Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

– Кого ми бачимо?! Данді Крокодил зі своїм гаремом! Ну що, не чекав на нас, га?! – вигукнув нахабний здоровань, в якому Валерка легко упізнав грабіжника з Ярославського вокзалу. Чудово розуміючи, що затіяли ті, кого Оленка називала люберами, він не став робити різких рухів, а завмер і напружився, немов готовий до стрибка барс. Дівчата припинили щебетати, миттєво позапихували придбані речі в сумки й поховали їх за спини.

– Агов, ми чекаємо! Чи ти вважаєш, що коли Жирафа м’ячиком з ніг збив, то вже такий крутий?! А от давай перевіримо! – горлали щодуху брати-близнюки – ті самі, які збили з ніг Валерку на вокзалі. – Отож облиш свій гарем і поговори з нами, як справжній мужик! А що, слабó вже?..

Валерка мовчав, не звертаючи уваги на провокаційні вигуки. Тільки коли здоровань простягнув руки до Оленки й вона втиснулася в сидіння, молодий чоловік блискавично підхопився і різко відштовхнув мерзотника. Через несподівану атаку довготелесий втратив рівновагу і повалився на лаву біля Гулі. Вона негайно підхопилася, стрибнула до Оленки й притулилася до неї.

Тут на виручку здорованю прийшов товстун в гімнастерці й спортивних штанях. Зрозумівши, що не варто бити супротивника кулаками, Валерка щосили вдарив його підбором по пальцях ніг. Нападник завив від болю й зігнувся, тоді Валерка вдарив товстуна обличчям об лаву, а потім, піднявши за комір шкірянки, штовхнув на сусіднє сидіння, немов мішок картоплі. Товстун гепнувся у прохід і там нерухомо завмер.

– Круто! – одночасно скрикнули близнюки. – А з нами спробуй!..

І кинулися на Валерку одразу з двох боків. Близнюки були непогано підготовлені, отож сили були нерівні. Вони били Валерку ногами в груди, по ногах, в черево. До такого молодий чоловік не був готовий, він ледь ухилявся від ударів, що сипалися на нього зусібіч.

Побачивши, що йому ніщо вже не загрожує, Жираф вирішив повторити спробу і знов забрати сумку в Оленки. Але тут з місця несподівано підхопилася Гуля. Для початку вона сильно штовхнула здорованя, і той, відступивши і спіткнувшись об ноги товстуна, ледь не впав. Але рівновагу таки зберіг і, струснувши головою, знову кинувся в атаку. Однак Гуля несподівано відправила його в нокаут блискавичним ударом ноги в щелепу.

Один з близнюків задивився на Гулю і в свою чергу дістав непоганого удару в щелепу вже від Валерки. У цей час отямився здоровань. Спочатку він сів і хотів підвестися, проте Гуля, не розгубившись, ударом ноги знов відправила його «відпочити» й накинулася на одного з близнюків. Била його ногами у праве стегно в одну й ту саму точку, він відчайдушно верещав від нестерпного болю й намагався ухилитись, але при цьому отримував ще й по ребрах. Зрештою, не витримавши потоку ударів від Гулі, почав повільно задкувати до дверей у тамбур.

Відчувши полегшення, Валерка з глухого захисту перейшов до активного наступу. Він бив другого близнюка то по верхній, то по нижній частині корпусу, то завдавав йому ударів по голові або в щелепу. Але цей суперник виявився спритнішим, ніж його брат. Ухилившись від чергового удару, він спробував зацідити ногою Валерці по тулубу, але той спритно ухилився, й перехопивши ногу нападника, щосили штовхнув його на лавку. Той звалився на нерухомого товстуна, але негайно скочив і знов кинувся в атаку. Його брат, як і раніше, плазував до виходу з вагона, отож Гуля кинулася на виручку Валерці.

