Андрій Лаговський

VI

Того самого дня вони й перенеслися до Андропулів. Генеральша поки що зайняла найдальший покоїк, а її син з професором розташувалися в першому. Втомлені з великого сьогоднішнього ходіння (вони ходили були з генеральшею ще й на «участок» і по крамницях), нові Андропулів пожильці усі троє зарані полягали спати. Але знадвору із садочка до них доносилася весела розмова сім’ї Андропулів і чулися звуки гітари чи мандоліни.

Ворушачись на своєму тапчані, бо ліжок у Туапсе не було звідки дістати, молодий Шмідт частенько забалакував до Лаговського і ділився з ним своїми враженнями.

– Кажіть собі що хочете проти аристократизму породи, – міркував він, – я лиш теоретично згоджуватимусь із вами, бо й ми самі, Шмідти, хоч тепер і генерали, та роду ми не дуже-то високого. Тільки ж із практики я не можу не бачити, що стародавній аристократизм має за собою дещо… Ну, от хоч би ці греки, наші господарі… Хто вони? Прості люди, мужики… ну, скажемо, навіть крамарчуки. А порівняйте-но їх з російськими мужиками або й купцями!.. Ті – грубі мугирі, а ці – аристократичні нащадки великого культурного народу, і це видко в них геть в усьому: в благородному обличчі, в кожному жесті, в кожному русі… Чи ви завважили, як у них скрізь чисто та охайно?.. А естетики скільки!..

– Дивно тільки, – перебив його професор, – що ота ваша аристократично-естетична грецька нація, відколи відродилася, не видала з себе жодного справді талановитого письменника, жодного маляра, жодного музиканта… бо ви ж не залічите до світових геніїв якого-небудь Карері, отого, що написав оперу «Марко Боцаріс».

– Та й отой Карері, може бути, якраз є італьянець, а не грек, – згодився Володимир. – Ні, я не спорюся, нація грецька переродилася й звелася на ніщо, і самостійної творчості в ній уже немає… Тільки ж аристократична стародавня кров зосталася та сама аристократична… І естетика через те – вроджена навіть таким малоосвіченим людям, як наші хазяї. Візьміть їх подвір’ячко: вибрукувано воно білими і чорними кремінцями, з яких виходять оригінальні взори – якісь квіти та арабески… Тут же й фонтанчик… Коло нього дві пальми-латанії, «срібні латанії», як кажуть поети… і аравійська фінікова пальма.

– Аби ви знали, то то не латанії, – лагідно осміхнувся Лаговський, – а попросту пальми-хамеропси, і не фінікова пальма, ба прічардія… Себто не високої, а низької марки. Ба й ці пальми, мабуть, не зимують тут у ґрунті, а викопуються та вносяться в повітку на цілу зиму.

– Ой, який із вас педант-причепа! – гумористично посварився Шмідт. – Коли людина хоче, щоб ви були поетом, то з вас тоді говорить учений професор, а коли од вас сподіваються, що ви поводитиметесь гордим професором, то ви тоді держите себе вільним поетом… Ну, нехай тільки хамеропси та прічардії, але ж і то пальми, і вони – доказ аристократичної грецької естетичності… А в петлі у кожного – квітка «тріандáфілло», чи там жасмін, чи ще якась. Навіть у Грицька, що служить десь за попихача…

Знадвору до акомпаніамента мандоліни прилучився й спів.

– Про вовка помовка… – сказав Шмідт, прислухавшись, – це ж не хто й співає, як Грицько…

– І не еллінською, а турецькою мовою, – насмішкувато додав Лаговський. – Чи є на світі гірший символ і епітет варварства, ніж слово «турок»? А отже, ваші античні естети-культурники втішаються не своїми рідними грецькими, а турецькими піснями… Та не думайте, що це одиничний випадок: не тільки тут, а й скрізь – греки співають пісень турецьких… Та й пісня ж, аби ви знали, гарна!!

Грицько, бренькаючи собі на мандоліні, затинав турецької співанки про елегантного та галантного писаря (кьатіба). Тая «писарська» співанка страшенно розповсюднена і в Царгороді, і в азіатській Туреччині, і по цілій Закавкажчині. Професор і Шмідт уважно слухали, як Грицько співає.

