Собака Баскервілів. Долина страху

– Я не надаю цьому особливого значення, пане Голмс. Мабуть, наді мною хтось пожартував. Але сьогодні вранці я отримав ось цей лист, якщо тільки він заслуговує такої уваги.

Гість поклав на стіл конверт, і ми стали розглядати його. Конверт виявився звичайнісіньким, із сірого паперу. Адреса – «Готель «Нортумберленд», серу Генрі Баскервілю» – була написана великими друкованими літерами; на поштовому штемпелі стояли: «Черінґ-крос» і час відправлення – вечір попереднього дня.

– Хтось знав, що ви зупинитеся в готелі «Нортумберленд»? – поцікавився Голмс, кинувши допитливий погляд на нашого гостя.

– Ніхто не знав. Я вирішив, де зупинитися, тільки після зустрічі з доктором Мортімером.

– Але доктор Мортімер, вочевидь, сам там зупинився?

– Ні, я живу у знайомих, – сказав медик. – Ніхто не міг знати, що ми поїдемо саме в цей готель.

– Гм! Отже, вашими пересуваннями хтось дуже цікавиться.

Шерлок вийняв із конверта складений вчетверо аркуш паперу, розгорнув його і поклав на стіл. Посередині сторінки була написана одна-єдина фраза, складена з підклеєних одне до іншого друкованих слів. Там було зазначено наступне: «Якщо розум і життя вам дорогі, тримайтеся подалі від торф’яних боліт». Слова «торф’яних боліт» були написані від руки, чорнилом.

– Так ось, пане Голмс, – сказав сер Генрі Баскервіль, – може, поясните мені, що все це означає і хто так зацікавився моїми справами?

– А що скажете ви, докторе Мортімер? Цього разу тут начебто немає нічого надприродного?

– Авжеж, сер, але, можливо, лист надіслала людина, переконана в тому, що вся ця історія надприродна.

– Яка історія? – різко спитав сер Генрі. – Ви, джентльмени, мабуть, обізнані про мої справи набагато краще, ніж я сам!

– Ми розповімо вам усе, сер Генрі. Без цього ви не підете звідси, повірте в те, що я кажу, – запевнив Шерлок Голмс. – А зараз давайте займемося цим вельми цікавим документом, який був складений та опущений у поштову скриньку вчора ввечері. Ватсоне, у нас є вчорашній «Таймс»?

– Он там, у кутку.

– Будьте ласкаві подати мені сторінку з передовицею, – він швидко пробіг її очима. – «Свобода торгівлі»… Чудова передовиця! Дозвольте прочитати вголос один абзац. «Якщо хтось намагатиметься переконати вас, що та галузь промисловості, в якій ви особисто зацікавлені, перебуває під захистом протекційних тарифів, тримайтеся подалі від таких людей, бо розум повинен вам підказати, що така система врешті-решт підірве наш імпорт і порушить нормальне життя нашого острова, інтереси якого дорогі всім нам». Що ви на це скажете, Ватсоне? – вигукнув Голмс, радісно потираючи руки. – Блискуча ідея, чи не так?

Доктор Мортімер поглянув на Голмса, як дивляться турботливі лікарі на безнадійних пацієнтів, а сер Генрі Баскервіль звів на мене здивований погляд своїх карих очей.

– Я не дуже тямлю в таких питаннях, як тарифна політика, – сказав він, – але мені здається, що ми трохи відхилилися від нашої теми.

– Навпаки! Ми сунемо гарячими слідами, сер Генрі. Ватсон знайомий із моїм методом краще за вас, але боюся, що зміст прочитаного уривка вислизнув навіть від нього.

– Так, зізнаюся, я не бачу жодного зв’язку між ним і листом.

– А зв’язок, любий мій Ватсоне, настільки тісний, що, по суті справи, одне випливає з іншого. «Якщо», «вам», «тримайтеся подалі від», «розум», «життя», «дороги». Невже не здогадуєтеся, звідки взяті ці слова?

– Ах, хай йому грець! Звісно, ви маєте рацію, який блискучий здогад! – вигукнув сер Генрі.

