П’ятеро шукачів пригод у фургонах

– Усе це так хвилююче, – сказала Енн, дивлячись, як Джуліан кладе пляшки з імбирним пивом до багажного контейнера. – Я досі не можу повірити, що ми справді їдемо завтра.

Але це була правда. Наступного дня Доббі й Троттера мали відвести до фургонів і запрягти. «Їх це теж зворушить», – подумала Енн.

Тіммі не міг утнути, з якого приводу всі так радіють, але, звичайно, брав у всьому участь і безперервно вихляв хвостом. Він уважно обстежив фургони, принюхався до одного килимка з приємним запахом і ліг на нього. Нібито сказав: «Це моє місце. Якщо ви кудись поїдете в цих будиночках на колесах, то це буде мій куточок».

– Джорджо, ми їдемо у червоному фургоні, а хлопці – в зеленому. Їм однаково, а я люблю червоний. Еге ж здорово спати на таких ліжках? Вони здаються цілком комфортабельними.

Нарешті настав ранок, і молочар привів свого чорного возового коника Троттера, а Джуліан привів з пасовиська Доббі. Коні обнюхалися, і Доббі приязно по-конячому сказав: «Фррр!»

– Вони подружилися! Дивіться, як вони труться носами! – раділа Енн. – Троттере, ти повезеш мій фургон!

Коні сумирно стояли, доки їх запрягали. Лише Доббі пару раз смикнув головою, ніби йому кортіло вже рушати, і копитнув землю.

– Ой, Доббі, мені теж кортить, – сказала Енн. – А тобі, Діку? А тобі, Джуліане?

– Атож, – усміхнувся Дік. – Ось тут, Доббі, стій! Джуліане, будемо візникувати по черзі?

– Наш фургон я візникуватиму сама, – рішучо заявила Джорджа. – Енн не тямить на цьому, хіба що іноді дам їй потримати віжки. І взагалі, візникування – чоловіча справа.

– Але ж ти дівчина, здається! – обурилася Енн. – Ти не чоловік і навіть не хлопець!

Джорджа сердито зиркнула на неї. Вона завжди хотіла бути хлопцем і вважала себе хлопцем. Тому й не любила, коли їй нагадували, що вона лише дівчина. Але в такий піднесений ранок навіть Джорджа не могла довго сердитися. Вона теж скоро почала пустувати, реготати і разом з усіма вигукувати:

– Ми готові! Ми давно готові!

– Їдьмо вже! Коли вже час рушати, він, дурень, пішов додому.

– Він пішов по кексики, які вранці спекла нам куховарка. У нашій комірчині повно харчів. А я вже голодний.

– Джуліан, нарешті! Поквапся. Бо поїдемо без тебе. До побачення, мамуню! Ми щодня надсилатимемо тобі по листівці, присягаємось.

Джуліан заліз на передок зеленого фургона і вйокнув:

– Вйо, Доббі! Рушаймо! До побачення, мамо!

Дік сів поруч із ним і усміхався по самі вуха. Фургони поїхали під’їзною дорогою. Джорджа натягла віжки, і Троттер рушив слідом за першим фургоном. Енн, яка сиділа поруч із Джорджею, замахала на прощання руками:

– До побачення, мамо! Нарешті починається нова пригода! Ура! Гей-гей! Ура!

Розділ 4

Нарешті рушили!

Фургони поволі їхали широким шляхом. На радощах Джуліан виспівував на все горло, а інші приспівували. Тіммі збуджено гавкав. Він умостився з одного боку Джорджі, Енн – з іншого. Джорджі стало затісно, але такі дрібниці на неї не впливали.

Доббі тягнув потихеньку, насолоджуючись сонцем і леготом, який ворушив йому гриву. Трохи позаду крокував Троттер. Його дуже зацікавив Тіммі, і він щоразу повертав голову, коли той гавкав або зістрибував з фургона, аби побігати. Подорожувати з двома кіньми й собакою – сама приємність.

Було домовлено, що компанія їде в гори, де вони сподівалися знайти табір циркачів. Джуліан позначив табір на мапі. Він вважав, що не помилився, бо там у долині й озеро було на підгір’ї.

