Собака Баскервілів. Долина страху

Медик так і підскочив на місці:

– Стежили? Хто?

– Ось цього я, на жаль, не можу сказати. Серед ваших сусідів або знайомих у Дартмурі є хтось із густою чорною бородою?

– Ні… втім, стривайте… Ну, звісно… У дворецького сера Чарльза, Беррімора, є густа чорна борода.

– Гм! А де він зараз?

– У Баскервіль-холі. Будинок залишили на його опіку.

– Треба перевірити, чи справді він там, а не в Лондоні.

– Як же це зробити?

– Дайте мені телеграфний бланк. «Чи готові до приїзду сера Генрі». Адресуємо так: «Баскервіль-хол, пану Беррімору». Де у вас там найближчий телеграф? У Ґрімпені? Чудово! Другу телеграму пошлемо в Ґрімпен на ім’я начальника контори: «Телеграму адресовану Беррімору прохання передати власні руки. Випадку відсутності направте назад готель Нортумберленд серу Генрі Баскервілю». Ось так. До вечора будемо знати, чи перебуває Беррімор на своєму посту в Девонширі, чи ні.

– Гарно, – сказав Баскервіль. – До речі, докторе Мортімер, а що за особа цей Беррімор?

– Він син покійного управителя маєтком. Це вже четверте покоління Берріморів, яке живе в Баскервіль-холі. Наскільки я знаю, він і його дружина цілком поважні люди.

– Тим не менше, – сказав сер Генрі, – жодних сумнівів, що поки Баскервіль-хол залишається без господаря, ці люди живуть там у розкошах, без турбот і клопотів.

– Чому б ні?

– Беррімор отримав щось за заповітом від сера Чарльза? – запитав Голмс.

– Він і його дружина отримали по п’ятсот фунтів.

– Гм! А вони знали про це раніше?

– Аякже. Сер Чарльз любив патякати про свої розпорядження на випадок смерті.

– Цікавий факт.

– Сподіваюся, – зронив доктор Мортімер, – що ви не станете підозрювати всіх, хто отримав щось за заповітом сера Чарльза? Мені він також залишив тисячу фунтів.

– Он як? А ще кому?

– У заповіті було зазначено багато дрібних сум різним особам і великі пожертви на благодійні цілі. Спадщина ж уся відійшла серу Генрі.

– А в яку суму її оцінюють?

– Сімсот сорок тисяч фунтів.

Шерлок здивовано звів брови.

– Я й не підозрював, що мова йде про такий величезний капітал, – пробурмотів він.

– Сер Чарльз вважався заможним чоловіком, але справжні розміри його статків з’ясувалися тільки після того, як ми ознайомилися з цінними паперами. Загальна сума спадщини сягає мільйона.

– Овва! Справді, заради такого величезного кусня можна почати й ризиковану гру. Ще одне запитання, докторе Мортімер. Припустімо, що з нашим юним приятелем щось трапиться… Гіпотеза не з приємних, але ви вже мене вибачте. Хто тоді успадкує маєток?

– Оскільки молодший брат сера Чарльза, сер Роджер, помер парубком, Баскервіль-хол перейде до віддалених родичів – Дезмондів. Джеймс Дезмонд вже немолодий чоловік, він священик і живе в Вестморленді.

– Дякую. Всі ці подробиці надзвичайно цікаві. А вам доводилося зустрічатися з паном Джеймсом Дезмондом?

– Так, він якось приїжджав до сера Чарльза. Це чоловік дуже поважний на вигляд і провадить бездоганний спосіб життя. Пригадую, що сер Чарльз хотів забезпечити його, але він відмовився від цього навідріз, не зважаючи на всі вмовляння.

– І такий скромний чоловік міг би успадкувати всі статки сера Чарльза?

– До нього перейшов би тільки маєток, позаяк гніздо вважається родовим, а гроші він отримав би лише в тому випадку, якщо б теперішній їхній власник не розпорядився ними якось інакше, що цілком можливо, бо сер Генрі має право чинити зі спадщиною все, що йому заманеться.

