Оля

– Ти виростеш красивим. Кращим, ніж мої сини. Жінки люблять таких, блакитнооких, – сказала якось Аделія і ледь відчутно торкнулася губами високого чола.

Від цього невинного поцілунку всередині Осипа щось обірвалося. Здивовано дивився на Аделію: перед ним була красива молода жінка, на вигляд, може, і не старша за його одноліток. Якби не діти – ніхто б не дав їй більше двадцяти. Трохи бліда шкіра, худі кисті рук, але впевнена і горда постава. І що вона знайшла у старому Петрові?

Осип осмілів і обійняв Аделію, але вона несподівано відштовхнула:

– Не треба. Ти занадто юний. Вибач, що дала собі волю.

– Будь певна – задалеко не зайде. – Близькість жінки зводила з розуму. Зловив себе на думці, що хотів би кинутися цілувати їй шию, щоб вона хапала повітря ротом і притискалася до його губ сильніше, так, як роблять те ласі до пестощів місцеві дівчатка, що нерозбірливо вішаються на гімназійних хлопців і сподіваються колись стати їхніми дружинами.

Аделія піддалась і притулилася всім тілом. Стояли мовчки.

Щоразу, коли Осип приходив на заняття з Петрами, все завершувалося саме так: спочатку він їв, а Аделія гладила тим часом його по голові, а потім обіймала. І нічого більше.

Повертався до гімназії з розбурханою від близькості жіночого тіла уявою. Злий і втомлений, шукав заспокоєння тілами досвідчених дівчат, але від того, що із жодною не було так добре, як могло б бути з Аделією, дратувався ще більше. Ночами перекладав, писав вірші. А на ранок із важкою від втоми і думок головою йшов на заняття. Успішність падала, та й байдуже.

Одного разу він не стримався. Замість того щоб обійняти Аделію, як завжди, зловив її голову обома руками, закинув назад і поцілував. Якусь мить йому навіть здалося, що вона не проти. Тонкі й ледь вологі губи навіть не ворухнулися під його устами. Але вже за секунду відчув, як її руки з силою вперлися йому в груди, тіло напружилось. Аделія відштовхнула Осипа впевнено, навіть по-чоловічому сильно.

– Не треба було цього робити! – обличчя жінки горіло рум’янцем, а очі блистіли. Осип бачив, як пульсує на її шиї вена.

– Пробач. Не стримався.

– Йди звідси. Я скажу, щоб тобі принесли гроші за весь попередній місяць у гімназію. Має вистачити, поки знайдеш інший підробіток. Ми не можемо більше бачитися.

Аделія повернулася спиною і пішла.

– Через таку дурницю?

– Дурницю? – Жінка повільно обернулася. – Кажеш, дурницю? – Її погляд був гострим, як шабля. Ніколи досі не бачив Аделію такою.

– Ти сама мене до цього штовхала. Сама заговорила перша. Якби ти не хотіла – я б не залишився тут жодного разу.

Аделія повільно втягнула повітря носом. Пауза була схожа на затишшя перед грозою.

– Сама? А що ти? Де був ти? Це ти, зрештою, чоловік, хоч і молодший за мене. Ти міг відмовитися. Піти. Ще тоді, коли залишився вперше. У будь-який із інших днів. Я ніколи тебе не тримала. І то було б по-чоловічому.

Жінка підняла поділ сукні й пішла геть. Осип залишився посеред саду. Почекав, поки в будинку засвітиться, – думав, що жінці минеться і вона його перепросить. Але марно.

Десь за два дні якийсь просто одягнутий чоловік приніс йому гроші від Ольховських. А з ними – ледь теплий згорток – пахучі Аделині пироги. Як нагадування про те, що він втратив.

Зараз, через роки, він ненавидів себе за ту малодушність. Адже і справді міг піти з її дому з яблуком у кишені та назавжди залишитися добрим юним учителем двох збитошних Петрів. Але піддався. Так само і потім – міг піти до неї, просити зустрічей, вибачатись. Але піддався знову. Бо вона вирішила. А він сам навіть не спробував сказати вголос, чого хоче.