Кьатіб терзі дюкьанинда пальто бічейор, —Кьатібін гьойнюнден нелєр гечійор!Кьатіб – бенім, бен – кьатібін, —Ель не каришир?! —

співав Грицьків голос, а Лаговський зареготався, аж душився зо сміху. Шмідт попрохав його дати переклад.

– Оця поетична строфа значить: «Писар прийде до кравця, то каже, щоб йому шили пальто…» – розумієте? Модне гяурське пальто, а не азіатський халат… «Ох, і чого-чого не надумає собі писареве серце!» А приспів, що приспівується до кожної строфи, значить: «Писар – мій, я – писарева, ну, кому яке діло?!» Але, здається, вже музиці кінець…

Справді, почувся гомін; стало чутно, як люди підводяться з місця та розходяться; почулися прощальні бажання: «калінікта», себто «добраніч».

Але Грицько, хоч і пішов звідси, з цього обійстя, не покинув бренькати та співати. Голос його за скількись хвилин залунав на сусідньому подвір’ї, де була його хатина. До Лаговського та Шмідта зовсім виразно доносилися, через одчинене вікно, і мелодія, і навіть слова пісні. Мелодія була тужлива, а що в вікно падав чарівничий широкий сніп місячного проміння, то й невідома чужомовна мелодія линула до Шмідта, мов щось гарне, фантастичне…

Бачхелерде саримсак,Сарил-сарил-сарилсак.Ікіміз бір дюшектеБайил-байил-байилсак, —

співав, приграваючи собі на струнах, Грицько вже нову пісню.

– А це що? – питав Шмідт.

– А це воно от що: «На городі росте часник…» Ну, ми б сказали краще «любисток»… «Ох, що б то нам переплестися в обіймах, переплестися в обіймах, переплестися в обіймах!.. Ох, що б то нам двом на одній постелі замліти з такого кохання, замліти, замліти!» Дуже поетично?

– А коли хочете, то й дуже, – весело сказав Шмідт. – Тільки ж я, слухаючи таку мінорну мелодію, думав був, що слова мають бути сумні… аж вони он які!.. О, а це вже він знов нової співанки втнув!.. І знов щось смутне…

Рушниця – набита, так треба стрельнути.Продав би – не куплять таку дороженну…Ох, важко самому без любки заснутиВ цю темную нічку, в цю нічку довженну! —

виспівував по-турецьки тим часом Грицько. На Шмідтові бажання професор мусив перекласти ще й цю і строфу.

– Що це ви? Одягаєтеся? – здивований спитав він, почувши, що Шмідт шелестить одежею.

– Хочу побродити трохи та повітрям подихати… Спати ще не хочеться, а через той концерт однаково спання не буде. До речі, як вийду, то попрохаю Грицька, щоб покинув свою музику. Скажу, що сюди чисто все чути…

Він одягся й вийшов. Незабаром бренькання і спів і справді замовкли. А як вернув Шмідт до хати, то професор уже міцно спав.

VII

– Ходімо, скупаймося, – запрохав Шмідта на другий день уранці Лаговський.

– Ходімо, – сухо одказав той. Він чогось був не в гуморі. Вони пішли. Професор згадав учорашнє співання.