– А ви вже склали заповіт, сер Генрі?

– Ні, пане Голмс, мені було не до цього: адже я тільки вчора дізнався, як ідуть справи. Проте вважаю, що відторгати гроші від маєтку і титулу не можна. Точно таких же поглядів дотримувався і мій нещасний дядько. Хіба господар Баскервіль-холу зможе відновити колишню славу свого роду, якщо у нього не буде коштів на це? Ні, де будинок і земля, там мають бути і гроші.

– Дуже правильно. Отже, сер Генрі, я також вважаю, що вам треба без будь-яких зволікань їхати в Девоншир, але з одним застереженням: вас у жодному разі не можна відпускати туди самого.

– Доктор Мортімер повертається разом зі мною.

– Але у доктора Мортімера багато часу забирає практика, та й жити він буде за кілька миль від Баскервіль-холу. Ні, лікар навіть дуже прагнучи, не зможе вам допомогти. Ви маєте взяти із собою вірну людину, сер Генрі, таку, котра весь час буде при вас.

– Пане Голмс, невже ви погодитеся поїхати зі мною?

– Якщо справа дійде до кризи, я якось вирвуся до вас, але, ви самі розумієте, моя велика практика і постійні запити, що сиплються на мене з усіх боків, не дозволяють мені поїхати з Лондона на невизначений час. Зараз, наприклад, одна з найвельможніших осіб в Англії опинилася в руках шантажиста, і відвернути прийдешню катастрофу можу тільки я. Ні, мені ніяк не можна їхати в Дартмур.

– Кого ж ви порадите замість себе?

Шерлок поклав руку мені на плече:

– Якщо за це візьметься мій товариш, то ось вам чоловік, на якого можна розраховувати в скрутну хвилину, в чому я переконався на власному досвіді.

Ця пропозиція звалилася на мене як сніг на голову, але Баскервіль, не чекаючи моєї відповіді, вже гаряче тряс мою руку.

– Докторе Ватсон, як це люб’язно з вашого боку! – вигукнув він. – Ви ж бачите, в якому я становищі, а обставини справи відомі вам не гірше за мене. Якщо ви поїдете в Баскервіль-хол і поживете там зі мною, я цього ніколи не забуду!

Пригоди завжди таять у собі якусь особливу принадність для мене, а слова Голмса і жвавість, із якою баронет відгукнувся на його пропозицію, надзвичайно мене вразили.

– Я із задоволенням поїду в Баскервіль-хол, – погодився я, – і не пошкодую витраченого часу.

– Ви будете надсилати мені докладні звіти, – сказав Шерлок. – У найкритичніший момент, а він обов’язково настане, я буду керувати вашими діями. Гадаю, що від’їзд можна призначити на суботу.

– Вас це влаштовує, докторе Ватсон?

– Цілком.

– Отже, якщо нічого не зміниться, ми виїжджаємо в суботу потягом о десятій тридцять із Паддінґтонського вокзалу.

Ми встали з наміром прощатися, як раптом Баскервіль верескнув і з переможним виглядом витягнув з-під шафи світло-коричневий черевик, що стояв у кутку.

– Ось вона, моя втрата!

– Нехай й інші загадки вирішаться так само просто! – побажав Шерлок Голмс.

– Але все ж це дуже дивно, – зауважив доктор Мортімер. – Я ще до сніданку обшукав усю кімнату.

– І я також, – сказав Баскервіль. – Обнишпорив усі закутки. Черевика ніде не було.

– Отже, коридорний поклав його туди, поки ми снідали.

Послали за німцем, але той нічого не міг сказати, і подальші розпитування також ні до чого не призвели. Таким чином, до серії цих явно безглуздих загадок, які швидко змінювали одна одну, додалася ще одна. Навіть не згадуючи про трагічну смерть сера Чарльза, ми мали ланцюг непояснених подій, що відбулися лише за два дні: лист, складений із газетних вирізок, бородатий незнайомець у кебі, пропажа спочатку нового коричневого черевика, потім старого чорного, а тепер поява коричневого.

