Маленькі жінки. Частина 1

– Колись давно жили чотири дівчинки. У них всього вистачало – води, їжі, одягу, усіляких забавок, добрих друзів, батьки їх ніжно любили. Та все-таки це їх не задовольняло, – тут слухачки перекинулися хитрими поглядами та знову взялися старанно шити, а мати продовжила: – Ці дівчатка дуже хотіли бути хорошими, щодень вони приймали багато важливих та правильних рішень. Але надовго їх не вистачало, тож вони постійно говорили: «Якби тільки ми мали ось це…» або «Якби ми тільки могли зробити ось це…», зовсім забувши, скільки в них вже всього було. Тому вони запитали одну стареньку чаклунку, яке заклинання треба використати, щоб стати щасливими, і вона сказала: «Коли ви відчуваєте невдоволення, подумайте про те, що ви маєте, і будьте вдячні», – тут Джо швидко підняла очі, ніби збираючись заговорити, але передумала, зрозумівши, що історія ще не закінчена. – Дівчатка були дуже розумними, тому вони вирішили скористатися її порадою, і яким було їхнє здивування, коли відчули, наскільки їм стало добре. Одна з них зрозуміла, що гроші не можуть захистити будинок та сім’ю багатих людей від сорому, інша – що, хоч вона й була бідною, проте мала більше щастя – з її юністю, здоров’ям і хорошим настроєм, ніж якась примхлива жінка похилого віку, яка не могла насолоджуватися всіма зручностями, які мала, третя дівчинка зрозуміла, що допомагати служниці готувати обід – це складно й іноді неприємно, але ще важче просити милостині, щоб мати цей обід, четверта ж усвідомила, що навіть каблучки, схожі на серця, не так цінні, як хороша поведінка. Тож дівчата вирішили припинити скаржитися й насолоджуватися тим, що в них вже є, намагаючись не втратити свої скарби, а навпаки – примножити їх. Тож, я вважаю, що вони ніколи не розчаруються й не пошкодують, що дослухалися до поради старенької чаклунки.

– Ох, Мармі, це дуже хитро з твого боку – звернути наші власні історії проти нас і дати нам проповідь замість казки! – вигукнула Мег.

– Мені подобається така проповідь. Це те, про що говорив нам батько, – задумливо сказала Бет, встромляючи голки в подушечку Джо.

– Я не так сильно скаржуся, як інші, і тепер буду обережнішою, ніж будь-коли, бо отримала попередження на прикладі Сюзі, – сказала Емі.

– Нам потрібен був цей урок, і ми зважатимемо на нього. Якщо ми це зробимо, просто скажи нам, як це робила стара Хлоя у «Хатинці дядька Тома», щоб ми пам’ятали про те, чим благословив нас Бог і в чому наша користь, – додала Джо, яка, звісно, була так само захоплена цією маленькою проповіддю, але не могла показати це повною мірою, зважаючи на свою веселу натуру. Адже любила посміятися навіть над найсерйознішою історією.

Розділ п’ятий

Сусідські взаємини

– І що ти збираєшся робити? – запитала Мег одного сніжного дня, коли її сестра бродила по вітальні в гумових чоботях, старому плащі з каптуром, тримаючи в одній руці з мітлу, а в другій – лопату.

– Йду попрацювати, – відповіла Джо з бешкетним блиском в очах.

– А хіба двох довгих прогулянок цього ранку не досить? Сьогодні холодно й похмуро, я б радила тобі залишитися в теплі та сухості, як я, – сказала Мег, зіщулившись від однієї лише думки про те, як морозно надворі.

– Як-то кажуть, слухай поради та роби навпаки! Не можу я залишатися вдома цілий день, наче кішка, я не люблю дрімати біля багаття. Мені подобаються пригоди, і я збираюся їх знайти.

Мег підсунулася ближче до каміна, зосередившись на читанні «Айвенго», а Джо вирушила розчищати доріжку. Сніг був легким, і, швидко працюючи мітлою, вона незабаром пройшлася по всіх стежках саду, щоб Бет могла, коли зійде сонце, спокійно виводити своїх ляльок на свіже повітря. Сад відділяв будинок сімейства Марч від будинку пана Лоуренса. Вони розташувалися в передмісті, яке все ще походило на село, з гаями й клумбами, великими садами й тихими вулицями.

Низька огорожа розділяла ці два маєтки. Старий коричневий будинок Марчів, що виглядав дещо вбого без виноградних лоз, які влітку покривали його стіни, і квітів, що в теплі дні прикрашали подвір’я. По іншу бік знаходилася велична кам’яниця, у якій явно було повно всіляких зручностей та розкоші, від флігеля з каретами до доглянутих доріжок, що вели в зимовий сад, а в самому будинку, коли на вікнах відкривалися штори, виднілися гарні речі.