Здавалося, другий близнюк опинився в жорстких лещатах… Аж раптом одночасно отямилися і довготелесий, і товстун. Але поки здоровань намагався підвестися, Жираф видобув з кишені невеликий складаний ніж і метнув його в Гулю. Краєм ока Валерка встиг це помітити. Тоді все довкола немовби уповільнилося, й він сам дуже повільно кинувся навперейми, відштовхнув дівчину убік, спробував відхилитися сам – але марно: гостре лезо чвиркнуло його по руці, далі ніж продовжив рух і встромився в стінку вагона.

Далі все пішло у звичайному темпі. Кров бризнула навсібіч, Валерка затиснув рану рукою. Гуля розлютилася і кинулася на довготелесого, який спробував врятуватися втечею. Але дівчина в два стрибки наздогнала його, перехопила правою рукою його зап’ясток і з силою крутонула. Пролунав тріск, Жираф огидно вереснув і поповз рачки слідом за близнюком до виходу. Гуля ж повернулася до Валерки. Рана була невеликою, але глибокою, кров струменіла рясно. Довелося стягнути руку ременем і перев’язати відірваним від сорочки шматом тканини.

Приїхавши у Болшево, вони одразу мотнулися в лікарню. Там Валерці зробили укол від правцю, промили й зашили рану, наостанок насипали жменю антибіотиків і відправили додому. Ввечері у Валерки піднялася температура, він почав марити, бурмотів щось невиразне. Гуля не відходила від їхнього рятівника всю ніч. Її стараннями вже під ранок температура впала, отож дівчина заснула, сидячи у великому м’якому кріслі й загорнувшись у теплий плед.

Того ж дня ввечері вони мали летіти до Києва: речі були заздалегідь спаковані – тільки б спокійно дочекатися вечора!.. Проте вранці Антону Семеновичу зателефонували з лікарні й поцікавилися здоров’ям пацієнта, який проживає за його адресою. Калабалін ні про що не знав, отож негайно зажадав роз’яснень. Валерка і Гуля мовчали, немов партизани, чудово розуміючи: з міліцією краще не зв’язуватися, бо, по-перше, нема гарантії, що бійку в електричці не «повісять» на них же самих, а по-друге, поїздка до Києва тоді вже точно накриється старим мідним тазиком. Натомість кмітлива Оленка не розгубилася й видала:

– Тату, ти навіть уявити не можеш, до чого неуважними бувають хлопці! Коли ми прибули на станцію, він йшов і навіть не помітив вантажника, який прямував нам назустріч з фанерним ящиком, стягнутим такою собі сталевою стрічкою… От саме об її гострий кінець Валерка розірвав сорочку і руку подряпав! Але все обійшлося, йому надали допомогу, тепер все гаразд.

Щоправда, інтерн, який вчора чергував у приймальному покої і надавав Валерці допомогу, за характером рани припустив, що вона різана… Оленка заперечувати не стала, лише сказала, що все це прикра випадковість, отож не варто робити з мухи слона.

Коли настав час розставання, брати з собою в аеропорт Оленку не захотіли. Гуля тихо плакала, обійнявши кузину, а та, не соромлячись, шморгала почервонілим носиком, повиснувши на широкому плечі Валерки. За ці п’ять днів вони дуже прив’язалися одне до одного, і розлучатися було дуже важко. Втім, Київ – це всього лише ближнє зарубіжжя… Отож вони пообіцяли неодмінно зідзвонюватися і періодично листуватися.

В аеропорт трійця на чолі з Антоном Семеновичем прибула за дві години до рейсу. Коли проходили реєстрацію, їм надали місця в різних кінцях літака. Втім, при посадці Гуля помінялася місцями з іншим пасажиром і примостилася поруч з Валеркою. Всю дорогу вони проговорили… і тут відкрилася дивна річ! Молодий чоловік весь час хотів з’ясувати, який виш закінчила Гуля. Отож саме зараз Валерка спромігся так спрямувати розмову, що вона відповіла легко й невимушено:

– Я закінчила КПІІЯ[21].

– О! А я закінчив КПІ… – тільки почав молодий чоловік, як вона, не давши йому договорити, одразу ж підхопила:

– А ти знаєш, коли ми від нашого вишу ходили на святкові демонстрації, то колони КПІІЯ та КПІ завжди крокували поруч!

