Світлина Хресної Матері

Ще з самого початку їхнього квартирування в Сєвєродвінську, з осені 1960-го, помічник коменданта за тонізуючим збором трав з лимонником і м’ятою повідав свою печальну історію.

Іваничу ледь перевалило за тридцять, коли його кохану ластівку, чарівну дівчинку, його смереку лемківського роду з синіми-пресиніми, немов волошки, очима розстріляли такі ж самі енкаведисти, яким був він сам, в тюрмі на Лонцького. Взяли її за статтею 54 Карного кодексу УРСР[14], а ліквідували згідно меркулівського[15] наказу № 2445/М, в якому йшлося про терміновий облік усіх в’язнів у тюрмах та розподіл на тих, що підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу, і тих, кого необхідно розстріляти.

Цифри… Ті завжди заміняли в СРСР людський фактор. Адже не так страшно у звіті Філліпову було написати, що, хоча згідно з «Планом евакуації» депортації з Львівської області підлягало 5 тисяч заарештованих (для цього начальник тюремного управління НКВС УРСР капітан держбезпеки Філіппов особисто виділив наказом 204 вагони, які, згідно з нормами, могли вмістити 6800 в’язнів), евакуювали лише 1822 арештантів. Дочищали те, чого не зробила єжовщина. Одним більше, одним менше… І завжди менше, краще ж менше? Чого тащити цих доходяг аж до непролазних хащів Сибіру, аж на Колиму? Всіх цих євреїв, лемків, просвітян, народників в смішних недолугих вишиванках і просто… людисьок. Одиничок. А земля всіх прийме. Як ноликів.

Іванича при всій цій вакханалії тоді у Львові не було. В СМЕРШі операція тривала за операцією в пекельні часи війни.

– Залишилась дочка, Таня, – потягуючи збір холоднокровно мовив Іванич, після розповіді про те, як став вдівцем.

– Ух, – видихнув Михайло. – Мені шкода, Іваничу. Не знав… А за що?

– Бо була лемкинею. І батько її з львівської Просвіти…

– І за це..?

– Слухай. Тривала війна. Спецслужби не встигали зі своєю перлюстрацією[16], з усим тим лайном… А там листи на лемківській. Хіба розбереш, що там в них написано? Львів тоді тільки звільнили від фашистських окупантів. Ріки крові просвітників та інших інакомислячих, іноземців, неугодних текли тоді по його бруківці…

– І як ти після цього… кхм… служив? – Михайло Сергійович зковтнув.

– Отож. Потім я, звісно, і накосячив на одній із операцій. Бо був напідпитку. Мав ліквідувати, а не зумів. Почув від об’єкта гуцульську говірку… Почав ставити собі непотрібні запитання щодо доцільності… А чи не помилились, як з моєю жінкою там, зверху? Чи, бува, нічого не переплутали? Запитання, котрі були зайві, взагалі не в моїй компетенції, адже існував чіткий наказ і інструкція… Отак мене і розжалували. А невдовзі відправили начальником одного з виправно-трудових лагерів на Колиму. Проколовся по повній.

– Шкодуєш? – Михайло долив в маленьку китайську піалку, розписану анютиними о́чками, трохи настоянки Іваничу.

– Ні. Я б не зміг вже більше так багато вбивати. Кхм, себто бути ефективним у своїй спеціальності, – поправив себе тоді Іванич. – Після смерті моєї душі, моєї лемкині. Знаєш… а допоки вона була живою, зі мною… ми ж так сварилися!.. А потім мене просто не стало на багато років. То добре, що мене звільнили і відправили на Колиму. Я там ніби сам з урками відбував, а не вони в мене. Я так корив себе…

– За що?

– Що не вберіг. Що мене не було поруч. А пізніше – що дочку, Таню, не забрав з собою, а віддав на виховання діду з бабою. Людина завжди знайде, за що себе корити. Розумна людина. Це тільки в дурних нема ні страху, ні шкодувань, – Іванич відсьорбнув настоянки і погладив обережно узор з випуклих анютиних о́чок на піалці. – А знаєш, мені віддали на Лонцького її особисті речі. Перед розстрілом вона вишивала анютині о́чки гладдю. Це були її улюблені квіти.

