… Вони її чи то поважають, чи бояться, а Ксенька любить страшенно, бо бабуся, як і мама, читає їй казки. А без казок жити так сумно, так сумно… Краще слухати найсумнішу казку й плакати, ніж жити без казок.

Після пізнього обіду Ксенька і Валька пішли за сарай мимо дерев’яного нужника на двоє дверей на ревізію. Під лопухами покоїлися дві пляшки з-під пива «Жигулівське», одна пляшка з етикеткою «Ситро» і два «цуцика», так дядя Вася називав чверточки горілки «Московська». Була у сховищі й одна пляшка із-під молока, але надщерблена. Таку можна було віднести в гастроном, та чи приймуть? Але до вечора ще є час і треба спробувати…

Молоко зазвичай продавалося із великих діжок, до яких вишиковувалася довга черга. Та останнім часом все частіше й частіше молочні продукти почали продаватися в пляшках. І знайти десь на вулиці пляшку вартістю 15 коп. було не так просто.

– А в чому ми понесемо її здавати? Просити у твоєї бабусі авоську ради однієї пляшки якось незручно, – розмірковував Валька вголос.

– Та ми її зараз лопухом замотаємо, – з ходу запропонувала Ксеня. – Тільки це ж нам треба у тридцятий гастроном іти, а мамка не дозволяє через Радянську біля базару переходити. О, придумала! Ми підемо до парку і там перейдемо вулицю. Це ж не біля базару…

Сказано – зроблено… Замаскувавши пляшку лопухами, парочка чемно подякувала ще раз бабусі за обід і рушила навстріч збагаченню. Скарб ніс Валька під пахвою. Перескочивши без особливих пригод вулицю Леніна, вони прошмигнули знайомими дворами на Радянську і загальмували проти парку імені того ж таки вождя. І може, варто було б пересікти вулицю з поодиноким рухом транспорту де заманеться, але на протилежному боці стояв високий і стрункий, як тополя, дядя Яша. Мабуть, жоден світлофор світу не подіяв би на дітей так, як цей славетний шеф дитячої кімнати в міліцейському відділенні. До слова, про світлофори у провінційному місті тоді ще чули тільки з переказів про київські перехрестя та з книжок.

Ну от, стоїть той дядя Яша і розмовляє з якимось шибеником прямо біля дороги і нічого іншого, як іти на перехід, малим не лишається. Пішли, дружно оглядаючись, а живий-живісінький стовп правопорядку пас довкілля іскрометним поглядом… Сонце сліпить, пташки цвірінькають, парка коней, запряжених у підводу, підковами по асфальту чечітку відбиває, поодинокі автомобілі мимо зрідка рокочуть, Ксенька з Валькою на ходу озираються… І раптом перед ними виріс звичайнісінький дерев’яний стовп з бетонною підпорою, а діти якраз на той момент оглянулись… І – бац! Врізались у стовп вони не на шаленій швидкості, але пляшка з лопухів вилетіла знатно – як ракета. Хрусь, здинь-бринь! І на асфальті – осколки скарбу. Лежать собі, виблискують і дратуються. Мрія про півтора пиріжка з вишнями на брата розсипалася скельцями.

– Ех, Валь… Ну який же ти! Не виходить у тебе ні бе ні ме. Навіть пляшку не втримав! – почала вичитувати товариша Ксенька.

– Та ми удвох в цей стовп врізалися! До того ж пляшка була щербатою, і продавщиця в нас могла й не прийняти її, – виправдовувався хлопчина.

Черговий скандал міг би вкотре вклинитися різцем у стосунки героїв цієї оповіді, та робочий час першої зміни промислового міста добіг фінішу, і зі щільної вервечки робітничого люду, який розтікався вулицями, висковзнула знайома постать Ксенчиного батька.

– Папка! – радісно вигукнуло дівча й кинулося назустріч високому чоловікові, одягнутому в широченні флотські штани і сорочку з куцими рукавами.

Розкинуті чоловічі руки тільки одну мить тримали малу дзиґу біля грудей, бо вона лише вдихнула батьківський запах, чиргикнула своїм розпашілим обличчям об щетину його підборіддя і вже вислизнула рибиною на асфальт. Батько навіть не встиг словом обмовитися. А слово з нього йшло довго й важко. І хоче щось сказати, так хотінь не дає. Контузило його у сорок п’ятому перед самісінькою Прагою, тоді тільки встиг вісімнадцять своїх рочків ознаменувати медаллю «За отвагу». Більше нагород у нього не було.

А нараз у нього було бажання сповістити своїй Ксеньці, що допоки вона мандрувала містом, до них приїхали родичі із берегів далекої Ками. Та хіба встигнеш рота відкрити, коли дитину вітром здуло…

Чкурнувши дворищами, малі випередили батька й за кілька хвилин опинилися в своєму дворі. Вони ще зранку знали, що сьогодні Вальчин дід Прокіп після обіду не п’є, бо намірився жорна годувати. Так-так, навіть вночі, коли його вже сплутали й поволокли в коридор на витверезіння, крізь марення пияки проривалося:

– Нє трож мєня, сукіни дєті! Мені завтра жорна кормить.