І все-таки цей будинок справляв враження неживого, бо на галявині не бавилися жваві діти й жодне материнське обличчя ніколи не посміхалося з вікна, мало хто туди заходив і виходив, крім старого пана, його онука та слуг.

Для живої уяви Джо цей прекрасний будинок здавався якимось зачарованим палацом, сповненим пишнотами і таїнами, речами, яких ніхто ніколи ще не бачив. Вона давно хотіла побачити, що там приховано й познайомитися ближче з малим Лоуренсом, який, здавалося, хотів мати друзів, але не знав, як заговорити з людьми. Після балу Джо додалося нетерплячки, і вона придумала багато хитрощів, щоб подружитися з ним, але останнім часом хлопця ніхто не бачив. Джо вже почала думати, що він поїхав, аж ось одного разу його смугляве обличчя з’явилося у вікні верхнього поверху. Він задумливо дивився на їхній сад, де Бет та Емі гралися в сніжки.

«Цей хлопчик страждає без компанії та веселощів, – подумала Джо. – Його дідусь не знає, що для нього добре, а що погано й тримає його під замком на самоті. Йому потрібна компанія веселих хлопців, з якими можна погратися, або хтось молодий і жвавий. Гадаю, в мене б вистачило сміливості, щоб пробратися туди й сказати старому панові правду!»

Ця ідея потішила Джо, яка любила сміливі вчинки й завжди шокувала Мег своєю поведінкою. План «пробратися туди» не був забутий. І коли настав сніжний день, Джо вирішила спробувати провернути цю аферу. Вона побачила, як пан Лоуренс поїхав з обійстя, а потім вискочила до саду, щоб розчистити собі шлях до огорожі. Тут вона зупинилася й озирнулася навколо. Все тихо, фіранки на нижніх вікнах щільно затулені, слуг не видно, та й взагалі нічого не видно, крім кучерявої чорнявої голови, що спиралася тонкою рукою на підвіконня верхнього вікна.

«Ось він, – подумала Джо, – бідний хлопчик! У цей похмурий день зовсім один і хворий. Це так сумно! Я кину сніжку і змушу його подивитися на мене, а потім заговорю з ним».

Сніжка точно влучила в шибку, і чорнява голова відразу повернулася, вікно відчинилося, звідти визирнуло обличчя, яке за хвилину втратило свій млявий вигляд – великі очі прояснилися, а рот почав усміхатися. Джо кивнула, засміялася й помахала своєю закорючкою-мітлою, крикнувши:

– Як ваші справи? Чи ви не захворіли?

Лорі прохрипів з вікна таким голосом, наче то був не хлопчик, а ворон:

– Вже трохи краще, дякую. У мене була сильна застуда, і я десь з тиждень пролежав у ліжку.

– О, мені так шкода! Чим ви себе розважаєте?

– Нічим. Тут нудно, як у могилі.

– А книжки? Хіба ви не читаєте книжки?

– Читаю, так, але потроху, бо мені не дозволяють напружувати очі.

– А чи не може хтось читати вам вголос?

– Дідусь іноді так робить, але мої книжки йому не цікаві, а постійно просити Брука я не люблю. – Чому до вас не приходять гості?

– Я нікого особливо не хочу бачити. Хлопці, яких я знаю, дуже галасливі, тож від них у мене болить голова.

– У вас немає якоїсь милої знайомої дівчини, яка б почитала вам вголос та розвеселила?

– Не знаю жодної такої.

– Але ви знаєте мене, – почала було Джо, але потім розсміялася й зупинилася.

– Знаю, справді! Так і зроблю! Ви прийдете до мене в гості? Дуже прошу! – вигукнув Лорі.

– Я, звісно, не дуже тиха й мила, але я прийду, якщо мама дозволить мені. Піду й спитаю її. Зачиніть вікно, поводьтеся чемно й чекайте, поки я прийду.

З цими словами Джо взяла свою мітлу й пішла в будинок, думаючи, що скаже Мармі. Ця ідея із запрошенням Джо в гості дуже захопила Лорі, тож він потихеньку готувався до її візиту, оскільки, як сказала пані Марч, він був «маленьким джентльменом» і вшанував майбутню гостю, причесавши своє кучеряве волосся, пристебнувши свіжий комірець та прибравшись у кімнаті, яка, незважаючи на півдюжину слуг, була не така вже й акуратна. Скоро пролунав гучний дзвінок, а за ним – рішучий голос, що запитував «панича Лорі». Одразу після цього молодий слуга вбіг до кімнати Лорі, повідомивши, що молода леді чекає на нього.