– Якщо ви все ще сумніваєтеся, то погляньте на слова «тримайтеся подалі від» – вони вирізані вкупі.

– Ну ж бо… Так, справді!

– Знаєте, пане Голмс, я навіть не уявляв собі, що такі речі можливі! – зауважив доктор Мортімер, із подивом споглядаючи на мого товариша. – Здогадатися, що слова вирізані з газетного тексту, це ще куди не йшло. Але безпомилково назвати газету, і мало того – вказати статтю, з якої вони взяті, це перевершує будь-яку уяву! Як ви здогадалися?

– Впевнений, лікарю, що ви можете відрізнити череп негра від черепа ескімоса?

– Звісно, можу.

– Яким чином?

– Але ж це мій коник! Різниця між тим та іншим цілком очевидна. Надбрівні дуги, лицьовий кут, будова щелепи…

– А в мене є свій коник. На мій погляд, різниця між боргесом на шпонах[6], яким набираються передовиці «Таймс», і сліпим шрифтом дешевих вечірніх газеток не менш очевидна, ніж різниця між вашими неграми й ескімосами. Знання шрифтів – одна з найелементарніших вимог до детектива, хоча мушу зізнатися, що у дні своєї юності я якось сплутав «Лідський Меркурій» із «Вранішніми відомостями». Але передовицю «Таймс» ні з чим не сплутаєш, і ці слова могли бути вирізані тільки звідти. А позаяк лист відправили вчора, все свідчило про те, що нам слід було перш за все зазирнути в учорашній номер.

– Отже, пане Голмс, – сказав сер Генрі Баскервіль, – хтось склав цей лист, вирізавши ножицями…

– Манікюрними ножицями, – перебив його детектив. – Ви звернули увагу, які у них короткі кінці? Для того щоб вирізати слова «тримайтеся подалі від», довелося зробити два надрізи.

– Згоден. Хтось вирізав ці слова ножицями з короткими кінцями і наклеїв їх…

– Гуміарабіком, – підказав Шерлок.

– …і наклеїв їх гуміарабіком на папір. Але чому ж тоді слова «торф’яних боліт» написані від руки?

– Бо автор листа не знайшов їх у газеті. Всі інші слова досить прості, їх можна зустріти в будь-якому тексті, а ці трапляються порівняно рідко.

– Дуже вичерпне пояснення. А що ще вам вдалося тут вичитати, пане Голмс?

– Дещо вдалося, хоча автор докладав усіх зусиль до того, щоб знищити всі докази. Як ви самі можете переконатися, адреса написана великими друкованими літерами. Але така газета, як «Таймс», рідко потрапляє в руки простих людей. Отже, звідси можна зробити висновок, що лист склала освічена людина, котра намагалася видати себе за неосвічену і навмисне змінила почерк, мабуть, побоюючись, аби ви не розпізнали автора, якщо не зараз, то пізніше. Крім цього, зверніть увагу, що слова наклеєні нерівно, деякі з них виступають над рядком. Наприклад, слово «життя» сидить зовсім не на місці. Це вказує на недбалість автора листа, а може, і на хвилювання чи поспіх. Я схильний вважати, що у всьому винне саме хвилювання та поспіх, бо навряд чи ця людина проявила б недбалість у такій, мабуть, серйозній справі. Якщо хтось справді квапився, то цікаво знати чому. Адже лист, опущений вчора, все одно мав би застати сера Генрі в готелі. Може, його автор боявся якоїсь завади. Але з чийого боку?

– Ми, так виглядає, подалися в царину припущень, – зауважив доктор Мортімер.

– Скажіть краще – в царину, де зважуються всі можливості, з тим, щоб вибрати з них найімовірнішу. Таке наукове використання сили уяви, яка завжди працює у фахівців на твердій матеріальній основі. Ви, природно, назвете це чистим здогадом, але я майже впевнений, що адресу писали в якомусь готелі.

– Чому ви так вирішили?