– Бачите? – показав він друзям на мапі. – Це озеро Мерран. Закладаюсь, що табір циркачів десь поруч. Тут дуже зручно для їхніх тварин, табір нікому не заважає, вдосталь води для тварин і людей, і, напевно, неподалік є ферми, де можна купити їжу.

– Нам і самим ще слід знайти фермера, – сказав Дік, – який дозволить нам таборувати на своєму полі. Добре, що в нас є той путівничок з адресами ферм.

Енн розмріялася про те, що буде увечері, коли вони затаборують, приготують вечерю, помріють біля багаття, підуть спати у ліжка у фургонах. Їй було навіть важко вибрати, що краще – ось так котитися путівцями чи готуватися до сну у фургоні. Справді ці канікули в них – найкращі.

– Ти теж так думаєш? – запитала вона Джорджу, коли вони вільніше вмостилися на передку, бо Тіммі зістрибнув на дорогу і дрібцював поруч із фургоном. – Досі нам на канікулах не бракувало цікавих пригод. Але я хотіла б, аби цього року канікули пройшли спокійніше.

– А я люблю пригоди, – сказала Джорджа, натягла віжки й пустила Троттера чвалом. – Я не проти них. Але, на жаль, схоже, цього разу обійдеться без пригод.

О пів на першу вирішили зупинитись, бо всі зголодніли. Доббі й Троттер подалися до канави, біля якої росла висока соковита трава, й почали з охотою пастися.

Діти влаштувалися на осонні, на придорожньому насипі, де й спожили їжу і питво. Енн подивилася на Джорджу:

– У тебе в житті не було стільки веснянок, скільки цього літа.

– Мені байдуже, – сказала Джорджа, котра не переймалася своїм зовнішнім виглядом, її дратували власні кучерики, що видавали в ній дівчину. – Передай-но мені сендвічі з помідорами, Енн. Схоже, як ми щоразу будемо такі голодні, доведеться на кожній фермі, повз яку ми проїжджатимемо, купувати яйця, бекон, масло й молоко!

І знову вирушили в путь. Була черга Діка візникувати, а Джуліан пішов пішки, розминаючи ноги. Джорджа і не збиралася передавати віжки Енн, яка до того ж почала куняти, і лишатись їй на передку було небезпечно.

– Якщо я заплющу очі й засну, то впаду, – сказала вона. – Ліпше піду я всередину й посплю.

І залишила Джорджу саму. У фургоні було прохолодно, бо фіранки були запнуті й берегли свіжість. Енн обрала собі ліжко й лягла. Заплющила очі. Фургон гуркотів потихеньку, і дівчинка заснула.

Джуліан зазирнув у фургон і усміхнувся. Тіммі теж прийшов подивитися, але Джуліан не дозволив йому ввійти й розбудити Енн, лизнувши її в щоку.

– Ходімо зі мною, Тіме, – сказав він. – Ти щось розтовстів. Треба більше бігати.

– Нічого він не розтовстів! – обурилася Джорджа. – Він у чудовій формі. Не слухай його, Тіммі.

– Гав! – відповів пес і задріботів за Джуліаном.

Попри невелику швидкість, за день фургони подолали чималу відстань. Джуліан добре читав мапу. Однак Енн дуже засмутилася через те, що до вечора до гір вони так і не доїхали.

– Ой леле, до них іще досить багато миль, – сказав Джуліан. – Ми днів чотири-п’ять будемо в дорозі, дурненька. Так, друзі, дивіться, де з’явиться ферма. Вона десь поруч має бути, і спитаємо дозволу заночувати.

– Он вона, – мовила Джорджа через кілька хвилин.

Вона вказала на будівлю з червоним дахом, на вкриті мохом сараї, які осявало призахідне сонце. Поруч із ними сокотали кури, а від брами на проїжджих видивлялися одна чи дві собаки.

– Так, це вона, – промовив Джуліан, звіряючись із мапою. – Ферма Лонґмена. Поруч має бути потічок. Оно він, у полі. Було б чудово одержати дозвіл і зупинитися тут.