Це була їхня перша відверта розмова. До дрижаків. А потім були ще і ще… І, поки ці двоє гаяли безмежно довгі вечори поблизу Північного кола, ті розмови ставали все більш карколомними. Зокрема, згодом Іванич полюбив розповідати про навики та вміння офіцерів-одинаків СМЕРШу в рукопашному бою та використання особистої зброї, а саме пістолетів та револьверів під час пошукової діяльності. Іванич зазначав, хитро жмурячись, що автомати в тих були не в ходу – ніде було сховати під одягом, немов брудну совість.

* * *

У вікні на третьому поверсі готелю горіло світло. Михайло знав, що в будівлі навпроти перебуває наразі тільки вона, Фаїна Вікторівна, а значить, то вона досі не спить.

Інших гостей в готелі не було. З кінця минулого року в них гостей на базі взагалі не було. А самі визначні, високе начальство з інспекцією, тут квартирувалися ще наприкінці жовтня 1960 року. Тоді як раз тривали навчання «Корал» і їхня підводка двічі успішно здійснила постріл торпедою Т-5 з ядерною боєголовкою поблизу архіпелагу Нова Земля в Баренцевому морі.

Саме тоді тут з’явились товстопузі і пихаті столичні штабні з лискучими чорними портфелями. Щулились мерзлякувато від пронизливого далекосхідного вітру. Розслаблялись лише в клубі, в котрому з нагоди приїзду високого начальства щовечора крутили фільми і влаштовували танці, та в своєму готелі. Тієї осені всі готельні вікна мерехтіли світлом люстр і торшерів, а за фіранками їхніх номерів постійно сновигали туди-сюди вальяжні, немов набиті ватою іграшкові фігури. Тоді за тими вікнами можна було спостерігати з ДОСа, немов за кіноекраном. Відслідковувати їхні пересування, робити висновки.

Михайло тоді напевне вже знав, що в одного з офіцерів організаційно-планового відділу штабу Північного флоту, прізвище якого вже давно вивітрилось з його голови, простатит – він щопівгодини ходив до туалету, а потім лягав в ліжко, вимикав світло і знову все повторювалось з лякаючою регулярністю приреченості.

Інший, котрий відповідав за контроль застосування спецзброї на підводних човнах, вічно ходив туди-сюди і чухав своє чимале барильце. Регулярно підходив до холодильника і діставав звідти пляшку за пляшкою. Кап-три здогадувався, що то було пиво.

Інший, Рассохо Анатолій Іванович, заступник керівника їхніх навчань, щопівгодини від опівночі підходив до свого вікна, привідчиняв щільно зашторені портьєри, і тонкий дим цигарки починав витись в сизе, сіріюче сходом сонця на горизонті небо. Михайло Сергійович знав, що він усю ніч пише документи, робить якісь звіти. Працює. І той знав, напевно відчував якимось шостим чуттям, що за ним спостерігають. Однак, звісно, командира п’ятої БЧ не бачив, не міг бачити, бо той дивився на його вікно зі своєї нічної темряви з повністю вимкненим світлом. І якби не здатність кап-три бачити в суцільній темряві, то, можна було б припустити, що він чогось не зауважує. Однак, Михайло Сергійович вмів як помічати все, так і аналізувати.

Рассохо, на відміну від інших штабних, йому подобався. Перший замкомандуючого Північним флотом був різким і напористим, мав рівну поставу і був відомим фахівцем з океанографії та гідрографії. Рассохо не був підводником, але встиг покомандувати багатьма надводними кораблями і був відомим фахівцем з корабельної артилерії. А ще мав репутацію нестандартного прихильника багатьох цікавих флотських починань: якщо на флоті з’являлася якась нова і передова ідея, то зазвичай за нею стояв Рассохо. Він прославився тим, що організовував і керував проведенням перших морських караванів через кригу, що закривала підходи до північних володінь СРСР, з Мурманська в Тихий океан. Такі каравани були надзвичайно ризикованою справою, і з появою атомних криголамів Рассохо став першопрохідцем в проводці караванів торгових суден і військових кораблів, включаючи підводні човни, з Північного флоту на Тихоокеанський. А ще він писав вірші і навіть двічі був лауреатом Державної премії СРСР за свої книжки. «Цікаво, а я б міг присвятити Фаїні вірша?» – подумав «морський вовк», його думки наразі зводилися до одного – свого кохання, коли в двері його квартири тихо постукали.

