Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

А ось і вона – станція Борова Мотовилівка.

Тепер ці місця було не впізнати. Приїхали – і розгубилися, не могли відшукати свій дитбудинок!.. Вони тільки адресу пам’ятали: вулиця Пушкіна, № 68. Дівчата в сльози: отака пригода – приїхали, щоб побродити по пам’ятних місцях, а вони позникали без сліду!.. Все довкола змінилося, неможливо нічого упізнати. Почали згадувати, а що ж було раніше?.. Там, де зеленіли кущі акації, клени і тополі – лишилися тільки пеньки. Дерева порубали на дрова. Ставок висох, риба загинула – лишилася тільки брудна яма. Зникли сараї, стайня, спальний корпус і їдальня. Замість них лишилися пустирі, трохи схожі на лисину, але завалені горами сміття. На місці стадіону і дитячого спортивного майданчика височіли паркани, а за ними були приватні садиби. І скрізь – недоглянута неохайна земля, поросла бур’яном.

Лишилася тільки сама будівля Борівської загальноосвітньої школи і крихітна часточка колись величезного яблуневого саду. Цей маленький клаптик землі з квітучими деревами виглядав немовби живою пам’яткою видатному педагогу Семену Опанасовичу Калабаліну, який разом з тогочасними вихованцями висаджував і доглядав дерева, збирав урожай…

Леонід Семенович з тугою озирнувся довкола. А де його яблуня – та, яку посадив особисто він?! Чи жива ще «деревна бабуся»? Він перебігав від дерева до дерева, розшукуючи пам’ятний напис, вирізьблений складаним ножем…

І таки знайшов її, красуню!.. Стояла його заповітна яблунька, немов наречена, прикрашена біло-рожевим квітковим кипінням, а довкола неї дзижчали бджоли, збираючи з великих квітів ароматний нектар… Скільки яблук дасть «деревна бабуся» цьогоріч?! Леонід Семенович обняв яблуньку… як раптом почув за спиною розлючений окрик:

– Гей! А нумо відійди від неї й не чіпай більше! Це дерево діти не для того саджали, щоб усякі безхатьки бродячі її мацали!

Вся компанія вмить злякано здригнулася, немовби завинилі в чомусь учні. Тільки Оксана Кирилівна поцікавилася:

– А ви хто самі будете?

– Я – Матвій Єгорович! Раніше працював у дитбудинку викладачем, а зараз я тут за сторожа, – відповів бідно одягнений дідок.

– Матвій Єгорович?! – здивовано повторила жінка. – Я пам’ятаю лише одного Матвія, він був справжнім красенем. Усі дівчата були закохані в нього, а він ще на гармошці так душевно награвав…

– От тільки зовсім не на гармошці я грав, а на баяні. А ще на сопілці й на гітарі. Та чого там, я і зараз можу! Щоправда, баяну у мене з собою нема… Але таки заграю, якщо сходжу до себе в сторожку і принесу інструмент…

– Матвію Єгоровичу, облиште! То це, виходить, ви?.. Як же ж приємно зустріти людину з минулого життя! – розплився в посмішці Гайдамака.

– А ви хто такі є?

Вони всі по черзі назвалися, тоді Галина Павлівна запитала:

– А хтось іще з дитбудинку залишився тут, у Мотовилівці?

– Звісно, залишилися – Сашко Донусенко й Остап Гарбуз! Працюють і живуть обидва в Києві на фабриці Боженка, але коріння своє тут пустили, наречених з Мотовилівки взяли. Їхні діти й онуки тут живуть, сьогодні на збори вони обов’язково приїдуть. А ще наша активістка, спортсменка Даша Дзвонар живе трохи вище – у Червоній Мотовилівці, в старезному будинку. Тепер вона – Даша Семенець, у неї дванадцятеро дітей, причому всі хлопчики. А ще й онуки – ціла футбольна команда!.. Шкода, що стадіону тепер більш немає. А пам’ятаєте Петю Левіна?.. Тихоня такий, мовчун.

– Пригадуємо, хоча й не дуже чітко.