– Огляньте конверт уважніше, і ви побачите, що автору не пощастило з письмовим приладдям. Перо двічі запнулося на одному слові, і його довелося тричі вмочити в чорнильницю, щоб написати таку коротку адресу. Отже, чорнила було мало, на самому денці. Власне перо і каламар рідко доводять до такого стану, а щоб і те, і інше відмовлялося служити – це вже виняткова ситуація. Але, як ви знаєте, в деяких готелях із письмовим причандаллям і чорнильницями зовсім кепсько. Тому я, майже не вагаючись, скажу, що якщо б нам вдалося обстежити всі кошики для паперів у всіх готелях поблизу Черінґ-кросу та виявити там залишки порізаної передовиці «Таймс», ми відразу знайшли б автора цього дивного послання… Стійте! Стійте! Що це?

Він став уважно вдивлятися в сторінку, на якій були наклеєні слова, тримаючи її на відстані одного-двох дюймів від очей.

– Ну, що?

– Ні, нічого, – сказав Голмс і поклав лист на стіл.

– Папір цілком гладкий, навіть без водяних знаків. Ні, ми вичавили з цього цікавого листа все, що було можна. А тепер, сер Генрі, розкажіть, чи не сталося з вами чогось незвичайного з того часу, як ви приїхали до Лондона.

– Та ні, пане Голмс, ніби нічого такого не сталося.

– Ніхто на вас не чатував, не вистежував?

– Я, мабуть, потрапив у якийсь детективний роман, – задумався гість. – Кому може спасти на гадку стежити за мною?

– Дайте час, поговоримо і про це. А наразі зважте: невже вам немає про що розповісти нам?

– Це залежить від того, що ви вважаєте гідним вашої уваги.

– Все, що так чи інакше виходить за рамки традиційного укладу життя.

Сер Генрі всміхнувся:

– Майже все моє дитинство і юність пройшли в Сполучених Штатах і Канаді, тому англійський уклад життя для мене ще незвичний. Але навряд чи у вас вважається буденністю, коли у людини раптом зникає один черевик.

– Ви загубили один черевик?

– Друже мій, – вигукнув доктор Мортімер, – та ваш черевик просто кудись засунули! Він знайдеться. Чи варто турбувати пана Голмса через такі дрібниці!

– Але ж він питає, чи не сталося зі мною чогось незвичайного.

– Саме так, – погодився Голмс. – Мене цікавить будь-яка дрібниця, якою б безглуздою вона не здавалася. Отже, у вас пропав черевик?

– Так, але, може, його справді кудись засунули. Вчора ввечері я виставив черевики за двері, а вранці там залишився лише один. Від коридорного мені так і не вдалося домогтися зрозумілої відповіді. Найприкріше, що я купив цю пару всього лише напередодні, на Стренді, і навіть не встиг оновити її.

– Ви віддали чистити нові черевики? Навіщо ж?

– Вони були світло-коричневі. Тому я велів почистити їх темною ваксою.

– Отже, після приїзду в Лондон ви насамперед подалися купувати черевики?

– Та я взагалі ходив по крамницях. Доктор Мортімер склав мені компанію. Справа в тому, що якщо вже людині судилося стати власником великого маєтку, то й одягатися треба відповідно, а я дещо нехтував своїм виглядом, живучи на Заході. У числі інших речей були куплені і ці черевики – за шість доларів! А ось одягти їх так і не вдалося.

– Якщо це крадіжка, то доволі безглузда, – зауважив Шерлок Голмс. – Чесно кажучи, я погоджуюся з доктором Мортімером: ваш черевик скоро знайдеться.

– А тепер, джентльмени, – рішуче озвався баронет, – нумо розтлумачити мені те, про що я досі не здогадуюсь. Час вам дотриматися свого слова і пояснити мені, до чого хиляться всі ці балачки.

– Законна вимога, – погодився детектив. – Доктор Мортімер, гадаю, ви маєте самі все пояснити серу Генрі, як розповіли нам.

Підбадьорений цим проханням, наш учений приятель вийняв із кишені рукопис і часопис, і повторив слово в слово свою вчорашню розповідь. Сер Генрі слухав дуже уважно, час від часу перериваючи медика здивованими вигуками.