Михайло Сергійович ненадовго відволікся від об’єкту своїх почуттів. Іванич стояв в дверному отворі з тонкою сірою текою в руках. «На Фаїну», – зрозумів Михайло.

– Заходьте, Івановичу, – ґречно запросив кап-три сонного помічника коменданта.

– Ні. Давайте вже завтра ви мені поясните, навіщо вам здалась справа цієї благонадійної і нічим особливим не примітної журналістки. Вона абсолютно надійна, хіба ви не розумієте? Чи ця підозрілість викликана особистим інтересом?

– Ну ось ви й самі дали відповідь на своє запитання, – підтвердив Михайло Сергійович.

Іванич, котрий зазвичай не виказував емоцій, злегка підняв брови, однак капітан зауважив цей легкий порух.

– Не спостерігав раніше за тобою такої гарячковості. Взагалі такого… – Іванич не міг підібрати слово.

– Я й сам не спостерігав за собою такого, – роздратовано від власних же емоцій і тому сухо зауважив капітан.

– Ладно, тримай, – Іванич тицьнув до рук кап-три тонку сіру картонну теку. – Сам був колись таким. Ще з першою дружиною…

– Щиро дякую. Там же нема нічого такого?..

– Абсолютна нецікава біографія, – запевнив помічник коменданта і втомлено знизав плечима. – Та й вона старша за тебе на два роки. Це так, для загальної інформації.

– Буває, – усміхнувся капітан і хотів додати: – А твоїй дружині скільки років? – Однак вчасно прикусив язика.

– Що ж, ну якщо так… – сонний Іванич знову знизав плечима і повернувся до виходу. Потім таки не витримав: – Нє, ти серйозно? Аж настільки?

– До баротравм.

* * *

Михайло розпрощався з товаришем, потім сів на дивані і з хвилюванням почав роздивлятись чорно-білу світлину журналістки, котру було зроблено на пропуск до бази. Її портрет. З того на капітана в упор дивились добрі променисті очі, а вперті вилиці і трохи набурмосені брови вказували на надійність і чесність. «Я буду захищати тебе», – раптом промайнуло в голові Михайла і він вперто стис зі щелепи. Потім розкрив сірий папірець, помережаний друкарським чорнилом.

Дата народження – 5 липня 1922 року. Київ. Закінчила київський університет імені Шевченка екстерном в 1950 році. «Чому так пізно? А, ну да… Війна…» Ніколи не була одружена. «Хм, ніколи?..» Батьки померли. Живе з котом. Статті… Багато статей. «Купається в роботі і нею ж закусує на десерт. Будемо ламати згубні звички», – рішуче подумав кап-три. Не палить, не п’є. За кордон не виїжджала. «Сухо, коротко, по ділу. Мені підходить, – констатував кап-три. – То значить, кажеш, з чоловіком по телефону будеш теревенити всю ніч, моя дівчинко?». Михайло підійшов до вікна і подивився на освітлене готельне вікно. В ньому на підвіконні сиділа тонка поетична жіноча фігура і заплетала собі косу, немов Альонушка з картини Васнєцова в Третьяковці.