– То він механіком у колгоспі працював. Золоті руки у мужика, так… Щоправда, життя не склалося: одружився він на Ніночці Титаренко… Ну-у-у, пам’ятаєте – слабенька, худенька така собі була, з молодших…

– І що ж із нею?..

– Померла від раку, отож і запив наш Петро. А от Сеня Дуб – лісівник, немовби пороблено йому з прізвищем таким! Одинаком живе посеред лісу. Мені й моїй сестрі Тамарці ще старий голова сільради і землю обіцяв дати, і хатиночку побудувати. Але так і не збудували нічого… Вірніше будувати почали, але так і не дали. Вже й сестричка моя померла, а я ось у сторожці живу. Влітку ще нічого, але ж узимку холодно!.. Щоправда, нещодавно мені Петро пічку-«буржуйку» на якомусь пустирі відкопав і в сторожці по старій пам’яті встановив.

– Це той Петя Левін, що запив?..

– Він самий! А Сеня-лісівник мене дровами постачає. Дякувати обом хлопцям, тепер я взимку не мерзну. Наташа Ливарна працювала фельдшерицею, все поневірялася по чужих хатах, потім надовго прилаштувалася у Поліни-куховарки.

– Це у тієї, яка після тітки Марійки?..

– Так, у неї. Проте Поліна померла, її хату знесли й пообіцяли нову поставити. Але нещодавно Наташа від нас поїхала, і ту хатинку, що їй побудували, віддали Єрохіну. Він такий пройдисвіт – овва!.. З’явився у нас в Боровій років зо три тому, а вже не просту хатинку – цілий другий будинок у нас для себе зводить! Щороку навесні наприкінці квітня на зборах розповідає, як піднімав дитбудинок…

Калабалін, який раніше мовчав, раптом сердито поцікавився:

– Це який такий Єрохін піднімав дитбудинок, га?!

– Федір Петрович! Учитель історії, який з Москви, – відповів сторож.

– Не пригадуємо ми такого керівника, який разом із Семеном Опанасовичем наш дитбудинок піднімав! Вчитель Єрохін колись недовго, але таки був – але щоб сподвижник?! Це самозванець, а не сподвижник!.. Та що він собі дозволяє?.. – обурено закричали всі разом.

– Самозванець?.. О-о-о, ні-ні, беріть вище: це саме той бездарний і вкрай нахабний кляузник, завдяки якому попервах усунули Семена Опанасовича, а потім закрили наш дитбудинок.

– Але ж я син Калабаліна, проте не знав цього! – обурився Антон Семенович. – Як таке можливо?!

– Ну, отож батько тобі не все розповідав, – розвів руками сторож. – Отже, Єрохіна до нас із Москви прислали нібито на кілька днів буквально, а простирчав він у нас майже два з половиною місяці! При цьому щодня надсилав туди, звідки прибув, чергову кляузу або скаргу. Писав про диктат і насильство вихователів над вихованцями, про свавілля особисто директора. А ще про те, нібито він разом з дружиною обкрадає нещасних сиріток… У дитячий будинок зачастили комісії з перевірками.

– Мер-р-рзотник!.. – тихо проричав Антон Семенович.

– Доходило до парадоксів і відвертого абсурду, – зітхнув Матвій Єгорович. – Кляузи прискіпливо перевіряли, але вони жодного разу так і не підтвердилися. Єрохіна кілька разів відкликали, але він не здавався і продовжував відправляти гнівні листи з погрозами до Київського облвно[25] й обкому партії, до інших інстанцій. На деякий час зник, потім ненадовго з’явився знов… І знов за своє узявся! Наш дитбудинок захищали хоч і самовіддано, проте за деякий час після уходу Калабаліна все одно розформували, вихованців же порозпихували по інших дитбудинках у Києві, в Полтаві та в Рівному. Самого ж Семена Опанасовича, після усіх розслідувань, запросили до Москви, де він прийняв Клемьонівський дитячий будинок в Єгор’євському районі.

