Процес. Америка

Коли фрау Ґрубах принесла сніданок, – відколи К. був дуже розгнівався, вона вже й найменших послуг не довіряла своїй служниці, – К. не міг стриматись, аби вперше за п’ять днів не заговорити до господині.

– Чого це сьогодні такий шум у передпокої? – запитав він, надливаючи каву. – Може, ще який пожилець приїде? Невже саме в неділю треба прибирати? – Хоча К. не дивився на фрау Ґрубах, він почув, як вона неначе полегшено зітхнула. Навіть таке гостре запитання К. вона витлумачила як примирення або початок примирення.

– Пане К., ніхто не прибирає, – відповіла господиня. – Панна  Монтаґ  переселяється  до  кімнати  панни Бюрстнер і переносить свої речі. – Пояснивши, вона замовкла, чекаючи, як сприйме цю звістку К., і дивилась, чи можна розповідати далі. К. витримав це випробування і, замислившись, мовчки колотив ложкою каву. Зрештою він підвів очі й запитав:

– А ви вже позбулися своїх підозр щодо панни Бюрстнер?

– Пане К.! – скрикнула фрау Ґрубах, що чекала саме цього запитання, і простягла до К. товсті руки зі складками сала. – Останнього разу ви дуже близько взяли до серця моє принагідне зауваження. Та я й думки не мала ображати вас або когось іншого. Пане К., ви мене знаєте досить довго, щоб уже пересвідчитись у цьому. Ви й не знаєте, як я намучилася за останні дні! Щоб я та обмовила свого пожильця! І ви, пане К., повірили! Скажіть, невже я хочу вигнати вас із квартири? Вигнати вас? – Останній викрик здушили сльози, господиня піднесла фартух до обличчя й заридала.

– Не плачте, фрау Ґрубах, – намагався втішити її К. і підступив до вікна, на думці в нього була тільки панна Бюрстнер і те, що вона впустила до своєї кімнати чужу дівчину. – Не плачте, – сказав він знову, коли повернувся обличчям до кімнати й побачив, що господиня ще не заспокоїлась. – Тоді я теж і в гадці не мав чогось лихого. Ми обоє просто не зрозуміли одне одного. Таке інколи трапляється й між давніми друзями. – Фрау Ґрубах опустила фартух нижче очей, аби пересвідчитись, що К. справді примирився з нею. – Авжеж, буває і таке, – переконував далі К. і наважився, виснувавши з поведінки фрау Ґрубах, що капітан не виказав його, ще додати: – Невже ви справді повірили, ніби через якусь чужу дівчину я міг посваритися з вами?

– Так, пане К., повірила, – відповіла фрау Ґрубах; на жаль, тільки-но їй ставало трохи легше, вона одразу верзла щось недоречне. – Я завжди себе запитувала: чого це пан К. так перейнявся панною Бюрстнер? Чого він через неї гнівається на мене, хоча знає, що кожне його лихе слово відбере мені сон? Таж я про панну сказала тільки те, що бачила сама на власні очі.

К. нічого не відказав, він мав би її вигнати з кімнати вже після першого слова, але йому не хотілося. Він обмежився тим, що допив каву і дав фрау Ґрубах утямки, що вона тут непотрібна. За дверима й далі чулось, як через увесь передпокій човгає панна Монтаґ.

– Ви чуєте? – запитав К. і показав рукою на двері.

– Так, – зітхнула фрау Ґрубах, – я хотіла їй допомогти і навіть прислати на поміч іще служницю, але вона така вперта, що хоче сама все перенести. Мене тільки дивує панна Бюрстнер. Я не раз була бідкалась, що в мене квартирує панна Монтаґ, а панна Бюрстнер бере її навіть до своєї кімнати!

– А вам чого перейматися? – запитав К., роздушивши в чашці рештки цукру. – Невже вам від цього збитки?

– Ні, – відповіла господиня, – це, власне, мені на руку, звільниться одна кімната, і я зможу переселити туди капітана, свого небожа. Я вже давно боялася, що останнім часом, відколи я була змушена оселити його тут поряд, у вітальні, він міг заважати вам. Він такий, що не дуже зважає на людей.

