Оля

– А дочекаються? – Юлько спробував силою відібрати букет. – Мені потрібніше.

– Не підходь. Я ці квіти засушу – і чекатимуть скільки треба.

Додому поверталися втомлені.

– Слухай, Августо, ти як думаєш, то правда? – біля самих воріт власного будинку Ольга раптом зупинилася.

– Що саме?

– Ну, що той, кому я подарую квітку, мене покохає?

– А мені як знати. Може. А що, є кому?

– Ну, може, і є. Не хочу про це говорити.

Ольга поцілувала подружку в щоку і побігла додому.

Августа ще кілька хвилин постояла біля воріт, а потім пішла. Душу розривало від почуттів: щастя від чудового дня і незрозумілої тривоги. Вдома сіла за малювання. Лише це заспокоювало.

Чернівці, 1895

Ольга йшла вулицею, притримуючи однією рукою поділ довгої незручної сукні, а іншою притискала стос паперів під рукою.

Бруківка під ногами після дощу була слизькою і потребувала особливої уваги. Осінь.

Ольга не любила ні мокрі вулиці, ні ось цей холодний вітер, що поривався зняти її капелюшка та насмішити всю вулицю, коли б вона за ним побігла. Та й чи побігла б? Певне, що просто провела б поглядом і пішла далі. Хоча така втрата була б помітною в її теперішньому матеріальному становищі.

Підвода з коричневим і лискучим конем проїхала зовсім поруч, у ніздрі вдарив неприємний запах, і жінка майже відчула, як колесо прокотилося так близько від подолу її сукні, що ще трохи – і зачепило б. Раптом зупинилася й оглянулася навколо. Наче від сну прокинулася. Вона – на вулиці Панській. Куди йде? Навіть не відразу знайшлась із відповіддю. Але згадала: в редакцію «Буковини», до Осипа.

Десь там зараз, поміж дубовими столами, у кімнаті, де пахне чорнилом і папером, він її чекає. Її Осип. Красивий, ставний. Може, навіть дивиться у вікно чи прислухається до стукоту коней по дорозі – бо ж не знає, що вона йде пішки.

Ольга струсонула головою: і що це з нею робиться? Нема, щоб просто йти до «Буковини» – то думається дурне.

З Осипом познайомилася тільки минулого тижня. До того він писав їй іще зі Львова. Ольга перечитувала ті листи і десь усередині навіть трохи насміхалась: як роками вона шукала, де б надрукувати нею написане, – то всі відводили очі. А коли її почали видавати німецькі журнали – якось враз і наші заметушилися.

Осінні черевики від незвички натерли ноги, і жінка мусила зупинитися біля якогось будинку, прихилитися до його стіни і трохи постояти.

– А ще вчора було літо, – вікно будинку відчинилось і з нього виглянула стара простоволоса жінка. Ольга від несподіванки відсахнулась, але не відповіла нічого. – Кажу, літо ще вчора було, малі мої босими ходили, – голосніше озвалася жінка, ніби подумала, що її погано чують. – Може, вам, пані, поміч яка треба?

– Ні, – знайшлась Ольга, – все добре, вдячна, – відповіла холодно і зробила кілька кроків далі.

– Пані, може, ви часом прислугу чи куховарку собі шукаєте? – крикнула вслід жіночка. – Бо моя донька має двох дітей годувати, а роботи нема. Скоро жебрати треба буде йти, бачу.

Ольга зупинилась і роздратовано потерла скроню. Чи то від погоди, чи від голосу дивної жінки починала боліти голова.

– Не шукаю, – різко кинула через плече, підхопила поділ сукні й швидко пішла далі. Мокра бруківка виляскувала під підборами.

– Та й не пані я ніяка, – то вже сама до себе.

Якось Осип написав їй листа. Мовляв, переїздить до Чернівців і просить милості зустрітись особисто. Ольга перечитала ті рядки кілька разів. Було в них щось незвичайне. Якась упевненість. Сила. Прихований зміст.