– У Даля єсть російський анекдот про грецьку пісню, – весело сказав він. – Сидів один грек коло моря в Одесі, заспівав пісню та й заплакав. «Чого ти плачеш?» – питає його руський. «Дуже жалісна пісня!» – «Ану, скажи її по-нашому». – «По-вашому?.. Прилетіла одна пташина, не знаю, як вона зветься по-вашому, та й сіла на дерево, знов не знаю, як воно зветься по-вашому. Посиділа, посиділа та й полетіла… По-руськи нічого не виходить, а по-грецьки – дуже жалісливо, аж плакати хочеться!» Я думаю, що цей анекдот не видумано… Візьміть українське «любисток» та «зозуленька»; хіба українця ці слова не можуть навести на дуже поетичні асоціації ідей? А котрий наш братчик сентиментальніший, то той, нагадавши собі на чужині рідну пісню, де є слово «любисток» та «зозуленька», зможе й заплакати – отак само, як отой грек. Спитайте ж його, чого плаче, то скаже знов так само, як грек: «Прилетіла пташина, не знаю, як вона буде по-вашому, сіла коло трави, не знаю як по-вашому, та й знов полетіла на Вкраїну… По-вашому – нічого не виходить, а по-українськи – дуже жалісливо…» Та хоч би він і з найбільшою научною точністю пояснив, що «любисток» – то levisticum officinale, а «зозуленька» – то cuculus, так хіба хто його зрозуміє?.. Це я подумав тому, що пригадалася вчорашня Грицькова пісня… Там поезією має дихати слово «саримсак», себто «часник». По-нашому «часник» – щось дуже не поетичне, а по-турецьки «саримсак» римується з дієслівною формою «сарилсак» себто: «Ах, коли б нам переплестися в обіймах!»

– Ми вже коло купальні, – раптом перебив його Шмідт, ніби й не слухав нічого.

Коло дверей купальні висіло оголошення, писане лихою російською мовою, бо держав купальню грек. Оголошення оповіщало публіку, що тут, у купальні, можна мати і каву, й пиво; далі йшов такий тариф на пиво:

Пензинскй – 15 к. за будил.

Венскай – 13 к. за будил.

Чарскій – 15 к. за будил.

Лимонадь – 9 к. за будил.

А в кінці додано було примітку: «За казьтый будилокь залокь 5 капп».

– Ну «будилокь» – це зовсім ясно: це російська «бутылка». «Пиво Венскай» і «пиво Чарскій» – це «пиво Венское» і якесь «Царское», – сказав професор, спинившись коло вивіски – Але «Пензенське» пиво… Відколи це в расєйській Пензі позаводилися такі бровари, що аж сюди з них пиво вивозять?.. Ах, та це має бути «Пільзенське пиво!» – весело доміркувавсь він, – Не з російської Пензи, тільки з чеського Пільзна!..

«Чого йому весело?!» – з досадою думав Шмідт, що вже ввійшов був до купальні і мовчки роздягавсь на лавці під дерев’яним причілком.

«Що це з моїм приятелем сталося?!» – думав і собі професор, ввійшовши і роздягаючись там само.

Вони поскидали з себе одіж і сиділи на лавці так, як мати породила. Якось мимоволі погляд Лаговського склизьнув по голому тілі й животі молодого Шмідта. Той разом різко шарпнувся, підвівся та й прудко спустився по дерев’яних сходах у воду в море.

«Що з ним?» – не міг додуматися професор.

Як скупалися, Шмідт трохи ніби повеселішав. Обидва ще сиділи невдягнені, загорнуті в простирядна та й сушилися. Загадали вони слузі дати собі кави. Він поставив коло них на столику.

– Хто держить купальню? – запитав Шмідт у слуги.

– Сідіро́пуло, – одказав той і зупинивсь, не одійшов, ждучи дальших наказів.

Шмідт обернувся до Лаговського:

– Ви не знаєте, що то за слово «пуло», яке додається в греків до їх прізвищ?

– Я думаю, що це стародавнє πῶλος. Тільки ж по-старогрецьки πῶλος значить «лоша», або «молодий жеребець» – ну, а в теперішній грецькій мові це, певне, значить «молодий хлопець» або, може, «син»… Виходить, що ваші культурні греки, скоро поробилися християнами, потроху позабували, чи єсть яка одміна між молодим жеребцем та молодим парнем… – зажартував він.

– Чого стоїш? Іди! – грубо напався Шмідт на слугу, що все стояв коло них і ще не пішов собі.

«Що з ним коїться?» – метикував Лаговський.