Джуліан пішов на ферму, аби поговорити з фермером, а з ним пішла й Енн, щоб домовитися про яйця. Господаря не було, а господині рославий і ввічливий Джуліан сподобався, і вона дозволила ночувати в полі біля потічка.

– Упевнена, що сміття ви не порозкидаєте й не будете ганяти нашу худобу, – сказала вона. – Не залишатимете браму відчиненою, як деякі невиховані туристи. А ось і те, про що вам ішлося, панночко, – свіжі яйця. Можете собі взяти кілька і назбирайте слив із того дерева собі на вечерю!

У комірчині для харчів у фургоні був бекон, і Енн сказала, що приготує всім смажений бекон з яйцями. Вона дуже пишалася, що зможе це зробити. В останні дні перед від’їздом Енн брала кулінарні уроки у куховарки, і тепер їй кортіло продемонструвати своє вміння.

Джуліан сказав, що надто спекотно готувати у фургоні, і розклав гарне багаття у полі. Дік випряг коней, і ті подалися до потічка, де вони, насолоджуючись, стояли по коліно у прохолодній воді. Троттер терся носом об Доббі, а тоді спробував тицьнутись носом у Тіма, який прибіг до потічка попити.

– Ач як чудово пахне бекон, – звернулася Енн до Джорджі, яка приносила тарілки й кухлі з червоного фургона. – Давай поп’ємо імбирного лимонаду. В мене страшна спрага. Дивіться, як я розбиваю яйце об край філіжанки, щоб відокремити білок від жовтка, і як я смажу.

Хрясь! Яйце розбилося об край філіжанки, але його вміст, на жаль, витік не у філіжанку, а назовні. Енн почервоніла, а друзі зайшлися сміхом.

Тіммі мовчки підійшов і злизав яйце з трави. Він швидко зорієнтувався.

– З тебе гарна смітничка, Тіммі, – сказала Енн. – Ти у нас будеш прибиральницею. Ось тобі ще шматочок бекону. Лови!

Енн прекрасно підсмажила яєчню з беконом. Друзі нахвалювали її, навіть Джорджа, і все геть чисто з’їли, а потім рештки жиру на тарілці промокнули шматочками хліба, щоб менше було мити.

– Як гадаєш, Тіммі більше до вподоби підсмажені собачі галети чи холодні? – раптом спитала Енн. – Смажені смачніші. Тіммі, либонь, теж так думає.

– Не треба, – зауважила Джорджа. – Його знудить.

– Звідки ти знаєш? – сказала Енн. – Тобі це не відомо.

– Я завжди знаю, що Тіммі любить, а що – ні, – відповіла Джорджа. – Він смажене не їстиме. Діку, передай сливи. Вони просто супер.

Діти довго сиділи біля багаття, а тоді нарешті Джуліан сказав, що вже час спати. Ніхто не заперечував, бо всі хотіли випробувати зручні ліжка.

– Мені вмиватися в потічку чи в рукомийниці, де я мила посуд? – поцікавилася Енн. – Не знаю, де краще.

– У потічку води більше, – відповів Джуліан. – І поквапся, бо я хочу замкнути двері фургона для надійності.

– Замкнути двері? – обурилася Джорджа. – Отакої! Ніхто мене не замикатиме! А раптом я схочу пройтися місячної ночі абощо…

– А якщо якийсь волоцюга… – почав Джуліан, але Джорджа його зневажливо урвала:

– Не забувай про Тіммі. Ти чудово знаєш, що він чужого ніколи не підпустить до нас і не дасть залізти всередину. Жодних замикань, Джуліане. Тіммі кращий за будь-який замок.

– Гаразд, ти маєш рацію, – погодився Джуліан. – Заспокойся. Гуляй досхочу під місяцем. Тільки сьогодні місяця не буде. Я шалено хочу спати.

Діти помилися в потічку й порозходились по своїх фургонах. Усі пороздягались і повкладались у привітні ліжка. Ліжка були застелені простирадлом, зверху – ковдра, а на підлозі – килимок. Але спекотної ночі діти вкривалися лише одним простирадлом.

Енн влаштувалась унизу, а Джорджа – на верхньому ліжку, але Тіммі весь час намагався дістатися до господині, щоб умоститися біля її ніг. Енн роздратувалася.