– Знаю, звісно. Я ж був в колоні політеху.

– А я була в колоні студентів-лінгвістів!..

– То ось звідки я тебе пам’ятаю!..

Здивовано кліпаючи очима, вони деякий час мовчали. Потім Гуля схвильовано продовжила:

– Ну так, ну так… Коли наші колони сходилися разом, ваші починали вигукувати хором: «Ми – КПІ! Ми – КПІ!..»

– А ваші відповідали: «А ми – КПІІЯ…»

А коли на першому курсі ми з подружками пішли на демонстрацію, то нам роздали прапорці. А у вас, у політехніків були…

– Надувні кульки у нас були! Червоні кульки, – кивнув Валерка.

– Точно, червоні! Я вам так заздрила і дуже хотіла й собі мати червону кульку. Я навіть перейшла у вашу колону, бо подумала: а раптом і мені кульку видадуть?! І тоді один із політехніків немовби прочитав мої думки…

– Так, я подарував тобі свою кульку. А ти мені тицьнула прапорець.

– Але один з хлопців-телепнів вирвав подаровану кульку у мене з рук і випустив у яскраво-блакитне небо.

– Я пам’ятаю, – зізнався він. – Пам’ятаю, ніби все це сталося вчора.

– І я пам’ятаю! – кивнула Гуля. – Я заплакала від образи, тоді ти схопив мене за руку, вивів з колони. І ми втекли з тієї демонстрації.

– Ми гуляли святковим Києвом цілий день! – замріяно мовив Валерка. – Піднялися обхідними вуличками вгору до Софійського собору, потім спустилися вниз Андріївським узвозом. Ми ласували пиріжками з яблучним повидлом і морозивом «Каштан». А на Червоній площі, яка тепер перейменована в Контрактову, я купив тобі цілу зв’язку різнокольорових кульок. А потім ми гуляли по набережній Дніпра, і коли посутеніло, я укутав тебе у свій джемпер.

– Так-так! Кумедний такий малюнок ще був на ньому…

– А коли стемніло остаточно, всі чекали, коли почнеться святковий салют. І тут раптом хтось гукнув тебе.

– Ага! Я зустріла подружок, вони покликали мене, і я пішла до них. Але ж я була впевнена, що ти йдеш слідом!..

– Я і справді пішов слідом за тобою, однак ти несподівано зникла. Там був натовп, було вже темно, і я втратив тебе.

– Ах, он воно що!.. – Гуля посумнішала.

– Так, я тебе загубив. Як раптом у небо злетіла зв’язка подарованих мною кульок! Я кинувся у той бік, але не знайшов тебе. Ти немовби розчинилася в тому натовпі, він тебе поглинув, – сумно мовив він.

– Я не зникала і від тебе не тікала. Я просто спіткнулася і впала на коліна. І саме тоді випустила з рук кульки! Мене підняв якийсь незнайомий стариган, який пробуркотів: «Обережніше треба ходити». Я ж озирнулася і не побачила тебе! Мені хотілося кричати, кликати тебе, але ж я так і не спитала, як тебе звати!..

– А я не спитав, як звуть тебе.

– І тут прогримів перший залп салюту. Усі радісно закричали: «Ура-а-а!..» – й лише я гірко ридала, – зі сльозами на очах зізналася Гуля.

Вислухавши це одкровення з сумним виглядом, Валерка насилу вимовив:

– Я протискувався крізь натовп, намагаючись розшукати тебе. Я був ладен кликати тебе щодуху, але не знав, як тебе звати. Потім шукав тебе по всьому КПІ – бо не знав, що ти просто з іншого вишу… Я оббігав усі факультети. Потім щороку ходив на Першотравневі демонстрації, але тебе більше так і не зустрів.

– І я теж тебе шукала, але на Жовтневих демонстраціях.

– Овва! Але чому раптом?!

– Бо вирішила, що чимсь образила тебе, тому ти пішов від мене й навіть залишив свій джемпер.

– Та я і думати забув про нього!..