– Батько до того кілька місяців працював директором піонерського табору Українського геологічного управління, – уточнив Антон Семенович.

– Можливо і так, – погодився сторож. – Це не надто суттєво. Головне, що наш Мотовилівський дитбудинок розформували.

– А Єрохін цей… Він що, тепер тут проживає, в Боровій?..

– Точно так. Немовби сир у маслі катається! Скільки років тут його не було, як раптом з’явився, не запилився. Звання собі вибив – відмінник народної освіти й почесний пенсіонер, бачте!.. Призначену фельдшериці Наташі хату собі забрав, тепер же, кажу вам, добудовує вже другий будинок для всієї своєї родини з онуками включно, – повідав Матвій Єгорович і додав, здійнявши догори відстовбурчений вказівний палець: – А зовсім нещодавно хвалився, нібито за заслуги перед Батьківщиною йому пообіцяли виділити безкоштовно нову «Волгу»!..

– За заслуги перед Батьківщиною? – здивувався Антон Семенович.

– Так і сказав, дослівно, – кивнув старий.

– А як же він досяг такого благополуччя за якихось три роки, за яких і Радянський Союз розвалився, і стільки всього сталося?! Наскільки можна судити, ваша місцева влада просто непробивна якась… Нікому з простих людей за стільки років нічого так і не побудували, декому навіть землю не виділили, а таким, як цей кляузник Єрохін – їм вже другий?! Та це ж!..

– О-о-о, це і справді щось неймовірне. Все сталося буквально у мене на очах. Я тоді працював сторожем при школі, нам із сестрою саме почали будувати хатинку, якої ми так і не дочекалися. Єрохін же з’явився у нас перед самим початком нового – дев’яностого року. Переговорив з нашим місцевим начальством – але, здається, якось не дуже вдало для себе… Щоправда, потому довгенько тинявся селом чи то в пошуках роботи, чи то житла. Про щось розмовляв з людьми, щось занотовував, конспектував. Потім зник, немовби й не бував тут ніколи. Не чути і не видно його було.

Як раптом знов вигулькнув у березні дев’яностого року! Привіз із собою цілий талмуд рекомендаційних листів, характеристик та інших важливих паперів з підписами керівників різного рівня, завіреними мокрими печатками. Але і це належного ефекту не дало: наше начальство пообіцяло вирішити питання з житлом для Єрохіна років за п’ять – бо і без нього справ вистачало з надлишком…

Але він і тут не здавався, а тому все продовжував писати заяви, де наполягав на виділенні йому житла саме в Мотовилівці. Коштом громади, ясна річ. Двадцять третього серпня дев’яностого року в колишньому приміщенні школи, в актовому залі зібралися місцеві жителі, тоді ж з Києва приїхали представники телебачення, радіо і всякої преси… Як ювілей, справляли сорокаріччя переведення Семена Опанасовича Калабаліна на роботу в наш будинок-інтернат, який відтоді почав працювати за виховними методиками Макаренка.

– До того ж день народження батька – двадцять перше серпня, – додав Антон Семенович, – отож, мабуть, вирішили відсвяткувати усе разом…

– Мабуть, так. Під час проведення урочистої частини слово раптом попросив товариш Єрохін, про якого ніхто тоді навіть не думав серйозно. Він промовляв виразно, дохідливо, неголосно, наводив багато цікавих, веселих і повчальних прикладів з життя вихованців дитбудинків. Розповідав про те, до чого важко було піднімати у повоєнний час сиротинці й інші дитячі установи при тотальній розрусі й зубожінні, нерозумінні чиновництва. І як результат, колишньому вчителеві й соратникові товариша Калабаліна, відміннику народної освіти, продовжувачу справи великого педагога Макаренка постановили виділити нову хату коштом місцевої громади.

І тепер двічі на рік уся Борова Мотовилівка святкує в серпні день відкриття дитячого будинку-інтернату, а в квітні – день його закриття. При цьому на кожне святкування в обов’язковому порядку запрошують в якості почесного гостя товариша Єрохіна. І сьогодні зібрання теж відбудеться, і на ньому неодмінно преміюють та нагородять цінним подарунком шановного Федора Петровича…

– Ага, то он які справи! – сумно мовив Антон Семенович. – Ну що ж, подивимося, що станеться цього разу.