Тепер, вже поважний журналіст і редактор газети, Маковей сидів за робочим столом, жував пироги і запивав холодним чаєм. Кобилянська була сильною. Навіть зовсім не жіноче рукостискання давало зрозуміти, хто з них головний.

Сховавши горнята в шафу, розгорнув рукопис, який вона принесла. Пробігся очима. Твір був чудовим навіть з першого погляду. Трохи відредагувати – і можна видавати, хоча б навіть на шпальтах його газети. При наступній зустрічі треба обговорити це з Кобилянською. Вона не має бути проти.

Відень, 1895

Крихітна кімнатка, в якій квартирувала Августа вже кілька місяців, ніколи не асоціювалась у неї з домом. Дім Августи був десь у сонячному Кимпулунгу, де жила до повноліття. Чи в інтелігентних Чернівцях, куди переїхала потім. А тут, у Відні, – так, тимчасове пристановище.

Рік тому, коли вона вперше приїхала до тутешньої школи мистецтва – не тямила себе від щастя. Затишні вулички, самохідні машини, люди, що поважно проходжувалися, – все мало якийсь особливий смак модерну, що його досі вона відчувала тільки через картини відомих австрійських мистців.

Августу поселили у велику кімнату, де жили й інші дівчата-учениці її віку. І якщо їхала до Відня вона з чіткою впевненістю, що таки непогано малює, то тут її чекало розчарування – виявилося, її талант нічим не відрізняється від талантів усіх тутешніх студентів. Треба багато вчитися.

Те, що раніше приносило задоволення, стало тягарем: заняття від ранку до ночі, інколи від мольберту доводилося не відходити по кілька годин поспіль. Постійно голодна та сонна, дівчина не горіла бажанням до творчості.

Тепер, коли мала добрі успіхи у навчанні й трохи адаптувалася до тутешнього життя, стало трохи краще. Найперше – змогла винайняти кімнатку в старезному будинку з товстенними кам’яними стінами. Кімната була в цоколі, то ж тут завжди тягнуло сирістю, а з невеличкого вікна виднілися хіба що ноги поважних австрійських фройлен, що цілими днями сновигали туди-сюди вулицею.

У кімнатці було ліжко, стіл і шафа, дверцята якої ніяк не хотіли зачинятись. Але порівняно із минулорічним її побутом це вже було добре. Фарби, олівці, альбоми, мольберти Августа складала купою в кутку кімнати. Їжу готувала разом із ще кількома квартирантами на спільній великій кухні. Власне, раніше то була квартира небідної родини і займала два поверхи. Другий – зі світлими спальнями та салоном, а перший – для господарських потреб. Тут була кухня, кімнати для зберігання речей, кімната для прислуги. І тут жила Августа. Тільки-но починався день, як намагалася швидше вийти звідси на вулицю, інакше і сама б запліснявіла у цих стінах.

Десь двічі на тиждень витрачала кілька гелерів на букет дрібних квітів, які продавали на вулицях місцеві малі дівчатка. Ці квіти нагадували їй їхні, гірські, польові. Ставила букет у простеньку вазу, яка залишилася ще від господарів дому, і це було єдиною яскравою плямою в її кімнаті. Вранці, тільки розплющивши очі, Августа спершу примушувала себе подивитися на ті квіти, а вже потім – навколо. Вони нагадували їй про велику мету – повернутися до Чернівців мисткинею високого рівня, гідною спілкування в певних колах.

Цей ранок був трохи іншим, ніж багато попередніх. Августа, як зазвичай, почала день із милування квітами, але відразу кинула оком на лист, що лежав поруч. Щось неприємне стиснуло під грудьми. Отже, їй не наснилося.