Вони повдягалися та й пішли, щоб проходитися, на нововибудований мол – довгу кам’яну морську гать, що далеко випинається в море та й загороджує, як стінами, туапсинську сагу проти бурхливих морських хвиль і хуртовин. Дійшовши по молові аж до його кінця, вони оглянулися назад на панораму чудового туапсинського берега та й сіли спочити на молу, повернувшись спиною до безбережного моря, а лицем до тієї берегової панорами, – сіли не на якійсь лавці, бо такої там і не було, а просто на краєчку тієї кам’яної гаті і позвішували ноги вниз над воду. Перед ними амфітеатром лежала, як на долоні, вся туапсинська сага: і справа й зліва од них – зелені гірські береги, наче стіни-ступені того велетенського амфітеатру; а в глибу саги, наче на театральній сцені, розгорнулося гарне містечко Туапсе; воно на тій сцені стояло, наче окрема острівна гора, бо вирізувалося з-поміж лівого й правого берега саги, виступаючи наперед лобком, ба й виглядало, наче окремий острів, зелений, повний росистої свіжості і багатих соків. Здавалося, що той острів тільки що оце виринув з глибокого морського дна та й спинився серед саги, наче заквітчаний корабель, і вода з нього ще не стекла, не збігла, і плаває він і хитається серед гористої саги на воді. Ілюзія, що мов Туапсе – це плавучий острів, була тим більшою, що й праворуч і ліворуч од містечка лежать поміж ним і поміж обобічними горами дві долини – лівобічна та правобічна, і серед тих обох долин срібними рівнобіжними стрічками вливаються в море дві річки – зліва Паюк та справа Туапсинка, од яких пішло й саме назвище того містечка, бо «т’уапсе» по-черкеськи значить «дві води». А там ще глибше на сцені, десь далеко од моря ген-ген поза Туапсе, синіла, мріючи на високому небі, нова зубцювата низка гір, а за нею ще далі, в глибу суходолу, ще далі од моря – мріла знов нова гірська низка, ще вища од першої; на деяких горах гніздилися сиві хмари.

Професор і Шмідт довго мовчали. Професор, захоплений чудовим краєвидом, почував, що йому аж плакати хочеться. Та на кінці, перевівши очі на свого супутника, він побачив, що той не дивиться на Туапсе, а понуро втупив очі вниз, у морську загату, куди звисають його ноги.

– Що з вами, Володимире Ростиславовичу? – делікатно позвідомився професор. – Чого ви сумний?

– Не сумний, а нудний… Бо й тут моя завсідня нудьга не кидає мене – од скуки здуріти можна!.. Я був думав, що новітні враження з цієї кавказької подорожі надовго підживлять мене, аж бачу, що ні… Дивлюся на ці гарні краєвиди, а самому хочеться позіхати. Все надбридло… Скрізь скучно…

– Але ж учора ви були такі веселі!..

– Справді? Ще вчора? – Він іронічно осміхнувся – Гм! Так то ж було вчора… Але ви забуваєте, де ми опинилися. Ми опинилися, та й уже зовсім, мабуть, знатуралізувалися в стороні напівгрецькій, де, самі кажете – ніхто не знає, чим одрізняється «молодий парубок» од «молодого жеребця»…

Професор допитливо подивився на Шмідта. Той помовчав та й з лінивою іронією протяг далі:

– А вже давненько один із гуманістів, або, може, Валькенаріус, або взагалі хтось із нових латинщиків, встановив був закон: Omne animal post coitum triste est[20].

І він розказав Лаговському, як ото вчора, наслухавшись Грицькових пісень, він вийшов на подвір’я до Грицька та й сказав йому привести дівку. Той привів; се була та сама Амалія, що в Андропулів служить. Грицько й покинув їх удвох серед гущавини тих велетенських акацій-гледічій, які ростуть недалеко коло дому. А сьогодні йому на світ дивитися бридко… до всього якась апатія, ніщо не цікавить, душу – мов тошнить. Взагалі це кожен раз у нього буває після таких еротичних пригод.

– То нащо ж ті пригоди? – тихо перебив його професор, силкуючись, щоб у тоні його голосу Шмідт не почув докору.

– Нащо? А пам’ятаєте, може, вірш англійського поета:

How bad, how sad, how mad, how fad was it,But how was sweet[21]?..

– Ви мною тепер не гордуватимете? – закінчив він запитом, не знати чи фанфаронсько-іронічним, чи щирим.