* * *

Народу в актовому залі колишнього шкільного приміщення Мотовилівського дитбудинку набилося багато. Спека стояла неймовірна. Малопотужний вентилятор ганяв повітря тільки на сцені, понад зсунутими разом і покритими червоною оксамитовою скатертиною столами президії, яка поки що не зібралася. Там поки що сидів у гордій самотності лише щасливо усміхнений Федір Петрович Єрохін власною персоною, який дбайливо поправляв і без того ідеально рівну скатертину. Водночас красуня-секретарка розставляла уздовж столу гранчаки, а поруч з Федором Петровичем урочисто встановила наповнену прозорою водичкою карафу. Тепер він оглядав залу через товщу води і ледь помітно всміхався через те, як звичайна рідина спотворює обличчя присутніх буквально до невпізнанності.

Про майбутні збори ніхто не говорив: усі знали, що це всього лише чергова профанація – але ніхто не намагався втекти з нудного збіговиська, не бажаючи сваритися з начальством. Все ж таки весна – треба городи копати, потім засівати чи саджати, добрива вносити. Комусь може знадобитися трактор, комусь автівка… Те чи інше. Отож терпляче чекали всі.

Втім у задушливій залі сиділи самі лише жінки, покірливо витираючи спітнілі обличчя кінчиками головних хустинок. Мужики диміли цигарками на ганку. У відносно прохолодному коридорі, спершись на широке підвіконня, біля розлогого зеленого фікуса мирно дрімав член правління радгоспу Олександр Миколайович Гаврилюк.

Проте за деякий час народ повалив до зали. Слідом за іншими у двері повільно увійшов член правління Гаврилюк, його обігнав голова сільради Назар Васильович Дорошкевич, який всівся за столом просто під вентилятором. Збори почалися з підбиття підсумків за минулий рік, лише потім Дорошкевич привітав усіх колишніх вихованців дитбудинку.

За сценарієм він мав окремо привітати товариша Єрохіна, підкресливши його величезний внесок у справу виховання підростаючого покоління. Потім шановного Федор Петровича мали запросити до слова. Але з невідомих причин голова сільради цього не зробив, а якось дивно затягував час. Коли Єрохіну це набридло, він не втерпів, підвівся зі свого місця, побіг до трибуни й урочисто оголосив:

– Мої спогади!

Після чого почав виразно й розкотисто зачитувати присутнім… сторінки зі щоденника Галини Костянтинівни Калабаліної!

– Видавати чужі думки за свої?! Яка підлість! – раптом пролунав жіночий голос з останнього ряду.

– Товариші, я тут читаю свої мемуари і прошу вас або слухати мене уважно, або залишити приміщення! – погрозливим голосом мовив негайно Федір Петрович. – Я усіма шанований, відомий на весь колишній СРСР ветеран педагогічної галузі, отож вимагаю до себе відповідного ставлення…

– Ви не шанована людина, ви жалюгідний крадій чужих спогадів, кляузник і брехун! – мовила жінка, яка стояла у проході. Зблідлий Єрохін збирався вибухнути гнівною тирадою, як раптом голова сільради Дорошкевич урочистим тоном оголосив:

– Слово надається нашому шановному гостеві з Підмосков’я – директорові Хотьківської школи Антону Семеновичу Калабаліну!

Почувши ці слова, Єрохін не повірив власним вухам, а потім повільно опустився на стілець, який незрозуміло яким чином виник біля трибуни. А між тим до сцени бадьорим кроком рухався одягнений з голочки Антон Семенович. «А все ж таки костюмчик став у нагоді! Добре, що, на відміну від мене, він таки не перевдягнувся, хоч як Галя просила його», – подумав Леонід Семенович, милуючись другом дитинства.

– Антоне! Привіт, Антоне! – кричали колишні вихованці дитбудинку.