Навіть не відповівши йому, вона сіла писати Августі до Відня. Розказувала про те, як мало навіть серед інтелігенції в немалому місті чоловіків, які б її зацікавили. Щоб і розумний, і сильний, і красивий. Хіба надія, що Осип, новий редактор «Буковини», відомий іще зі Львова, буде таким, як треба.

І Ольга погодилася на зустріч. Про точну дату вони не домовлялися, то в трепетному чеканні минув цілий тиждень. Коли почула, як біля дверей будинку зупинилася підвода, – серце ледь не вилетіло з грудей.

Далі був його голос – приємний баритон, в’язкий, наче добрий кисіль, що готує мама.

Встала з-за столу, щоб його зустріти. Тільки-но двері в кімнату прочинились, як Ольга перша по-чоловічому простягла руку Осипу:

– Кобилянська, будьмо знайомі.

Чоловік зніяковів від несподіванки, але майже не подав знаку: прийняв простягнуту руку, злегка стиснув її у привітанні й відрекомендувався:

– Осип Маковей, ваш палкий прихильник.

В очах Ольги заграли бісики:

– Ви мали сказати, прихильник мого письма? Бо до мене самої чоловіки не надто уважні.

Осип не відразу знайшовся з відповіддю. Пройшовся повільно від стола до вікна і назад, аж потім підвів на жінку очі:

– Якщо ви таким чином, як властиво жінкам, випрошуєте похвалу, то я Вас розчарую: я не з тих чоловіків, котрі вміють сказати гарно. Хіба написати, коли не бачиш людини, – то так.

– То ви, пане Осипе, сором’язливий? – Ольга відверто розсміялась. Але майже відразу про це пошкодувала. І що на неї найшло? Жінка відчувала: всередині прокидається мале чортеня, як у дитинстві, і це дратувало.

Осип стиснув губи і потупив погляд у підлогу. За дверима почувся галас – мама командувала Ольжиними братами, поки ті заносили до кухні мішок із якимись крупами.

Гість скористався паузою, щоб роздивитися кімнату: невеличке прохідне приміщення, скромно обставлене, фарба на підлозі протерлася від часу. На столі – хаотично складений папір і чорнило, дверцята шафи – прочинені, схоже, через старі та провислі завіси. Було трохи соромно за те, що він побачив, але вже як є.

Шум за дверима стих, і довелося продовжувати розмову.

– І в таких умовах ви працюєте? – чоловік схопився за соломинку, щоб перевести тему.

– Так, доводиться. – Ольга почервоніла. – Думали, письменниці живуть у розкоші? – в голосі почулися холодні нотки злості.

– Перепрошую, якщо образив. – Осип підійшов ближче і, не підводячи очей, торкнувся руки жінки трохи вище зап’ястя.

Від несподіванки Ольга стрепенулась. Але такий незвичний жест у ту ж мить зняв усе її напруження. Ольга почувалася страшенно втомленою.

– Давайте сядемо, – запропонувала гостю і, не чекаючи його відповіді, просто знесилено впала на стілець. Чоловік кілька разів переступив з ноги на ногу і сів на стілець по інший бік стола. – Ви ж до мене у справі?

– І так, і ні. Спершу я, звісно, хочу просити у вас дозволу бачити ваші нові тексти руською. Якщо все буде добре, то друкуватимемо. Але є й друге, – Осип опустив очі, – не таке важливе. Я хотів на власні очі побачити жінку, письмом якої захоплююся.

Ольга рвучко встала. Від різкого руху стіл похитнувсь і, якби жінка не відреагувала вчасно, то чорнильниця б перевернулась і залила все, що було близько. Інцидент звів градус розмови на нуль, й обличчям обох пролетіли посмішки.

– І як? Я не розчарувала? – Ольга підійшла до вікна й удала, що дивиться на вулицю.

– Розчарували. Ви надто молода для світила літератури.