Дорогою до Бейкер-стрит Голмс сидів у кебі мовчки і, судячи з його насуплених брів і напруженого погляду, так само, як і я, намагався привести в єдину систему всі ці дивні і, здавалося б, не пов’язані один із одним факти. Весь наступний день і вечір він просидів у себе в кабінеті, занурений у густі хмари тютюнового диму і в роздумах.

Перед самим обідом нам подали дві телеграми. У першій було: «Тільки-но повідомив Беррімор удома Баскервіль». Друга: «Обійшов двадцять три готелі жаль порізаної сторінки Таймс не знайшов. Картрайт».

– Ось і обірвалися відразу дві нитки, Ватсон. Немає нічого кращого за такі справи, де всі наче змовилися проти тебе. Тоді й починаєш впадати в азарт. Ну що ж, підемо по третьому сліду.

– У вас ще є в запасі кебмен, який віз цього незнайомця.

– Саме так. Я попросив повідомити його прізвище й адресу в Реєстраційній палаті й не здивуюся, якщо зараз ми отримаємо відповідь на мій запит.

Задеренчав дзвінок і сповістив про те, що навіть перевершило всі очікування Голмса, бо в дверях кабінету з’явився високий чолов’яга, мабуть, не хто інший, як сам візник.

– Мені сказали в конторі, що ось за цією адресою цікавилися номером дві тисячі сімсот чотири, – почав він. – Я вже сьомий рік їжджу і ніколи ніяких скарг не чув. Тому вирішив сам зайти, нехай мені у вічі скажуть, у чому такому я завинив.

– Ви ні в чому не завинили, шановний, – сказав Голмс. – Навпаки, я заплачу вам півсоверена, як тільки отримаю відповідь на своє запитання.

– От не знаєш, де знайдеш, а де втратиш! – усміхнувся кебмен. – І що бажаєте, сер?

– Перш за все ваше прізвище й адресу на випадок, якщо ви мені знову будете потрібні.

– Джон Клейтон, проживаю в Боро, Тарпеї-стрит, номер три. Кеб стоїть у Шиплі-ярд, біля вокзалу Ватерлоо.

Шерлок усе записав.

– А тепер, Клейтоне, розкажіть мені про вашого пасажира, котрий спостерігав за цим будинком сьогодні о десятій годині ранку, а потім вистежував двох джентльменів на Ріджент-стрит.

Візник із подивом глянув на Голмса і, мабуть, трохи сторопів.

– Що ж вам розповісти, коли ви самі не гірше за мене все знаєте! – відповів він. – Мій пасажир сказав мені, що він детектив, і наказав не базікати про це.

– Ну, так от, шановний, тут справа серйозна, й якщо ви станете приховувати щось від мене, то можете опинитися в дуже неприємному становищі. То він назвався сищиком?

– Авжеж, сер.

– А коли він заявив вам про це?

– Коли платив.

– А ще щось він сказав?

– Сказав своє прізвище.

Голмс кинув на мене переможний погляд.

– Своє прізвище? Вельми необережно з його боку! Й як же його звати?

– Його звати, – всміхнувся кебмен, – пан Шерлок Голмс.

Відповідь візника буквально приголомшила мого приятеля. У житті своєму не бачив у нього такого приголомшеного виразу обличчя. Хвилини зо дві він не міг вимовити ні слова, а потім голосно зареготав.

– Удар, Ватсоне! Влучний удар! – сказав він. – Рапіра в руках супротивника, котрий не поступається мені ні в швидкості, ні в точності. Цього разу він обвів мене навколо пальця. Отже, його ім’я Шерлок Голмс, еге ж?

– Так, сер, він сам так сказав.

– Блискуче! Тепер розкажіть мені, де ви взяли цього пасажира і що було далі.

– Він покликав мене о пів на десяту ранку на Трафальгарській площі. Каже: «Я сищик», – і пообіцяв мені дві гінеї, якщо я буду точно виконувати його накази і ні про що не стану питати. Ну що ж, від таких грошей не відмовляються. Я підвіз його до готелю «Нортумберленд» і зупинився там. Потім звідти вийшли двоє джентльменів, гукнули кеб із біржі та поїхали кудись сюди, на вашу вулицю.