– Та що ви! – підвівся К. – Про це не варто й балакати! Ви, здається, вважаєте мене за надміру вразливого, і тільки тому, що оці переходи панни Монтаґ – ось вона знову повертається – мені вже нестерпні!

Фрау Ґрубах мало не зомліла.

– Пане К., може, сказати їй, щоб решту речей вона перенесла колись потім? Якщо ваша ласка, я їй одразу скажу.

– Але ж вона перебирається до панни Бюрстнер! – закричав К.

– Атож, – промовила фрау Ґрубах, не розуміючи, що мав на увазі К.

– Отже, – провадив далі К., – ви теж повинні носити її речі.

Фрау Ґрубах тільки кивнула головою. Ця німа безпорадність, що зовні видавалась лиш упертістю, ще дужче роздратувала К. Він став походжати по кімнаті від вікна до дверей, даючи господині змогу вийти з кімнати, хоч вона, мабуть, вийшла б і без цього.

Саме тоді, коли К. знову підійшов до дверей, хтось постукав. То була служниця, яка повідомила, що панна Монтаґ охоче поговорила б із паном К. і тому просить його зайти до їдальні, де вона чекає на нього. К. замислено слухав служницю, а потім майже глузливим поглядом окинув перелякану фрау Ґрубах. Цей погляд, певне, мав показати, що К. давно вже передбачав таке запрошення панни Монтаґ і що воно – теж частина тих мук, яких він мусив зазнати цього недільного ранку від пожильців фрау Ґрубах. К. відіслав служницю, переказавши, що вже йде, проте підійшов до шафи переодягнутись, а фрау Ґрубах, що нишком нарікала на ту набридливу Монтаґ, тільки наказав прибрати посуд.

– Таж ви навіть нічого не чіпали! – скрикнула фрау Ґрубах.

– Ах, забирайте геть! – гаркнув К., йому здавалося, ніби панна Монтаґ упхала свого носа куди тільки можна й загидила геть усе.

Ідучи передпокоєм, К. подивився на зачинені двері панни Бюрстнер. Але ж його запросили не туди, а до їдальні, тож він відчинив двері, навіть не стукнувши. То була дуже довга, але вузька кімната з одним вікном. Місця в ній вистачало лише для двох шаф у кутках обабіч дверей та довжезного обіднього столу, що починався біля дверей і тягнувся до підвіконня, тож до широкого вікна і не доступишся. Стіл був уже накритий, і то на багатьох осіб, бо в неділю майже всі пожильці обідали вдома.

Коли К. зайшов, панна Монтаґ пішла від вікна йому назустріч уздовж столу. Вони мовчки привітались, і тоді панна Монтаґ, несподівано високо, як завжди, задираючи голову, проказала:

– Я не певна, чи ви знаєте мене.

– Звісно, знаю, – мовив К., насуплено дивлячись на неї. – Ви у фрау Ґрубах уже давненько.

– Але, як на мене, – провадила далі дівчина, – вас не дуже обходить, хто живе в цій квартирі.

– Атож.

– Ви не хочете сісти? – запитала панна Монтаґ.

Обоє мовчки витягли стільці на протилежних краях столу і сіли навпроти одне одного. Проте панна Монтаґ ту ж мить підвелася знову, бо забула на підвіконні ридикюль, і пройшла через усю кімнату. Повертаючись і легенько вимахуючи сумкою, вона заговорила:

– Я лише хочу сказати вам кілька слів за дорученням моєї подруги. Вона й сама збиралася прийти, але сьогодні в неї негаразд із здоров’ям. Тож вона вибачається і просить послухати замість неї мене. Вона б сказала вам те саме, що ви почуєте й від мене. Навпаки, я скажу вам навіть більше, бо я певною мірою цілком безстороння. Ви мені вірите чи ні?

– І що ж ви мені скажете? – запитав К., бо йому остогидло бачити, як очі панни Монтаґ незмінно прикуті до його вуст. Завдяки цьому поглядові вона немов уже панувала над тим, що він лише намірявся висловити. – Мабуть, панна Бюрстнер відмовилась особисто поговорити зі мною, про що я просив її.

