І будуть люди

Повернувся Свирид із тієї війни з двома медалями – за «прімєрную храбрость». Сатанів у бою, пер ведмедем на нехристів, перехопивши рушницю за дуло, молотив нею, як ціпом, – тільки бриті лоби тріщали під ударами несамовитого гуяра!

Але не тільки ратними подвигами горіло Свиридове серце: з кожним днем важчав його ранець. Хазяїновита Свиридова рука не лишала нічого, що змогло б придатися на хазяйстві удома. Скрадаючись, обходив поле бою, перевертав трупи невірних, та й своїми не гребував, витрушуючи кишені.

На постої в одному містечку стояв Свирид на варті – пильно вдивлявся у ніч. Раптом у кінці вулички мелькнула згорблена тінь, тулячись до високої глинобитної стіни, почала скрадатися до міських воріт. Свирид закричав: «Стій!», – тінь підстрибнула – помчала вздовж вулички. Ударив постріл, тінь зламалась, пішла боком-боком та й упала на кам’яну нерівну бруківку.

Поки прибіг сполоханий пострілом караул, Свирид встиг обнишпорити забитого турка. Під халатом на широкому поясі намацав шовковий кисет, набитий чимось важким, рвонув – весело дзвякнув метал. Тремтячими пальцями розстебнув гудзики кітеля, забгав знахідку аж на дно велетенської пазухи.

Ледве дочекався зміни варти. Таємничий кисет пік йому шкіру, давив вагомо на живіт: весь час нагадував про себе.

Змінившись, Свирид вибрав слушну хвилину, дістав кисет, розв’язав, заглянув усередину: перелякано збившись докупи, маслянистим золотим блиском переливалися круглі монети чужого карбування…

Відтоді і так мовчазний Свирид ще більше замкнувся, золотий відблиск ліг йому на очі, примушував часто просинатися вночі – обмацувати напхом набитий ранець, що лежав у головах. Він уже не так рвався до бою – беріг себе для хазяйства.

За час війни сталася зі Свиридом іще одна, тепер уже прикра пригода. В якійсь пограбованій крамничці відшукав чудернацький глечичок з вузькою довгою шийкою, запечатаний червоним сургучем. Глечичок був важкенький, там щось тихо забулькало, коли Свирид його похитав над вухом.

Свирид збив печатку, висмикнув затичку – в ніс йому вдарило густими трояндовими пахощами. Якась рідина, схожа на оливу, виплеснулася на широку Свиридову долоню, здригнулася живим сріблом, густа, золотиста на колір. «Гм, вино?.. Чи якась бусурманська горілка?..» Свирид обережно лизнув – наче нічого. Тоді перехрестив горло глечика, затримав подих, щоб не задихнутися, та й вихилив усе аж до дна: не пропадати ж добру.

Коли Свирид залишив крамничку, від нього несло так, наче він убгав усі троянди світу.

Другого дня командир довго принюхувався, походжаючи перед строєм. Врешті викликав трохи блідого Свирида (його всю ніч канудило), спитав:

– Ти чєво, мєрзавєц, нахлєстался?

Свирид чесно відрапортував про чудернацький напій – командир ухопився за голову:

– Да ти знаєш, свінья ти етакая, што ти випіл?! – закричав він на Свирида. – Розовоє масло!.. – І, вже звертаючись до інших офіцерів: – Гаспада, пасмотрітє на етого монстра: налакался, мєрзавєц, ароматнєйшего розового масла і не задохнулся!.. А ви знаєте єво стоімость, гаспада?.. Дороже золота!..

Офіцери – хто сміявся, хто обурювався, Свирид же, дізнавшись, що він вижлуктив, довго не знаходив собі місця: аж схуд від гризоти та злості на себе.

Відтоді він не міг і чути про троянди. Як тільки де повіє отими ніжними пахощами, його відразу ж починає канудити і гризти за серце.