– Оце так, гарненька ж мені дісталася спадщина! – сказав він, коли довге оповідання добігло кінця. – Про собаку я, звісно, чув ще з дитячих років. Цю легенду любили розповідати в нашій родині, хоча досі я не надавав їй жодного значення. А що стосується смерті дядька, то у мене так усе переплуталося в голові, що я ще нічого не можу второпати. Гадаю, що ви самі не знаєте, до кого тут треба звертатися – до священика чи полісмена.

– Підтверджую.

– А тепер ще цей лист, який я отримав. Він, мабуть, якось пов’язаний зі загальним ходом подій.

– Так, судячи з нього, хтось набагато краще за нас знає про те, що відбувається на торф’яних болотах, – зауважив доктор Мортімер.

– І цей «хтось», мабуть, прихильний до вас, – додав Голмс, – якщо попереджає вас про небезпеку.

– А може, навпаки: комусь вигідно відлякати мене від Баскервіль-холу?

– І це не виключено… Я вам дуже вдячний, докторе Мортімер, що запропонували мені таку цікаву, складну загадку. Але тепер, сер Генрі, треба вирішувати по суті: можна вам їхати в Баскервіль-хол чи ні?

– А чому б мені туди не поїхати?

– Либонь, це небезпечно.

– Звідки ж ця небезпека надходить – від нашого родинного страховиська чи від людей?

– Ось це й доведеться з’ясувати.

– Як би там не було, але відповідь моя буде така: ні пекельні сили, ні людські підступи не втримають мене тут. Я поїду в будинок своїх пращурів. Це вирішено остаточно.

Його темні брови зійшлися в одну лінію, смаглявим обличчям розлилася фарба. Баскервільська свавільність явно давалася взнаки і в цьому останньому нащадку їхнього роду.

– Я ще не встиг обміркувати те, що мені довелося почути від вас. Не так легко відразу допетрати й одразу вирішити, як бути далі. Мені б хотілося побути годинку наодинці та зважити все на дозвіллі. Знаєте що, пане Голмс? Зараз пів на дванадцяту, й я вирушаю безпосередньо до себе в готель. Що, якщо ви і ваш товариш, доктор Ватсон, прийдете до нас поснідати годину на другу? На той час я вже щось надумаю.

– Вас це влаштовує, Ватсоне?

– Цілком.

– Тоді ми приїдемо. Викликати вам кеб?

– Ні, я краще прогуляюся, прийду трохи до тями після нашої розмови.

– Я із задоволенням приєднаюся до вас, – сказав його супутник.

– Отже, о другій годині ми побачимося. До скорої зустрічі, бувайте здорові.

Ми чули, як наші відвідувачі спустилися вниз сходами і зачинили за собою вхідні двері. Шерлок миттєво перемінився – від його млосності не залишилося і сліду, він знову став людиною дії.

– Одягайтеся, Ватсоне, хутко. Не можна втрачати жодної секунди.

Знімаючи на ходу халат, він швидко пішов до себе і через дві-три хвилини повернувся вже в костюмі.

Ми збігли вниз сходами на вулицю. Доктор Мортімер і Баскервіль ще виднілися попереду, кроків за двісті від нас. Вони прошкували у напрямку до Оксфорд-стрит.

– Наздогнати їх?

– У жодному разі, друже мій! Якщо ви зі мною не нудьгуватимете, то я з вами і поготів. Наші друзі мають рацію: пройтися такого ранку – одне задоволення.

Він додав кроку, і відстань між нами і нашими нещодавніми відвідувачами знічев’я скоротилася наполовину. Продовжуючи зберігати цю дистанцію, ми звернули за ними на Оксфорд-стрит, потім на Ріджент-стрит. Біля однієї з крамниць сер Генрі та доктор Мортімер зупинилися, розглядаючи вітрину, і Голмс зупинився також. За мить він раптом задоволено гмикнув, і, простеживши напрямок його уважного погляду, я побачив, що кеб, який стояв по той бік вулиці, й у вікні якого виднівся пасажир, повільно рушив уперед.

– Ось його нам і треба, Ватсоне! Гайда. Спробуймо хоча б розгледіти цього чоловіка.