Лист був від Ольги. Коротший, ніж завжди. Писаний навіть не в Ольжиній манері, тому і здивував. О, чого приховувати – Кобилянська часто писала їй про свої закоханості, але всі вони були такі далекі, такі нереальні, схожі на її художні твори. Августа ніколи не вірила в них. Ще з тієї давнішньої розповіді про конюха, яку Ольга так у деталях описувала у щоденнику. По тому Августа мала розмову з братами Кобилянської та достеменно знала, що ніякого Івана не було і не могло бути. Ольга збрехала. Але до тієї брехні Августа завжди ставилася поблажливо, або, може, й за неї Ольгу любила. В голові Кобилянської жив собі зовсім інший світ зі своїми людьми та подіями, і це було досить мило.

Але Осип Маковей, про якого подруга писала їй тепер, був дуже навіть живим і справжнім. Августа знала, що вони вже зустрічались і яке він враження справив на Кобилянську. Та і, власне, інакше не могло бути. Ольга ще, мабуть, до зустрічі з ним все вирішила. Раніше, коли Августа була поруч, вона могла хоч якось захистити найближчу подругу від власних фантазій.

Пригадалось, коли довелося вперше розлучатись із Ольгою надовго. Тоді здавалося, що назавжди. Як же Августа плакала, коли дізналася, що батька переводять у Чернівці!..

Того дня вона прийшла додому раніше. Разом із Софією Окуневською і Ольгою зібралися побути на околицях, дихати природою, пити свіже молоко й говорити про все на світі. Але погода зіпсувалася, звіявся вітер. Довелося залишити Ольгу в Софії вдома, бо та щось хотіла роздивитись у бібліотеці, а самій поспіхом іти додому, щоб не змокнути. Тільки зачинила за собою двері, як за вікном гримнуло і вперіщив дощ.

Тато сидів із книжкою на широкому бамбетлі, мами Августа не бачила, але чула її голос.

– То це вже вирішено, Йосифе?

– Остаточно. В Чернівцях потребують радника крайової управи. Я погодився.

– Не спитавши нас?

Мама говорила невпевнено, ніби боялася, що її сміливість може викликати батьків гнів.

– А про що питати? Хіба дурень би відмовився. Та й уяви, як то добре буде для доньки. Чернівці. Інтелігенція. Знайомства, можливості. – Батько встав і пішов у куток кімнати. Августа того не бачила, але здогадувалася, що зараз він підходить ззаду, обіймає маму і вже м’якшим голосом каже: – Винаймемо будинок, обживемося, тобі сподобається.

Мовчки зайшла до кімнати і пильно глянула на батьків. Усе було саме так, як вона уявляла: тато стояв позаду мами і, мабуть, іще секунду тому її обіймав, але, побачивши доньку, перелякано відсахнувся.

– То ми кудись їдемо? – сама не впізнавала власний голос.

– Ми переїздимо до Чернівців. – Тато говорив повільно, обережно, ніби ступав по краю скелі. – Я матиму хороший чин. А ти зможеш навчатися.

Дівчина кілька секунд стояла на місці. Її брови нахмурилися й утворили дві складки на лобі, погляд уперся в підлогу. Далі повільно обернулась і мовчки пішла в свою спальню.

Життя руйнувалося.

Вона не могла влаштувати шкандаль, плакати, кричати, тупати ногами – не дозволяло виховання. Натомість згорнулася калачиком у кутку кімнати і просиділа так кілька годин. Лише коли кінцівки розболілися від постійного напруження, помітила, що вже ніч, роздяглась і голою залізла під холодне простирадло.

На ранок, спухла від сліз, пішла до Ольги.

У будинку Кобилянських було на диво тихо. Зазвичай повна людей хата аж трясеться від руху і гулу. Ольга була вдома сама. Коли Августа зайшла в кімнату, її подруга грала якусь легку мелодію на фортепіано.

– А де всі? – на голос Кобилянська обернулась, але продовжувала грати.

– По господарству. А я захворіла трохи, то й лишилася в хаті. Посидиш зі мною?

– Ольго… – Августа вже сумнівалася, чи варто казати щось їй зараз, у час хвороби. – Ольго, я більше не житиму в Кимпулунзі.