Між тим Калабалін-молодший вийшов на сцену і добре поставленим голосом повідав присутнім про долю батьків після від’їзду з Борової Мотовилівки. Далі подякував слухачам за те, що пам’ятають про його батьків, що поза сумнівом, сприяє відновленню доброго імені Семена Опанасовича Калабаліна, як видатного педагога. Запропонував випускникам зібратися на окрему зустріч тут, у Боровій Мотовилівці, або в Києві. А далі проголосив:

– Немає нічого сильнішого за людську пам’ять. Лише завдяки їй продовжують жити загиблі герої. Велика вам подяка, дорогі друзі, за те, що не забуваєте про великі справи двох шанованих педагогів і моїх дорогих батьків – Семена Опанасовича і Галини Костянтинівни Калабаліних!..

Після цих слів член правління Гаврилюк передав ключі від нового будинку, розташованого по вулиці Леніна, багатодітній матері Дарині Володимирівні Семенець. Зал вибухнув гучними оплесками. Але тут Єрохін, який до цього моменту тихо сидів у кутку сцени, звився на прямі й, задихаючись від обурення, нестямно заволав:

– Я буду скаржитися! Ключі від цього будинку повинні були передати моїй родині! Це несправедливо! Ганьба вам, ганьба!..

Не приховуючи зневаги та огиди, Антон Семенович поглянув на старого і тихо мовив:

– Вам би, Федоре Петровичу, краще помовчати, а ви знов на рожен лізете. Зараз настали інші часи, отож ваші методи брехливих кляуз, погроз і шантажу давно застаріли. І ще: сьогодні я навів довідки про вашу трудову діяльність, отож тепер маю цікаві подробиці з останнього вашого місця роботи. Ви працювали завгоспом в одному з дитячих будинків міста К***, де регулярно розкрадали ввірене вам майно. Ви крали у дітей і вийшли сухим з води знов-таки завдяки тому, що надали неправдиву інформацію про уявну хворобу свого єдиного сина!.. Отож прошу полишити цю залу тихо, без зайвих скандалів. Інакше я зроблю все, щоб відкрити правду про вас! Тут і негайно!.. Запевняю, що наслідки моїх вимушених дій будуть згубними для вас і ваших близьких.

Єрохін важко підвівся і, втягнувши голову в плечі, човгаючи по підлозі ногами, повільно попрямував до виходу. Через тиждень він тихо й безслідно зник з Борової Мотовилівки, але цього ніхто навіть не помітив.

А в неділю 18 квітня 1993 року на пустирі біля колишньої школи, на території дитбудинку були розставлені столи. Тоді дев’ятнадцятеро вихованців дитбудинку, які з’їхалися сюди з різних місць колишнього СРСР, нарешті зібралися разом. Їм було про що поговорити…

Канів, травень 1993 року

– Чуєш, Іване… Ти цю жінку знаєш?

– Ніну Панасівну?

– Її саму, так.

– Наше місто маленьке, тут всі так чи інакше знайомі з усіма. А що?..

– От поясни, чого вона на мене раптом накинулася? Я що, хіба не маю права відвідати могилу Тараса Шевченка? Зрештою, я ж лауреат Шевченківської премії, яку разом з Галею Кальченко отримали за пам’ятник Лесі Українці в Києві ще сімдесят четвертого року…

Анатолій Федорович обурювався зовсім недарма, оскільки поведінку Ніни Панасівни Федяк зрозуміти було неможливо. Принаймні з точки зору здорового глузду. Але якщо у цієї літньої жінки не все в порядку з головою, то як її допускають до відвідувачів?! Тим паче, до відвідувачів Гайдарівської бібліотеки-музею… Адже це – діти!..

Ну, припустимо, він сам до іншої категорії належить. Але ж діти?.. Ні-ні, тут щось явно не те! Загадкове щось.

– Знаєте, Анатолію Федоровичу…

– Так-так? – той одразу повернувся до Кайстрюка всім тілом.

– Я, Анатолію Федоровичу, всього лише водій, чоловік маленький.

– І-і-і?..

