Світлина Хресної Матері

І ось, якраз в ніч з четвертого на п’яте липня, коли Фаїні Вікторівні ось-ось мало стукнути сорок, на субмарині Північного флоту раптово почалися навчання. В 4:32 ранку Михайла Сергійовича розбудив захеканий посильний і рівно о 5:10 кап-три відмічав вахтовий, як офіцера, що прибув на підводний човен.

Коли розпочалася навчальна бойова тривога, вони вийшли в Біле море і дрейфували в районі очікування поблизу Чорного мису.

Михайлу ніколи було присісти за гарячковим контролем життєдіяльності всіх агрегатів їхньої субмарини. А думки всі були звісно не про це. Нарешті, пізно ввечері п’ятого липня, після вечері з вищими офіцерами в кают-компанії, він підсів до командира другої БЧ, у котрого дружина працювала в Союзпєчаті міста Сєвєродвінськ (себто в тій самій структурі, де й Фаїна) і непомітно прошепотів: «Що з моїм проханням? Встигли?». «Сергійовичу, які квіти? У нас на носі по всім чуткам має щось таке початись, що аж думати страшно…» – набрав повні груди повітря і на одному диханні видихнув Володимир Дмитрович. «Так що, вийшло чи ні?» – прижмуривши очі, сухо запитав кап-три, котрий у душі вже розумів, до чого хилить його побратим, і починав дуже злитися. «Ні, – зізнався Дмитрович. – Думав вранці попросити жінку… Бач як виходить. Тепер навіть сам не знаю, коли її побачу. Така доля флотська».

Раптово прозвучав сигнал про занурення. І всі п’ятнадцять офіцерів, як один, синхронно встали, немов пловці аналогічної спортивної дисципліни, і дуже швидко почали залишати кают-компанію, аби розійтись по своїм відсікам. Таня почула по гучномовцю:

– По місцях стояти, до занурення готовсь!

– Перший відсік до занурення готов!

– Четвертий відсік до занурення готов!..

– Задраяти верхній рубочний люк! – зкомандував Шумков і відразу почув у відповідь:

– Верхній рубочний задраяно, зауважень немає.

– Занурення 40 метрів, з деферентом 5 градусів на ніс.

– Є погрузитися 40 метрів з деферентом 5 градусів на ніс, – відповів лоцман і за п’ять хвилин доповів по завершенню занурення: – Є глибина 40 метрів деферент 0 градусів.

– Оглянути відсіки! – скомандував капітан.

– Другий відсік зауважень немає.

– Третій відсік зауважень немає…

– Акустик! Прослухати горизонт.

– Прийняв прослухати горизонт! – відказав молодий випускник музичного училища, котрий нещодавно потрапив на корабель і відразу ж нагодився зі своїм ідеальним слухом. – По пеленгу 115 градусів шум гвинтів бойового надводного корабля!

Було дано команду початку навчальної бойової тривоги. Їхня субмарина лягла на курс і попрямувала на перехоплення цілі.

Приблизно за двадцять хвилин вони наздогнали свою навчальну ціль, повністю стали на їхній курс і були готові торпедувати. Завдання було виконане. Незабаром надійшла команда «Відбій» і на Б-130 стало тихо…

* * *

В кают-компанії під час всієї цієї незрозумілої їй організованої навчальної тривоги залишилась лише Таня – «Хресна Матір» субмарини. Дівчина обережно потягнулася в фотокартці, після того як переконалася, що її ніхто не бачить. Потім трохи висунулась з рамки і подивилась на картину в формі ілюмінатора, де було зображено їхні човни в нічних водах океану, і хитро підморгнула зорі:

– Ні, ну ти бачиш? Вона таки зробила це, повинуючись невидимій силі. Тільки-но. Довго заливалась шампанським, била бокали, а потім, повинуючись невидимим силам, зробила те єдине божевільне, що врятує його. І нас разом взятих. Води ж прийняли її жертву?

– Аякже. Зачот, – по-діловому відказала Хресній Матері найяскравіша зоря.

– І де вони? Ходять?

– Та де…! Такі довгі і цупкі, ледь не стриножили лопаті основного гвинта та валової лінії і нас не потопили. Має сильну енергетику в собі. Зараз, стривай.