– Ось до цього самого будинку, – сказав Голмс.

– Можливо. Це вже мого клієнта треба питати, йому краще знати. Він велів мені зупинитися приблизно посередині кварталу, і ми прочекали там ще години з півтори. Потім ті двійко джентльменів пройшли повз нас, і ми рушили за ними по Бейкер-стрит, звернули на…

– Це я знаю, – сказав Голмс.

– А як виїхали на Ріджент-стрит, він підняв верхнє віконечко і гукнув: «Женіть до вокзалу Ватерлоо!» Я вперіщив свою кобилу, і через десять хвилин ми були на місці. Тут він дав мені дві гінеї – не обдурив! – і пішов у бік вокзалу. А наостанок обернувся і каже: «Вам, мабуть, цікаво знати, кого ви возили? Шерлока Голмса». Ось, як усе це було.

– Так, розумію. І більше ви його не бачили?

– Ні, більше не бачив.

– А тепер опишіть мені зовнішність цього пана Шерлока Голмса.

Візник почухав потилицю:

– Не так це й легко. Років йому буде приблизно під сорок, зросту середнього, нижчий за вас дюймів на два, сер. Одягнений чисто, борода чорна, лопатою, а обличчя бліде. Більше, мабуть, нічого не зможу сказати.

– Колір очей який?

– Якось не зауважив…

– Більше нічого не запам’ятали?

– Нічого, сер.

– Ну, гаразд. Ось ваші півсоверена. А іншу половину отримаєте, якщо згадаєте про цього чоловіка щось іще. Бувайте.

– Доброго здоров’я, сер. Дякую вам.

Джон Клейтон вийшов посміюючись, а Голмс стенув плечима і з розчарованою посмішкою обернувся до мене.

– Третя нитка також увірвалася, – сказав він. – Тепер будьте ласкаві починати все з самого початку. От хитра бестія! Дізнався номер нашого будинку, дізнався, що сер Генрі Баскервіль поїхав сюди за порадою, вгледів мене на Ріджент-стрит, збагнув, що номер кеба узятий на замітку і що візника знайдуть і вирішив покепкувати з мене. Згадаєте моє слово, Ватсоне, цього разу ми маємо справу з гідним супротивником. Я зазнав поразки в Лондоні. Будемо сподіватися, що ви відіграєтесь у Девонширі. І все ж мене це дуже турбує.

– Що?

– Та ваша поїздка. Справа дуже недобра, Ватсоне. Погана і небезпечна. І чим більше я про неї міркую, тим менше і менше вона мені подобається. Смійтеся, друже мій, смійтеся, але я буду дуже радий, якщо ви повернетесь на Бейкер-стрит здоровим і неушкодженим.

Розділ VI

Баскервіль-хол

Сер Генрі Баскервіль і доктор Мортімер закінчили всі свої справи до призначеного дня, і ми вирушили, як домовилися, в Девоншир. Проводжаючи мене на вокзал, Шерлок Голмс всю дорогу давав мені напутні вказівки та поради.

– Не буду казати, кого підозрюю й які маю здогади, Ватсоне, щоб у вас не склалося упередженої думки, – сказав він. – Мені потрібні факти, викладені докладно, а вже співставляти їх я буду сам.

– Що ж вас цікавить? – перепитав я.

– Все, що так чи інакше стосується цієї справи, особливо взаємини між молодим Баскервілем і його сусідами, а якщо дізнаєтеся щось нове про смерть сера Чарльза, то зазначте і це. За останні дні я дещо порозпитував, але, на жаль, результатами похвалитися не можу. Мені вдалося з’ясувати тільки одне: найближчий спадкоємець, пан Джеймс Дезмонд, справді чудовий чоловік вельми поважного віку, тому це не його підступи. Гадаю, що ми сміливо можемо більше не займатися ним. Отже, залишаються тільки ті люди, котрі складуть безпосереднє оточення сера Генрі Баскервіля.