– Джорджо, міняймося місцями. Тіммі увесь час застрибує на мене й тупцяє, намагаючись застрибнути до тебе. Я так не засну.

Джорджа перебралася вниз, і Тіммі більше не шумів, умостившись у ногах на згорнутій ковдрі, а Енн на верхньому ліжку намагалася не заснути й тішилася перебуванням у фургоні біля потічка в полі.

У темряві ухали сови, тихенько гарчав Тіммі. Жебонів потічок, і чутно було, як залягла тиша. У Енн склепалися повіки. Нічого не вдієш – доведеться таки заснути.

Але щось її раптом розбуркало, і Тіммі узявся так голосно гавкати, що дівчата зі страху ледь не попадали з ліжок. Хтось сильно гупав по фургону, і він ходив ходуном. Невже хтось намагався вдертися до них?

Тіммі зістрибнув на підлогу і підбіг до дверей, які через спеку Джорджа залишила прочиненими. Тоді почулися голоси Діка і Джуліана:

– Що відбувається? Дівчата, як ви там? Ми зараз!

Брати, як були в піжамах, бігли по мокрій траві на підмогу дівчатам. Зненацька Джуліан зіткнувся з чимось міцним, теплим, щільним і заволав від жаху.

Дік увімкнув ліхтарик і зайшовся сміхом.

– Ти втелющився в Доббі! Диви, як він витріщився на тебе! Він блукав біля фургонів і трохи погупав. Дівчата, заспокойтесь, це всього лише Доббі.

Усі знову полягали й спали до самого ранку; діти навіть не поворухнулись, коли приблукав Троттер, пообтирався об фургони й попирхав.

Розділ 5

Шлях до озера Мерран

Діти не могли намилуватися всім протягом наступних трьох-чотирьох днів. Блакитне небо, палюче сонце і безліч потічків при дорозі, в яких можна купатися й талапатися, нові враження від двох будиночків на колесах, що вигримляли багато миль по шляхах і путівцях, – хіба могло бути щось більше до душі чотирьом таким самостійним друзям?

Тіммі теж мав собі розваги: заприятелював з Троттером, маленькою чорною конячиною. Той полюбляв, коли пес біг поруч, і тихо іржав, коли Тіммі був йому потрібний. Коні між собою теж приятелювали, і коли їх розпрягали на ніч, вони разом йшли до потічка і довго пліч-о-пліч стояли у воді й тицяли, щасливі, носами один одного.

– Мені з усіх ці канікули подобають найбільше, – сказала Енн, готуючи щось на пательні. – Усе дуже захопливо і без пригод. І хоча Джуліан вважає, що він тут головний, без мене й ліжка лишалися б незастеленими, їжа неприготованою, фургони неприбраними!

– Годі вихвалятися! – сказала Джорджа, відчуваючи свою провину за те, що перекинула на Енн стільки роботи.

– А я не вихваляюсь! – обурилася Енн. – Я кажу правду. Ти ж, Джорджо, жодного разу не застелила власне ліжко. Мені не важко. І подобається порядкувати в обох фургонах.

– Ти в нас дуже добра маленька, – сказав Джуліан. – Ти у нас незамінна.

Енн зашарілася з гордощів. Вона зняла пательню з багаття і розклала їжу по тарілках. Намагаючись у всьому наслідувати свою матусю, вона сказала її тоном:

– Швиденько їжте, поки гаряче.

– Спасибі, я поїм, коли охолоне, – подякувала Джорджа. – Хоча вже вечір, а ще спекотно.

Йшов четвертий день подорожі, і Енн вже припинила виглядати гори, де вони сподівалися знайти табір циркачів. Насправді, вона потай сподівалася, що вони табір не знайдуть, бо дуже вже їй подобалося блукати сільською місциною.

Тіммі прийшов вилизувати тарілки. Діти дозволяли йому це робити, бо потім легше було мити посуд. Енн і Джорджа понесли посуд мити до струмка, а Джуліан дістав мапу.

Брати схилилися над нею.

– Зараз ми ось тут, – сказав Джуліан. – Якщо це так, то завтра ми дістанемося до гір, що понад озером. І звідтам побачимо цирк.