Тієї ж миті переді мною в бічному вікні кеба майнула густа чорна борода, і чиїсь очі зміряли нас пронизливим поглядом. Зараз же слідом за цим прочинилося горішнє віконечко, пасажир щось гукнув візнику, і кеб стрімко полетів по Ріджент-стрит. Голмс озирнувся, шукаючи вільний екіпаж, але марно – таких не було. Тоді він кинувся в саму гущу вуличного руху за кебом, який швидко зникав у нас з поля зору.

– Ах, дідько! – блідий від досади, ледве вимовив він, виринувши з вуличного потоку. – От не пощастило! Та я сам у всьому винен. Ватсоне! Ватсоне! Якщо в вас є хоч краплина порядності, ви занесете в свої аннали цю мою помилку нарівні з моїми успіхами.

– Що це за чоловік?

– Гадки не маю.

– Спостерігач?

– Так, вочевидь, за Баскервілем хтось стежить із самого його приїзду до Лондона. Інакше звідки стало відомо, що він зупинився в готелі «Нортумберленд»? Я зважив так: якщо його вистежували першого дня, то будуть вистежувати і надалі. Ви, мабуть, звернули увагу, що я двічі підходив до вікна, поки доктор Мортімер читав свою легенду?

– Пригадую це.

– Мені було цікаво, чи не вештається хтось біля будинку, але жодних підозрілих персонажів не помітив. Ми маємо справу з розумною людиною, Ватсоне. Це все дуже серйозно, і хоча мені досі ще не зрозуміло, які тут діють сили – добрі чи злі, проте я невпинно відчуваю чиєсь стороннє втручання, чийсь точний розрахунок. Коли наші нові друзі пішли, я негайно ж кинувся за ними навздогін, сподіваючись, що ось тут мені і попадеться їхня невловима тінь. А цей хитрун не наважився йти пішки й узяв кеб, щоб у міру потреби тягнутися ззаду або ж обганяти їх, залишаючись при цьому непоміченим. Його прийом має ще й ту перевагу, що, якби вони також сіли в кеб, то шпик не випустив би їх із поля зору. Але все ж одне вразливе місце в цьому прийомі є.

– Кебмен?

– Аякже.

– Шкода, що ми не помітили його номера!

– Любий мій Ватсоне! Мені справді немає чим похвалитися цього разу, але невже ви допускаєте хоч на одну мить, що я не помітив номера? Будь ласка: дві тисячі сімсот чотири. Втім, зараз це нам ні до чого.

– Не збагну, що ще ви могли вдіяти.

– Побачивши його, я мав би негайно повернути в протилежний бік, без поспіху взяти кеб і на чималій відстані слідувати за ним. А ще краще було б поїхати прямо до готелю та чекати подальших подій там. Цей таємничий незнайомець провів би Баскервіля до дверей, і ми за допомогою його ж власного прийому могли б простежити, куди він потім подінеться. А тепер наш супротивник разюче спритно скористався моєю недоречною квапливістю, яка видала нас із головою і збила мене зі сліду.

Під час цієї бесіди ми повільно рухалися по Ріджент-стрит, вже не бачачи перед собою доктора Мортімера та його супутника.

– Тепер не має жодного сенсу спостерігати за ними, – спохмурнів Голмс. – Їхня тінь зникла і більше не з’явиться. Треба перевірити, які козирі у нас на руках, і сміливо бити ними. Ви добре розгледіли обличчя цього чоловіка в кебі?

– Обличчя ні, а бороду розгледів.

– Я також… а це означає, що борода була, ймовірно, фальшива. Коли розумна людина подається в таку ризиковану, що вимагає особливої обережності, авантюру, потрібна борода для маскування. Зайдімо сюди, Ватсоне.

Голмс завернув в одну з розсильних контор цієї дільниці, начальник якої зустрів його з розпростертими обіймами.

– Ага, Вілсоне, бачу, ви не забули, як мені пощастило допомогти вам у тій маленькій справі!

– Що ви, сер, хіба таке забудеш? Я вам зобов’язаний своїм чесним іменем, а може, і життям.

