Процес. Америка

K. стояв перед клаптиком паперу, аж тут на поріг ступив якийсь чоловік, що крізь відчинені двері зазирнув до житлової кімнати, звідки можна було побачити й залу засідань, і зрештою запитав К., чи той не бачив тут недавно однієї жінки.

– Ви судовець, так? – запитав К.

– Атож, – відповів чоловік. – Ага, ви звинувачений К., тепер я впізнав вас, ласкаво прошу заходити, – і він простяг К. руку, чого той аж ніяк не сподівався. – Сьогодні, правда, засідання нема, – додав згодом судовець, побачивши, що К. мовчить.

– Знаю, – відповів К. і став придивлятись до цивільного одягу судовця: поряд із звичайними ґудзиками були пришиті два позолочені, зрізані, напевне, зі старої офіцерської шинелі: тільки вони й засвідчували належність цього чоловіка до судового прошарку.

– Десь хвилину тому я розмовляв із вашою дружиною. Тепер її тут нема. Студент забрав її до кімнати слідчого.

– Бачите, – заходився пояснювати судовець, – її завжди забирають від мене. Сьогодні неділя, мій неробочий день, але ж, щоб мене викурити звідси, мені звеліли переказати якесь геть непотрібне повідомлення. Йти, щоправда, не дуже далеко, тож я мав надію, що, як покваплюсь, іще вчасно повернуся. Отже, я біг щодуху, прокричав урядовцеві, до якого мене послано, оте повідомлення в прочинені двері, і мені так забивало дух, що він навряд чи й зрозумів мене, потім побіг назад, але студент виявився меткіший, його дорога була, зрештою, коротша, йому досить лише збігти сходами. Якби я не був такий залежний, я б уже давно розквацяв того студента на оцій стіні. Отут, біля цього папірця. Я мріяв про це вже не раз. Ось він прибитий трохи вище від підлоги, руки розведені, пальці розчепірені, криві ноги вигинаються, немов колесо, і всюди навколо плями крові. Але досі це була тільки мрія.

– А що, більше нічим зарадити не можна? – сміючись, запитав К.

– Не знаю, – відповів судовець. – А він тепер став іще паскудніший, досі він забирав її тільки до себе, а тепер водить її, – власне, цього я давно сподівався, – ще й до слідчого.

– А ваша дружина тут зовсім невинна? – присилував себе запитати К., бо навіть йому цієї миті страшенно допікали ревнощі.

– Де там, – зітхнув службовець, – її провина якнайбільша. Вона сама чіпляється йому на шию. Ну, а той уганяє за кожною жінкою. Лиш у цьому будинку є п’ять квартир, куди він пробрався, але його звідти викинули. А втім, моя дружина найгарніша на весь будинок, проте саме я не маю права боронитися.

– Якщо така ситуація, тут і справді нічим не зарадиш, – погодився К.

– Чого ж це не зарадиш? – здивувався судовець. – Треба тому студентові, як приставатиме до моєї дружини, – а він таки боягуз, – бодай раз добряче натовкти боки, щоб він уже й не дивився на неї. Але я не смію його бити, і ніхто не зробить мені цієї ласки, кожен боїться його влади. На це здатний тільки такий чоловік, як ви.

– Чого саме я? – вразився К.

– Бо ви звинувачені, – пояснив судовець.

– Так, – кивнув К., – але мені тим паче треба боятися, що він, навіть якщо, можливо, не вплине на результат процесу, має, напевне, вплив на попереднє розслідування.

– Звичайно, – кивнув судовець, немов слова К. збігалися з його власною думкою. – А в нас тут, як правило, безрезультатних процесів не буває.

– Я теж такої думки, – признався К., – але це аж ніяк мені не зашкодить при нагоді таки взятися за студента.

– Я був би вам дуже вдячний, – трохи офіційно сказав судовець, здається, він, власне, й не вірив у здійсненність свого найпотаємнішого бажання.

– Можливо, – говорив далі К., – годиться віддухопелити ще декого з судовців, а то й усіх гамузом.