Михайло гарячково потер вилиці: «Піти до неї? Привітати із запізненням, адже тиждень тому було Восьме березня. Точно! З цукерками і трав’яною настоянкою і зізнатись, що я її кохаю. Ні, з цукерками і коньяком. Який ідіот тащить коханій трав’яну настоянку, вона ж не Іванич? Хоча ні… Я ж читав ОС[17], вона не вживає. Та й як я отак завалюсь до неї зі своїми почуттями? Дурень. Повний телепень…»

Він ще кілька разів пройшовся туди-сюди по вітальні своєї квартири офіцерського ДОСу і вирішив натомість піти в кают-компанію порадитись з жінкою, котру до сьогодні вважав своїм єдиним коханням на все життя.

* * *

Зазвичай тут грали в шахи. Ну, окрім вечерь у вибірковій компанії офіцерів і командирів БЧ, звісно. Михайло подумки сам до себе усміхнувся. В кают-компанії він почувався так спокійно, немов в батьківській квартирі на Подолі, в котрій не був ще з п’ятдесят дев’ятого. Власне, з того самого часу, як його прописку, згідно в флотськими правилами, було змінено на аналогічну з пропискою їхньої субмарини. Себто – Сєвєродвінськ.

Михайло подивився на круглу картину і довго роздивлявся палаючі в суцільній темряві північної ночі зорі і зітхнув. На серці було неспокійно, але як же хороше!.. Він підійшов впритул до світлини «Хресної Матері» і вперіщився очима в два бурштинових провалля очей померлої дівчини, котрі, взагалі-то, були зовсім не карими, ні… Однак, такими видавались морському офіцеру. А ми ж завжди бачимо те, що хочемо бачити, еге ж?

За якийсь час непорушності і дивовижності цього моменту Михайлу здалось, що «Хресна Матір» усміхається тільки йому і нікому більше… Слідкує за ним своїми бурштиновими зіницями.

– Ти вибачиш мене, Таньо? Я закохався в живу жінку з плоті і крові. Думав: ніколи – і ось, на тобі…

– А як же я? – кокетливо підморгнула йому дочка головного конструктора зі світлини.

– А ти назавжди залишишся в моєму серці. Справді…

Таня потягнулась так, що всі кісточки хруснули в її мертвому тілі і легко зійшла зі світлини. Доторкнулась напівпрозорими тонкими пальцями рук до лампи, левітуючи в повітрі, а потім обережно опустилась біля капітана, так і не торкаючись пальчиками босих ніг підлоги кают-компанії. Поділ її крепдешинової сукні кольору ранкової зорі розвівався, немов від легкого вітерцю її останньої весни п’ятдесят дев’ятого, коли Тані не стало:

– От ви, чоловіки, всі такі, – продовжувала дражнитись дівчина. – Наобіцяєте сім мішків гречаної вовни й прикусите язика.

– Таньо…

Дівчина зітхнула і враз посерйознішала:

– Та я що? Я нічого… Та й, Михайле Сергійовичу, я ж вже мертва, і ваша обіцянка померти разом зі мною нездійсненна… Потанцюєте зі мною? – раптом весело проказала дівчина і, не чекаючи його відповіді, взяла офіцера в свої міцні потойбічні обійми, і вони разом закружляли в вальсі по лінолеуму кают-компанії, допоки зорі за ілюмінатором картини почали розгоратися чимдуж з посиленням темряви цієї ночі.

Пройшло досить багато часу, допоки Михайло Сергійович, обіймаючи невидиму Таню, вправно кружляв сам по собі по підлозі кают-компанії. Вальс зі чотирьохамперного[18] електрофона з алюмінієвим шильдиком номер Р3–4ОМ грав одну й ту саму платівку безліч разів. Потім, нарешті, музика сама собою стихла. Таня ґречно отряхнула поділ своєї сукні, в котрій її поховали спекотного липневого місяця три роки тому, і відсторонилась від моряка.

– Дякую за танок, офіцере. Ви – жива людина. Прекрасна, однак жива, бридка мені… Зі своєю кров’ю і лімфою всередині тіла. – І офіра зіщулилась, немов їй було гидко з ним не те що танцювати, а навіть розмову вести. – А в нашій ситуації це непереборна обставина. Бо, позаяк, я тепер віддаю перевагу безкровним крилатим створінням. Тому, на превеликий жаль, я змушена Вам відмовити стати Вашою дружиною.