– Я – вами гордуватиму?! Щоправда, сам я людина хоровита, ледве животію, мені жодних таких авантур не треба – але ж через те я й не беруся бути чиїмсь судцем в отаких-о справах… Я можу вас тільки жаліти, бо ви сами собі кару завдаєте. Оцей песимістичний настрій, оця апатія до всього, оце taedium vitae[22] – хіба ж то все маленька ще кара?.. Дивуватимусь я хіба з того, як це ви можете шукати продажного кохання!.. Ви!.. Коли б хто інший, а то ви!..

– Бо для непродажного кохання я рилом не вийшов.

– Як треба розуміти оцей ваш енергійний вислів?

– Буквально, дослівно… так і розумійте!.. Рилом не вийшов… Погляньте лишень на мою пику.

Лаговський скоса глипнув очима на невродливе Шмідтове обличчя.

– Аполлоном Бельведерським вас не назву, але й особливої некраси теж не бачу… Людина – як людина.

– Ваша правда: шаблонна людина, з шаблонним обличчям, яких є тисячі, де не ступнеш… А братів моїх бачили? Хіба не гарненькі мордочки?

– Бачив… Хорошуни. Що й казати!

– Ну, то поруч них, через контраст, моя шаблонова пика здається просто рилом… А той контраст усі бачать завсіди, бо ми троє живемо разом.

– Але ж хіба саме обличчя… – хотів щось заперечити йому Лаговський.

– Знаю, знаю! – перебив Шмідт. – Хочете сказати, що людину можна любити й не за обличчя, а за душу… Ну, то знайте, хоч ви мене й ідеалізуєте: з мене найперший егоїст, а за егоїзм ніхто любити мене не хоче й не схоче…

– Ви не егоїст!.. – пересвідченим тоном перебив Лаговський, що саме тепер набрався ще більшої симпатії до Шмідта за його довірливу сповідь. – Ви дуже гарна людина!

– Бо ви ще мене не розібрали як слід… Ні, з мене егоїст, і я нікого не люблю… Хто до мене добре ставиться, ну, от як ви, – до тих я ще можу мати якусь симпатію, та й то не дуже глибоку. Так-так! Егоїст, егоїст… А звісно, що егоїстичних людей і другі не люблять… Правда, бувають на світі талановиті егоїсти, то їх часом люблять не за душу, а за талан. Але ж я – нездара… Шаблонова моя пика, шаблоновий і талан – це в мене йде рівнобіжно паралельно… Кажу вам такий суд про себе без усякої пересади, бо я зовсім не хочу сказати буцім я дурень або ідіот, – ні, цього немає, тільки ж я і не талан, а так собі середня, пересічна, сіренька людина…

Тут він на хвилинку спинився; але, передше, ніж Лаговський встиг що-небудь йому одмовити, він уже казав далі:

– А втім, не думайте, прохаю вас, начебто бажаю я перед вами поскаржитися на те, що мене ніхто любити не хоче!.. Чиясь любов чи нелюбов – це справді байдуже для мене, і ми навіть киньмо цю тему та й, коли не скучно вам, перейдімо до другої, цікавішої й болючішої для мене, яку я несподівано тепер зачепив… Коли я над чим серйозніше задумуюся супроти себе, так хіба от над чим… Хоч і знаю я про себе, що сам я – то так собі шаблонова, пересічна людина, ну, але ж і ті люди, всі-всі, яких я бачу навкруги, хто вони? Адже всі вони тривіальні банальні, безбарвні, неоригінальні. Як я маю дивитися на них? Я дивлюся на них згорда, з презирством… І от, коли з чого досадно буває і на що я можу щиро скаржитися перед вами, так це тільки на одну річ: завсіди я добре знаю й добре почуваю, що, дивлячись на людей згорда, сам я – анітрохи не ліпший од тих безбарвних людей!.. Не ліпший ані на цяточку!.. Отож заразом злість бере, що безпідставної амбіції та честолюбивих потягів єсть у мене чималенько. Іноді хотілося б так: бути великим світовим талантом саме для того, щоб висловити всім людям свою погорду та й щоб ощасливити їх, кидаючи їм якусь одробинку од своєї геніальності… Гарно було б кинути тую одробину з погордою і по-наполеоновськи, зневажливо гукнути: Crêvez chiens si vous ne le voulez pas[23]!.. Тільки ж знов кажу: у мене єсть іще настільки критичності, щоб знати, що цього не буде, бо я анітрошечки не геній: щонайбільше, я – буйніша, крупніша величина поміж іншими бездарностями, та й тільки! Розумієте? Не талан, а буйна, крупна бездарність!.. А коли це знаєш свідомо, то тільки нудьга бере і думаєш: «Чого жити на світі?»