Вдома його зустріло вже троє: батько, жінка й синок-одноліток (мати Свиридова віддала Богові душу ще перед війною). Батько невпізнанне змінився: постарішав, потрухлявів, ізгорбився. Коли ставив у відсутність синову млин та заходились викочувати по товстих дубових обаполах стопудове жорно, – не витримала, перегоріла вірьовка, попадали люди. Жорно захиталося, нависло, як брила, – ось-ось зірветься вниз. Отоді й кинувся до нього дід – вперся плечем, вріс ногами в обаполи. Наливаючись кров’ю під важким тягарем, прохрипів до розгублених людей:

– Важелі!..

Жорна таки вдалося затримати, інакше не бачити б дідові білого світу: звалило б його з триметрової висоти, вплескало б у землю стопудовою масою. Але те нелюдське зусилля даром йому не минулося: почав скаржитись дід на поперек, все більше горбився в спині.

Повернувся додому Свирид огрубілий, змужнілий, пропахчений пороховим димом, курявою далеких доріг. До вечора ходив у полі, в саду, на городі, заглядав у клуню, кошару, комору, а коли смеркло, сів на покуті за столом – у гаптованій сорочці з тонкого полотна, в синіх заморських шароварах, принесених із турецьких земель, в дивовижних капцях на босу ногу, якийсь аж трохи чужий – чекав на вечерю.

На столі відсвічувала пляшка міцної «казьонки», лиснів жовтавим гусячим жиром холодець, шкварчало на величезній сковороді сало з яйцями, янтарно застиг мед у глибокій полив’яній мисці, смачно духмяніли пироги із картоплею, капустою й м’ясом, щойно зняті із поду, з капустяних листків, а жінка подала діду білу хлібину, гострого, як бритва, ножа:

– Ріжте вже, тату, бо Свиридко проголодався, мабуть.

Дід узяв хлібину, потримав її в руках, урочисто передав синові:

– Ріж уже, сину, ти!

Радісна кров бухнула Свиридові в обличчя, пружними струмками погнала по жилах: батько цим передавав у його руки хазяйство. Обережно взяв хлібину, поцілував – почав краяти рівні шматки, пильнуючи, щоб жодна крихта святого не впала додолу.

По вечері ще довго сиділи за столом. Свирид тримав на колінах сина, розповідав про далекі краї, тяжкі переходи та злі січі з турками, батько пильно слухав, не спускаючи з вояки очей, а жінка все ще ходила від столу до мисника – прибирала посуд. За цей час, поки чоловік був на війні, вона поповнішала, округлилася в стані, налилася в плечах, пружні груди напинали сорочку – Свирид злодійкувато пряв за нею зголоднілими очима, відчував, як сохне йому в роті від темного бажання.

Дружина перейняла його погляд, почервоніла, відвернулася, – Свирид насупився, відкашлявся, з перебільшеною увагою став слухати батька, що скаржився на нелад у хазяйстві.

– Слабий я вже став, негодящий. Підірвало кляте жорно – Бог покарав за гріхи…

– Нічого, тату, тепер усе буде гаразд, – утішив його син і подумав про золото, заховане в ранці: навіть батькові не признався про нього.

Згодом дід пішов спати на другу половину – через широкі сіни, вклали на печі й сина, залишились удвох. Свирид повільно зняв сорочку, поклав на лаву, сів на широку постіль, покликав жінку, що все ще топталася біля мисника – вдавала, ніби порається біля давно перемитих тарілок:

– Іди сюди.

Сидів непорушний, важкий, розставивши ноги, – дивився, як повільно підходить дружина, і несамовите бажання схопити, зламати – зробити їй боляче все більше оволодівало ним.

Кілька разів стулив-розтулив широкі долоні, поворушив пальцями, спитав:

– Ну… як чоловікову честь берегла?

– Свиридку, хоч лампу погаси, боги ж он дивляться! – простогнала вона, задихаючись-мліючи в його ведмежих обіймах.

– Хай дивляться: зі своєю, не з чужою, – буркнув крізь зуби.