– Добре, покажи їй, куди йти, це панна Джо, – сказав Лорі, підходячи до дверей своєї маленької зали, щоб зустрітися з Джо, яка виглядала вельми невимушено, з накритим блюдом в одній руці й трьома кошенятами Бет – в іншій.

– Ось я, ось пакунок з маминими ліками та інший баласт, – сказала вона бадьоро. – Мама приготувала це з любов’ю, і була рада, якщо я зможу зробити що-небудь для вас. Мег хотіла, щоб я принесла трохи її бланманже, вона чудово готує цей десерт, а Бет подумала, що її кішки стануть вам у пригоді. Я знала, що ви будете сміятися, але я не могла відмовитися, вона так хотіла щось зробити.

Найцікавіше, що кумедна передачка від Бет була тим, що повністю захопило Лорі. Граючись із кошенятами, він майже забув про свою сором’язливість та здавався дуже товариським.

– Це виглядає занадто красиво, щоб їсти, – сказав Лорі, посміхаючись від задоволення, коли Джо відкрила блюдо й показала бланманже, оточені гірляндою з зеленого листя й червоних квіток улюбленої герані Емі.

– Та ну, пусте, вони тільки хотіли показати свою прихильність до вас. Скажіть служниці подати десерт вам до чаю. Це настільки легка їжа, що ви зможете з’їсти її навіть з хворим горлом. Яка все-таки у вас затишна кімната! – вигукнула Джо, яка любила перестрибувати з однієї теми на іншу.

– Вона могла б бути затишною, так, але покоївки такі ледачі, що я навіть не знаю, як змусити їх підтримувати тут порядок. Хоча мене це не дуже турбує.

– Це дрібниці, якщо хочете, я можу привести тут усе до ладу хвилини за дві, потрібно всього лиш почистити камін, а значить – і речі, поставлені на камінну дошку. Так, – сюди поставимо книжки, пляшки залишимо там, і ваш диван… його треба повернути до світла. Трохи струсимо подушки… ну, ось, тепер краще.

І це справді було так, бо вони сміялися, розмовляли, поки Джо розставляла речі по місцях, подарувавши кімнаті абсолютно іншу атмосферу. Лорі дивився на неї у шанобливому мовчанні, і коли вона поманила його до себе на диван, він сів, зітхнувши із задоволенням та вдячністю…

– Ви – янгол! Я саме так і хотів влаштувати все в цій кімнаті. А тепер, будь ласка, сядьте на великий стілець і дозвольте мені зробити що-небудь приємне для вас.

– Ні, ні, що ви, це я прийшла, щоб розважати вас. Я можу почитати для вас вголос, якщо ви хочете. – і Джо з любов’ю подивилася на кілька привабливих книжок поблизу.

– Дякую! Я прочитав все це, і якщо ви не заперечуєте, волів би просто поговорити, – відповів Лорі.

– Звісно! Я, як почну, то можу говорити весь день. Бет каже, що я ніколи не знаю, коли зупинитися.

– Бет – це рожевощока дівчинка, що майже весь час сидить вдома й лише іноді виходить з маленьким кошиком? – запитав Лорі з інтересом.

– Так, це Бет. Вона моя сестра. Якби ви знала, який в неї ніжний характер!

– Тоді симпатична дівчина – Мег, а кучерява – то Емі, я вгадав?

– Так! Але як ви про це дізналися?

Лорі почервонів, але потім досить відверто відповів:

– Ну, бачите, я часто чую, як ви кличете одна одну, і коли я тут один, то часто спостерігаю за вашим будинком. У вас завжди такий гарний настрій, мені здається. Прошу вибачення за грубість, але іноді ви забуваєте опустити штори біля вікна, де стоять квіти. А коли лампи засвічені, це все одно, що дивитися на картину. Я бачу вогонь в каміні і всіх вас. Бачу, як ви накриваєте на стіл разом з вашою матір’ю. Вона сідає якраз напроти вікна, а її обличчя трохи закривають квіти. Це виглядає так мило, що я не можу не спостерігати за цим. У мене, як ви знаєте, немає матері… – Лорі зупинився, тицьнувши палицею у камін, щоб приховати легке посмикування губ, яке він не міг контролювати, та одночасно поправити хмиз.