За цими словами зоря зникла з небосхилу на картині і пірнула в темні води. Таня з цікавістю спостерігала, як її яскраве світло підсвічує днище їхньої субмарини. Потім ранкова зоря виринула з якимось невагомим мокрим клубком і перелетіла до Хресної в світлину:

– На, тримай. Заплети їх в коси і нехай будуть у тебе. Це наш оберіг віднині. Заховаєш?

– Звісно, – з радістю проказала Таня і почала обережно сплітати в дві тугі коси чорних, ледь помережаних сивиною змій.

«Як завжди…»

Поки Фаїна обрізала свої довгі коси і цим самим рятувала свого Проліска, поки він, себто кап-три Михайло Сергійович, переживав за квіти, котрі так і не потрапили до рук його коханої в день її ювілею, на іншому кінці світу, але в усе тій же неосяжній ні серцем, ні розумом країні Рад… Біля вікна, на своїй Ніколіній Горі, стояла жінка. Так, і вона також своєю поетичною натурою відчувала ту енергію припливів і відпливів. Ту саму, що керувала діями Фаїни, допоки вона відтинала собі волосся, відхрещувалась від своїх змій, що були з нею із самого дитинства. Ту саму, що примушувала Михайла Сергійовича безповоротно вирішувати питання з букетом Фаїні, допоки його підводний човен, згідно бойовій тривозі, пеленгував корабель-супротивник…

Однак, ця п’ятидесятидев’ятирічна панянка, вже не тішила себе думкою про можливість нового щастя. Вона була занадто мудрою для цього. Та й діти…

А ось у чоловіка цієї жінки, що був на десять років молодшим за неї, була нова коханка. Наталя Петрівна це відчувала нутром безпомилково, стовідсотково. Чи вона переживала? Ні. Вона вже звикла. Сергій Володимирович не шукав собі нового кохання. Натомість він шукав пригод на свою дупу. І ті коханки, більшого і меншого калібру (але, зазвичай, меншого, бо на Михалкова, позаяк і автора державного гімну, що було ледь не єдиною його заслугою, жінки з великої літери не велися), з’являлись постійно. Сергій Володимирович відверто нудився. Нудився на Ніколіній Горі, де не існувало всієї тієї, такої принадної для нього мішури столиці. Нудився з жінкою, котра воліла жити в селі, ростити на своїх грядках різну городину і навіть самотужки випікати хліб, не те що ткати постільну білизну… Нудився з непростою, неоднозначною жінкою, котра після порання на городі пила шампанське, а йому б горілку і пісні угарні, п’яні, і щоб груди чиїсь великі (а головне – молоді, пружні) мацати, нюхати чийсь плебейський піт, ледь прикритий «Красной Москвой»[19], як дешевою вуалькою, зривати з нових тілес труси і дешеві хабешні колготи… Він саме такого хотів і жадав. Головне, аби потім повертатись в такий пригожий та інтелігентський затишний дім. Повністю зітканий по атомах, по молекулах нею, Наталею Петрівною. Повертатися до неї, дружини-інтелігентки, поліглотки, поетеси і просто красуні, котру він ненавидів і поважав водночас. До тієї, що народила йому двох синів і ті вже виросли. А тепер що ж… Безповоротність часу. Та й раніше, якщо відразу чогось не було, то тепер й поготів… нічого не буде. І Кончаловська знала це.

Наталя Петрівна, загадково всміхаючись, дивилась на великого, жовтого, немов вагітного, місяця. Ні, в неї, як у Фаїни, не виникало запитання, чи місяць може бути аж таким вагітним у своїй повні. Бо Наталя Петрівна росла в середовищі давньогрецьких міфів, французької літератури і батьківської художницької містики. Бо Наталя Петрівна була лабільною і трансформаційною завжди і повсякчас і не задавала собі дурних запитань, на котрі не могла, або не хотіла знати відповіді… Так тривало дуже довго. Майже цілу вічність. Ця гра в піддавання і прийняття, що завжди закінчувалася неприйняттям. Цілковитим і повним нерозумінням. Непорозуміння в квадраті, в кубі – ось на що перетворився з часом її шлюб. Але вона стоїчно цього не помічала. Не задавала собі дурних запитань.