Потім вона цілувала його в широкі волохаті груди, щось шепотіла, гаряче і вдячне, а він лежав, натомлено розкидавши руки, задоволений і водночас розчарований: десь глибоко в серці все ще гніздився образ красуні з чорними як ніч очима і чистим наче гірська вода обличчям.

Так і не зміг навернути свого серця до жінки. За сімнадцять років життя не обмовився до неї жодним ласкавим словом, не подарував її усмішкою. Сам упрігся в роботу, впріг і її, зубами вгризався в хазяйство, що росло-ширилося з кожним роком, вищало, бекало, мукало, – розкривало голодні пащеки, не давало спокою ні вдень ні вночі. Дружина все більше горбилася, чорніла обличчям і вже байдуже дивилась на те, як її чоловік притискав під стодолою наймичку чи вмовляв сусідську молодицю вділити і йому часточку молодого кохання.

Померла вона в тридцять шість років, підірвавшись важким гнітом. Затіяв у той час Свирид збувати в місто сир, збирав у великі бочки, а щоб краще зберігався, тримав під гнітом. Припер звідкілясь двопудову кам’яну брилу, буркнув коротко жінці: «Оце тобі гніт», – і вона доти висаджувала його на високий край діжі, доки одного разу злягла та вже більше й не встала.

Свирид недовго ходив удівцем: знову ожив йому в серці збляклий образ красуні, почав насипатись ночами, ввижатись серед білого дня. Цього разу він уже не гнався за багатим посагом, – багатства, слава Богу, вистачало й свого, – привіз із сусіднього села синьооку красуню, справив пишне весілля. І немов марно втрачена молодість повернулася до обтяженого роками Свирида: розгладилися понурі зморшки, посвітлішали очі, виглянувши з-під насуплених досі брів, а одного разу його син від першої жінки – сімнадцятилітній парубок Оксен застав батька біля верстата під сараєм і рота розтулив від подиву: тато співав! Обкидався стружкою мало не по коліна, шваркав рубанком по вощаній дошці, що аж дзвеніла, тихенько виспівував радісну пісеньку. Побачив сина, випрямився, спитав:

– Як там мати? – так, наче хата була бозна-де, а жінки він не бачив уже кілька днів.

– Пораються, – відповів, ніяковіючи, син.

– Порається, – повторив утішено батько, і мрійна, якась аж збентежена усмішка торкнула його огрубілі вуста. – Ти, сину, помагай їй, не давай піднімати важкого. Воно ж молоде ще, – ухопить поперек себе – недовго й до біди.

– Я помагаю, – відповів син, вперто оминаючи поглядом батька.

Свирид задоволено кивнув головою, знову узявся за рубанок. А Оксен постояв-постояв та й пішов до клуні – принести молодій мачусі оберемок соломи.

Розстелив здоровенну ряднину, набехкав соломи стільки, що вистачило б на доброго воза, підняв, граючи молодими дужими м’язами: по силі своїй Оксен пішов у діда. Ледве проліз до хати, висипав солому перед піччю, заваливши її аж по самий черінь, тихо спитав у мачухи, дивлячись собі під ноги:

– Що вам іще помогти?

Уникав називати її «мамою» – дуже вже вона молода була для цього, майже одних із ним літ. Молода, тиха й несмілива. Зверталася до батька тільки на «ви», ставала якась аж менша, коли Свирид заходив у хату, і якось боком обходила його, наче чекала, що він от-от ударить її – зіб’є важким кулачищем на землю.

Одного разу Оксен ненароком підслухав розмову. Зайшов за чимось знадвору в сіни, а двері до хати були прочинені.

– Подивись мені у вічі!

Оксен так і завмер: батьків голос. Якісь дратівливі, невдоволені нотки лунали в ньому.

– Чого ти не хочеш дивитися у вічі? Боїшся?

Оксен затамував подих, намагаючись почути, що скаже мачуха, але вона відповіла так тихо, що він нічого не розібрав.

– Та що я, вовкулака який, що ти отак тремтиш переді мною! – так болісно вигукнув батько, що в Оксена аж стиснулося серце.

З хати донісся якийсь рух: здавлений чи то стогін, чи то крик мачухи.