– А чи не краще відразу ж звільнити подружжя Берріморів?

– В жодному разі! Гіршу помилку важко зробити. Якщо вони ні в чому не винні, це буде жорстокою несправедливістю, а якщо винні, то їх потім уже не знайдеш. Ні, ні! Нехай так і залишаються підозрюваними. Потім, якщо не помиляюся, там ще є конюх, двійко фермерів, наш приятель доктор Мортімер, мабуть, людина бездоганної чесності, і його дружина, про котру ми нічого не знаємо. Не забудьте і натураліста Степлтона із сестрою, кажуть, вельми привабливою панночкою. Далі йдуть пан Френкленд із Лефтер-холу, також невідомо хто, і кілька інших сусідів. Ось люди, які мають перебувати під вашим наглядом.

– Спробую не осоромитися.

– Зброю взяли?

– Так, гадаю, це не буде зайвим.

– Безумовно. Тримайте револьвер при собі і вдень, і вночі й не ослабляйте пильності ні на секунду.

Наші друзі вже встигли придбати квитки в першому класі й чекали нас на платформі.

– Ні, нічого нового, – підтвердив доктор Мортімер, відповідаючи на запитання мого товариша. – Можу тільки присягнути, що останні два дні стеження за нами не було. Ми весь час про це пам’ятали, і від нашої уваги ніхто б не вислизнув.

– Сподіваюся, ви були нерозлучні ці дні?

– Так, за винятком учорашнього. У мене така традиція – після приїзду в місто присвячувати один день цілком розвагам, і вчора я був у музеї Хірургічного коледжу.

– А я пішов у парк повитріщатися на людей, – сказав Баскервіль. – І все обійшлося тихо й мирно.

– Проте це було нерозсудливо з вашого боку, – зауважив Голмс, насупившись і похитав головою. – Я вас прошу, сер Генрі, не виходьте без супутників, інакше вам не оминути лиха. Ви знайшли інший черевик?

– Ні, сер, той зник безслідно.

– Он як? Цікаво! Ну, всіляких вам гараздів, – додав він, коли потяг рушив. – Сер Генрі! Пам’ятайте настанову з дивної легенди, яку нам читав доктор Мортімер, і остерігайтеся виходити на торф’яні болота вночі, коли злі сили панують безроздільно.

Я визирнув із вікна і побачив удалині високу худорляву постать Шерлока, котрий нерухомо стояв на платформі та дивився вслід потягу.

Ми рухалися швидко, й я почувався якнайкраще. Придивлявся до своїх супутників і бавився зі спанієлем доктора Мортімера. Через якихось дві-три години земля вздовж полотна змінила бурий відтінок на червоний, цегла поступилася місцем граніту, а розгороджені пишні луки, на яких руді корови пощипували соковиту траву, свідчили про те, що клімат у цих місцях, при всій вологості повітря, значно лагідніший, ніж на сході.

Молодий Баскервіль не відходив від вікна і радісно вигукував при вигляді рідних девонширських краєвидів.

– Де тільки мені не довелося побувати з того часу, як я поїхав звідси, докторе Ватсон! – просторікував він. – І все ж ці місця ні з чим не порівняєш.

– Покажіть нам такого девонширця, котрий не захоплювався б своїм Девонширом.

– Тут справа не лише в Девонширі, а й у людях, котрі його населяють, – додав доктор Мортімер. – Одного погляду на круглий череп нашого товариша досить, аби виявити в ньому представника кельтської[7] раси, з її захопленістю, з її схильністю до сильних почуттів. У покійного сера Чарльза була абсолютно рідкісна будова черепа – наполовину галльська, наполовину іберійська. Сер Генрі, але ж ви, здається, з дитинства не бачили Баскервіль-холу?

– Я його ніколи не бачив, бо ми жили в маленькому котеджі на південному узбережжі. Коли батько помер, мені минав дванадцятий рік і я відразу ж поїхав до наших друзів в Америку. Ці місця для мене майже так само нові, як і для доктора Ватсона, й я просто не дочекаюся, коли нарешті з’являться торф’яні болота.