– Чудово! – вигукнув Дік. – Сподіваюсь, Ноббі там. Він залюбки все нам покаже. І, напевно, порадить гарне місце для таборування.

– Та ми й самі можемо знайти, – сказав Джуліан, який пишався ще й тим, що навчився обирати гарні місця для ночівлі. – Крім того, я не хотів би таборувати занадто близько до циркачів. Там трохи смердить. Краще виїхати десь вище. Там і краєвид кращий.

– Гаразд, – погодився з братом Дік, і Джуліан згорнув мапу.

Дівчата повернулися від струмка з чистим посудом, і Енн акуратно розставила його на полиці в червоному фургоні. Прийшов Троттер, який шукав Тіма, котрий відсапувався під фургоном Джорджі.

Тіммі не схотів поворухнутися, й тоді Троттер теж спробував залізти туди, але не зміг, бо був завеликий. Він ліг у затінку, ближче до Тіммі.

– Троттер – кумедний коник, – сказав Дік. – Він теж міг би виступати в цирку. Бачили, як він учора гасав за Тімом? Ніби вони в квача грали.

При слові «цирк» усі згадали про Ноббі, циркачів та взялися обговорювати циркових тварин.

– Мені сподобався слон, – мовила Джорджа. – Цікаво, як його звуть. І ще я хотіла б потримати на руках мавпу.

– Закладаюсь, що шимпанзе розумні, – зауважив Дік. – Тіммі, ти як вважаєш? Гадаю, він потоваришує з усіма тваринами, особливо з собаками.

– Не хотіла б я мати справу з дядьком Ноббі, – озвалася Енн. – Здається, він лящами нагодує кожного, хто до нього озветься.

– Нехай лишень спробує, – сказав Джуліан. – Ми триматимемося від нього подалі. Справді неприємний тип. Може, так станеться, що його в таборі не буде…

– Тіммі, вилазь з-під фургона! – гукнула Джорджа. – У нас тут прохолода в затінку. Нумо!

Той причвалав сопучи. Троттер підвівся і приплентався за ним. Коник ліг біля пса і потягнувся до нього мордою. Тім лизнув його в ніс і відвернувся, бо хотів спокою.

– Смішний Троттер, – сказала Енн. – Тіммі, а ти хочеш познайомитися з цирковими тваринами? Сподіваюсь, завтра ми побачимо цирк. Нам ще ж в гори пнутися, Джуліане? Хоча насправді я туди не пориваюсь – мені й тут добре.

Наступного ранку, коли Троттер й Доббі поволі тягнули фургони путівцем, діти почали вдивлялися вдалечінь. І вже після полудня на обрії з’явилися сині гори.

– Ото вони, – сказав Джуліан. – Це гори Мерран, а на передгір’ї має бути озеро Мерран. Сподіваюся, наші коні подужають завезти фургони нагору. Звідти відкриється чудовий краєвид з озером.

Гори наближалися, вищали і були достоту чарівні у променях призахідного сонця. Джуліан подивився на годинник.

– Ми не встигнемо заїхати нагору і там отаборитися, – зауважив він. – Доведеться ще трохи проїхати й зупинитися, а вранці вже їхати у гори.

– Гаразд, – погодився Дік. – Як накажете, капітане. За путівником за дві милі є ферма. Зупинимось там.

Вони під’їхали до ферми, яка розташувалася біля широкої прудководої річки. Джуліан як завжди пішов домовлятися про ночівлю, і Дік з ним, а дівчата залишилися готувати вечерю.

Джуліан одразу отримав дозвіл, а донька фермера, весела товстуля, продала хлопцям яйця, бекон, молоко, масло й горнятко жовтої сметани. Вона порадила хлопцям назбирати в садку малини, аби потім спожити її зі сметаною.

– Красно дякую, – увічливо мовив Джуліан. – Часом не знаєте, чи таборують там у горах циркачі? Десь біля озера.

– Так, вони проїжджали повз десь тиждень тому, – відповіла дівчина. – Вони щороку у відпустку тут таборують. Я завжди виходжу подивитися на їхню валку, бо для нашого загумінку це ціле видовище! Одного року вони везли левів, і вночі я чула їхнє ревіння. У мене від того мурашки бігли по тілу!