– Це як? – музика різко обірвалася, Кобилянська розвернулася на стільці й здивовано дивилася на подругу знизу вгору. Августа простягнула їй обидві руки і та прийняла.

– Ми переїздимо до Чернівців.

– До Чернівців? – підскочила зі стільця Ольга. – До самих Чернівців?

– Татові там дають посаду.

– Чернівці… Та це… Та це прекрасно! – Кобилянська кинулась обіймати подругу. Її очі світилися справжнім захопленням. – Я така рада за тебе, така рада, – обціловувала Августу в щоки, – це ж такі можливості, такі люди!

Худі Ольжині руки висіли на шиї подруги щільним замком, а ноги, здавалося, самі по собі пританцьовували на місці. Августа відчувала, як та міцно стискає пальці на її шиї, й від цієї її сили кидало в дрижаки. Ольга пахла квітами. То й не дивно – в Кимпулунзі було де проходжуватися полями і навіть полежати у траві. Кобилянська притулилася до Августиної щоки і щебетала, щебетала, щебетала їй на вухо. Хотілося запустити долоню в тугу зачіску подруги, розплести коси, щоб вони впали на плечі, гладити по голові й казати: «Яка ж ти дурненька, Олю. Живеш у своїх фантазіях, щоденниках, книжках, а хто ж без мене захищатиме тебе від усього, що відбувається насправді? Хто ще зрозуміє твою дику вдачу, заплітатиме тобі в коси квіти під час прогулянок? Хто витиратиме твої сльози, коли допече суворий батько? Олю-Олю, на кого я тебе тут маю лишити?» Сльози стискали горло. Та вона ладна була відмовитися від усіх благ, які мало б дати їй велике місто, лиш би залишитися тут, біля своєї вірної подруги, лиш би, як і зараз, бачити її щодня, ходити разом у гори, лежати на вузькому Ольжиному ліжку обійнявшись і слухати її розповіді про те, яким буде її коханий чоловік, дім, діти.

– А я щодня писатиму тобі листи. Розказуватиму, що у нас тут і як, передаватиму новини, – не змовкала Ольга. – Я така щаслива за тебе, така щаслива!

Те солодке від обіймів і поцілунків, але гірке від перспективи розставання юнацьке прощання Августа не забуде ще багато років. Майже напам’ять знатиме всі Ольжині листи і вмітиме добре відрізняти, де в них правда, а де вигадка творчої душі. А від тих вигадок часом кров застигала у венах. Одного разу Ольга написала якомусь старому чоловікові, що вийде за нього заміж, аби той дав їй достойне життя і можливість навчатися. Вона, Августа, тоді проплакала цілу ніч. Навіть не плакала – гарчала, як поранений пес, і витискала з себе сльози, інакше вони б розірвали її зсередини. Відчай від того, що не може допомогти і хоч якось полегшити страждання Ольги від принизливої бідності, тиснув із усіх боків. Той старий чоловік від пропозиції шлюбу відмовивсь, але що було б, якби ні? Як би жила вона, Августа, знаючи, що її Ольги торкаються зморщені кістляві руки якогось багатого діда?

Але Чернівці неможливо було не полюбити. Найперше – за можливість навчатися. Всю себе Августа присвятила штудіюванню живопису – брала приватні уроки та багато малювала. Нових подруг тут майже не набула. Та й чи потребувала їх? Часом їздила до Ольги в гості, й тоді вже вони не могли набалакатись, хоч і листувалися дуже багато.

Найбільше Августу тішило, що в той же рік із Кимпулунгу поїхала до Львова Окуневська. Бо надто багато Софія займала часу в житті Кобилянської. Чотири роки, відтоді, коли її батько приїхав працювати до міста, Окуневська майже щодня бачилася з Ольгою. Познайомилися через Юліана, брата Кобилянської, що викладав Софії мовознавство. Дівчина ж просочилась у життя Ольги, як красива, але небезпечна ртуть. Заповнила собою весь вільний час, усі її думки. Так здавалось Августі.