– І воно мені не треба. Це ж як виходить? Дирекція попросила – я вас супроводжую. А все інше мене не обходить.

– І все ж таки?..

В принципі, Кайстрюк розумів наполегливість гостя, бо дивуватися таки було чому. Ігнащенко заїхав до бібліотеки-музею у справах, бо від якихось київських знайомих мав доручення до Василя Панасовича Берези: щось там передати йому було потрібно.

Дізнавшись, що до бібліотеки-музею, де ця Ніна Панасівна раніше працювала, має заїхати у справах знаменитий архітектор, вона прибігла на колишнє місце роботи й почала розпитувати Анатолія Федоровича про його творчу діяльність. З особливою впертістю чомусь просила розповісти про черкаський Пагорб Слави та про величний меморіал загиблим воїнам на Савур-Могилі, розташованій майже на стику Донеччини з Луганщиною…

Але вже отримавши необхідні роз’яснення, раптом дізналася, що зараз високий гість працює над новим проектом – над меморіальним комплексом «Голодомор-33», який планується відкрити неподалік Мгарського монастиря в Лубнах до 60-х роковин Великого Голодомору. А дізнавшись, несподівано для всіх присутніх спитала різким неприємним тоном:

– Анатолію Федоровичу, та як ви можете брати участь у цій профанації?!

Цього не очікував ніхто. Отож усі на деякий час розгубилися, тільки колишній її начальник – директор бібліотеки-музею Василь Панасович Береза спитав пенсіонерку:

– Ніно Панасівно, що ви маєте на увазі? Та й загалом, які у вас претензії до нашого шановного гостя…

Але тут Ігнащенко, мабуть сам того не бажаючи, загострив ситуацію, заявивши, що по завершенні зустрічі й перед від’їздом з Канева збирається відвідати могилу Великого Кобзаря. Почувши це, літня жінка аж відсахнулася, потім пробурмотіла крізь зуби:

– Ну й цілуйтеся зі своїм Шевченком! Із цим людожером, який писав: «Руйнували, мордували, Церквами топили… А тим часом гайдамаки Ножі освятили…» Цілуйтеся на здоров’я!..

І вибігла з бібліотеки-музею прожогом, навіть не попрощавшись. Так, звісно, Василь Панасович перепросив за, м’яко кажучи, дивакувату поведінку своєї колишньої підлеглої. Однак неприємний осад, як-то кажуть, лишився.

Не дивно, що іменитий гість вимагає пояснень. Якби Кайстрюк опинився на його місці – він би, мабуть, так само розпитував свого провідника: а в чім річ, власне кажучи?! Чим цю Ніну Панасівну Федяк не влаштовує постать справжнього генія нації – величного поета Шевченка?..

– І все ж таки поясни, будь ласка, – немовби читаючи його думки, повторно попрохав Ігнащенко.

– Та я чого там… Я людина маленька, – спробував він ухилитися від теми. Однак архітектор продовжив наполягати. Тоді Кайстрюк запропонував:

– А ви б краще Березу спитали про це.

– Знаєш, Іване, я ж Василя Панасовича сьогодні вперше у житті побачив, як, власне, і всіх вас. Ми ж із тобою тепер сам-на-сам, отож і поясни… Підкажи, насамперед, чи не є вони родичами? У них же по батькові однакове. Хоча на брата й сестру вони явно не схожі.

Втім, Кайстрюк теж не збирався патякати зайве.

– Так, вони не родичі. А що по батькові однакове, то це лише збіг.

– Я так і думав! – радісно кивнув Ігнащенко.

– А про інше я говорити не готовий, – стримано додав Іван Артемович.

– Але чому?..

– Бо війна кожному наробила лиха. І Ніні Панасівні наробила, й мені теж. А тому у кожного можуть бути таємниці, пов’язані з минулим.

– Невже тобі настільки важко пояснити…

– Анатолію Федоровичу!.. Здається, ви збирались відвідати могилу Кобзаря, чи не так? – нагадав Кайстрюк.

– І не просто збирався, а ми туди ж ідемо.