Хлопці попрощалися й пішли собі, посміюючись над мурашками у товстулі від левиного ревіння.

– Схоже, що завтра ми проїдемо повз циркачів, – сказав Джуліан. – Таборуватимемо десь вище у горах, еге ж, Діку? Там не така спека, бо в горах легіт віє.

– І, сподіваюсь, мурашки по нас не бігатимуть через галас циркових тварин, – усміхнувся Дік. – Мені наразі палюче сонце дошкуляє більше.

Уранці фургони рушили в дорогу, і діти сподівались, що це вже останній відтинок шляху, вони нарешті знайдуть гарне місце для табору й житимуть там аж до самого повернення додому.

Джуліан не забував щодня відправляти батькові листівку з розповідями про те, де вони зараз перебувають, і запевненнями, що у них все гаразд. У дочки фермера Джуліан дізнався докладну адресу найближчої пошти, у якій можна буде потім забирати листи. Бо в дорозі вони, звичайно ж, ще ніяких листів не отримували.

Доббі з Троттером повагом тягли фургони путівцем до гір. Раптом за деревами Джорджа помітила щось синє.

– Дивіться! Оно озеро! Озеро Мерран! – вигукнула вона. – Джу, підстьобни свого Доббі, їдьмо швидше! Я хочу виїхати на відкрите місце й охопити зором усе озеро.

Незабаром путівець вивів їх на верстовий шлях і далі – до громадського вересового пустища, а там з горба – у долину, до величезного синього озера, яке виблискувало під серпневим сонцем.

– Отакої! Дивовижа яка! – крикнув Дік, натягуючи віжки, щоб зупинити Доббі. – Джуліане, давай-но зліземо й підійдемо до води. Дівчата, ходімо!

– Яка краса! – сказала Енн, зістрибуючи з передка червоного фургона. – Негайно треба покупатись!

– Атож, – погодився із сестрою Джуліан.

Дітлахи майнули до своїх фургонів, поскидали свій одяг і вдягли купальники та плавки. А потім, навіть не прихопивши рушників, помчали до берега, аби пірнути в синю прохолоду.

Скраю вода була тепла, а далі, на глибині – приємно холодна. Усі чудово плавали, і наразі радо хлюпались і галасували. Дно було піщане, а вода – чиста як кришталь.

Коли врешті-решт натомилися, вийшли на берег і полягали на теплий пісок. Одразу висохли на сонці. А коли припекло – знов шубовснули у холодну воду й заверещали від задоволення.

– Як чудово буде щодня сюди приходити й купатись! – сказав Дік. – Тіммі, не заважай, коли я на спині плаватиму. Джорджо, йому так само подобається купатись, як і нам.

– Гей, Троттер теж зібрався купатися! – крикнув Джуліан. – Дивіться, він уже підвіз червоний фургон до води. Зараз завезе все у воду, якщо його не спинити!

Діти вирішили влаштувати на березі пікнік, а коней розпрягти – раптом вони схочуть покупатися. Але Троттер і Доббі хотіли передусім пити й стояли по коліна у воді, відганяючи хвостами мух, які дошкуляли їм цілісінький день.

– А де табір циркачів? – запитала Джорджа, коли всі жували сендвічі з шинкою і помідорами. – Щось я їх не бачу.

Діти подивилися уздовж берега, що тягнувся ген до обрію. Аж ось гострозора Джорджа помітила вдалині цівку диму.

– Табір, либонь, там у западині на передгір’ї, – сказала вона. – Мабуть, варто їхати туди, а потім – у гори поза табором.

– Згода, – кивнув Джуліан. – Ще встигнемо з Ноббі перемовитися, вибрати ще до вечора таборище та знайти ферму, щоб купити харчі. Ото Ноббі здивується, коли побачить нас.

Діти поприбирали за собою, запрягли коней і рушили до табору циркачів. Буде ще весело!

Розділ 6

Табір циркачів і Ноббі

До табору дісталися швидко. Джорджа мала рацію: це була зручна западина на підгір’ї; тиха місцина, віддалік сільських жител, де тваринам було привільно і де можна було спокійно ними опікуватися.