– А я думала, ти мене кинув… І на Першотравень мені щороку ставало так гірко, що й не передати!.. А тепер уяви, до чого я була здивована і вражена, коли побачила тебе у дядька Антона.

– І я теж. Я тебе одразу впізнав.

І раптом, немовби підкорившись якомусь внутрішньому наказу, вони міцно обнялися і пристрасно поцілувалися.

– Я весь час чекав на тебе, – мовив Валерка.

– Я знала, що колись знов побачу тебе, – зізналася Гуля.

– Давай не будемо більше розлучатися! – запропонував він.

– Авжеж не будемо! – палко підтримала вона.

– Коли прилетимо до Києва, поїдемо до мене.

– Прилетимо – подивимося!..

– Е-е-е, ні! Тепер я тебе не відпущу нікуди, – погрозив Валерка пальцем і раптом спитав стурбовано: – До речі, де ти навчилася так битися?

– Невже ти боїшся, що я отака?.. – загадково всміхнулася Гуля.

– Я тебе ніяку не боюся. Ні крапельки!..

– Точно?

– Анітрохи. Просто цікаво. То де саме?..

– Ти ведеш мене до себе додому і навіть не знаєш, хто я така… А я між іншим – Гантімурова[22], й моя родина – це даурська гілка китайського імператорського двору. Всі представники нашого древнього роду повинні вміти постояти за себе.

– І навіть слабкі жінки? – в його тоні відчувався прихований сумнів.

– Особливо слабкі жінки! – відрубала вона рішучо.

– Ну-у-у, отож тепер у нашій родині блакитна кров бунтівних польських аристократів Уханьських змішається з лютою кров’ю тунгуських князів Гантімурових. Просто вибухонебезпечна суміш!..

– А раптом на наших дітях природа захоче відпочити?..

Вони разом розсміялися, потім Валерка мовив:

– Гаразд, усе це жартики… Я знаю одне: мама дуже зрадіє!

У Борисполі на них чекав Леонід Семенович, який спеціально приїхав в аеропорт, щоб зустріти усіх трьох. Виявляється, тітка Владислава вже відправилася до Євпаторії разом з чоловіком, проте залишила дуже емоційний лист. Гелена Сергіївна блискуче впоралася з приватизацією і вже виїхала в Ташкент. Постійного житла у Гулі не було: раніше вона мешкала в університетському гуртожитку. Отож Валера почав категорично наполягати, щоб дівчина зупинилася у них і поселилася в його кімнаті. Батько ані секунди не заперечував…

Валерка знов перевівся працювати на київську філію авіазаводу ім. Антонова. Не минуло і трьох місяців, як вони з Гулею подали заяву до РАГСу, потім тихо, без зайвої метушні, розписалися. Гуля відновилася в інституті й продовжила навчання в аспірантурі.

Київ – Борова Мотовилівка, середина квітня 1993 року

Першу зустріч випускників дитбудинку, що мала відбуватися в ресторані «Ювілейний» ще у 1980-х роках, довелося скасувати. Організацією тодішніх посиденьок займалася Галочка Барчун. Сама вона не була вихованкою дитбудинку, але навчалася у випускному класі з Антоном і Леонідом – з нерозлучними друзями, переведеними до їхньої школи після розформування виховного закладу в Боровій Мотовилівці. Тоді старшокласниця була у захваті від Леоніда, а Антон до нестями закохався у дівчину, – отож і ходили вони завжди разом. Їх навіть прозвали «святою трійцею».

Тепер же Галочка… точніше Галина Павлівна Степанова, працювала великою начальницею в республіканському Міністерстві освіти. У 1987 році, розшукуючи якісь документи в архіві, вона раптом виявила десятки коробок особових справ колишніх випускників Мотовилівського дитбудинку. Тоді й народилася ідея щодо організації зустрічі випускників дитячого будинку. І хоч на її заклик відгукнулися близько десятка чоловік, у підсумку до Києва прибули тільки двоє – Леонід Гайдамака та Антон Калабалін.