Жінка відчула, що Осип теж устав і підійшов до неї. Спина вкрилася гусячою шкірою. Він говорив, а Ольга відчувала його подих десь між своєю шиєю та потилицею. Обличчя і постава добре відбивалась у склі. Можна було пильно його роздивитися, чого не зробиш відкрито. Блакитні глибокі очі, високе чоло, золотаве, ледь хвилясте волосся. Воно так дисонувало з її власним, чорним, стягнутим у пучечок. Ольга відчула себе як ніколи худою і гострою – ніс, вилиці, навіть худющі довжелезні від гри на фортепіано пальці – все це було таким бридким на тлі м’яких рис обличчя та форм тіла мужчини поруч.

– Я читав ваші твори, і переконаний, що вони мають виходити руською для нашого читача. В них стільки живого, того, що є в кожного з нас. Ніби ви от так просто підглянули в наші села та будинки. То зовсім інша література, ніж була до цього. Така, яку схочуть люди, – від інтелігента до селянина. Я впевнений.

Кожне слово відбивалося в свідомості Ольги, як удар у великий бубон, і приємно резонувало. Потім вона навіть не могла добре пригадати, що ще казав Осип. Хіба що пообіцяла вже днями прийти до нього зі своїми творами в газету і на прощання чомусь не подала йому звично руки, а просто ледь помітно помахала.

Тільки-но Осип пішов, як Ольга сіла писати Августі. Руки зрадливо тремтіли, і літери виходили кривими, ніби розбігалися по сторінці: «Августо, рідненька моя, то він. То нарешті він. Той чоловік, за яким я буду почуватися щасливо. З яким мені буде цікаво і добре».

І ось, зараз, вона йде до нього у редакцію вулицею, яку знає, як свої п’ять пальців, але чомусь усе навколо здається їй новим. Але найдивніше – навіть не у тому всьому, що вона бачить, а десь усередині – тепле і трохи колюче відчуття, що наповнює всю аж до кінчиків волосся.

І що такого особливого в цьому чоловікові? Важко сказати, чи він красивий. Симпатичний та ставний – так. А чи є в ньому якась особлива краса? Хто знає…

Ольга притисла стос паперів під рукою, щоб узятися двома долонями за масивну ручку дверей редакції і всім тілом навалилася на них, аби відчинити. Двері піддалися. В ніздрі вдарив задушливий запах чорнила, фарби та газет.

До Осипа треба було підніматися на другий поверх. Ольга йшла рипучими дерев’яними сходами і роззиралася навколо. Цокіт друкарських машинок спочатку дратував, але вже за кілька хвилин до нього звиклося. Поки піднімалася нагору – повз неї проходили люди. Лише дехто з них на кілька хвилин затримував погляд на обличчі Ольги, ніби пригадуючи, звідки її знає, але здебільшого всі дивилися повз неї, наче її не було тут узагалі.

Осип стояв біля вікна свого невеличкого кабінету з паперами в руках, повернутий боком до вхідних дверей. Було б дурницею зайти відразу і не скористатися шансом розгледіти його, поки не помічає. Чоловік не дивився у написане, а розглядав щось за склом. Світло падало саме на його обличчя, й Ользі здавалося, що вона бачить кожну складку біля його очей. Раптом Осип наче відчув її погляд і якось смішно, навіть по-дитячому потер долонею око під окулярами саме там, де вона щойно дивилася.

Зараз він повернеться й її буде викрито – чекати більше не можна. Ольга несміливо постукала.

– Це Ви, Олю? – голос Осипа звучав розгублено, так, наче вона застала його за якоюсь таємною справою. Його очі бігали, а пальці стиснули папір у руках так сильно, що той зім’явся.

– Перепрошую, що без попередження, – знітилася гостя.

– Що ви, що ви, навіть не думайте вибачатись! Я чекав на вас із тієї самої хвилини, коли вийшов з вашого дому. – Чоловік поклав папери на стіл і відсунув стілець для гості. – Сідайте. Я маю добрий чай, якщо ваша ласка буде його скуштувати, то я пошлю когось у сусідній будинок за гарячою водою. Ви не проти?