Кров бухнула Оксенові в голову. Не усвідомлюючи добре, що він робить, хлопець шарпонув двері, ухопився до хати та так і застиг на порозі: здушивши, убгавши у ведмежі обійми тендітне тіло мачухи, батько цілував її, широчезною долонею притискаючи маленьку голівку до свого обличчя.

Після того батько довго ховав від сина очі, а потім сказав:

– Ти от що… Ходиш – ходи, а до хати півнем не вскакуй… От оженю – сам узнаєш, як із жінкою жити!

Оксен нічого не відповів. Не міг зізнатися батькові в гріховних, темних думках, що бухали в голову, чортячими солодощами поїли серце: не раз і не два світили йому серед ночі великі мачушині очі – струмували синім теплом прямо в хлоп’ячу обпалену душу. В такі хвилини тільки диявол нашіптував йому одну й ту ж фразу: «От коли б тато померли…», – і Оксен, задихаючись від безсилого гніву на себе, від розпуки та каяття, зривався з гарячої постелі, падав на коліна – молився, молився, молився, відганяючи гріховні, спокусливі образи.

На ранок уставав з важкою головою, весь світ здавався непривітним та похмурим. Шпарко брався до роботи, щоб хоч трохи загладити свою невільну провину перед татом, вергав снопи, рубав дрова, аж свистів важкенний колун, орав, косив, так що й шкіра тріщала, та сил не вбавлялося, вони повнили, наливали молоде тіло свіжими, як весняна березова кров, соками, бродили в ньому – підбивали на відчайдушні витівки.

Одного разу, підстерігши сонного діда, Оксен підліз під піл, підважив плечима широчезну дубову дошку та й почав її підіймати разом із предком.

Дід мало не вмер. Прокинувся на онуковій спині, дошка хитається, як гойдалка, піднімається тихенько під стелю: не інакше, Бог живцем забирає на небо!

Діда відливали водою, Оксена частували черезсідельником.

Вдруге затіяв боротися з бугаєм. Ухопив молодого бугаїська за роги, прикипів до них міцними долонями, врився ногами в землю. Доти смикав та крутив тварину за роги, доки та осатаніла зовсім: на тупій, наче відсіченій морді зимовою памороззю виступила піна, роздулися люто ніздрі, скаженою кров’ю налилися очі, а по дугою вигнутій спині гадюкою б’ється хвіст. В Оксена теж почервоніли очі, напружилося, аж бринить, усе тіло, і, коли б йому зараз добрі роги, він теж, мабуть, нахилив би свою крутолобу головешку, торохнувся б із своїм супротивником, щоб аж іскри посипалися!

Першою те бойовисько побачила мачуха. Глянула в низеньке віконце – обмерла:

– Ой, Боже, бугай Оксена товче!

Свирид, що саме підобідував, схопився, перекидаючи стіл, прихапцем метнувся до вікна. Потім ухопив кочергу, вискочив надвір, аж застугоніли вслід йому двері.

Бугая заганяли до стайні вдвох. Він глухо ревів, пускав люту слину, неохоче задкував під рясними ударами.

В той же день батько запросив сусідів, повалив бугая, вдів у ніздрю залізне кільце. Коли очманіла від болю тварина зірвалась на ноги, замотала головою, розбрискуючи кров, батько сказав сердито синові:

– Тобі б, лобуряко, отаке кільце в губу! Найшов із ким мірятись дурною силою!

Оксен закліпав очима, винувато промовчав. З бугаєм більше не сходився, зате все частіше приносив із вечорниць свіжі синці: знайшов там собі гідного супротивника.

Василь Ганжа походив із стародавнього козацького роду. До цього часу ходили по хутору перекази про його далекого пращура – неймовірної сили козарлюгу, шо прийшов сюди після того, як цариця Катерина зруйнувала Запорізьку Січ, та й поставив сяку-таку хатину якраз на тому місці, де тепер живуть Ганжі, – за півверсти від Івасют.

До самісінької смерті не зрікся той пращур запорозьких звичаїв.