Галина Павлівна дуже засмутилася, скасувала ресторанне замовлення й відправилася сумувати на дачу, але до неї в гості нагрянули нерозлучні колись приятелі. Утрьох вони влаштували на природі шикарний пікнік, під час якого, за шиплячим шашличком і печеною картопелькою, попиваючи солодке ароматне грузинське вино, «свята трійця» довго згадувала дитинство, юність і перше кохання. Домовились обов’язково зібратися знов ще років через три – але вже ширшою компанією, щоб в душевній обстановці поговорити про життя, похвалитися дітьми й онуками…

* * *

Антон Семенович прилетів до Києва в четвер 15 квітня 1993 року пізно ввечері. Леонід Семенович зустрічав його в аеропорту. Звідти друзі поїхали на Поділ відсипатися, оскільки вранці у п’ятницю разом з Галиною Павлівною планували поїздку до Мотовилівки.

Ледь торкнувшись подушки, Антон Семенович заснув. Натомість Леонід Семенович ще довго зітхав і кректав, перевертаючись з боку на бік. При будь-якій згадці про Мотовилівку, його свідомість розривалася від суперечливих почуттів – частково дуже теплих, добрих, щасливих, частково, навпаки, холодних, злих, трагічних.

Особисто для нього спогади про сиротинець були радісними, світлими, просоченими щирою любов’ю. Адже як для сотень таких самих «дітей війни», як і він, колектив і вихованці дитбудинку стали доброю люблячою родиною, на такому бажаному, затишному острівці щастя. І коли по життю йому ставало зовсім зле, він заплющував очі й подумки переносився на кілька хвилин туди, де минуло його дитинство.

Але були й інші почуття, пов’язані саме з цим селом: гіркота, образа, щемливий душевний біль… Минуло понад 35 років, але він не забув, як повелася з ними рідна мати, і не бажав її вибачати. Це ж якою негідницею треба бути, щоб після загибелі батька кинути на залізничній станції його з сестрою! Так кидають кошенят, цуценят або непотрібну обридлу річ – але ж не двох маленьких діточок… Він сам та його сестра Люба страждали, не розуміючи причини такого дивного вчинку, а мати спокійно жила зовсім поруч, забувши про своїх дітей. А коли Леонід Семенович виріс, раптом згадала про існування сина… і подала на аліменти! Він дуже розізлився на стару, причому не стільки через те, що у нього тепер забирали гроші на її утримання, скільки через ставлення матері до нього і сестри.

Водночас Леоніда Семеновича тішило, що серед вихованців дитбудинку було чимало успішних видатних особистостей. Життя в сиротинці формувало всередині людини потужний незламний стрижень. Завдяки йому багато хто з вихованців непогано влаштувалися в житті. Попри всі складнощі, ці люди здобули вищу освіту і тепер обіймали високі посади на різних підприємствах. З таких дітей виросли талановиті журналісти, педагоги, успішні директори заводів і фабрик, лікарі, вчені, льотчики й режисери. Леонід Семенович нарешті заснув, згадуючи імена і прізвища вихованців: Остап Гарбуз, Світлана Зав’ялова, Саня Донусенко, Даша Бикова, Семен Дуб, Ната Ливарна, Костя Нехай, Надійка Нехай, Ірма Сєдова, Сєвка Чорнозуб, Ритка Чорнозуб… А ще Ксюшка!.. Колька!.. Назар!.. Полінка!.. Вірочка!.. А хто ще?! Він не міг пригадати, хоч як намагався…

Вранці друзів розбудило деренчання будильника. День обіцяв бути теплим і сонячним. Щільно поснідавши, вони відправилися до Галини Павлівни. Вона жила на вулиці Леніна (буквально пару місяців тому[23] перейменованій на вулицю Богдана Хмельницького) у просторій комфортабельній квартирі зі своїм другим чоловіком Олександром – успішним режисером-документалістом, дуже популярним в колах столичного бомонду, і маленьким сином Ярославом, якого на тиждень відправили до бабусі (матері чоловіка) в Жовті Води. Втім двері гостям відчинила не Галина Павлівна, а незнайома моложава жінка в яскравому атласному халатику.