– Можна? – Жінка оглянула кабінет Осипа, знайшла, куди покласти стос своїх записів і сіла на стілець. Осип на кілька хвилин вийшов, аби розпорядитися стосовно чаю. Ольга погладила вказівним пальцем клавіші на друкарській машинці, що стояла на краю стола. Гладенькі та приємні на дотик вони, здавалося, зберігали тепло рук господаря. Поряд лежало письмове приладдя – навіть у редакції такої знаної газети багато чого писалося від руки. Ольга пройшлася пальцем по випуклому візерунку чорнильниці, зробленої з якогось металу.

– То здебільшого для листів. – Осип стояв за її спиною і, схоже, вже давненько.

– Перепрошую. Мені завжди цікаве письмове приладдя. Вважаю такі речі дуже особистими.

– І то правда. Не тільки для письменників. Знаєте, кожна наша думка – то всього лише хмарка, що літає десь над головою. А коли за неї береться перо – тоді та думка і народжується по-справжньому.

– Знаю, що ви, Осипе, теж пишете, і непогано.

– Не смішіть мене, – чоловік закинув голову назад і закрутив у різні боки. – Мені з вами не зрівнятися.

– Та навіщо комусь із кимось рівнятись? – Ольга підвелась і підійшла до вікна. – Ви – самі по собі, і я – сама по собі. Чула про вас у літературному товаристві, говорять досить хороше. Сама, зізнаюся, ще не читала – нема часу за письмом. – Жінка кинула погляд на стос паперів, що їх тримала в руках. – Я вам свою повість принесла. Якщо зацікавить – буду рада почути думку.

– О, чудово, я навіть не сподівався на такі новини! – Чоловік схопив зі стола рукопис і жадібно впився в нього очима. Серце Ольги вилітало з грудей. Вона навчилася терпляче ставитися до критики, але зараз чомусь хотіла чути лише хороше. Та Маковей із компліментами не поспішав. Він відклав папери і вийшов із кабінету. Повернувся з двома великими горнятами в руках. Пахло травами.

– Чай ледь не охолов. Я просив нас не турбувати, то ніхто й не наважився нагадати мені про напій. Я не часто чаюю в кабінеті. То ще львівська звичка. Тут до такого не привчені. – Маковей відчинив шафку в кутку кімнати і витягнув звідти якийсь клунок. Поставив на стіл і розгорнув із повощеного паперу кілька невеличких пиріжків. У кімнаті запахло їжею, і від цього запаху в Ольги чомусь знову почала боліти голова. – Пригощайтеся, жінка, в якої я квартирую, пече відмінно. Сьогодні – з в’яленими сливами. Скуштуйте.

Ольга залишалася стояти біля вікна. Вона почувалася невдовленою через те, що чоловік не сказав жодного слова про її рукопис. Звісно, він не встиг його прочитати, але ж міг хоч би словечком обмовитися. На душі неприємно зашкребло.

– Знаєте, Олю, вам треба більше відпочивати.

Від цього «Олю» жінку пересмикнуло. Ніхто її так не називав тепер, а надто не очікувала такого від цього майже незнайомого чоловіка.

Маковей підійшов зовсім близько і поклав руку на її плече. Такий жест був дуже недоречний для людей, що майже не знають одне одного, і Ольга відверто розгубилася. Тепло долоні Осипа відчувалося навіть через цупку тканину сукні. Щось приємне і незвичне розлилось її тілом.

– Те, що я про вас чув, дозволяє зробити висновок про вашу неабияку силу духу, але в першу чергу ви – жінка. Хай навіть і дуже талановита. Ви маєте втомлений вигляд, і мені, як і будь-якому чоловікові, думається лише про те, як було б добре, коли б замість блідості на ваших щоках красувався здоровий рум’янець. Може, вам варто поїхати в село на якийсь час? Я за вас хвилююся.