– Саме так, – потвердила панна Монтаґ, – чи, радше, зовсім не так. На цьому вона ще й як гостро наголосила. Загалом можна відмовитись від розмови, а можна навіть і цього не робити. Адже розмову можна вважати й за безвартісну, і саме така в нас ситуація. Тепер, після вашого зауваження, я можу говорити відверто. Ви на словах і листами просили мою подругу про розмову, але тепер, як я принаймні здогадуюсь, моя подруга вже знає, про що мала бути та розмова, і через те з невідомих мені причин переконана, що нікому не буде жодної користі, якщо розмова відбудеться насправді. А втім, вона розповіла мені про це лиш учора і мимохідь додала, що, хай там як, навіть для вас ця розмова не має великої ваги, бо ви дійшли до своїх думок унаслідок суто випадкової події, тож вам не треба й пояснювати довго, щоб ви незабаром, якщо цього не сталося ще досі, зрозуміли всю безглуздість своїх заходів. Я відказала їй, що вона, може, й має слушність, але задля остаточної ясності я таки вважаю за доконечне дати вам недвозначну відповідь. Я запропонувала їй перебрати цю місію на себе, і після певних вагань моя подруга погодилась. Ну, а тепер я сподіваюсь, що я старалася й задля вас, бо навіть найменша непевність у найнезначущішій справі однаково роз’ятрює душу, і якщо цю непевність, як-от у нашому випадку, дуже легко усунути, краще зробити це якнайшвидше.

– Дякую вам, – одразу вимовив К., поволі підвівся, дивлячись спершу на панну Монтаґ, потім на стіл, далі у вікно, – будинок на тому боці вулиці був осяяний сонцем, – і пішов до дверей. Панна Монтаґ ступила за ним кілька кроків, неначе не дуже повірила йому. Та перед дверима обоє були змушені відступити, бо вони відчинились і зайшов капітан Ланц. К. уперше побачив його так близько. То був дебелий, десь сорокарічний чоловік із засмаглим м’ясистим обличчям. Він легенько вклонився, – обом зразу, – потім підійшов до панни Монтаґ і шанобливо поцілував їй руку. Його рухи були напрочуд зграбні. Ґречне поводження капітана разюче контрастувало з тим, як поставивсь до панни Монтаґ К., а проте вона нітрохи не гнівалась на нього, бо навіть намірялась, як видавалося К., представити його капітанові. Але К. не хотів, щоб його представляли, йому було несила виявити бодай дрібку приязні як капітанові, так і панні Монтаґ, той поцілунок руки засвідчив, що вони обоє належать до групи, яка під машкарою безневинності й некорисливості намагалась не допустити його до панни Бюрстнер. До того ж К. подумав, – не просто здогадавсь, а впевнився, – що панна Монтаґ вибрала ефективний і, хай там як, двосічний засіб. Вона надала завеликої ваги взаєминам панни Бюрстнер і К., а передусім – тій розмові, про яку він просив, і водночас спробувала перекрутити все так, ніби саме К. надміру переймається дрібницями. Вона помиляється, К. нічого надміру не підносив, він знає, що панна Бюрстнер – звичайнісінька нікчемна друкарка, яка не повинна довго чинити йому опір. Отак міркуючи, К. зумисне не зважав на те, що він почув про панну Бюрстнер від фрау Ґрубах. З отакими думками К., тільки-но привітавшись, вийшов з їдальні. Він хотів був одразу піти до своєї кімнати, але тихенький сміх панни Монтаґ, долинувши крізь двері їдальні, навернув його на думку, що він, напевне, їм обом, капітанові й панні Монтаґ, може приготувати несподіванку. К. озирнувся і прислухався, чи не може в навколишніх кімнатах йому щось завадити, але всюди панувала тиша, тільки в їдальні чулася розмова і в коридорі, що вів до кухні, відлунював голос фрау Ґрубах. Нагода видавалася сприятлива, К. підійшов до дверей панни Бюрстнер і тихо постукав. Нічого ніде не ворухнулось, він постукав іще раз, але знову не дочекався відповіді. Може, вона спить? Чи їй справді недобре? Або ж принишкла тільки тому, бо здогадується, що лише К. може стукати так легенько? К. вирішив, що вона зачаїлась, і постукав гучніше, зрештою, оскільки на стукіт ніхто не відповів, відчинив двері, але дуже обережно, усвідомлюючи, що він робить щось нехороше, а до того ж і непотрібне. В кімнаті нікого не було. А втім, вона дуже мало скидалась на ту кімнату, яку К. пам’ятав. Біля стіни стояли поряд два ліжка, на трьох стільцях біля дверей громадився одяг, шафа була відчинена. Панна Бюрстнер, мабуть, пішла кудись, поки панна Монтаґ розмовляла в їдальні з К. Але сам К. не дуже й здивувався, він навряд чи сподівався так легко заскочити панну Бюрстнер, цю свою спробу він здійснив лиш у пику панні Монтаґ. І тим дошкульніше його допекло, коли, знову зачинивши двері, він побачив, як у відчинених дверях їдальні панна Монтаґ розмовляє з капітаном. Вони стояли там, напевне, й тоді, як К. був відчинив двері, проте не подавали знаку, ніби стежать за К., а стиха перемовлялись і тільки тоді дивились у його бік, коли їхні очі мов ненароком блукали під час розмови по кімнаті. Але К. ці погляди немов прибивали до землі, і він шмигнув попід стіну до своєї кімнати.