Тож, Наталя Петрівна просто дивилась на того місяця і творила свій черговий шедевр. Свій вірш. Який, звісна річ, треба стишити, стриножити… не зробити ані популярним, ані вагомим. Бо всі лаври мають бути у нього, її чоловіка, відомого державного діяча, публічної особистості і на сам кінець – відомого дитячого письменника, Сергія Володимировича Михалкова.

При дороге ивы, ивушки стояли.То сплетали косы, то их расплетали.Кланялися ветрам вслед лозою тонкой.Предлагали отдых путнику с котомкой.С двух сторон дорогу обступили ивы —Как родные сестры все они красивы.На сестер одна лишь только не похожа,Словно на колени встав перед прохожим.Молодая ива скрючена, горбата,Разметала ветви в стороны куда-то– Молодая ива, что ж это с тобою?Почему не смотришь в небо голубое?Кто повинен, ива, в том, что ты горбата? —И сказала ива: «Малые ребята,Малые ребята в праздник с песней звонкой,До земли пригнули стан мой, ствол мой тонкий.Если бы помог мне кто-нибудь в ту поруИ под ствол поставил добрую опору —Не была б калекой и росла на славу,И глядела б в небо, а не вниз в канаву»[20].

Дописавши, вона втомлено і трохи зневажливо, майже іронічно, поклала на стіл олівець і, навіть не поглянувши на написане, пішла до сімейного вогнища. Роботи, як завжди, в неї вистачало.

Нещодавно Наталя Петрівна повернулась з Академмістечка. Там вона співала пісень Едіт Піаф і захоплено декламувала її вірші. Жила. Існувала. А втім, все як завжди… А потім всі гроші, зібрані за концерт, передала в Фонд Миру. Її чоловік, Сергій Володимирович, як завжди був не дуже радий поверненню дружини. Хорохорився, усміхався награно, але нудився, зітхав і ледь стримував своє роздратування. «Нова коханка, – подумки констатувала Наталя Петрівна. – Все як завжди…». І за сим їй стало навіть шкода. Шкода його, такого нещасного, невдоволеного. Але не себе. Бо напровесні вже треба було висаджувати петрушку і редиску. Та й вулик потребував особливого нагляду. Життя тривало.

Наталі Петрівні ще вдавалось себе примусити функціонувати між Москвою і Ніколіною Горою. Ще вести світське життя. Статус вимагав. Статус Михалкова. Хоча вона знала, ще кілька років – і ніхто і ніщо не втримає її в задушливих обіймах Білокам’яної. Її, онучку спадкового донського козака, що звикла до сибірських просторів. Її, вільну зсередини… Та й сини. Сини вже стали дорослими і її не потребують як раніше…

* * *

Двадцятидев’ятирічний Андрон з літа шістдесят першого вдома бував лише наїздами. Активно велися зйомки «Іванового дитинства», сценарій котрого написав разом з братом. Увесь час пропадав зі знімальною групою. А коли й приїжджав обійняти матір, то всі їхні розмови велися про цей фільм. Тому Кончаловська вже знала, що романтична поїздка Андрона з Ай-Петрі до Ялти з першою дружиною Іриною, коли у вантажівки відмовили гальма, однак закохані навіть цього не помітили, любуючись в кузові, увійшла до цього фільму. І та сцена з хлопчиком і дівчинкою в кузові, вщент наповненому яблуками, – то його оммаж першому коханню і вже колишній дружині… Хіба що без відмови гальм, як то вийшло між вісімнадцятирічним студентом ВГІКу Андроном і ще більш юною балериною. Що ж… Вони залишились друзями. Ірина навіть разом з ним знялась в «Івановому дитинстві». А відтак, хоча через Андрона і не стала примою балету, увійшла в історію зафільмованою матір’ю юного розвідника Івана Бондарева.

З Іриною в Наталі чудові стосунки. Вона завжди підтримувала і підтримуватиме синів. І будь-яке їхнє рішення знаходить відгук в її материнському серці, як і має бути.

І саме з матір’ю, а не Михалковим, Андрон на кухні їхнього будинку на Ніколіній Горі однієї літньої ночі радився щодо цього фільму.