– Так-так, – кивав головою судовець, немов ішлося про очевидні речі. Потім подивився на К. з довірою, що її попри всю його приязність досі не відчувалося, й додав: – У нас завжди виникають якісь бунти. – Але тема, либонь, трохи збентежила його, бо він урвав її словами: – А тепер мені треба подати рапорт до канцелярії. Ви підете зі мною?

– А що я там робитиму? – запитав К.

– Побачите канцелярію. Там на вас ніхто й уваги не зверне.

– А чи варто її дивитися? – завагався К., дарма що йому дуже кортіло піти туди.

– Бачите, – взявся пояснювати судовець, – я гадаю, вона вас зацікавить.

– Добре, – наважився врешті К., – я піду з вами. – І швидше за судовця збіг східцями вгору.

Заходячи, К. мало не заорав носом, бо за дверима була ще одна сходинка.

– А на відвідувачів тут не дуже зважають, – зауважив він.

– Тут на них узагалі не зважають, – поправив судовець. – Ви лиш погляньте, яка тут почекальня.

Перед очима тягся довгий коридор, неоковирні двері обабіч провадили до окремих комірчин горища. Світло не потрапляло безпосередньо в коридор, але й темряви не було, бо чимало комірчин замість суцільних дерев’яних перегородок з боку коридора мали тільки дерев’яні каркаси, що, проте, сягали аж до покрівлі. Через ці каркаси сіялось трохи світла, можна було побачити, як за столами сидять та пишуть поодинокі судовці, дехто, правда, підступив до каркаса й крізь його діри споглядав людей у коридорі. Напевне, через те, що неділя, людей прийшло небагато. Вони видавались жалюгідними й сиділи майже на однаковій відстані одне від одного на двох рядах довгих дерев’яних лав, що стояли під стінами. Мало не всі були абияк одягнені, хоч, як судити з виразу облич, постави, форми борідки та багатьох навряд чи визначуваних точно дрібних рис, належали до вищих суспільних прошарків. Оскільки вішаків для одягу не було, всі, мабуть, наслідуючи одне одного, поставили капелюхи під лави. Побачивши К. та судовця, ті, що сиділи одразу коло дверей, посхоплювались для вітання, решта, побачивши це, подумала, що і їм треба привітати прибульців, тож коли К. і судовець ішли коридором, люди підводились. Повністю вони, правда, не випростувались, а стояли згорбивши спину й зігнувши коліна, немов вуличні жебраки. К. зачекав судовця, що йшов трохи позаду, і сказав:

– Які вони, певне, принижені!

– Атож, – кивнув головою судовець, – це звинувачені, всі, кого ви тут бачите, – звинувачені.

– Справді? – здивувався К. – Тоді це мої колеґи. – І він звернувся до найближчого з них, високого, худорлявого, майже сивого чоловіка: – Чого ви тут чекаєте? – запитав він увічливо.

Несподіване запитання збентежило відвідувача, і його безпорадність ще дужче посилювало те, що він скидався на досвідченого чоловіка, який добре знає людей та світ і в будь-якій іншій ситуації нізащо не розгубився б, не поступившись своїми здобутими в життєвій боротьбі перевагами над багатьма людьми. А тут, проте, він знітився й не знав, що відповісти на таке просте запитання, поглядав на решту чекальників, немов ті були зобов’язані підказати йому і ніхто не доб’ється від нього жодної відповіді, коли цієї підказки не буде. Проте надійшов судовець і сказав, аби заспокоїти і збадьорити того чоловіка:

– Пан лише запитав, чого ви чекаєте. Відповідайте.

Уже знайомий, напевне, голос судовця подіяв краще:

– Я чекаю… – почав був чоловік і затнувся. Він вочевидь обрав такий початок, щоб точно відповісти на запитання, але тепер не знав, що казати далі. Кілька чекальників підступили ближче, постававши навколо групи з трьох чоловіків, проте судовець наказав їм:

– Розходьтеся, відійдіть, звільніть прохід.