– В село? То ви з тих, хто б відправив жінку до корів, дітей і поля?

– Ні в якому разі! Не хотів вас образити. Ви, звісно, гідні того, щоб бути на одному рівні з інтелігентними мужами сучасності. Але мені хочеться потурбуватися про вас, як про малу дитину. Самого дивують такі думки. Забудьте про них, благаю.

Ольга слухала його голос і майже фізично відчувала, як розсипається на піщинки. Ще вчора вона б плюнула чоловікові межи очі за натяк на її фізичну слабкість, але тут і зараз їй хотілось піддатися силі цього чоловіка, прийняти його турботу, бути просто жінкою, без регалій і заявок на популярність. Чомусь пригадалося нічне жахіття, яке в дитинстві снилося кілька разів поспіль. Начебто вона лежить на постелі, а до неї наближається вбивця і хоче її задушити. Ольга пробує поворухнутися чи закричати, але тіло не слухається, голос пропав. Її загибель неминуча. Зараз почувається, як у тому сні – дивна слабкість забирає здатність пручатися.

– Мені треба йти, почаюємо в інший день, – різко повернулася до дверей жінка і, залишивши здивованого Маковея в кабінеті, вийшла геть. До цієї слабкості ще треба звикнути.

На вулиці в Ольги запаморочилося в голові, до горла підступила нудота. Голова починала боліти дужче і дужче. Кожен крок відгукувався новою хвилею болю. Коли до її будинку на Рошівській залишалося кількасот метрів, стало зовсім зле. Довелося сісти просто на ґанок якоїсь старої хати і перечекати кілька хвилин. Аж коли повернулася додому, побачила натерті до крові черевиками ноги та відчула неприродну втому.

«Хіба може хтось із тутешніх стати мені кращою партією, ніж Осип, – думалося перед сном. – Він досконалий. Схоже, пройде трохи часу і я закохаюсь у цього чоловіка, як дурна сільська дівка. І нікуди від того не дітися».

Тієї ночі Ользі снилися гори. Ніби вона дереться на вершину, а та все віддаляється. Каміння зривається з-під ніг і з гуркотом летить униз. Ользі страшно. Вона тримається за невеличкий виступ скелі і шукає поглядом вершину.

* * *

Осип дивився на двоє повних горнят із чаєм, що давно охолов. Дивна жінка – ця Кобилянська. Він не такою її уявляв. Коли вперше трапив до рук її твір – вчитувавсь у кожне слово, аж дух перехоплювало. Ніколи не думав, що жінка може так писати. Ні, він не з тих, хто вважає чоловіків розумнішими і вищими. Ні в якому разі. Але була в текстах Кобилянської якась невловима сила, якась чоловічість, рішучість, стійкість.

Ще коли тільки прийняв пропозицію переїхати до Чернівців, вирішив неодмінно її побачити, познайомитися. Нащо йому те було потрібно? Хотів би сказати самому собі, що тільки заради того, щоб краще пізнати її творчість, але ні. Було цікаво, звідки ж іде ця мужність і впевненість, якою світяться Ольжині тексти. Може, тому, що йому самому бракувало отих чоловічих рис. Мало не щодня картав себе за якусь надмірну м’якість.

Надкусив уже трохи підвітрений пиріг зі сливами і запив холодним чаєм.

Згадалось, як щоранку в Яворові тато збирав його до школи. Хоч сам працював від світання, але коли Осип мав виходити з дому, майже завжди проводжав за ворота. Осипу те не подобалося, та й хлопці насміхались. Але терпів, не вмів батькові перечити. Намагався вийти з дому якнайраніше, щоб уникнути цих незвичайних проводів. Якось не заведено було в їхніх колах аж так опікувати дітей. Батьки мусили працювати, малі – вчитися або допомагати по господарству. Але в його родині все було інакше.