Носив у лівому вусі велику сережку, зняту з якогось бусурманина-турка: срібний півмісяць з чорними арабськими письменами, через день голив міцну, як мідний казан, голову, об яку пощербилася не одна ворожа шаблюка, брив свою головешку, залишаючи довгого оселедця, а коли пив мед-горілку, то закладав вуса аж за вуха, щоб не полоскати їх у піввідровому келихові.

Кілька років жив байбаком: полював по непролазних байраках звіра, ставив по озерах ятери, закидав на річці, яка була тоді ще повноводою, сіті і не хотів знати ніякого в світі начальства, крім Бога на небі, та й з тим, здається, не дуже панькався.

Якось зустрівся йому на вузенькій дорозі панок: пан – верхи, пращур – пішки. Став посеред дороги, як дуб, шкварчить поцяцькованою люлькою.

– Ти що, хлопе, не бачиш, хто перед тобою?! – закипів відразу панок, наїжджаючи конем на козака.

– Та щось таки бачу, – вийнявши із рота люльку, відповів мирно козак. – Тільки дуже дрібне. Ніяк, пробачайте, не розберу: гівно чи людина.

Оскаженілий панисько махнув нагаєм та й збив смушеву шапку із голови пращура.

– А це вже, пане, так не годиться, – не втрачаючи спокою, мовив козак. – Ну, якщо вже хочете похристосатись, то в нас, на Січі, отак, пане, чоломкались! – За цими словами пращур засунув люльку в кишеню, згріб панка з коня, спеленав його у залізних обіймах так, що в того й очі рогом полізли. – Христос воскрес, пане! – та й хряснув паном об землю.

Спробувавши отого козацького поцілунку, гоноровитий пан відразу ж втихомирився: лежав, закотивши очі під лоба.

А пращур навіть не глянув на нього: підняв шапку, обтрусив її від пороху, дістав знову люльку, встромив до рота та й пішов своєю дорогою.

Згодом пращур одружився: привіз собі жінку – полячку десь аж із Наддністрянщини, з широко розставленими блакитними очима, з маленьким, як у ляльки, ротиком, таку тендітну та делікатну, що сусіди не раз казали, ніби пращур носить її в себе за пазухою. Полячка ж, однак, незважаючи на свою тендітність, швидко залигала старого козака, бо мала таку ж вогнисту душу, таку ж бунтівничу та неспокійну натуру: разом з ним гасала по степах, ганяючи звіра, вміло орудувала веслом на хисткій душогубці, влучно стріляла з невеликого мушкета, збиваючи птицю на льоту, і здивовані люди, похитуючи головами, подейкували, що чорт таки знайде собі чорта до пари, хай навіть для цього йому доведеться стоптати сім пар чобіт.

Весняними вечорами брав пращур свою дружиноньку на могутні руки, ніс її в степ – на високу половецьку могилу. Довго сиділи, притулившись одне до одного, наслуховували, як шелестить висока тирса, докочуючись до ніг в шовковистім уклоні, як перегукується дрібна і велика звірота, шаленіючи в любощах; дивилися на миготливі зірки, що пришпилювали чорну небесну твердь золотими голівками, на Чумацький Шлях, такий же широкий та довгий, як і шлях чумаків, що мандрують аж на солоні кримські озера по тараню та сіль, і їм часто здавалося, що й там порипують золоті колеса мажар, переступають непоквапно воли, несучи на своїх величезних гострих рогах невгасимі ліхтарики – зорі. В такі хвилини пращур часто марив минулими боями і походами, кликав у думках буйноголове своє товариство, що – гай-гай! – полягло, розлетілося по всіх землях, наче цвіт той у бурю, а коли-то він зійде, коли проросте, яким цвітом розквітне і чи зарясніє плодами, чи так і зів’яне пустоцвітом безплідним, – не йому про те знати.

Дружина ж його, пригорнувшись до мужа, теж про щось мріяла і вимріяла-таки аж чотирьох дітей: сина й трьох дочок. І пішла схлескуватись гаряча українська кров з не менш гарячою польською, виводити в світ блакитнооких, у праматір, красунь і чорнооких, у пращура, красунів з його непокірною дикою силою.