І «Хресна Матір» знову залетіла до фотокартки і зайняла на ній своє місце. Потім підморгнула зі стіни Михайлу:

– Але ви чуйна, хороша, хоча і волога людина. І все у вас з Фаїною буде гаразд. Я постараюсь все організувати якнайкращим чином. Я Вам обіцяю.

– Он як… – усміхнувся Михайло. – То Ви мені наказуєте завертати назад голоблі?

– Ну, виходить, що так, – пирснула від сміху офіра.

«Принаймні на сьогодні. На жаль, не впевнена, що надовго…» – потім подумала Таня, але цієї думки вирішила командиру п’ятої БЧ в голову не вкладати, як зробила зі своїми попередніми. І Таня знову стала непорушною дівчиною зі світлини, дочкою старшого конструктора Б-130 із застиглою назавжди посмішкою на незайманих дівочих вустах.

Михайло ще довго дивився на світлину «Хресної Матері» в надії ще щось почути від неї, однак вона мовчала.

За якийсь час кап-три зітхнув і знову перевів погляд до картини в круглій рамці, що емітувала ілюмінатор, з биркою номер 1201–59 в лівому кутку. Йому подумалось, що номеру немає на цьому кораблі, тільки його душа, і то не певно.

Чоловік сподівався на картині побачити як завжди сяючі зорі над водами Білого моря. Однак на ній, немов в справжньому ілюмінаторі, вже рясніла заграва ранкової зорі кольору тонких рожевих пелюсток сакури на воді предковічного світового океану і заразом – Таніної сукні. Михайлу навіть здалось, він бачить русалочий хвіст, що зникає в темній воді, немов на кіноекрані. Все жило, рухалось навколо нього. Все те, що раніше було мертвою непорушною матерією зі своїм порядковим номером, оживало і показувало моряку своє єство… Починався шістнадцятий березневий день тисяча дев’ятсот шістдесят другого року.

За сто дев’яносто дев’ять діб їхній підводний човен в складі 20-ої ескадри підводних човнів Північного флоту мав пройти з Баренцева в Саргасове море і назад.

Ядерні боєголовки були випробувані. Човен бездоганно укомплектований і надійний, немов фортеця, форпост, останній, найважливіший редут невидимої казкової країни… Лишень проблема з вентиляцією і теплообміном. Адже ці підводні човни конструювали для холоду і мороку північних водних потоків. Однак хто зважатиме на такі дрібниці, як сорокап’ятиградусна спека всередині субмарин під час їхньої зустрічі з теплою течією Гольфстрім?

Я до чого веду, шановні… Цифри… Шильдики… Пронумеровані артефакти. Ті завжди заміняли в СРСР людський фактор.