– Я не розумію насамперед, яка мета вашого самокопирсання, – тихо перебив Лаговський саркастичну й нервову Шмідтову сповідь: – І не радив би вам завдаватися марними питаннями про те, чи ви геній, чи не геній. Може, другі люди й захотять розібрати, хто ви, та нащо вам самому це знати? Будьте тим, чим ви можете бути, до чого ви здатні, до чого вас тягне ваша природа, і не питайтеся, чи у вас виходить із вашої любої для вас праці щось геніальне, чи не геніальне. Он от іволга співає дуже не зле, та й горобчикове щебетання буває любе, і вони щасливі собі. А якбищо горобчик або іволга захотіли були неодмінно поставати геніальними солов’ями, то, певне, що й другим смішні були б їхні силування, та й вони самі були б нещасливі… Щодо мене особисто, то я радий, що я анітрохи не цікавлюся знати про себе, чи талан я, чи так собі середній робітник. І вам даю пораду: робіть, як я роблю. У вас же є наукові інтереси – ну, й працюйте над наукою, і будете спокійні духом. От побачите, що тоді і другі люди, а не ви сами, вам на несподівану втіху скажуть, що в вас і талан є і що ваша праця комусь другому теж корисна або комусь люба; а коли того люди й не скажуть, то принаймні вам самим зостанеться невідклична втіха, що ви працювали над цікавою для вас працею і не скучали, не нудили тоді світом… Та от же й про вас мені ваш меценат-професор казав, що ви йому подали дуже добре написану статтю «Звичаєве право у кабардинців» і що в вас добрий науковий талан.

– Гуано перувіанське моя стаття! Он що! – саркастично вимовив Шмідт. – То ви думаєте, що юридичні науки – моє покликання?!

– А то ні?!

– А ні! В тій історії моєї юридичної кар’єри моя неоригінальність і крупна бездарність аж виблискують. Батьки мої спершу були хотіли, щоб я пішов на математичний факультет або в інженери, бо я, бувши гімназистом, мав нахил до механіки… Але я, попросту на злість їм, пішов на юридичний факультет. Незабаром той факультет мені розлюбився; тільки ж я, ганчіркообразний, все-таки не кинув того факультету, але, без усякої симпатії до правничих наук, блискуче перейшов усі чотири роки університетського курсу!

– Ну, то значиться, у вас був-таки талан до юридичних наук!

– Ну, ні!.. Ви в гімназії любили грецьку та латинську мову?

– Ні, – одказав Лаговський.

– А яку одмітку мали?

– Найвищу. Чужі мови мені легко даються.

– Я так і думав. Так ви повинні зрозуміти мої юридичні успіхи… Іноді, правда, мені й здавалося, що я вроджений правник, але от зараз бачу особливо ясно, що це не моє покликання… Так!.. Ну, слухайте далі. Відбув я, значиться, університетський курс. Потім отак само, без любові до вибраної теми, я совісно написав компілятивну статтю про звичаєве право у кабардинців, за яку мене запрохано зостатися при кафедрі. Тепер я готуюся до антипатичного мені магістерського правничого іспиту – і через свою бездарність, мабуть, блискуче складу його. Рівночасно пишу дисертацію на тему, яку мені порадив мій професор: «Закони про спадщину в старомосковському праві XV–XVII віку і в тодішніх народних поглядах». Тема ця – мені така цікава, як торішній сніг. Але, побачите, я – через свою шаблоновість і бездарність – знаю вже, що дуже добре напишу й обороню цю дисертацію… та й засяду на професорській кафедрі… і поважно викладатиму студентам тую науку, до якої сам ставлюся з презирством!.. «Закони про спадщину»… це що ж таке? Це – вияснення того питання, як треба поділити поміж спадкоємцями подерті штани… Господи, Господи!.. Невже нас, проти нашої волі, ще мало давить буденщина, щоб я і в своїй духовній праці не хотів од неї одірватися?! Адже й без того всяка буденщина насильно вдирається в наше життя, буденні дрібниці силоміццю заїдають нас, од тих спірок про «подерті штани» і таке інше вже й так нікуди втекти не можна!.. В душі я радий був би, щоб міг хоч на хвилину забутися про щоденну мізерію й дріб’язки; радніший був би одірватися од неї, одірватися од усяких таких банальностей життя, як діленина тощо… Се в душі, в теорії. А на ділі, в практиці – от бачите, що роблю! Сам, добровільно, без чужого примусу, обібрав собі спеціальність – виясняти, як треба ділити подерті штани!.. І для кого виясняти! Адже кому треба буває ті штани ділити? Саме таким людям, яких я зневажаю з цілого серця!..