Софія говорила українською, давала Кобилянській українських книжок і переконала спробувати писати рідною мовою. А Ольга і пристала. І байдуже, що Августа просила про це подругу ще мало не з дитячих літ. Була в цьому спілкуванні якась небезпека. Окуневська марила професією лікаря. Жінкам те було зась. Усього кілька десятків жінок в Австро-Угорщині тоді мали вищу освіту. Софія сіяла в голові Ольги думки про рівність між чоловіками і жінками, знайомила її з подругами, що сповідували такі ж ідеї. І Ольга губилась. Августа з жахом бачила, що її тендітна подруга розривається між своєю ніжною та романтичною натурою, що хоче любити, і думками про те, що вона може мати чоловічу силу та витримку. Залишити її в такій компанії – означало б дати можливість тим думкам перемогти. Сама вона, Августа, теж хотіла мати право навчатись, але її прагнення були не агресивні, не спрямовані на те, щоб прирівнятися до чоловіків у правах. Вона просто хотіла займатися тим, що добре вдавалося, – малювати. Можна було б усе життя пропрацювати вчителем мистецтва, навчати живпису тих, хто тільки бере пензель у руки, але Августа мала свій задум. Хто, як не вона, зможе намалювати до дрібниць життя простих людей? Хіба комусь те цікаво? А вона зможе. Навчиться, освоїть техніки і малюватиме простих людей. Тих, про яких Ольга пише у своїх творах. Кобилянська малюватиме їх словами, а вона, Кохановська, фарбами.

Софія Окуневська того ж року, що і Августа, поїхала навчатися до Львова. Ольга залишилася в Кимпулунзі і, хоч жалілась у листах на те, що її всі покинули, але то була для Августи гарантія безпеки для їхньої дружби.

Ті шість років, що довелося жити у Чернівцях без вірної подруги, мали б звести нанівець їхнє спілкування. Але хіба можна було дозволити собі втратити такий скарб?

А потім сталося головне – Ольга написала, що і сама переїздить до Чернівців! О, скільки то було радості! Августа не могла дочекатися, коли зможе бачити подругу щодня.

До Чернівців Ольга приїхала розгублена. Та й чи дивно – все життя прожити в первозданних і невинно-чистих горах і приїхати у велике місто.

Квартира, яку винайняли Кобилянські, була тісна і бідно обставлена. Вони і в Кимпулунзі не жили в розкоші, але там Ольга мала всю природу цього місця на те, щоб усамітнитись. А тут – тісну прохідну кімнатку, завжди повну людей.

Батько Августи намагався хоч якось покращити побут давніх друзів – домовився про добротний стіл для Ольги і якийсь запас продуктів на перший час.

Коли вперше прийшла до Ольги у її чернівецьку квартиру – серце стиснулося. Кобилянська ж, як завжди привітно, всміхалась:

– А бачиш, Августо, і я тепер тут. І я не залишилася припадати пилюкою в далекому від справжньої культури Кимпулунзі.

Усмішка її хоч і здавалась щирою, але мала в собі ноти якогось остраху. Хотілося по-материнськи обійняти подругу, покласти її голову собі на плече і довго-довго гладити ретельно зачесане волосся. Але що могла зробити вона, Августа, коли і її власне життя було далеке від розкоші? Хіба розважати Ольгу прогулянками та знайомити з поважним товариством. А ще – читати її твори та малювати до них ілюстрації.

Ольга, хоч і намагалася здаватись в очах інших сильною та рішучою, насправді була, як ніхто, беззахисною та довірливою. Доводилося пильно придивлятися до всіх нових людей у її колі, щоб не допустити близько того, хто міг би її образити. Була особлива насолода в тому, щоб захищати її від поганого.

Августин батько, що завжди добре ставився до родини Кобилянських, вже майже перед самою смертю виступив проти її з Ольгою спілкування. Сталося це після одного випадку, що насправді нібито нічого й не означав.