Розділ п’ятий

Енергія припливів і відпливів

Фаїна

«Ну ось тобі й сорок, моя дівчинко», – проказала Фаїна Вікторівна до свого зображення в дзеркалі старезного батьківського трюмо, котре чудом зберіглося під час війни і тепер стояло в її спальні. Жінка з сумом подивилась на своє відображення в дзеркалі, хоча воно ніяк не вказувало на вагомий ювілей, а главред газети, так той взагалі сьогодні набивався до неї додому після імпровізованого святкування в їхній редакції. Так би мовити, продовжити святкування в інтимній атмосфері. Фаїна це згадала і лише знизала плечима: випадкових чоловіків в своє життя вона не допускала, а їй всі здавались такими – вона була вкрай обережною і підозріливою. Потім, вже сорокарічна, журналістка чокнулась зі своїм відображенням совєтським шампанським, що парувало бульбашками в новенькому чехословацькому кришталі, немов окріп в каструлі, і примхливо почала здирати нафарбованим гострим нігтиком золотаву етикетку зі щойно подарованого їй бокалу. Той не витримав такої наруги над собою і видряпався з її рук на волю. До гострих кришталевих уламків відразу ж прибіг її кіт і почав лизати з подертого, загрубілого паркету залишки шампанського. Фаїна не скрикнула, ні… і навіть свою кицю не почала відганяти. Вона знову байдуже знизала плечима, дістала з картонного ящика іще один бокал і налила в нього шампанське. Потім знічев’я перерахувала свої наявні активи: «Один, два, три… дев’ять. Тьху ти! Не може бути непарне число в гарнітурі. Так, ну звісно, вісім бокалів. Себто вже сім». Потім випила залпом той паруючий крижаний окріп і тихо прошипіла зі злістю, з неймовірною волею, ніби заговорювала коня від падіння перед битвою: «Та бийтеся, друзі мої, бийтеся скільки влізе. На щастя! Хочу, аби всі-всі сьогодні полягли смертю хоробрих!» – і Фаїна Вікторівна замахнулась з усієї сили тонким зап’ястком і розбила об паркет своєї спальні другий бокал зі свого щойно подарованого, такого дорогоцінного заморського гарнітуру. Кіт з переляком нявкнув і втік. А Фаїна, натомість, ніби набуваючи якихось магічних, непереможних властивостей, голосно засміялась і вперіщилась невидимим поглядом у вікно. На небосхил поступово, немов старезна прима театру, котру вже давно здолала подагра, залазив жовто-гарячий, вагітний місяць. «Ось-ось має розродитися… – чомусь подумала Фаїна, потім відразу ж поставила саму себе під сумнів, як вміла тільки вона: – Хто сказав? Адже Місяць чоловічого роду. А чому чоловіки не народжують?». Її вечірнє безумство раптом перервав настирний дзвінок в двері. Подзвонили раз, і у Фаїни з котом разом взятих піднялись вуха, а потім відразу ж – вдруге. «Це він. Жодних сумнівів, – пронеслось блискавкою в її голові, і серце закалатало так, що підкосились ноги. – Боже!.. Приїхав. Відпросився від усіх, втік зі свого підводного човна, зробив неможливе, аби в цей день бути поруч…».

Я

Ну звісно… Хто ж це ще міг бути, як не її кап-три? Її капітан? Її Пролісок, як вона його називає наодинці, коли ніхто не бачить їх і не чує, і вона бере його скроні до своїх долонь і безкінечно довго, не відводячи погляду, дивиться в його очі. Бо його очі – це водночас і її очі також. Бо неможливо пояснити і висловити словами, що коїться зі старою (як вона сама про себе подумки говорить) Фаїною після того доленосного інтерв’ю в Сєвєродвінську трьохмісячної давнини… А якщо бути точним, шановні, відтоді минуло рівно три місяці, два тижні й сім діб. Не забувайте – система рахує. Кожний шильдик…

Але не будемо відволікатися, любі, давайте відчуємо і поринемо туди, вглиб, до баротравм Михайла Сергійовича і відьминського божевілля корінної киянки Фаїни Вікторівни. Адже це так прекрасно… і, безперечно, більш чуттєво, більш літературно, більш людяно, аніж рахувати шильдики. Електрофон – один. Світлина хресної – два. Кап – три. Фаїні – сорок. Вже сорок… Але ж які сороковини її життя казкові, оптимістичні, чудесні… Яка файна тризна у Фаїни з її недолугими бокалами з чеського… ні, чехословацького кришталю.

Він тоді так і не прийшов до її готельного номеру. Вона щось відчувала, однак, змовчала і навіть наступного дня в офіцерському буфеті на його пропозицію розділити з ним тістечко і чорний-пречорний чай – відмовилася. Так само Фаїна відмовилася від танку з ним в офіцерському клубі, хоча Михайло Сергійович прекрасно танцював після ленінградської вечірньої школи танців при будинку офіцерів ще з 1941 року і ну дуже хотів продемонструвати їй це своє вміння. Був лише один вечір поміж ними, коли вони залишились наодинці. Нічого не відбувалось вкрай інтимного, якщо не брати до уваги дуже відверту розмову і ті її долоні на його скронях… Однак. Фаїна Вікторівна не звикла впускати в своє життя сторонніх. Вона завжди встигала втекти до того моменту, коли все ставало аж занадто серйозно. Та й що може бути такого аж вкрай серйозного між сорокарічною дивачкою і здичавілим одинаком, «морським вовком»? І цього разу Фаїна собі не зрадила і вчинила так само, як завжди бувало в подібних ситуаціях: поспіхом зібралася і виселилася з готелю при військово-морській базі, навіть не попрощавшись зі своїм капітаном.