Люди трохи позадкували, проте на свої попередні місця не повернулись. Тим часом чоловік, що його запитали, зосередився й відповів, навіть тихо засміявшись:

– Я вже місяць, як приніс деякі свідчення, пов’язані з моєю справою, і чекаю, поки їх приймуть.

– Здається, ви дуже переживаєте? – мовив К.

– Так, – кивнув головою чоловік, – адже це моя справа.

– Але не кожен такої думки, як ви, – сказав К., – бо я, наприклад, теж звинувачений, а проте, щоб і далі залишатися щасливим, ані свідчень жодних не даю, ані взагалі нічого не роблю для цього правосуддя. А по-вашому, це необхідна річ?

– Я точно не знаю, – збентежився знову чоловік; певне, йому здавалося, ніби К. з ним жартує, і через те, мабуть, він найрадніше, аби не скоїти нової помилки, слово в слово повторив би свою попередню відповідь, проте нетерплячий погляд К. змусив його висловитись коротше: – Щодо мене, то я приніс свідчення.

– То ви не вірите, що я звинувачений? – запитав К.

– Звичайно, вірю, – відповів чоловік і відступив трохи вбік, але його відповідь виказувала не віру, а страх.

– То ви мені не вірите? – знову запитав К. і, напевне, спровокований сумирністю чоловіка, схопив його за руку, немов намірявся силою втовкмачити йому оту віру. Він не завдав йому болю, а тільки легенько взяв за руку, але чоловік зарепетував, неначе К. хапав його не пучками, а розпеченими лещатами. Від цих сміховинних криків К. увірвався терпець: йому не вірять, що він звинувачений, – тим краще, його, можливо, тут уважають навіть за суддю. Тож на прощання К. стиснув бідолаху таки дужче, відіпхнув на лаву й пішов далі.

– Більшість звинувачених такі вразливі, – немов вибачався судовець. Позаду них майже всі чекальники скупчились навколо чоловіка, що вже припинив кричати, і, здається, докладно розпитували його, що сталося. К. побачив, як назустріч йому ступає охоронець, він одразу його впізнав, бо той мав шаблю, і її піхви, принаймні як свідчив колір, були алюмінієві. К. здивувався і навіть помацав їх рукою. Охоронець, прийшовши на крик, запитав, що сталося. Судовець спробував кількома словами заспокоїти його, але той пояснив, що він сам має в усьому пересвідчитись, відсалютував і квапливою, проте дрібною, скутою, напевне, подагрою, ходою, подибав далі.

К. уже не переймався ні охоронцем, ні людьми, що сиділи на лавах, надто коли десь посередині коридору з’явилась нагода повернути праворуч у якийсь позбавлений дверей отвір. К. запитав судовця, чи правильна ця дорога, той кивнув головою, і тільки тоді К. повернув. Йому вже набридло, що судовець неодмінно йде на один-два кроки позаду: адже принаймні тут може створитись враження, ніби його ведуть як заарештованого. Через те він часто зупинявся й чекав судовця, але той завжди залишався позаду. Зрештою К. заговорив, аби покласти край своєму неспокоєві:

– Ну, я вже побачив, як воно тут, і тепер хочу вийти.

– Ви ще не все бачили, – безневинно сказав йому судовець.

– А я й не хочу всього бачити, – заперечив К., що, власне, таки справді відчув утому, – я тепер хочу піти, де тут вихід?

– Ви що, вже заблукали? – здивувався судовець. – Верніться до рогу, а там повертайте праворуч і йдіть аж до дверей.

– Ходіть зі мною, – попросив К., – покажіть мені дорогу, бо я туди не потраплю, там так багато всіляких переходів.

– Тут тільки одна дорога, – майже з докором відказав судовець, – а я не можу піти з вами назад, бо мені треба подати рапорт, а через вас я згаяв чимало часу.

– Ходіть зі мною, – гострішим тоном повторив К., неначе зловив нарешті судовця на брехні.

– Не кричіть так, – зашепотів судовець, – тут усюди кабінети. – Якщо не хочете вертатися самі, пройдіть ще трохи зі мною або зачекайте тут, поки я подам рапорт, і я тоді залюбки піду з вами назад.