– Мамо, я не знаю, чи це взагалі гарна ідея, братися за цей недоробок після директиви гендиректора «Мосфільму». Він там так і зазначив, її в кулуарах цитують на пам’ять, як вирок: «Всі подальші роботи по фільму припинити в зв’язку з тим, що матеріали, відзняті в експедиції, визнано незадовільними, а їхнє подальше використання неможливим». Абалов[21] ходить по коридорам студії, як побитий собака. Його усунено з усіх проєктів. А мене тепер, як підставного, кинули на цей сценарій. Це ж перший мій фільм!.. А я ж не зможу… ну, не зможу в угоду лінії партії зробити оптимістичний фінал. Я так само буду гнути лінію…

– Андроне, – перебила сина Кончаловська. – роби так фільм, як тобі підказує серце. Не зважай. Якщо і твій заріжуть – не біда. Головне – ніколи не зраджуй собі, своєму серцю.

– Це не про мене, – підтвердив молодий режисер.

– Отож. А батько підключиться якщо що, – хитро посміхнулась мама. – Тобі ще пирога покласти? Гарний вдався з ріпчастою ялтинською… М’ясо таке солоденьке… Тобі подобається, синку?

– Мамо… Твої пироги з печі – то витвір мистецтва! Куди так гравюрам Дюрера до них! – Андрон смачно вкусив паруюче тісто м’ясного маминого шедевру і від задоволення примружився. – О, до речі, я їх хочу використати в фільмі.

– Мої пироги? – не зрозуміла тоді Кончаловська.

– Та нє. Гравюри Дюрера. Як протиставлення фашизму і невігластва і величної старогерманської культури. Розумієш? Адже не можна нівелювати того факту, що Германія – це не лише нацизм.

– В такому разі тобі точно знадобиться допомога батька, – розсміялась Кончаловська. – Бо зарублять, синку, тебе, як і твого попередника.

– Ні, ну чому? – не здавався Андрон. – Адже Папава написав сценарій з оптимістичним фіналом. В дусі часу.

– В угоду лінії… – підморгнула мама.

– Ага. Адже якщо в повісті Боголюбова Іван гине, то в новому сценарії лейтенант Гальцев, той, до котрого привели Івана після затримання радянськими солдатами, вже після війни випадково зустрічає того в поїзді з вагітною дружиною і урочисто виголошує: «Нехай буде благословенний мир!». І весь цей оптимізм Боголюбов, що по своїй же повісті переписав сценарій і повернув все назад, як було, рубає під кінець. Ти чула цю історію?

– Синку… Я не обізнана з вашою режисерською кухнею аж так детально. Більше тямлю в своїй, – усміхнулась і стенула плечима Кончаловська. – Тобі ще пирога?

– Так, звісно. Я можу і весь його з’їсти! І зараз розповім тобі про режисерську кухню, аби ти все-все знала, мамо… – Андрон відтяв чималий кусень маминого пирога, смачно пережував м’ясо, витер серветкою вуста і почав розповідати. – Так ось, Володя Богомолов в п’ятдесят сьомому пише свою повість «Іван» про юного розвідника. Та набуває неабиякого резонансу. Її перекладають багатьма мовами. І все б нічого, лише фінал драматичний, та й сама повість… М’яко кажучи не прославляє радянські війська в період перших двох років, а викриває, як все було. Повне фіаско нашої армії. Приблизно в той же час кінодраматург Папава береться переробити повість і зробити з неї цукерку. Героїня Орлової в «Зустрічі на Ельбі» нервово курить сигарети, порівняно з життєстверджуючою долею юного розвідника Івана. Хепі-енд. Однак невдовзі в «Комсомольській правді» була опублікована стаття про юних розвідників, які допомагали армії на Дніпрі в 1941 році. Вона закінчувалася словами: «Відгукніться, юні герої!». Богомолов, сам колишній розвідник, зателефонував до редакції газети і дізнався, що ніхто не відгукнувся: всі загинули. Тоді за його участю був написаний новий варіант сценарію з оригінальним кінцем. Себто – смертю Івана. Сценарій ніби переписали згідно початковому задуму автора. Власне, як я кажу, сам Боголюбов його і написав. А ось Абалова зарубили… А чому тоді не сценарій? Я не розумію, навіщо було витрачати державні кошти. Ти уявляєш, які затрати по відзнятим попередньо матеріалам було списано до збитків?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Г. Горицька. Життя в рожевому.