Розділ 5

Екзекутор

Коли котрогось із наступних вечорів К. ішов коридором від свого кабінету до головних сходів, – цього разу він виходив з банку майже останнім, лише в експедиції ще працювали два служники в невеличкому колі під абажуром електричної лампи, – йому почулося, ніби за дверима, де, як він завжди гадав, була комірчина, хоч сам ніколи не заглядав туди, хтось зітхнув. К. здивовано зупинився і став прислухатись, аби визначити напевне, чи він часом не помилився. З хвилину стояла тиша, а потім знову почулося зітхання. Спершу К. думав гукнути служника, можливо, тут знадобиться свідок, але потім його охопила така нездоланна цікавість, що він мало не щосили шарпнув двері. То й справді, як він гадав, була комірчина. Одразу біля порога валялись паки старих негодящих бланків, перекинуті порожні керамічні каламарі. Проте в кімнаті стояли ще три чоловіки, попригинавшись під низькою стелею. Їх освітлювала приліплена на полиці свічка.

– Чого ви тут? – від збудження похапцем, але тихо запитав їх К.

Один чоловік, що вочевидь був старший над тими двома й одразу привертав до себе увагу, мав на тілі своєрідне чорне шкіряне вбрання, що оголювало шию аж до грудей і всі руки. Він нічого не відповів. Проте два інші загукали:

– Пане, нас мають відшмагати, бо в слідчого ви наскаржилися на нас!

І лише тепер К. упізнав, що то справді вартові Франц та Вілем, а третій чоловік тримає в руці різку, аби покарати їх.

– Ну, – заговорив К., приглядаючись до них, – я ні на кого не скарживсь, а тільки розповів, що діялось у моєму помешканні. А бездоганною вашу поведінку теж не можна назвати.

– Пане, – озвався Вілем, тоді як Франц вочевидь намагався заховатись за нього від третього чоловіка, – якби ви знали, яка в нас мізерна платня, ви були б про нас кращої думки. Мені треба годувати родину, а от Франц хоче одружитись, нам потрібно якось заробляти, але, як виявляється, самою працею, навіть найсумліннішою, ми ні на що не стягнемось. Ваша тонка білизна привабила мене, а вартовому, звісно, чіпати її заборонено, проте згідно з традицією білизна належить вартовим, і, повірте, так було завжди. І це зрозуміла річ: адже навіщо білизна тим, котрих спіткало нещастя потрапити під арешт? Але коли про це вже заговорили, то неминуче дійшло й до покарань.

– Кажу ж вам, я нічого й не знав, я аж ніяк не вимагав покарати вас, мені йшлося про принцип.