– Ні, ні, – затявся К., – я не чекатиму, ви повинні піти зі мною тепер. – К. іще не роздививсь як слід, де він опинився, аж тут одні з багатьох навколишніх дверей прочинились, і К. скинув туди очима. Вийшла дівчина, почувши, напевне, гучну розмову, й запитала:

– Чого вам треба?

Позаду неї в напівсутіні можна було добачити, як підходить іще й чоловік. К. глянув на судовця. Адже той запевняв, що на К. ніхто не зверне уваги, а тепер вийшло аж двоє, ще трохи – і збіжаться всі, доведеться пояснювати, чому він тут. Єдиною зрозумілою й прийнятною відповіддю була б та, що він звинувачений і хоче довідатись про дату наступного допиту, але саме такого пояснення К. не хотів давати, надто тому, що й воно не відповідало правді; K. прийшов сюди тільки з цікавості, але на таку причину тим паче не можна покликатись, бо ж як йому признаватися, що всередині ця судова установа така сама гидка, як і зовні? Виявляється, він не дурно пропонував зупинитися, йому не хотілося йти далі, бо й так остогидло все побачене; саме тепер у нього нема настрою розмовляти з високими судовиками, що можуть визирнути з кожних дверей; він хоче піти геть, щоправда, зі своїм судовцем, а як доведеться, то й самому.

Але безглузде мовчання К., певне, привернуло до себе увагу, бо і дівчина, і судовець дивились на нього так, немов от-от з ним станеться якесь велике перетворення, чого їм аж ніяк не можна проґавити. А в дверях уже стояв чоловік, К. бачив перед тим його здалеку, він міцно тримався за верхню частину одвірка низеньких дверей і, ставши навшпиньки, погойдувавсь, мов нетерплячий глядач. Дівчині попервах здалося, ніби причина такої дивної поведінки К. – невеличка кволість, тож вона принесла стільця й запитала:

– Може, сядете? – К. одразу сів і, аби краще триматись, ліктями зіперся на бильце. – Вам, певне, голова запаморочилась? – знову запитала дівчина.

К. бачив перед собою тільки її обличчя, де проступав той відбиток сили, що властивий багатьом жінкам у розквіті юної краси.

– Не переживайте, – заспокоювала К. дівчина, – тут немає нічого незвичайного, майже з кожним трапляються такі напади, коли він приходить сюди вперше. Ви тут уперше? Ну, тоді нема чого дивуватись. Сонце розпікає дах, нагріває крокви й бантини, а від нагрітого дерева повітря стає важке і задушливе. Тож для канцелярії це місце не дуже й добре, проте воно має і неабиякі переваги. Ну, а повітря, коли напливає багато люду, а таке трапляється майже щодня, стає просто нестерпним. А як узяти до уваги, що пожильці ще й білизну отут вивішують, – ніякі заборони не зараджують, – то вже й не дивно, чого це ви раптом мало не зомліли. Але, зрештою, до такого повітря звикають, і то швидко. Прийшовши сюди вдруге чи втретє, ви навряд чи й відчуєте, яке воно гнітюче. Ну, вам уже краще?

К. нічого не відповів, йому було надто прикро, що через цю несподівану кволість до нього позбігалися люди, крім того, довідавшись про причину свого кепського стану, він почувався не краще, а навіть гірше. Дівчина одразу помітила таку зміну і, аби впустити свіжого повітря, взяла притулену до стіни ключку й відкрила нею невеличкий люк, що був якраз над головою К. і виходив у небо. Щоправда, з люка посипалося стільки сажі, що вона мусила миттю зачинити його і своєю хусточкою протерти К. руки, сам він був надто знесилений, щоб подбати про себе. К. б охоче посидів на стільці, щоб набратися сили й піти собі, і, безперечно, швидше б оклигав, якби ним менше клопоталися. Аж тут дівчина пояснила йому:

– Тут вам не можна залишатися, ви заважаєте рухові. – К. очима запитав її, якому рухові тут можна заважати. – Я проведу вас, як хочете, до кімнати для недужих. Допоможіть мені, будь ласка, – звернулася вона до чоловіка в дверях, що відразу підступив ближче.