Однак, Михайло Сергійович був не з тих, що відступають, і зателефонував на її київський номер відразу ж по тому, як журналістка повернулася до Києва.

– Вітаю, Фаїно.

– Це ви..?

– Мені приємно, що ви пізнали мій голос…

А потім почався період довгого осадного положення… Котрий тривав вже ось як без малого три місяці і два тижні… Три ліщини для Попелюшки. Рівно три горішка. Перший був її народження, другий – те доленосне інтерв’ю з Михайлом. Чи буде третій?..

* * *

Тож Фаїна в тонкому пеньюарі мчить відчиняти двері і, немов та горлиця, заламує свої тонкі зап’ястки на ходу. З вікна їй світить вагітний місяць і байдуже, що він не розродиться.

За дверима стояла старенька сусідка з однокімнатної квартирки навпроти з домашнім наполеоном в тремтячих, поцяткованих пігментними плямами натруджених руках. Фаїна вимучила посмішку на своєму обличчі, ледь стримуючи сльози: «Дякую, Іраїдо Леонтієвно. Дуже приємно… Зайдете до мене на чай? Ні? Вже пізно? Тоді завтра, гаразд?» А коли зачинила за тією двері, таки розплакалася: «Яка я дурепа… Ну ось навіщо? Навіщо зараз мені чекати на того, хто просто вбиває свої самотні темні вечори на краю землі розмовами зі мною?.. Нічого не можливо, а те що можливо, ось воно, Фаїно, перед тобою». І жінка взяла черговий бокал з картонної коробки, наповнила його по вінця смертельно льодяним шипучим окропом з морозилки, своїм персональним трунком того вечора, і випила залпом. І так само третій полетів на паркет і з дзенькотом розбився. Кіт, вже здогадуючись, чим закінчиться знайомство з черговим новеньким бокалом, навіть не виліз з-під ліжка, лише нявкнув, ніби констатуючи дії хазяйки. Не схвалюючи і не засуджуючи. Просто нагадуючи про себе.

Фаїна зняла з себе тонкий пеньюар з довгими мереживними рукавами – новинку київського будинку моделей і голою сіла за мамине трюмо на маленьку табуретку. Звільнила від шпильок, а потім розплела свої довгі, помережані легкою сивиною, коси. Розпустила хвилясте волосся і спостерігала, як воно ворушиться на тілі від її подиху, немов змії повзають по грудях. Довго сиділа і дивилась на себе в дзеркало. Високі вперті скули, дві вуглини очей, тонкі, вольові вуста. Хотіла було дістати ще один бокал з подарункової коробки, однак тут все ж таки нагодився її кіт з-під ліжка і почав муркотіти, заплітаючи своєю невидимою силою її литки, немов просив цього не робити. Фаїна погладила сіру м’яку шерсть його хвоста: «Добре, котику, не буду більше бити посуд. Обіцяю…». Потім витерла сльози зі щік і поставила лікті на трюмо, впритул наблизившись до свого зображення в дзеркалі: «Я, кіт і місяць в повені. Ось така, значить, компанія в мене на моє сорокаріччя..?». Потім, ніби підкоряючись якимось невідомим раніше їй бажанням, дістала з шухляди ножиці і почала коротко обрізати своїх чорних змій. Пасма одне за одним падали на кота, і той злякано нявкнув і знову прошмигнув під ліжко.

Підготовка

Всередині літа, коли високе начальство в кабінетах з червоного дерева і вождями в позолочених рамках на стінах вже розробляло плани щодо залучення радянських сил та засобів на іншому континенті світу і в усю готувалось до цих дій, навчання, перевірки та інші приготування на Б-130 почастішали.