– Франце, – звернувся Вілем до другого вартового, – хіба я не казав, що цей пан не вимагав покарати нас? Тепер ти чуєш, – він навіть не знав, що нас каратимуть.

– Ви не дуже зважайте на їхнє базікання, – обізвався до К. третій чоловік, – кари як справедливі, так і неминучі.

– Не слухайте його, – благав Вілем і урвав себе на слові, щоб притьмом піднести до вуст руку, яка шмагонула його різкою, – нас покарано тільки за те, що ви нас виказали. Якби не ви, нічого б не сталося, навіть якби вони довідалися, що ми робили. Де ж тоді справедливість? Ми обидва, а надто я, давно вже на цій службі, – от погодься, що, як для начальства, ми вартували добре, – і мали надію просунутись; невдовзі, мабуть, ми б уже теж були екзекутори, як він, хоча йому просто пощастило, його ніхто не виказав, бо нас загалом виказують дуже рідко. А тепер, пане, все втрачене, наше життя занапащене, нам ще довго доведеться гнути спину й бути на побігеньках, бо така вже доля вартових; крім того, нас зараз страшенно боляче відшмагають різкою.

– Невже різка може завдати такого болю? – запитав К. і помацав різку, якою екзекутор вимахував перед його носом.

– Нам треба роздягнутись аж до голого тіла, – пояснив Вілем.

– Ось воно що, – мовив К. і пильно подививсь на екзекутора, той був засмаглий, мов моряк, і мав грубе чисте обличчя. – Невже нема жодної змоги не давати їм різок? – запитав К.

– Нема, – сміючись, похитав головою екзекутор. – Роздягайтеся! – звелів він вартовим, а потім знову заговорив до К.: – Не треба вірити тому всьому, що вони кажуть, зі страху перед різками їм уже трохи скаламутився розум. Те, що оцей, наприклад, – він показав на Вілема, – намолов про своє життя, – сміх, та й годі. Подивіться, який він гладкий, – перші удари різкою взагалі йому тільки сало полоскочуть. А знаєте, чому він такий гладкий? Бо взяв собі звичай поїдати сніданок усіх заарештованих. Хіба він не з’їв вашого сніданку? Тож я казав вам. Але чоловік із таким черевом нізащо й ніколи не стане екзекутором, про це й мови нема.

– А є й череваті екзекутори, – зауважив Вілем, розстібаючи пасок.

– Нема, – заперечив екзекутор і впоперек шмагонув його різкою по шиї, тож бідолаха аж присів, – і пам’ятай: тобі треба не підслухати, а роздягатись.

– Я дам тобі добру винагороду, якщо ти відпустиш їх, – запропонував К. і витяг, уже не дивлячись на екзекутора, – такі оборудки обом сторонам найкраще проводити з опущеними очима, – гаманця.

– Щоб ти потім виказав ще й мене, – відмовився екзекутор, – і я теж покуштую різок. Ні-ні!

– Та май розум, – переконував його К., – якби я хотів, щоб їх покарали, я б тепер не давав за них викуп. Я можу просто зачинити двері, більше нічого не бачити й не чути і спокійнісінько піти собі додому. Але ж я цього не роблю, радше я щиро намагаюся визволити їх; якби я здогадувавсь, що їх каратимуть або лише можуть покарати, то ніколи б не назвав їхніх прізвищ. Я, власне, навіть не вважаю, що вони винні, винна вся ваша організація, винні високі судовики.

– Щира правда! – вигукнув вартовий і одразу дістав різкою по вже оголеній спині.

– Якби над твоєю різкою тут був іще якийсь вищий суддя, – казав далі К., пригинаючи різку, що знову мала знятись у повітря, – я б і справді не заважав тобі їх бити, навпаки, ще б дав гроші, щоб ти покріпився задля доброї справи.

– Твої слова начебто скидаються на правду, – промовив екзекутор, – але мене хабарами не купиш. Мене приставили бити різками, тож я й б’ю.