– Он як! У такому випадку ваше бажання здійснилося – можете милуватися ними, – сказав доктор Мортімер, показуючи у вікно.

Вдалині за зеленими квадратами пасовищ і хвилястою межею лісу, немов фантастичне марево, що виникло уві сні, з’явився сумовитий сірий пагорб зі зазубреним вершечком. Баскервіль дивився туди не відриваючись, і ці жадібні погляди свідчили про те, як багато означає для нього перше знайомство із суворим краєм, де люди, близькі йому по крові, правили так довго і залишили після себе такий глибокий слід. Цей молодик у спортивному костюмі і з явним американським акцентом сидів поруч зі мною в звичайному залізничному вагоні, і все ж, споглядаючи на його смагляве виразне обличчя, я відчував у ньому справжнього нащадка тих свавільних і владних людей. Густі брови, тонкі ніздрі та великі карі очі свідчили про гордість, відвагу та силу. Якщо непривітні торф’яні болота поставлять нас обличчям до обличчя до важкого та небезпечного завдання, то заради такого чоловіка можна піти на багато що, бо він сміливо розділить із тобою будь-який ризик.

Потяг зупинився на маленькій, глухій станції, і ми вийшли з вагона. За низьким білим парканом стояв шарабан, запряжений парою невисоких кремезних конячок. Наш приїзд, либонь, став тут визначною подією, бо навіть начальник станції та носії – всі оточили нас, пропонуючи свою допомогу. Це було миле сільське містечко, але, на свій подив, я побачив біля виходу з платформи двох солдатів у темних одностроях, котрі стояли, спираючись на карабіни, і пильно видивлялися на нас. Кучер, незграбний чолов’яга з грубими рисами обличчя, зняв шапку, вітаючи сера Генрі Баскервіля, і через кілька хвилин ми вже швидко їхали по широкій білій дорозі. По обидва її боки здіймалися зелені схили пасовищ, будиночки із загостреними дахами визирали з густого листя, але попереду, за межами цього мирного залитого сонцем краю, темніючи на горизонті вечірнього неба, вимальовувалася похмура лінія торф’яних боліт, що переривалася гострими шпилями зловісних пагорбів.

Наш транспорт звернув на бічну дорогу, і ми почали підійматися вгору глибокими коліями, прокладеними століття тому між високими насипами, на яких росли м’ясисті хвощі та вологий мох. Відливала бронзою папороть і листя ожини виблискувало в променях призахідного сонця. Продовжуючи підйом, ми проїхали вузьким кам’яним мостом через бурхливу річку, яка швидко мчала між сірими валунами, бризкаючи на них піною. І дорога, і річка вилися долиною, густо зарослою дубняком і соснами.

На кожному закруті Баскервіль захоплено йойкав, із цікавістю роззираючись довкола, і закидав нас незліченними питаннями. На його погляд, все тут було прекрасно, але я не міг позбутися суму, який навіювали на мене ці пасовища й узгір’я, що явно відчували сліди осені. Жовте листя злітало на землю і, пурхаючи, килимом встеляло стежки. Стукіт коліс нашого екіпажу поступово завмер, потонув у густому шарі гниючої трави. «Сумні дари кидає природа під ноги новому власнику Баскервіль-холу!» – подумав я.

– Погляньте! – раптом вигукнув доктор Мортімер. – Що це?

Перед нами підіймалося круте узгір’я, поросле вересом, – перший передвісник близькості торф’яних боліт. На вершечку цього узгір’я, немов кінна статуя на п’єдесталі, чітко вимальовувався вершник із гвинтівкою напоготові. Він спостерігав за дорогою, якою ми їхали.

– Перкінсе, що це означає? – поцікавився лікар.

Наш візник обернувся на козлах:

– З прінстаунської в’язниці втік арештант, сер. Ось уже третій день, як його шукають. Виставили чатових на всіх дорогах, на всіх станціях, та наразі все марно. Тутешній народ дуже цим невдоволений, сер.

– Чому? Адже того, хто наведе на слід, чекають п’ять фунтів.