З роду в рід передавався Ганжам отой бунтарський дух, вигрітий на Запорозькій Січі. Жоден із них не ламав шапки перед паном, на начальство дивився тільки спідлоба, як що, так і хапався за вила: краще помру, ніж дозволю діткнутись до себе нагаєві або різці панського посіпаки!

Василь Ганжа теж не відкотився далеко від свого роду: батько його не раз зустрічався на вуличному кривавому побоїську із Свиридом Івасютою, синок же, як тільки навчився стуляти кулаки, так і став дзьобати ними Івасютиного Оксена, наскакуючи на куркуленка молоденьким, ще неопіреним півником.

У вісімнадцять років Василь Ганжа найнявся на роботу до Івасют. Але й тут не хотів поступатись перед хазяйським синком: робота роботою, а ти мені на дорозі не стій, а то швидко поверну голову так, що наперед спиною ходитимеш!

Якось поставив їх Свирид у клуні до віялки: Оксенові насипати в бункер зерно, Василеві – крутити ручку, а сам пішов по хазяйству. Трохи згодом прислухався: що за мана, у клуні як вимерло! Підійшов, прочинив височезні двері, заглянув досередини. Віялка стояла непорушна, біля неї валявся великий совок, а по витолоченій долівці, зчепившись молодими вовчиськами, качалися Василь і Оксен.

Ледве вдалося старому розборонити забіяк: стуляючи подрані сорочки, люто сьорбаючи розквашеними носами, поривалися один до одного, як розпалені півні.

Після цього Василь у думці прощався з роботою, але Свирид розсудив по-іншому: битися бийтесь, тільки робіть це так, щоб ішло на користь хазяйству.

На косовиці поставив їх один за одним: попереду пустив Василя, а позаду – Оксена. Зняв бриля, перехрестився, пригасив у очах хитрі вогники:

– З Богом, косарики!

До обіду Василь ухоркався так, що його хоч у перевесло крути. Гнав покіс перед собою, не зупиняючись, та й де ж тут зупинишся, як позаду – вжик!.. вжик!.. – обпікає п’яти гостра Оксенова коса. Трохи пристанеш або зазіваєшся – і сіконе Оксен по литках косою – підсіче свого лютого недруга, назавжди одучить ходити на вулицю, верховодити на вечорницях.

Після обіду лежали в тіні під возом, як запарені бички, – ніяк не могли остудити запалені тіла.

Відпочивши, знову зайняли ручки. Тепер уже Оксен вів перед, а Василева коса пекла йому п’ятки.

На другий рік, на початку січня, мачуха народила дочку. Батько дістав з горища почорнілу від часу колиску, почепив її посеред хати на залізному гакові, надійно вбитому в сволок, торкнув збентежено пальцем – колиска гойднулася, попливла у повітрі поцяцькованим човником.

Ніхто не знав, скільки їй літ, цій колисці: її перевіз сюди зі старого дворища ще дід, який сам колись гойдався в ній – пускав беззубим ротом бульки, простягав рученята до маминої циці. Люди народжувалися, виростали, старілися, помирали, лягали в інші, печальні колиски, що їх гойдала тільки смерть, а колиска оця невтомно погойдувалася, обспівана, облюляна терпеливо-ласкавими жіночими голосами.

І не один Івасюта вивалювався з неї, як голопузе пташеня з гнізда, лунко й вагомо стукався великою головою об тверду негостинну долівку, а потім цвякав, безпорадно й жалісно, аж доки стривожена мати забігала до хати – клала назад у колиску.