Вартовий Франц, що досі майже не озивався, напевне, сподіваючись успіху від намагань К. урятувати їх, підійшов тепер, у самих штанях, до дверей, повиснув, ставши навколішки, в К. на руці й зашепотів:

– Якщо не можна домогтися рятунку для нас обох, спробуйте визволити бодай мене. Вілем старший за мене, тож, хоч як подивись, він не такий вразливий, як я; крім того, кілька років тому його вже карали різками, а я такої ганьби ще не зазнав, і тільки Вілем спонукав мене до такої непорядної поведінки, бо він мій наставник і в доброму і в злому. Там під банком чекає коло виходу моя наречена, а мені соромно, що я в такому жалюгідному стані. – І Франц полами жакета К. витер залите слізьми обличчя.

– Я більше не чекатиму, – мовив екзекутор, схопив різку обома руками і вперіщив Франца, тим часом Вілем скоцюрбивсь у кутку і нишком, не зважуючись повертати голови, приглядався до екзекуції. Знявся лемент, Франц репетував без угаву й не міняючи тону, здавалося, то навіть не людський крик, а скрегіт катованого механізму, зойки виповнили ввесь коридор, їх, певне, чути в усьому будинку.

– Не кричи! – наказав К., уже не в змозі стриматись, а потім, напружено вдивляючись у той бік, звідки мав вийти служник, ударив Франца, щоправда, легенько, проте досить сильно, щоб той без пам’яті впав на підлогу й судомно намагався схопитись за щось руками. Побоїв, проте, Франц не уник, бо різка знаходила його й на підлозі, поки він корчився, вона раз по раз хльоскала безборонне тіло. Он здалека вже показався служник, за кілька кроків позаду ступав другий. К. швидко зачинив двері, підступив до вікна, що виходило на подвір’я, й розчахнув його. Лемент ущух. Аби не дати служникові підійти дуже близько, К. гукнув йому:

– Це я тут!

– Доброго вечора, пане прокуристе! – гукнули йому у відповідь. – Щось сталося?

– Ні-ні, – заквапився К, – якийсь пес скавучав на вулиці. – Оскільки служник зупинився й не йшов назад, К. докинув: – Ідіть і робіть свою роботу.

Щоб не втягуватись у дальшу розмову зі служниками, К. вихилився з вікна. Коли через мить він знову подивився в коридор, служники вже пішли. K., проте, залишився біля вікна, до комірчини він уже не наважувався зазирнути, додому йому не хотілося. К. дивився на чотирикутне й тісне подвір’я, з усіх боків його обступали вікна кабінетів, та вже ніде не світилося, тільки на горішніх поверхах шибки відбивали примарне місячне сяєво. К. спробував напружити зір і роздивитись, що діється в темному закутку подвір’я, куди хтось закотив тачку. Його гризло сумління, що він не спромігся відвернути кари, але хіба він винен, йому просто не пощастило; якби Франц не верещав, – звісно, йому було дуже боляче, але, коли мить вирішальна, треба себе опанувати, – якби він не верещав, К., напевне (тут можна майже не сумніватись), дібрав би способу переконати екзекутора. Якщо вся судова дрібнота – звичайнісінька потолоч, то чому саме екзекутор, виконавець такої нелюдської роботи, має становити виняток? К. добре постеріг, як йому заблищали очі, коли глянули на банкноту, він, мабуть, лише тому так наполягав на різках, щоб іще трохи збільшити хабар. І К. не пошкодував би нічого, він справді щиро намагався визволити вартових; якщо він уже взявся поборювати вади правосуддя, то, зрозуміла річ, слід нападатись і з цього боку. Та коли Франц заверещав, усе, звичайно, скінчилося. К. не міг дозволити, щоб надійшли служники, а може, ще якісь люди, і застали його за розмовою з отим товариством у комірчині. Такої жертви і справді ніхто не посмів би вимагати від К. Якби він намірявся чимсь пожертвувати, то вчинив би набагато простіше – роздягнувся б сам і запропонував би відшмагати себе замість обох вартових. А втім, екзекутор навряд чи погодився б на таку пропозицію, бо тоді, нічого не вигравши, він би виявив величезну зневагу до свого обов’язку, а може, навіть подвійну зневагу, бо жоден з представників правосуддя не повинен заподіяти К. жодної шкоди, поки розглядають його судову справу. Тут, звісно, ще треба брати до уваги чинні розпорядження. Хай там як, К. не міг зробити інакше, як зачинити двері, дарма що й у такому разі він не спекувавсь остаточно небезпеки. А те, що К. наостанок ще й ударив Франца, гідне всілякого жалю, цей учинок можна виправдати тільки нервовим збудженням.