– Ви перебільшуєте, друже мій. До речі, Вілсоне, пригадую, у вас був один хлопчик, на ім’я Картрайт, котрий проявив неабияку кмітливість під час розслідування вашої справи.

– Так, сер, він і зараз у мене працює.

– Чи не можна його закликати? Дякую вам. І ще будьте люб’язні розміняти мені ось ці п’ять фунтів.

На заклик начальника з’явився чотирнадцятирічний підліток із жвавим розумним обличчям. Він став перед нами, із захопленням споглядаючи на знаменитого сищика.

– Дайте мені «Путівник по готелях», – попросив Голмс. – Дякую вам. Дивись, Картрайте, ось це – назви двадцяти трьох готелів біля Черінґ-кросу. Бачиш?

– Так, сер.

– Ти обійдеш їх усі по черзі.

– Слухаюсь, сер.

– І для початку будеш давати швейцарам по шилінгу. Ось тобі двадцять три шилінги.

– Слухаюсь, сер.

– Ти скажеш, що тобі потрібно подивитися сміття, викинуте вчора з кошиків. Поясниш це так: одну дуже важливу телеграму доправили помилково не на ту адресу, і тобі наказали її розшукати. Тямиш?

– Так, сер.

– Але насправді ти будеш шукати сторінку газети «Таймс», порізану в кількох місцях ножицями. Ось номер «Таймс», а сторінка потрібна ось ця. Ти зможеш відрізнити її від інших?

– Звісно, сер.

– Швейцари будуть, певна річ, відсилати тебе до коридорних, ти й їм даси по шилінгу. Ось тобі ще двадцять три шилінги. У двадцяти випадках з двадцяти трьох, імовірно, виявиться, що сміття з кошиків викинули або спалили. Але в трьох інших готелях тобі покажуть купу паперів, серед яких ти і шукатимеш цю сторінку. Шансів на успіх дуже мало. Про всяк випадок даю тобі ще десять шилінгів. До вечора телеграфуй мені, на Бейкер-стрит, як у тебе справи… А тепер, Ватсоне, нам із вами залишилося тільки дізнатися телеграфом про кебмена номер дві тисячі сімсот чотири, після чого зазирнемо в якусь картинну галерею на Бонд-стрит і провештаємося там аж до сніданку.

Розділ V

Три обірвані нитки

Шерлок Голмс мав дивовижну здатність уникати балачок про справи. Він увесь занурився в споглядання полотен сучасних бельгійських художників і за дві години, мабуть, жодного разу не згадав про дивну історію, в яку обставини втягнули й нас. Всю дорогу від картинної галереї до готелю «Нортумберленд» він теревенив тільки про живопис, незважаючи на те, що поняття його в цій царині вирізнялися крайньою примітивністю.

– Сер Генрі Баскервіль чекає вас нагорі, – сказав нам черговий по вестибюлі. – Він просив одразу ж провести гостей до нього.

– Ви не дозволите мені переглянути списки ваших клієнтів? – спитав Голмс.

– Прошу, сер.

Після прізвища «Баскервіль» в книзі були ще два записи: «Теофіліус Джонсон із сім’єю, з Ньюкасла» і «пані Олдмор із покоївкою, з Елтона».

– Чи не той це Джонсон, котрого я колись знав? – спитав Шерлок чергового. – Він адвокат, сивий і трохи накульгує?

– Ні, сер, пан Джонсон – власник вугільних копалень, ще не старий джентльмен, ваших років.

– Ви впевнені, що він не адвокат?

– Упевнений, сер. Пан Джонсон наш частий гість, ми його знаємо не перший рік.

– Справді? Ну, не буду сперечатися. Пані Олдмор… Десь я чув це прізвище. Даруйте за цікавість, але іноді буває так, що шукаєш одного знайомого, а знаходиш іншого.

– Пані Олдмор жінка слабкого здоров’я, сер. Її чоловік був колись мером Ґлостера. Вона зупиняється тільки у нас, коли приїжджає в місто.