Дивна річ, коли дід згадував війну і розгортав удома бойові дії, розмовляв російською, а коли повертався з війни на якусь коротку дещицю часу, переходив на любий всьому місту суржик.

Ксенька й Валька влетіли в кособокий сарайчик, склепаний із трухлявих дощок, і кинулися до старих дореволюційних жорен, які уже терли зернину за зерниною на борошно. Дід Прокіп мовчки крутив верхній камінь спеціальним пристроєм, а нижній стояв непорушно і в жолобок сипалася ледь сірувата субстанція, яку важко було назвати борошном.

Мішок із зерном стояв обабіч жорен. Ксенька взяла одну зернинку, спробувала її на зуб.

– Тьху! Несмачно. І як із такого млинці печуть?!

– Із такого млинці не печуть, – буркнув дід. – За третім разом мука стане білою, і з того вже можна буде пекти млинці.

– А як ви думаєте, зернині боляче, коли її розжовують жорна?

Валька і дід перезирнулися, але відповіді на таке каверзне питання ні в малого, ні в старого не знайшлося. Ксенька важко зітхнула і, втративши інтерес до одноманітного процесу, пішла додому. Це її товариш міг годинами дивитися на тертя каменю об камінь, на жолобок, із якого сипалося розтерте зерно – так народжувалося борошно. А дівчинці стало сумно, бо все очевидне ніколи не вдовольняло допитливої натури, і її найважливіші питання часто лишалися без відповіді.

За порогом рідного дому чекав справжній ґвалт, бо там – мало не в прямому значенні слова – на голову Ксеньці впали гості. Найнесподіванішим був маленький хлопчик Вася, якого треба було похрестити в тутешній церкві. Вася був зовсім малим і не вмів ходити, він весь час плакав. Це страшенно дратувало дівчину і вона вже знову хотіла втекти в сарай до діда Прокопа, навіть згодна була дотемна стовбичити під тими жорнами, які так подобалися Вальці, аби тільки не чути це ревище. Та мама й тітка Галя, мамка того крикливого Васі, настирно підштовхували її до малого крикуна й наперебій торохтіли:

– Та пограйся ти з дитиною! – шепотіла мама на вухо.

– Поіграйся! Он хороший мальчік, – запевняла Ксеньку тітка.

Нічого хорошого у цій переляканій невеликій людинці Ксенька не бачила. Чорняве, куце, крикливе дитинча, мабуть, ще й гратися не вміє. Ні, ну що хорошого ці дорослі побачили в тому, що Вася кричить на всю Плєханова? Чесно? Ксеньці, окрім того, що тріснути малого по голові алюмінієвим кухлем, нічого не хотілося. Може, вона погана дівчинка, але ж правдива. І якщо терпить оцих родичів, то тільки заради мами. Отак сідає на малюсінький стільчик у кутку, наче покарана, і затуляє вуха вказівними пальцями. Цікаво, невже у тому місті, де живуть ці родичі, немає жодної церкви, щоб їхати з крикуном на край світу тільки для того, щоб його охрестили?

Дядько Сашко і тітка Галя розмовляли російською, але не зовсім такою, яку Ксенька чула повсякчас довкола себе. Це була російська мова з акцентом. Особливо чудно було дівчинці, коли дядько сказав:

– Девчьонка, ти зачєм строил такую страшную рожицу? Вася пугаєтся.

– І як ви тільки в школі училися? Ось я ще не знаю, у яку школу мене батьки віддадуть – руську чи українську, але точно знаю, що девчьонка – це вона, а не він, – прошипіла з притиском.

Потім було гучне застілля із самогоном, який розливали у «гранчаки» й «полустаканчики», закушували квашеними торішніми огірками і картоплею із засмажкою. А пізніше причащали усіх сусідів розкотистими піснями, яких Ксенька раніше не чула. І що дивно, батько теж співав і не гикав, не гальмував – ну ніби зцілення від контузії з ним нарешті трапилося.

Спала тієї ночі Ксеня без маминої казки на двох стільцях, засланих ватянкою, бо її ліжечко окупував крикливий Вася. Ні, проти такого спання дівчинка нічого не мала, адже всілякі переміни місця дислокації їй були до душі, та й у хаті ж – не надворі й за шию не капле. Але вже перед ранком вона таки звалилася з імпровізованого ложа, яке роз’їхалося врізнобіч, і з переляку, не збагнувши, де опинилася, загорлала не гірш Васі:

– Ма-а-а!!! Мамочко, де ти?

Сиділа під стільцями з ватянкою на голові, а здавалося, що опинилася саме у дворовому погребі, у тій страшній ямі, з якої починається довга й лячна дорога на той світ. А Ксенька хоч і обожнює мандри, та до таких ще зовсім не готова – вона їх тільки уявляє, і на тій уявній картинці багато зловісних кольорів. У кожної людини є свої страхи, і ті страхи розпорошуються часом і досвідом, а буває – тримають все життя, як собаку на прив’язі. А у Ксеньки досвіду було – як кіт наплакав. І як тут не загорлати!