Того дня погода була мінливою – то парило так, наче земля варилась у великому казані, а то пускалася злива. Але що могло втримати двох молодих дівчат у літній вечір удома? Августа зайшла за Ольгою пообіді. Кобилянська саме прочитала щось із нових творів Франка і мала конче розказати про те подрузі. За розмовати не помітили, як дійшли до вузьких вуличок із низенькими будиночками. Майже село. І все б нічого – вони часто забредали на околиці Чернівців і з цікавістю заглядали на прості обійстя, – але раптом уперіщив дощ. Ні втекти, ні сховатися змоги не було. Августа мала з собою добротний плащ із грубої тканини, а Ольга була в самій лише літній сукні.

– Візьми, – простягнула плащ в одній руці, а іншою пригладила мокре волосся.

– А ти? Ти ж вимокнеш до нитки. – Ольга вагалася.

– Нічого мені не станеться. А тобі хворіти не можна. У вашій хаті ще тільки слабості й не вистачало.

Августа рішуче розгорнула плащ і вмостила на плечі Ольги. Та вже сама закинула капюшон на голову.

Додому було йти далеко, та й спочатку довелося проводжати Кобилянську. А коли стала на порозі хати, мокра, як хлющ, із плащем у руках, батько не витримав:

– Ольгу від дощу ховала?

– А кого ж.

– Сама чому не одягла?

– А що мені буде?

– Не менше, ніж їй.

– Та ти що, – всміхнулася кутиком губ, – я сильна і здорова, а Ольга – як травина – дмухнеш, то й похилиться. Її треба захищати.

Августа зажмурилась і пригадала, якою тендітною і маленькою сприймалася подруга весь час, що йшли під тим дощем. Дивилася на Ольгу крадькома, бачила, як холодні краплі з капюшона часом падали на її щоки. Десь у животі розливалося ледь вловиме тепло і хотілося стерти ті краплини з обличчя і поцілувати там, де вони щойно були.

Тато стояв просто перед Августою і дивився у вічі, наче щось у них шукав.

– Господи Боже, – прошепотів, – та вона тобі дорожча, ніж ти сама…

Батько розвернувся і пішов у хату, а Августа стояла на ґанку, поки з неї стікали патьоки дощової води. Чи була їй Ольга дорожча за саму себе? Хтозна. Ніколи про те не думала. Але з того дня батько часом ніби навмисне вигадував їй роботу саме на той час, коли та мала зустрічатися з Кобилянською.

Зараз, у сирій віденській квартирі, Августа почувалася майже так само, як тоді, під холодним літнім дощем. Вона майже фізично відчувала, як холодні краплі товаришування з Маковеєм б’ють Ользі у лице і розуміла, що мусить від них подругу захистити.

Лист на столі білів, як занадто різка у кімнаті пляма, і був передвісником цілком можливої поразки Августи у цій битві. Дівчина кинулася до столу і зім’яла піддатливий папір у щільну кулю. Далі збиралася кудись нею жбурнути, але стрималася. Дістала з-під ліжка важку коричневу валізу, з якою колись приїхала до Відня, розкрила і запхала зім’яту паперову кульку десь між інших дрібниць, які не мала наміру використовувати, але й викинути було шкода. Закрила валізу і штовхнула її далі під постіль.

Зрештою, а хіба їй має бути щось до того, з ким проводить час Ольга? Чи не краще, якщо вона і справді знайде собі доброго чоловіка, народить дітей, заведе господарство? Хто сказав, що від цього вона не буде щасливою?

Тут, у Відні, Августа бачила не одну емансипе. Такі були часи – лише у столиці Австро-Угорщини жінка мала доступ до сякої-такої освіти. Тому й їхали сюди зі всіх околиць. Тутешні фройлен одягалися на чоловічий манер, палили тютюн та носили пенсне. Августа не могла пригадати, чи хоча б одна з них видавалася щасливою. Стильною – так, сильною – так, незалежною – так. Але от чи щасливою?