Тато був кушніром і тяжко працював на землі. Він, Осип, теж любив землю і, може, з більшою охотою б порпався з насінням, ніж сидів у школі, але батько навіть думати про таке заборонив. І з раннього дитинства Осип поніс на плечах нелегкий вантаж – став надією всієї родини на краще життя.

Однолітки його не любили. Може, якби тоді, в дитинстві, він прямо сказав татові, що не потребує науки чи оцих щоденних проводів – то все було б інакше. Але хіба на таке наважишся?

Перші свої вірші він довго ховав від людей. За них навіть було соромно. Не тому, що погані, а тому що не знав, чи личить хлопцеві писати поезію. Вже у Львові, в гімназії, де його оточували такі ж, як він, – спраглі до знань (а жага ця з’явилася раптово і росла кожен день), зізнався сам собі, що буде літератором.

Перший надрукований вірш зі студентської газети став для батька знаком – його дитина пішла вірним шляхом. Тато плакав і поклав ту газету до скрині, щоб далі по кілька разів на рік додавати до неї нові й нові публікації.

Родина їхня жила незаможно. Мама, розумна жінка, що вільно читала німецькою, не цуралася ніякої роботи по господарству. Поки росли молодші брати, тато мусив усе тягнути сам, а далі дочекався сякої-такої помочі.

Мама на свята пекла пухкі пироги з ягодами. Коли Осип уперше приїхав зі Львова на канікули додому, зачув запах тих пирогів іще з сусідньої вулиці. Їв і не міг наїстися. Мама стояла поруч і гладила по голові. Питала, як живеться у гімназії, чи ніхто не ображає. Як малу дитину питала. А тато не зводив очей, дивився, як на ікону. І стільки гордості було в тому погляді.

І в ту мить так огидно йому стало від своєї слабкості, аж стряс плечима. Жодного слова не сказав про те, скільки разів плакав від голоду на твердих гімназійних ліжках і згадував оці її пироги, як найбільше щастя. Не сказав, скільки разів хотів кинути все і пішки йти до Яворова, до мами з татом, сіяти зерно, вирощувати городину й їсти, їсти, їсти…

До Львова після тих канікул повернувся іншим: мусив покладатися лише на себе. Передусім заходився шукати підробіток. Міщан, які хотіли своїм дітям кращої долі та прагнули дати їм освіту, на той час у Львові вистачало. Тому репетитором улаштувався легко. Щоправда, через вік і недосвідченість йому платили вкрай мало – доводилося брати стільки занять, скільки міг витримати. І поміж тим знаходити час на власне навчання.

Серед його учнів було два збитошні хлопці Ольховські, що жили з батьками у великому будинку неподалік гімназії. Обох звали Петрами, і це завжди дивувало Осипа. Виявилося, так захотів їхній батько, небідний купець, вже немолодий, теж Петро. Обидва сини мали називатися на його честь – і крапка. Здібностей до мов хлопці не мали ніяких, як і до навчання взагалі, але їхня мама так хотіла зробити з них учених людей, що мусили відкладати всі розваги на потім і приймати репетиторів, які змінювали один одного.

Маму хлопців звали Аделія. Жінка носила довгі сукні з важких тканин і часто спостерігала за уроками Осипа з кутка величезної зали, де йому і хлопцям виділили місце для занять.

Будинок був досить великим – мав два поверхи, вікна, оздоблені ліпниною, меблі з доброго дерева. Осип, проте, робив висновок, що попри показові розкоші, родина не надто багата, бо інакше вони найняли б собі поважнішого вчителя.

Хоча хлопці були молодші за нього самого всього на кілька років, проте слухали Осипа й намагалися виконувати всі його завдання. Спонукала до цього аж ніяк не жага до знань, скоріше страх перед мамою. Він бачив, як Петри щоразу ловили її погляд, коли заходила до кімнати, наче намагалися зрозуміти, з чим мати прийшла.