– Привіт, хлопці! А ви майже не змінилися, – низьким млосним голосом мовила вона. Щось в цьому голосі здалося Леоніду Семеновичу болісно-знайомим… Він уважно придивився до моложавої жінки… Як раптом йому здалося, що час пішов назад, а перед ним стоїть худенька, немов маленький горобчик, Ксюша Квітка, до якої в дитбудинку приліпилося прізвисько «Піаф». Вона і справді співала вібруючим контральто, наслідуючи велику Едіт Піаф. Усі думали, що дівчина поступатиме до консерваторії, та вона стала зовсім не співачкою, а… швачкою, поступово піднявшись до директорки швейної фабрики в Шахтарську.

– Ксюшко! Це… ти?.. – невпевнено запитав Леонід Семенович.

– А хто ж іще! – сміючись, відповіла Оксана Кирилівна.

Тут у передпокій вибігла Галина Павлівна. Простоволоса, в короткому домашньому халатику і смішних пухнастих капцях, вона виглядала років на десять молодшою. Проводивши друзів на кухню, поставила перед ними дві філіжанки на блюдечках зі словами:

– Пригощайтеся, хлопці, кавою з цукерками і вершками, а ми будемо готові хвилин через тридцять.

– Знаємо ми ваші жіночі тридцять хвилин! – пробурчав Антон Семенович. – Збирайтеся швидше, бо на електричку не встигнемо.

– Оце нас четверо буде, не більше? – про всяк випадок спитав Леонід Семенович. – Невже в Києві більш нікого з наших нема?

– В ІЕЗ імені Патона працює Костя Нехай. Пам’ятаєш такого?..

– Авжеж пам’ятаю! Лише сьогодні вночі згадував. І що ж він?..

– На симпозіумі в Єревані. Сєвка Чорнозуб на хіміка вивчився, працює в якомусь там НДІ на лівобережжі в Дарниці. Але його саме зараз, немовби навмисно, у відрядження запроторили.

– А у нього сестра ще була, здається.

– Так, Рита Чорнозуб. Тепер вона Волкова. В Москві живе.

– Мені потім нагадаєш про неї, спробую Риту розшукати, – кивнув Антон Семенович. – Отже, це все?..

– Є ще Мишко Дубяга… – Галина Павлівна помовчала трохи й додала, раптом опустивши очі: – Однак його все одно що нема.

– Як це?

– Збожеволів він, у психлікарні живе давно й безвилазно.

– Мишко?! Як?! З чого це раптом?! – посипалися запитання.

Однак Галина Павлівна лише зітхнула:

– Там такий жах стався, що краще перед дорогою не згадувати. Давайте я колись окремо розповім. Потім… А поки що ласуйте кавою з цукерками.

– А ви збирайтеся швидше, – нагадав Леонід Семенович і додав: – Що ж до Мишка Дубяги, то моя дружина, як лікар-психіатр, можливо, щось про нього і знає. Якщо все це так – треба її лише попросити, щоб…

– Льоню! Я ж просила іншим разом.

– Ну гаразд, давай іншим разом.

Однак не встигли чоловіки допити каву і з’їсти по парі цукерок, як на кухню вийшли Оксана Кирилівна і Галина Павлівна… себто просто Ксюша і Галя! Адже обидві були одягнені по-молодіжному: в джинси, картаті сорочки, куртки і кепки.

– Ну, ось ми і готові! І між іншим, півгодини ще не минуло… – з викликом мовила господиня помешкання й додала: – Нумо, хлопці, на вихід! На нас чекають великі справи.

Чоловіки дивилися на них, нібито вперше побачивши.

– Я говорив тобі, що треба вдягатися по-похідному, – пробурчав Леонід Семенович, – а ти мені весь час твердив про офіціоз… От поглянь на дівчат: немов на пікнік зібралися, а ми – як на прийом у посольстві!..