Августа глянула на великий годинник у кутку кімнати. До початку занять мала ще добрі дві години. Одягла буденну сукню, зробила сяку-таку зачіску, приладнала на голову капелюшок і вийшла на вулицю.

По-осінньму прохолодний ранок війнув свіжістю. Августа зупинилася, щоб на повні груди вдихнути запах прохолодного сонного міста. Десь недалеко чувся цокіт копит коней чиєїсь брички.

Пригадалися коні в Кимпулунзі, яких так любила Ольга. Там голови їм прикрашали кольоровими китицями, і коли кінь ішов дорогою, ті китиці поважно похитувались, мов яскравий маятник.

Тут, у Відні, коні на вулицях зустрічалися все рідше. Частіше – самохідні автомобілі, що гуділи на кілька вулиць. Але, здається, цокіт копит по кам’яних дорогах у місті залишиться назавжди, хоч скільки б віків минуло.

Августа попрямувала до єдиної кав’ярні в її районі, що працювала так рано. Модна звичка починати ранок із популярного напою так і не вкорінилася за рік у її життя, але сьогодні відчувала, що має подумати над тим, що робити далі. А для цього потрібен був ясний мозок.

Худий офіціант із заспаним обличчям приніс горнятко кави і двоє мигдальних тістечок – справжню розкіш для Августиного шлунка. Дозволити собі таке могла не часто, тому спочатку злегка змочила губи у напої, далі набрала трохи кави в рот і перекóчувала рідину язиком, поки та остаточно не втратила смак. Так само робила і з наступним ковтком.

Їхати зараз додому Августа не могла – до вакацій було далеко, та й чим би вона зарадила Ользі в її новому коханні? Хіба б роздратувала. Після того, як Ольжину «Людину» надрукував журнал «Зоря», її добре приймали в поважних товариствах. А їй, Августі, до того треба було ще вчитись і вчитись. Проста малярка з Кимпулунгу не цікавила нікого. Хіба тих дівчат із Товариства руських жінок, що збиралися в Українському громадському домі й говорили про те, що вона має право бути знаменитою.

У будинку навпроти кав’ярні розчинился вікно. З нього виглянула молода дівчина, трохи старша за саму Августу. Дівчина кілька хвилин вдивлялась у кінець вулиці, ніби когось виглядала. І тільки коли десь із глибини кімнати прозвучав грубий чоловічий голос «Wo bist du lieb? Ich warte auf das Frühstück»[1], Августа зрозуміла, що ті кілька хвилин були для дівчини єдиним шансом на те, щоб побути на самоті й нахабно вхопити вранці красу порожньої вулиці.

Коли вже Августа доїдала печиво, з будинку вийшов добре вдягнутий чоловік зі стосом паперів під пахвою і стрімко рушив вулицею в напрямку центру міста. Йому вслід через вікно дивилася змучена дівчина з дитиною на руках. Чим більше віддалявся чоловік від дому, тим бадьорішою і легшою ставала його хода. Тим часом дівчина заходилася зачиняти вікно і, трохи вагаючись, вочевидь зі страху простудити дитину, залишила невелику шпарину в рамі. Через скло Августі здалося, що дівчина стала навіть меншою, ніж була. Чи видавалася вона щасливою в цьому майже ідилічному ранку? Навряд. Августа заплющила очі й уявила, як чоловік, котрий щойно вийшов із дверей будинку, з радістю заходить до якоїсь редакції чи аудиторії університету, де викладає, а його дружина повертається до пелюшок і хатнього гармидеру. Мине кілька годин – і вона виглядатиме чоловіка у цьому ж вікні з надією, що той принесе їй якусь звістку із зовнішнього світу. Тим часом готуватиме їсти, бавитиме дитину, наводитиме лад удома – робитиме все те, чого ніколи не видно. Чим не обслуга для мужчини? Однакові дні змінюватимуть один одного, жінка старітиме, а одного дня помре і не залишить по собі нічого, ніби й не жила.