Проте К. не хотілося до кімнати недужих, він якраз щосили намагався уникнути, щоб його вели далі, бо що далі його поведуть, то гірше йому ставатиме, і тому сказав:

– Ні, я вже можу йти, – і, розслаблений спокійним відпочинком на стільці, тремтячи звівся на ноги. Але стояти було несила. – Ноги не йдуть, – зітхнув він і, похитавши головою, знову сів. К. згадав про судовця, що міг би легко вивести його звідти, але той, здавалося, давно вже подався геть. К. дивився повз дівчину й чоловіка, що поставали перед ним, і ніде не бачив свого судовця.

– Гадаю, – сказав чоловік, що, до речі, був елеґантно вбраний, надто впадав у вічі його сірий жилет із двома довгими загостреними полами, – панові недобре, бо на нього подіяло тутешнє повітря, отже, найкраще, – і йому самому це сподобається найдужче, – не вести його до кімнати для недужих, а просто вивести з канцелярії.

– Щира правда! – закричав К., з великих радощів майже урвавши чоловіка на слові. – Звісно, мені одразу стане краще, я, зрештою, не дуже й кволий, треба тільки підтримати мене попід руки, я великого клопоту не завдам, та тут і дорога недовга, доведіть мене до дверей, я там ще посиджу трохи на сходах і миттю зберуся на силі, я, власне, на такі напади не страждаю, ця кволість і мені самому несподіванка. Адже я теж службовець і звик до конторної задухи, але тут вона вже надто дошкульна, ви й самі казали про це. Тож, будь ласка, виявіть люб’язність, проведіть мене трохи, мені, власне, голова паморочиться і тому стане зле, як я підведуся сам. – І К. підняв плечі, аби помічникам було легше взяти його під руки.

Та чоловік не послухав його, а спокійнісінько сунув руки в кишені штанів і розреготався.

– Дивіться, – сказав він дівчині, – я, отже, не помилився. Панові тільки тут так погано, а не всюди.

Дівчина теж засміялась, але легенько вдарила чоловіка пучками по руці, немов він дозволив собі з К. занадто сміливий жарт.

– Але ви собі нічого не думайте, – сказав їй чоловік, сміючись і далі, – я справді виведу звідси цього добродія.

– Тоді добре, – і дівчина схилила на мить свою гарненьку голівку. – Ви не зважайте на його сміх, – звернулась вона до К., що, знову спохмурнівши, втупився в простір перед собою і, здається, не потребував жодних пояснень, – цей добродій, – можна я вас представлю? (Чоловік рукою дав дозвіл.) – Цей добродій дає довідки. Нашим клієнтам він дає всі потрібні їм довідки: адже населення не дуже обізнане з нашим правосуддям і багато хто вимагає довідок. Він знає відповідь на всі запитання, можете, якщо коли з’явиться бажання, випробувати його. Але це не єдина перевага, друга його перевага – елеґантне вбрання. Ми, судовці, якось собі подумали, що той, хто дає довідки і неодмінно перший розмовляє з клієнтами, повинен, аби справляти гідне перше враження, вишукано вдягатись. Натомість ми, решта, як уже й на мені можна бачити, вдягаємось, на жаль, поганенько і старомодно, а проте нема й жодного сенсу щось витрачати на одяг, бо ми майже завжди сидимо в канцелярії, навіть ночуємо тут. Але, як я вже казала, вважаємо, що подавач довідок має бути ошатний. Та оскільки від нашого начальства, яке в цьому питанні трохи дивне, годі чогось домогтися, ми склали гроші – нам допомагали навіть притягнені до суду – і купили йому оце гарне вбрання, а також інші костюми. Тепер усе було б готове, аби справляти добре враження, але оцей його сміх знову псує геть усе, і люди лякаються.