І дійсно, Калабалін був у модному сірому картатому вовняному костюмі, який сидів на ньому просто бездоганно, у свіжій білій сорочці, яку прикрашала шовкова строката краватка синіх відтінків. Модні нейлонові шкарпетки були підібрані в тон краватці. Довершували парадну картину дорогі імпортні туфлі. На відміну від Антона Семеновича, Леонід Семенович одягнув більш скромний темно-сірий кашеміровий костюм, блакитну сорочку, тонку краватку і надраєні до дзеркального блиску елегантні напівчоботи. На пропозицію переодягнутися з радістю погодився: начепив спортивний костюм Олександра – чоловіка Галини, його легку курточку і гумові чоботи. Натомість Антон Семенович будь-які умовляння переодягтися у щось простіше відхилив. Так поїхали до Мотовилівки: троє «туристів» і з ними один «дипломат»…

У напівпорожній електричці усі веселилися, реготали і згадували, згадували, згадували… Зокрема, згадали потопаючу в зелені дерев школу, що була на території дитбудинку. Величезні клумби перед вікнами. Ділилися веселими моментами, які виникали навесні під час суботників, коли вихованці саджали клени, кущі акації, тополі…

Згадали, як бігали в їдальню, а також куховарку тітоньку Марійку. При цьому не одягалися навіть взимку не тільки тому, що бажали опинитися за столом першими, бо були завжди голодні. Просто не хотіли гаяти час на роздягання! Та й порції, накладені першим відвідувачам їдальні, здавалися великими! І добавку можна було попросити…

Згадали, як лежали в лазареті, а медсестра, яку називали «Тамаркою-санітаркою»[24], напувала їх риб’ячим жиром. Як кидалися і билися подушками, як у підсумку рвали їх, розсипаючи перо по всій спальні. А потім за це всіх карали, й винуватці два дні чистили на кухні картоплю та носили з найближчого колодязя воду. При цьому дуже замерзали, а куховарка тітонька Марійка, зглянувшись над ними, наливала гарячого молока і накладала по чашці густої наваристої підливи.

Як копали ставок і запускали туди риб’ячих мальків. А потім восени їли юшку і сушили, в’ялили, коптили рибу. І до чого весело було взимку кататися на льоду на саморобних ковзанах!..

А який в дитбудинку був стадіон!.. Справжнє футбольне поле, майданчик для волейболу, бігові доріжки. Пустир для спорудження того стадіону розчищали від каменюк і сміття всім дитбудинком. А гімнастичний інвентар (шведські драбини, трапеції, бруси), гойдалки та футбольні ворота принагідно привезли шефи.

Леонід Семенович згадав величезний яблуневий сад, в якому збиралося чимало яблук. Навесні під квітучими деревами він уперше поцілувався з Дашею… за що отримав перший ляпас! А потім складаним ножиком вирізьбив на яблуні сакраментальне:

Д + Л = ♥

Даша була старшою за нього на два роки, тому зустрічатися з «малоліткою» не хотіла нізащо. Він засмутився і втік на стайню, де тримали двох старих шкап: Княгиню і Матильду, а також сірого низькорослого жеребця Орлика. Юнак скаржився коневі на «зрадливу дівку», а той, уважно слухаючи його, презирливо пирхав.

А до чого дужим був Орлик!.. На ньому орали городи, возили воду, бідони з молоком, ящики з сиром, горщики зі сметаною й інші продукти. Жеребець слухняно підкорявся, виявляючи по-справжньому нестримний норов, тільки коли хтось намагався його осідлати. При цьому Орлик брикався, кусався, валився на землю, але залізти собі на спину не дозволяв нізащо!.. Втім, Леонідові одного разу таки вдалося проскакати на ньому по території дитбудинку з вітерцем – проте кінь жорстоко помстився, після скаженої скачки притиснувши ногу хлопця до паркану й ледь не роздробивши при цьому кістки.

Ох, Орлику… Що сталося з тобою потім, друже?..

Леонід Семенович зажурився. Він озирнувся і подивився на супутників. Усі вони старші від п’ятдесяти років, а всю дорогу тріщать без угаву, жартують, навіть дуркують, тицяють пальцями у шибки, захоплюючись зеленими пейзажами, що пролітали за вікнами. Ну чесне слово, як діти!..