Розмовляти з господарями дому таким, як він, не було звичаю, тож молодий чоловік ретельно виконував те, що йому належало, кланявся і йшов. Але одного разу вже за дверима почув голос Аделії:

– Затримайтеся на хвильку. Маю дещо сказати.

Про що жінка говоритиме – годі було здогадатись. Аделія поглядом вказала на хвіртку до невеличкого садка біля самого будинку, і обоє пішли туди. Починалась осінь. Листя пожовкло, але ще не опало.

– Якби я не мав проблем із зором і міг собі дозволити купити мольберт і фарби, – я б намалював ваш сад зараз же! – Осип захоплено роззирався навколо. Дерева в саду були невеличкі – схоже, садили їх не пізніше, ніж років десять тому. Поміж звичних для Львова плодових дерев впадали у вічі декоративні червонолистяні клени. Їхній колір був настільки насиченим і глибоким, що, здавалось, аж різав очі.

Жінка здивовано глянула на Осипа:

– Ти… Ви малюєте?

– Колись трохи малював. Тóму треба вчитись, а я не маю ні грошей, ні часу.

– А я вчилася. Щоправда, відколи хлопці народились один за одним, за пензель не бралася. Зате сад цей посадила. Чоловік не перечив – він зайнятий своїм, постійно десь їздить. А я тут, удома, з дітьми. Хоч якась розвага. Та й кому те малювання треба?

– Хіба вам самій.

– Мені? – Жінка уповільнила крок. – Не знаю, чи і мені самій треба. То смішно – сидіти вдома з дітьми і малювати замість того, щоб слідкувати за господарством. Я і читаю крадькома від чоловіка, він зазвичай жартує, що жінка і наука – як свиня і вельон.

Аделія широко всміхнулась і підняла поділ сукні, щоб не змітати ним опале листя з доріжки.

– То ви і німецьку знаєте?

– Знаю. Точніше, говорю погано, а от читаю і перекладаю – досить добре. Щоправда, це мені зараз у нагоді не стане. Не до того.

Аделія запросила Осипа сісти на масивну дерев’яну лаву з кованими поручнями. Жінка нагадувала йому маму.

– Хочете яблук? – В її руках звідкись з’явилося кілька стиглих антонівок.

У такій ситуації вчителю пасувало би відмовитись, але яблука пахли так, що котилася слина. Осип простягнув руку, а в животі по-зрадницьки забурчало.

Аделія різко підвелася:

– Та ви голодний! А я займаю вас своїми балачками. Перепрошую, вас, мабуть, вже чекає вечеря.

– О, не переймайтеся, схоже, моя вечеря сьогодні – то ваші яблука. – Жартувати над самим собою – то було в його стилі.

Жінка спохмурніла.

– Зачекайте тут. Я повернуся за хвилю. Не йдіть нікуди.

Вона швидким кроком пішла у будинок, не оглядаючись. Повернулася за кілька хвилин із якимось згортком.

– Це вам, пригощайтесь.

У згортку були ще теплі пироги з яблуками. Осип добре пам’ятав, як без вагань накинувся на них просто там, у садку. Він їв, а Аделія розгублено стояла поруч.

По всьому жінка майже невідчутно торкнулася його плеча рукою:

– Наступного разу я спечу горіховий штрудель.

З того часу тричі на тиждень після занять із Петрами Осип їв із її рук. Він міг би відмовитися, віджартуватися, зрештою, перетерпіти свій голод і послати до дідька потреби в силі організму, що ріс. Але він любив ті хвилини навіть не за їжу, якої йому ще багато років завжди буде мало, а за приємне відчуття майже материнського захисту. Турбота Аделії була тим острівцем, де його виснажена і ще дуже юна душа могла відпочити й поніжитися.

Коли було тепло, проводили час у саду, а взимку – у невеликій прибудові, де розпалювали піч.

Аделія любила гладити його по голові і перебирати попелясте волосся пальцями. В ті хвилини Осипу хотілося спати. Згорнутися калачиком і заснути просто тут, під вишнею, як це часом роблять обидва Петри.