Десь далеко почулася служникова хода; щоб не привертати до себе уваги знову, К. зачинив вікно й пішов до головних сходів. Біля дверей комірчини він зупинився й нашорошив вуха. Там було тихо. Екзекутор, може, забив вартових на смерть, він мав право чинити з ними що завгодно. К. уже був простяг руку до ручки, але відсмикнув її. Тепер він уже нічим не зарадить, а ззаду от-от надійде служник; К., проте, пообіцяв собі коли-небудь таки заговорити про цю справу і, якщо буде змога, як слід покарати справді винних, отих високих судовиків, жоден з яких іще не наваживсь показатися йому на очі. Вийшовши з банку, К. став уважно оглядати всіх перехожих, але ніде й близько не бачив жодної дівчини, що чекає когось. Отже, слова Франца, мовляв, тут на нього чекає наречена, – звичайнісінька безневинна вигадка, якою він лише намагався пробудити до себе більше співчуття.

Навіть наступного дня вартові ніяк не виходили К. з думки, він не міг зосередитись на роботі і, щоб упоратися з нею, мусив, як і попереднього дня, знову засидітись у кабінеті. Вже йдучи додому і знову проминаючи комірчину, К., немов за звичкою, відчинив двері. Те, що постало йому перед очима замість сподіваної темряви, ніяк не вкладалось у голову. Нічого не змінилося, геть усе було таке саме, як і вчора, коли він відчинив двері. Старі бланки та каламарі коло порога, екзекутор з різкою, напівроздягнені вартові, свічка на полиці; вартові знову застогнали й метнулися до нього: «Пане!» К. миттю захряснув двері і прибив їх іще й кулаком, щоб вони добре причинилися. Мало не плачучи, підбіг він до служників, що спокійно порались біля копіювальної машини і, здивувавшись, припинили роботу.

– Приберіть нарешті в комірчині! – загорлав К. – Ми потонемо в смітті!

Служники пообіцяли, що приберуть уже завтра. К. кивнув головою, такої пізньої вечірньої пори він уже не міг присилувати їх до роботи, хоч, власне, мав такий намір. К. трохи посидів, аби бодай кілька хвилин відчувати, що поряд є служники, відбракував кілька копій, удаючи, ніби перевіряє їх, а потім, виснажений, із порожнечою в голові, подався додому, помітивши, що служники не наважаться піти з роботи разом з ним.

Розділ 6

Дядько. Лені

Одного пополудня – К. був якраз дуже заклопотаний, готуючи пошту – між двома служниками, які несли документи, до кабінету вдерся родич К. – дядько Карл, дрібний землевласник, що жив у селі. Побачивши його, К. трохи злякався, так само як давно вже лякався на саму думку про дядьків приїзд. К. десь уже місяць знав напевне, що до нього має приїхати дядько. Відтоді йому весь час увижалось, як дядько, трохи горблячись, затиснувши лівою рукою крислатого бриля, а праву, простягнувши її вперед ще на порозі, з непотрібним поспіхом подає йому через стіл, скидаючи на підлогу все, що заважатиме йому. Дядько завжди поспішав, бо його переслідували прикрі думки, під час свого одноденного перебування в столиці він неодмінно мав зробити геть усе, що намірявся, не відмовляючись при цьому від будь-якої принагідної розмови, оборудки чи розваги, яка трапиться йому по дорозі. Через те К., дуже зобов’язаний дядькові як своєму колишньому опікунові, був змушений в усьому йому допомагати, а до того ж іще й брати до себе на ніч. «Привид із села» – не раз був казав він про дядька.