– Та воно ніби так, сер, та тільки на п’ять фунтів надії мало, а ось що він горло тобі переріже, це швидше. Така людина ні перед чим не зупиниться, це не якийсь там дрібний злодюжка.

– Хто ж він?

– Селден, котрий скоїв убивство у Ноттінґ-гіллі.

Я добре пам’ятав справу Селдена, бо свого часу Шерлок Голмс займався нею, зацікавившись жорстокістю, з якою було скоєно вбивство, і печаттю безцільного звірства, що позначала всі дії цього нелюда. Злочин був настільки жахливий, що у суддів зародився сумнів у ясності розуму Селдена, і тому смертну кару йому замінили в’язницею.

Шарабан піднявся на узгір’я і перед нами розкинулися величезні простори торф’яних боліт із дольменами[8] з уламків скель і кам’яними стовпами, що виднілися на них подекуди. Холодний вітер, що налетів звідти, пронизав нас до кісток. Десь там, на сумній гладі цих боліт, диявол у людській подобі, наче дикий звір, відлежувався в норі, плекаючи в серці ненависть до людей, котрі вигнали його зі свого суспільства. Лише цього бракувало, щоб посилити те похмуре, що таїлося в голій пустелі, що стелилася перед нами, в уривчастому вітрі й темніючому небі. Навіть Баскервіль замовк і щільніше підіткнув на собі плаща.

Родючі місця залишилися позаду і нижче від нас. Ми озирнулися – промені сонця, що заходить, перетворювали стрімкі струмочки в золоті стрічечки, палали на піднятій плугом землі й густих хащах чагарнику. Дорога, яка перетинає червонувато-оливкові перевали з величезними валунами, ставала все запущенішою та суворішою. Час від часу перед нами виростали обнесені кам’яними огорожами котеджі, скупі обриси яких не були прикрашені навіть плющем. А потім перед нашими очами постала схожа на глибоку чашу долина з немічними дубами та соснами, покрученими та погнутими вітрами, бурхливими тут споконвіків. Над деревами підіймалися дві високі вузькі башточки. Наш візник показав на них батогом.

– Баскервіль-хол, – підказав він.

Господар маєтку піднявся у візку на повний зріст – щоки у нього розпашілися, в очах спалахнув вогонь. Через кілька хвилин ми під’їхали до візерункових чавунних воріт із двома вкритими мохом колонами, які увінчувалися головами вепрів – гербом Баскервілів. Кам’яний будиночок воротаря був старий, із оголеними кроквами, але перед ним стояла нова, ще не закінчена будова – перший плід, народжений південноафриканським золотом сера Чарльза.

За воротами тягнулися два ряди високих старих дерев; їхні гілки замикалися похмурим склепінням у нас над головою. Стукіт коліс знову потонув у шереху листя. Баскервіль сіпнувся, задивляючись у довгу темну прогалину алеї, наприкінці якої виднілися примарні обриси будинку.

– Це сталося тут? – тихо спитав він.

– Ні, ні, в тисовій алеї, вона з іншого боку.

Молодий спадкоємець кинув навколо себе похмурий погляд.

– Мене анітрохи не дивує, що, живучи тут, дядько весь час чекав якоїсь біди, – сказав він. – Тут кого завгодно дрижаки вхоплять. Чекайте, не мине й півроку, як я проведу сюди електрику, і ви не впізнаєте ці місця! Біля входу світитимуться ліхтарі Едісона та Свана[9] по тисячі свічок кожен.

За алеєю відкривався широкий газон, й обігнувши його, ми під’їхали до будинку. У сутінках я міг розгледіти лише масивний фасад і терасу. Все було суцільно повите плющем, що залишав відкритими тільки віконні амбразури й овали гербів. Дві старовинні зубчасті вежі з бійницями здіймалися над цією частиною будівлі. Праворуч і ліворуч до них долучалися два крила з чорного граніту, пізнішої прибудови. Крізь вікна з безліччю плетінь на газон лилося неяскраве світло, над крутим гострим дахом із високими трубами здіймався стовп темного диму.