Фургони розташували по колу. Де-не-де напнули намети. Великий слон стояв припнутий линвою до міцного дерева. Скрізь гасали собаки, а на широкому полі неподалік вигулювали кількох коней.

– Ось вони всі! – сказала збуджена Енн, вилізши на передок, щоб краще бачити. – Йой, а хіба шимпанзе не прив’язують? Ні, хтось втримує його за мотузку. А це не Ноббі з ним?

– Так, це він, – підтвердив Джуліан. – От як би й собі потримати ту мотузку із шимпанзе!

Фургони під’їздили дедалі ближче, і діти на все зачаровано видивлялись. У таку спеку людей майже не було: тільки Ноббі з шимпанзе та одна чи дві жінки щось розмішували в казанках над маленькими багаттями.

Помітивши на дорозі чужі фургони, собаки почали валувати. З намету вийшло двоє чоловіків і дивились на дорогу. Вони показували пальцями на фургони дітей і дуже дивувались.

Міцно тримаючи шимпанзе за лапу, зацікавлений галасом Ноббі пішов назустріч незнайомцям, і Джуліан з ним привітався:

– Привіт, Ноббі! Не сподівався нас тут побачити?

Почувши своє ім’я, Ноббі ошелешено зупинився. Спершу він не міг пригадати дітей. А тоді голосно закричав:

– Хай йому чорт, я ж вас бачив при дорозі! Що ви тут робите?

Тіммі грізно загарчав, і Джорджа крикнула Ноббі:

– Пес ніколи не бачив шимпанзе. Як гадаєш, вони зможуть подружитися?

– Не знаю, – засумнівався Ноббі. – Взагалі-то Понґо любить циркових собак. Але про всяк випадок стримуй свого пса, бо Понґо з’їсть його живцем. Шимпанзе надзвичайно сильні.

– А я зможу подружитися з Понґо? – спитала Джорджа. – Ми можемо з ним поручкатися, й Тіммі зрозуміє, що це мій друг, і заспокоїться. А Понґо схоче зі мною подружитися?

– Звичайно! – сказав Ноббі. – Він дуже приязний, еге ж, Понґо? Ану привітайся з юною леді.

Енн, одначе, побоювалася наблизитися до шимпанзе, на відміну від Джорджі. Джорджа підійшла до великої тварини й простягла руку. Шимпанзе ухопив її, підніс до своєї пички й удав, що покусює, щось приязно буркочучи. Джорджа розсміялася:

– Який він милий! Тіммі, це Понґо. Він – свій. Милий, гарний Понґо.

Вона поплескала шимпанзе по плечу, аби показати Тіммі, що Понґо їй подобається, і Понґо теж поплескав її по плечі, приязно усміхаючись. Потім Понґо погладив дівчину по голові й посмикав за кучерик.

Тіммі повихляв хвостом. Він досі сумнівався, що то за дивну істоту уподобала його хазяйка? Пес зробив крок у бік Понґо.

– Ну ж бо, Тіммі, привітайся з Понґо, – сказала Джорджа, – ось так, – і вона знову поручкалася з шимпанзе. Цього разу він не відпустив її руку, а продовжував трясти її вгору-вниз, ніби качав воду ручною помпою.

– Він не відпускає, – сказала Джорджа.

– Не вередуй, Понґо, – суворо наказав Ноббі. Понґо тут же відпустив руку Джорджі й закрив обличчя волохатою лапою, ніби йому було соромно. Але діти бачили, що він дивиться крізь пальці хитрими очима, які весело блищали.

– Він справжня мавпа! – розсміялася Джорджа.

– Ти помиляєшся – він людиноподібна мавпа! – зауважив Ноббі. – А ось і Тіммі, він хоче подружитися. Хай їм усячина, вони торкаються лапами!

Так і було. Тіммі, вирішивши, що Понґо – друг, згадав про гарні манери і подав праву лапу, як його вчили. Понґо схопив її та енергійно потряс. Потім він підійшов до Тіммі іззаду й потрусив йому хвіст. Тіммі не знав, що це все означає.