Вона не злопам’ятна, оця старенька бабуся. Виняньчить чергового нащадка Івасют, діждеться, поки мале зіпнеться на ноги, та й мандрує собі на горище, в забуття й пилюку, лежить, мудра й терпляча, як саме життя: «Знаю, що зараз вам не потрібна, що ви не згадуєте про мене ні взимку, ні влітку, але не дуже краюся цим. Такі вже ви всі, люди, – легко забуваєте добро і довго пам’ятаєте зло. Тож я полежу собі, почекаю, поки знову настане пора і ви згадаєте мене, здіймете з горища, вимиєте, обітрете, вистелите пелюшками, почепите посеред хати – довірите мені продовження вашого роду».

Цього разу колиска висіла довго: минув рік, а маленька Олеся все ще не могла стати на ноги. Десь аж напровесні почала вона повзати по хаті, та й тоді не хотіла ніде засинати, окрім колиски.

– Балуєш ти її, з рук не спускаєш, вона в тебе й до старості не навчиться ходити, – докоряв лагідно батько. Мачуха мовчки притискала до плеча світлу голівку, немов боялася, шо хтось у неї буде відбирати дитину.

Ще більшою красою налило її материнство, м’яким ніжним світлом виповнило очі, і чортячі каламутні сни не відступали від Оксена. То йому марилось, що він – батько і Олеся – його дочка, а мачуха – його жінка. Ось вона підходить до нього, обіймає за шию, тулиться обличчям до його лиця, і обличчя її пашить, і губи горять, шукаючи його рота… То вони скачуть удвох серед ночі на чорнім коні, він – попереду, вона – позаду, обхопивши його руками, притулившись до його спини, і тихенько сміється, лоскоче йому в потилицю. Оксен щосили поганяє коня, щоб вона ще міцніше притискалася до нього, і кінь відривається від землі, мчить по небу, і зірки сиплються з-під його твердих копит, наче іскри, падають, гаснуть у холодній траві, а мачуха шепоче йому на вухо: «Ото наші діти». – «Діти? – дивується Оксен. – Які ж це діти, коли це – зірки!» – «Ні, діти, – твердить мачуха. – Хіба ти не знаєш, що я – Божа мати і прийшла у вашу сім’ю, щоб спасти вас од гріха?» – «А я ж тоді хто?» – питає розгублено Оксен, але мачуха вже нічого не каже йому, тільки тихенько сміється на вухо і все міцніше обіймає його, аж йому стає важко дихати… А часом насниться таке, що Оксен не знав, куди й подітися, коли другого дня згадував отой сон.

Та не тільки Оксена відвідували оті сни. В останній час став він помічати, що й Василь щось ховає очі, паленіє і губиться, зустрічаючись з мачухою.

Не минуло це, мабуть, і батькового ока. Він усе частіше супився, зустрічаючи Василя, проводжав його важким вовчим поглядом.

Став ревнувати дружину. Якось прийшов пізньої ночі (затримався на сходці), постукав у двері. Оксен і Василь, що ночували на другій половині, не почули того стукоту: весь день вони орали і як полягали, так і поснули – хоч за ноги витягуй. Дід спав мертвим сном на печі – тонко висюркував носом. Мачуха теж розіспалася, зморена пізнім вештанням біля печі. Тоді Свирид, враз пропалений підозрою, плечем висадив двері, заскочив до хати, став коло одвірка, щоб ніхто не прошмигнув мимо, кресонув-сипнув колючими, злими іскрами на трут. При кожному вдарі кресала об кремінь вилітав снопик вогню, вихоплював з темряви невпізнанно хиже обличчя Свирида з загостреним, видовженим, як у нечистої сили, носом. І мачуха, що прокинулася від грюкоту, забилася, перелякана на смерть, аж у куток, зібрала на грудях розстебнуту сорочку.

– Ой, хто то?!

– Дай вогню!

Тільки зараз – по голосу – пізнала вона чоловіка. Тремтячи всім тілом, зсунулася із постелі, намацала сірники, засвітила лампу.

– Боже, що сталося?

– Чого не відчиняла?

– Я не чула.

– Не чула?

Свирид підозріло обмацав очима всі закутки, навіть заглянув під піл, важко пройшов через сіни в другу кімнату. Посвітив на скутих сном хлопців, постояв, прислухаючись, як вони дихають, заспокоєний, повернувся до жінки.