– Справді, – глузливо потвердив чоловік, – але, панно, я не розумію, навіщо ви розповідаєте чужому про наші внутрішні справи, або, радше, мало не силою втовкмачуєте йому те, про що він і слухати не хоче? Ви ж подивіться, він хоч сидить отут, а міркує про щось своє!

К. не мав бажання заперечувати, намір дівчини був, може, й добрий, вона, можливо, прагнула трохи розважити його або дати йому змогу зосередитись, але її зусилля виявились марні.

– Я мушу пояснити йому, чому ви смієтесь, – мовила дівчина. – Ваш сміх ображає його.

– Гадаю, він мені вибачить іще й не таку образу, якщо зрештою я таки виведу його звідси.

К. не казав нічого, не піднімав очей і терпляче слухав, як ті двоє говорять про нього, мов про річ, такий стан був йому найлюбіший. Але раптом на одній руці він відчув руку довідковця, а на другій – дівочу.

– Ану, немічний, уставай, – проказав довідковець.

– Щиро вам дякую, – белькнув К., заскочений цією радісною несподіванкою, поволі підвівся й сам направив руки помічників туди, де найбільше потребував підтримки.

– Може видатись, – зашепотіла дівчина на вухо К., поки вони ступали до головного коридору, – ніби я дуже переймаюсь тим, щоб про довідковця склалася добра думка, але, повірте, я вам казала щиру правду. Серце його не жорстоке. Він не зобов’язаний виводити недужих клієнтів, але, як бачите, виводить. Можливо, серед нас узагалі нема жорстокосердих, ми б, певне, усі з радим серцем допомагали людям, але ж ми судовці, і про нас дуже швидко йде слава, ніби ми жорстокі серцем і нікому не хочемо допомогти. Я так мучуся через це.

– Може, трохи посидите? – запитав довідковець, коли всі троє вийшли в коридор і якраз проминали звинуваченого, що з ним К. недавно розмовляв. К. майже засоромивсь: якщо перше він гордо випростувавсь перед тим чоловіком, то тепер спирався на двох помічників, його капелюх хитався на відстовбурченому пальці довідковця, волосся було скуйовджене і спадало на спітніле чоло. Але звинувачений немов нічого й не помітив, смиренно підвівся перед довідковцем, що дивився кудись над його головою, і лише спробував пояснити свою присутність:

– Я знаю, – заговорив він, – що моїх свідчень сьогодні аж ніяк не можуть прийняти. Але я все-таки прийшов, бо гадав, що зможу тут почекати, сьогодні ж неділя, я маю дозвілля і тут нікому не заважаю.

– Вам нема потреби виправдовуватись, – заспокоював клієнта довідковець. – Ваша ревність гідна всілякої хвали, хоч ви тільки дурно займаєте тут місце, але я вам, аж поки мені остогидне, взагалі не заважатиму пильно стежити за розглядом вашої справи. Надивившись на тих, хто злочинно занедбує свій обов’язок, навчаєшся виявляти терпіння до таких, як ви. Сідайте.

– Як він тямить розмовляти з клієнтами! – зашепотіла дівчина.

К. кивнув головою, та коли довідковець знову запитав його, чи не хоче він сісти, одразу заперечив:

– Ні, мені відпочинок не потрібний. – К. вимовив ці слова якомога твердіше, а насправді дуже б утішивсь, якби міг посидіти. К. почувався так, наче в нього морська хвороба. Йому здавалось, ніби він на кораблі, що долає розбурхані хвилі, причувалось, як б’є вода в дерев’яний борт, як з глибин коридору долинає шипіння води, що котиться через палубу, ввижалось, як хитається впоперек коридор і як відвідувачі обабіч то опускаються, то зринають угору. Через те К. просто приголомшував спокій дівчини й чоловіка, що вели його. К. довірився їм і, якби вони кинули його, впав би, наче колода. Маленькі, гострі очі помагачів нишпорили навколо, К. відчував їхню розміряну ходу, а сам, здавалось, навіть не переступав ногами, його мало не волочили. Нарешті він помітив, ніби йому щось кажуть, але нічого не розумів, чув лише якийсь гамір, що виповнював увесь простір, один незмінно високий тон, що лунав, мов сирена.