2

3-тє науково-випробувальне управління ГК НДІ ВПС (в/ч 36851) – служба льотних випробувань авіаційних комплексів протичовнової оборони. Розташоване в м. Феодосія. Базувався на фондах військових об’єктів аеродромів Кіровське, Багерова, полігонів Чауда, Апук, Меганом. Основна база – в Приморському. Наразі входить до складу ГЛІЦ (абр., рос.) – 929-й Державний льотно-випробувальний центр Міністерства оборони РФ імені В. П. Чкалова, 929 ГЛІЦ ВПС) – авіаційна науково-дослідна установа. Основна установа ВПС, в якій перед надходженням на озброєння проходять випробування військова авіаційна техніка та засоби авіаційного озброєння. Реорганізація почалася 1960 р., коли на базі ГК НДІ ВПС (Чкаловська), 6 ДНДІ ВПС (Володимирівка), Повітроплавального науково-випробувального центру (Власюк), 8-го льотно-випробувального центру морської авіації (Феодосія) був створений єдиний Державний Червонопрапорний науково-випробувальний інститут ВПС – ГК НДІ ВПС. Основна база інституту і його управління розміщувалися в Ахтубінську біля станції Володимирівка. Там само розташовувалися 4 науково-випробувальних управління ГК НДІ ВПС: випробувань комплексів перехоплення, фронтової авіації і літаків ближньої розвідки (1-ше), авіації далекої дії, засобів ураження і засобів телекомунікації літакової розвідки (2-ге), крилатих ракет класу «земля-земля» (8-ме), трасових випробувань і вимірювань (9-те), а також 2 дослідних авіаполки (далеких бомбардувальників і змішаних). Начальником ГК НДІ ВПС в 1961 р. було призначено генерала М. С. Фіногенова.

3

Сучасна вул. Прорізна.

4

Пісня «Moonglow».

5

Сучасна вул. Лютеранська.

6

Сучасна вул. Шовковична.

7

Дейтеранопія характерна для 1 % людей. Це форма часткової кольорової сліпоти (різновид дальтонізму), що характеризується зниженою чутливістю до деяких кольорів, в основному зелених відтінків.

8

БЧ («бече») – поняття з основ корабельної організації, поряд зі службою, основний організаційний підрозділ екіпажу кораблів радянського військово-морського флоту, у віданні якого зосереджені бойові і технічні засоби з певного виду озброєння або обладнання, призначені для виконання певних завдань в бою або повсякденному житті. БЧ-1 – штурманська; БЧ-2 – ракетна, або ракетно-артилерійська, або артилерійська (в залежності від складу озброєння корабля); БЧ-3 – мінно-торпедна; БЧ-4 – зв’язку; БЧ-5 – електромеханічна; БЧ-6 – авіаційна; БЧ-7 – радіотехнічна (управління).

9

Командир легендарного підводного човна «Б-130», котрий приймав участь в Карибській кризі.

10

Великомасштабна битва Червоної Армії і Вермахту в липні – вересні 1941 р. в під час Другої світової війни із захоплення столиці Радянської України Києва.

11

Капітан третього рангу в розмові відрекомендовуватиме себе саме так: «Третього рангу…» і прізвище.

12

У той час так називалися на морському жаргоні вищі військово-морські училища.

13

ДОС (рос.) – будинки для квартирування офіцерського складу на територіях військових містечок.

14

Стаття за контрреволюційну діяльність.

15

Наказ від 23 червня 1941 р. наркома держбезпеки В. Меркулова.

16

Перлюстрація – таємний перегляд певними органами особистої інформації, що пересилається, чи кореспонденції.

17

ОС (скор.) – Особова справа.

18

На підводних човнах задля запобігання загоряння електромережі використовувались непотужні прилади.

19

Знамениті в радянські часи жіночі парфуми, котрі в 1958 р. було навіть відзначено призом на Всесвітній виставці в Брюсселі.

20

Романс «При дорозі», котрий увійшов до художнього фільму «Дворянське гніздо» А. Кончаловського.

21

Е. Абалов – режисер «Мосфільму», котрий працював над цим фільмом до Кончаловського.