– То киньте таку нелюбу спеціальність! – зачудувався Лаговський. – Змініть її на таку, котра вам до вподоби… на таку, що ви до неї здатні і прихильні.

– А котра спеціальність мені до вподоби? До котрої я здатний і прихильний?..

– Ну-у-у, Володимире Ростиславовичу! Чи мені це знати, чи вам?.. Може, прикладна математика, механіка…

– Ат! Нема такої спеціальності, щоб мені подобалася… Всі спеціальності – банальні, всі вони – нудні, всі нічого не варті… Ще юридична – ніби трохи цікавіша.

Лаговський задумався, але зараз пригадав, що й давніш, у Криму, і оце недавнечко, на пароплаві, Шмідт залюбки перегортав ліберальну часопись «Право» і, здається, щиро казав, що ця часопись просто аж будить його до боротьби проти сучасного несправедливого світового ладу і що він радий із своїх юридичних інтересів, бо вони дозволять йому свідомо дивитися на світ і на його суспільний лад… Він голосно нагадав це й Шмідтові.

– Може, я це й був казав, – похмуро одмовив той, – але тепер того не скажу. Бо сьогодні з самісінького ранку якась огида мене взяла до всяких життєвих тривог… До чого всі ті пориви, всі ті протести, всі ті невдоволення з сучасного ладу?.. Хіба не краще – втекти кудись геть од усяких «треволнений» і закопатися кудись у таке місце, де жодних ідей немає!.. Ат! – махнув він нарешті рукою. – Мізерія – ім’я мені, мізерія!

Несподіваний здогад разом просвітлив професора. Він притяг до себе Шмідтове обличчя і скількись разів ніжно й жалісно поцілував.

– Слухайте, дорогий мій Володимире, – шептав він, ласкаючи його голову, – ах, вибачайте, що вас так коротко зву, але ж ви, мабуть, дозволите мені звати вас попросту Володимиром?.. Ну, то слухайте, дорогий мій, що́ я вам скажу: вірте мені, що жодних серйозних розчарувань у вас немає і не повинно бути. Бо я тепер зрозумів, що з вами діється. Все те, що я чую од вас, це – кажучи вашими таки словами – tristitia omnis animalis post coitum. Але ж треба думати, що вчорашньої авантури у вас не буде вже знов ані сьогодні, ані взавтра, ані післявзавтрього… Так? Ну, то в такім разі… Тільки ж простіть, що я зараз торкнуся грубого й цинічного пункту… фізіологія каже: що із свого організму чоловік оддає жінці, те в нім фізіологічно поновлюється за три дні; а коли так, то… це якраз із вашого таки матеріалістичного погляду… повинен буде й ваш лихий настрій за три дні статися гарним… Ви вже вибачайте, що я вам плещу такі грубі тривіальності, – перепрошував він Володимира зовсім наївно та й по-дитячому дивлячись йому в вічі. – Але справді, якраз отаке враження я виніс із цілої нашої розмови; і думаю тепер, що ваш оцей настрій не може тягтися довго: він тимчасовий. Та ще от моя рада вам: ви вже й тепер своєю сповіддю наполовину очистили свою душу, а…