– Голосніше, – прошепотів він, не підводячи голови, й засоромився, знаючи, що вони й так говорять досить гучно, дарма що він нічого не годен розібрати. Нарешті перед ним наче розступилася стіна, в обличчя війнуло свіже повітря, і він почув, як хтось поруч каже:

– Він спершу хотів вийти, а тепер йому хоч сотню разів товчи, що тут вихід, він навіть не ворушиться.

К. зауважив, що стоїть перед дверима на сходи, їх відчинила дівчина. До нього неначе враз повернулась уся втрачена сила, аби повніше відчути наново здобуту свободу, він ступив на першу сходинку й розпрощався зі своїми проводирями, що схилились над ним.

– Щиро дякую, – раз по раз приказував К., потискав обом руки й пішов тільки тоді, коли йому здалося, що більш-менш свіже повітря зі сходів нестерпне для тих, хто звик до канцелярської задухи. Помічники навряд чи мали змогу відповісти йому, а дівчина напевне б упала, якби К. не зачинив якомога швидше двері. Ще якусь мить К. постояв, дістав кишенькове люстерко і пригладив волосся, підняв капелюха, що лежав на нижчій сходинці, – туди його жбурнув довідковець, – і помчав сходами вниз, так жваво і такими величезними стрибками, що аж злякавсь, як швидко минула недавня кволість. Здоров’я К. мав загалом міцне, але до таких несподіванок він готовий не був. Може, в його тілі революція, і воно готує йому якийсь новий процес, бо старий процес для нього такий прикрий? К. не відкинув остаточно думки навідатись при першій нагоді до лікаря, проте вирішив, – тут він і сам міг собі зарадити, – надалі збавляти час у неділю краще, ніж сьогодні.

Розділ 4

Подруга панни Бюрстнер

Минав час, а К. уже не траплялося жодної нагоди навіть перекинутися словом із панною Бюрстнер. Він усіляко намагався підступитись до неї, але вона завжди тямила, як вислизнути й уникнути зустрічі. К. одразу після роботи приходив додому, сідав, не запалюючи світла, на канапі у своїй кімнаті й нічого не робив, а тільки стежив за передпокоєм. Коли поряд проходила служниця й причиняла двері начебто порожньої кімнати, К. підводився трохи згодом і знову прочиняв двері. Вранці він уставав на годину раніше, ніж звичайно, щоб мати змогу перестріти панну Бюрстнер на самоті, перше ніж вона подасться до контори. Але всі ті спроби були марні. Тоді К. послав їй листи, одного на роботу, а другого додому, в них він іще раз намагався виправдати свою поведінку, пропонував яке завгодно відшкодування, обіцяв ніколи не переступати меж, які вона йому визначить, і просив лише дати йому нагоду поговорити з нею, надто тому, що він нічого не може сказати й фрау Ґрубах, не порадившись попередньо з самою панною, а наприкінці листа К. написав панні Бюрстнер, що наступної неділі він цілісінький день чекатиме у своїй кімнаті на якийсь знак, якусь вістку від неї: згоди, що вона зглянеться на його прохання, або принаймні пояснення, чому вона не може виконати його, дарма що К. пообіцяв у всьому їй коритися. Листи назад не повернулись, але й відповіді не було. Натомість у неділю К. дочекався знаку, зрозумілого без усяких тлумачень. Іще вдосвіта крізь замкову шпарину К. помітив якийсь незвичайний рух у передпокої, і причина з’ясувалася дуже скоро. Вчителька французької мови, що була, зрештою, німкеня з прізвищем Монтаґ, «понеділок», хирлява, бліда і трохи крива на ногу дівчина, що досі жила окремо, перебиралася до кімнати панни Бюрстнер. Нескінченні години можна було бачити, як вона човгає в передпокої. Вона все забувала якусь одежину, покривальце або книжку, що їх треба брати поодинці й нести до нового помешкання.