– Ну, то пішли, – водій легенько мотнув головою, – бо якщо стоятимемо тут, під бібліотекою, то я не встигну відвезти вас на автобус.

Ігнащенко збирався щось заперечити, однак Іван Артемович повторив:

– Місто у нас маленьке, отож Ніна Панасівна так чи інакше дізнається, що я висловив вам свою думку про неї.

– Та як вона дізнається, якщо ми зараз тільки удвох?!

– Не знаю, як саме, – але дізнається, – стояв на своєму Кайстрюк. – В таких от маленьких містечках, яким є наш Канів, усі завжди дізнаються про подібні речі. Ви звідси поїдете, вам воно байдуже. А мені тут і далі жити. А Ніна Панасівна ця – баба доволі огидна, як ви вже встигли переконатися.

– А як раптом?..

– Раптом нічого не стається, – заперечно мотнув він головою. – А тому кажу востаннє: я краще промовчу. Так що давайте підемо на могилу Шевченка, а потім я відвезу вас на рейсовий автобус, доки ми його не проґавили. Отож ходімо!..

Приватний будинок по вул. Озерній, Миргород, жовтень 1993 року

Назву його хвороби вимовити було вкрай складно: холецістоангіохоліт. Хоча якщо бути справедливим, то назва спеціальності, написаної у Спартака в дипломі – «спецелектрометалургія», – була навіть трохи довшою. А спробуйте вимовити без жодної помилки таке словосполучення, як «адсорбційно-автокаталітична теорія Байкова»! Між тим, саме він навчився цьому чи не найпершим на весь їхній курс… Отож засвоїти вимову свого теперішнього діагнозу – не така вже й велика премудрість.

Значно важче було зрозуміти, що ж із цією хворобою робити? Холецістоангіохоліт – це, якщо на пальцях пояснювати, комбіноване запалення жовчного міхура і жовчогінних шляхів. Ну гаразд, Спартака на тиждень ушпиталили, якимись ліками наштрикали, навіть гемодезом кров почистили. А далі що – на карсилі сидіти чи трав’яні настоянки пити?..

– Режим дня не треба порушувати, – суворим тоном мовила дільнична лікарка, вклеюючи отриману зі стаціонару виписку до розпухлої медичної картки пацієнта Сивака Спартака Андрійовича. – Особливо ж моя рекомендація стосується харчування. Хоча…

Лікарка трохи подумала й обережно запитала:

– Ви ж і досі не одружені, якщо я не помиляюся? Вам хто їсти готує – мама чи, як це зараз модно казати, цивільна дружина?..

– Мама, – Спартак підібгав губи. Було помітно, що спрямованість розмови починає діяти йому на нерви.

– Е-е-ех-х-х, молодий чоловіче!.. Й не соромно сидіти у мамуні на шиї?! Це ж ще й у тридцять років!..

– Перепрошую, ви тут мене виховувати зібралися чи хочете відкрити філію РАГСу при нашій поліклініці?! – не стерпів він.

– Я всього лише про ваше здоров’я піклуюсь.

– А здоров’я таке, яке є. У мене вдома тато після трансмурального інфаркту, отож лікування треба забезпечити насамперед йому. І харчування також. А я поки що підготовкою до дисертації краще займатимусь, в чому мені заважає наш завлаб, який поставив мене в чергу на захист лише після…

Утім, второпавши, що його заносить на нецікаву й несуттєву тему, Спартак з безнадійним виглядом махнув рукою та замовк. Трохи почекавши на продовження, дільнична лікарка мовила:

– Доки людина молода і сповнена сил, то зазвичай про стан здоров’я не замислюється. А коли отямиться – як правило, буває надто пізно… Гаразд, Спартаку Андрійовичу, це ваше життя й ваше здоров’я. Вам про нього і дбати… Вашій мамі я зателефоную окремо, щоб дати деякі рекомендації щодо режиму харчування. Ну, і ще було б непогано в якийсь санаторій з’їздити. В Миргород, мабуть, було б найкраще. Де ви там працюєте?..