– Красно дякую. Ймовірно, я сплутав її з іншою леді… Ці запитання допомогли нам встановити один дуже важливий факт, Ватсоне, – продовжував Голмс тихо, поки ми підіймалися сходами. – Тепер нам ясно, що люди, котрі так цікавляться нашим приятелем, зупинилися не тут. Отже, старанно спостерігаючи за кожним його кроком, у чому ми вже переконалися, вони так само старанно уникають потрапляти йому на очі. А це свідчить багато про що.

– Наприклад, про що?

– Ну, хоча б про те… Привіт! Друже, що трапилося?

Ми вийшли на горішній майданчик і зіткнулися там із сером Генрі Баскервілем. Він вибіг на сходи весь розпашілий від гніву, тримаючи в руках старий, запорошений черевик. У нього навіть язик заплітався від люті, і коли він нарешті повернув собі дар слова, то відразу збився на явний американський акцент, чого ми вранці за ним не помітили.

– За кого мене мають у цьому готелі – за бевзя, чи що? – кричав сер Генрі. – Я не дозволю над собою жартувати! Якщо цей бовдур не знайде мого черевика, я влаштую скандал! У мене також є почуття гумору, пане Голмс, але цього разу тутешні жартівники передали куті меду.

– Все ще шукаєте свою пропажу?

– Так, шукаю, і не вгамуюся, поки не знайду.

– Але, мені здається, ви говорили про новий світло-коричневий черевик?

– Власне, сер. А тепер така ж історія з чорним.

– Як! Невже ви похопилися і…

– Саме так! У мене всього лише три пари взуття – нова світло-коричнева, стара чорна та лаковані мешти, які зараз на мені. Вчора ввечері зник один коричневий черевик, а сьогодні вкрали ще й чорний… Ну, знайшли? Кажіть негайно! Що ви на мене так витріщилися?

На майданчику з’явився схвильований коридорний-німець:

– Ні, сер. Я в усіх питав, ніхто нічого не знає.

– Так от, слухайте: або ви відшукаєте до вечора мій черевик, або я піду до керуючого та заявлю йому, що негайно забираюся звідси.

– Черевик знайдеться, сер… Обіцяю вам, що знайдеться… Майте терпіння, сер.

– Майте на увазі, це востаннє. Я більше не терпітиму, щоб мене обкрадали у вашому злодійському кублі!.. Пане Голмс, даруйте, будь ласка, що я турбую вас такими дрібницями…

– Але ці дрібниці заслуговують, щоб через них турбувалися.

– Ви вже дуже серйозно до них ставитеся!

– Як же ви самі поясните це?

– Я навіть не намагаюся пояснити. Зі мною ще ніколи в житті не траплялося нічого безглуздішого та дивнішого.

– Дивнішого?.. Авжеж, це, мабуть, так, – задумливо промовив Шерлок.

– А що ви самі про це скажете?

– Я, власне кажучи, ще нічого не розумію. Історія дуже заплутана, сер Генрі. Якщо її зв’язати зі смертю вашого дядька, то з тих п’ятисот найсерйозніших справ, які мені доводилося розплутувати, ця буде, мабуть, найскладнішою. Але у мене в руках є певні нитки, й одна з них неодмінно має привести нас до розгадки. Ми можемо витратити зайвий час, вхопившись не за ту нитку, за яку слід, але рано чи пізно знайдемо і потрібну.

Ми дуже приємно провели час за сніданком, лише побіжно торкнувшись тих питань, що звели нас чотирьох разом.

І Голмс тільки тоді дізнався про подальші плани Баскервіля, коли вся наша компанія перейшла до нього в номер.

– Я поїду в Баскервіль-хол.

– Коли?

– Наприкінці тижня.

– Вважаю ваше рішення правильним, – погодився Голмс. – Тепер у мене вже немає жодних сумнівів у тому, що в Лондоні за вами встановили стеження. Але в такому великому місті важко з’ясувати, що це за люди і що їм від вас треба. Якщо вони діють із лихими намірами, вам загрожує небезпека, якій ми не в змозі запобігти… Докторе Мортімер, ви знаєте, що сьогодні вранці, коли ви від мене вийшли, за вами стежили?