Спустошений погляд Лорі дістався до серця Джо. Вона плекала в собі риси відвертості та прямоти і в свої п’ятнадцять років була такою ж невинною й щирою, як маленька дитина. Лорі був хворим та самотнім, і, відчуваючи це, Джо враз оцінила те щастя, яке в неї було. Вона з радістю спробувала б поділитися ним з Лорі. Її обличчя сяяло доброзичливістю, а зазвичай різкий голос зробився надзвичайно ніжним:

– Ми більше ніколи не зашторюватимемо вікна, тож ви зможете дивитися на наш будинок, коли схочете. Але, насправді, куди краще було б не спостерігати за нами з вікна, а прийти у гості. Наша мама вам сподобається, я певна, вона дуже добра. Бет могла б заспівати для вас, а Емі – станцювати. Мег і я точно розсмішили б вас нашими кумедними сценічними талантами. Словом, у нас весело. Як гадаєте, вам дозволять завітати до нас?

– Якби ваша мати запитала про це дідуся, він би радо погодився. Він дуже добрий, хоч не виглядає таким. Насправді, дідусь дозволяє мені значною мірою робити те, що мені подобається, тільки боїться, що я обтяжуватиму малознайомих людей, – почав Лорі, обличчя якого ставало дедалі світлішим і бадьорішим.

– Ми не чужі, не малознайомі, ми – сусіди, і вам не потрібно думати, що ви когось турбуватимете чи обтяжуватимете. Ми хочемо познайомитися з вами ближче. Власне, ми досить довго живемо тут, і вже встигли познайомитися зі всіма сусідами, окрім вас.

– Річ у тім, що дідусь живе серед своїх книжок, і не дуже цікавиться тим, що відбувається зовні. Пан Брук, мій наставник, не живе з нами, тож мені немає з ким кудись ходити, тому я просто залишаюсь у будинку і насолоджуюся власною компанією.

– Це погано. Вам слід набратися сміливості і піти відвідати сусідів чи друзів. З часом вас почнуть запрошувати в гості, на різні заходи й тоді у вас з’явиться багато друзів, яких можна відвідувати. Не зважайте на сором’язливість. Вона швидко минеться, коли ви почнете виходити з дому.

Лорі знову знітився, але не образився на те, що його «звинуватили» у сором’язливості, бо Джо говорила про це так щиро, що сердитися на неї було неможливо.

– До речі, вам подобається ваша школа? – запитав хлопчик, після невеликої паузи, змінюючи тему. Лорі трохи засоромився, а тому на деякий час втупився на вогонь.

– Я не ходжу до школи, я вже самостійна дівчина. Натомість відвідую свою тітку, щоб допомагати їй та розважати її нудну душу, – відповіла Джо.

Лорі відкрив рот, щоб поставити ще одне запитання, але, вчасно згадав, що було б недоречно настільки настирно втручатися у справи інших людей. Тож він знову замовк, почуваючись ніяково.

Джо подобалася його манера зберігати тактовність, але сама була не проти того, щоб посміятися над тітонькою Марч, тому продовжила розповідь, з гумором намалювавши словесний портрет і самої метушливої родички, і її вгодованого пуделя, і папуги, навченого говорити по-іспанськи. Особливу увагу присвятила своєму улюбленому місцю – бібліотеці.

Лорі ця жива картина дуже сподобалося, особливо, коли вона розповідала про якогось старенького пана, який одного разу прийшов до тітоньки Марч, відпускаючи комплімент за компліментом. Старенький гість так захопився цією справою, що не помітив, як Пол – папуга тітки Марч – ухопив його перуку. Уявивши це, хлопчик відкинувся на спинку стільця і сміявся так, що з його очей потекли сльози, а покоївка навідалася до кімнати, щоб зрозуміти, в чому справа.

– О! Це просто шедевріально! Розкажете щось іще? – сказав він, піднявши обличчя над високою диванною подушкою.

Натхненна цим маленьким успіхом, Джо розповідала Лорі про всі свої п’єси, ділилася планами, надіями й страхом за долю батька. Джо описувала Лорі найцікавіші події маленького світу, в якому жили сестри. Потім вони говорили про книжки, і, на радість Джо, з’ясувалося, що Лорі любить їх так само, як і вона, й читав навіть більше.

– Якщо вам так подобаються книжки, спускайтеся вниз та подивіться наші. Дідусь поїхав, тож вам не потрібно боятися, – сказав Лорі, встаючи з дивану.

– Я нічого не боюся, – відповіла Джо, хитнувши головою.

– І все-таки, гадаю, у вас є якесь слабке місце, хоч, справді, дідуся боятися не варто, – вигукнув хлопчик, дивлячись на неї з великим захопленням. Але глибоко в душі він знав, що насправді вони мають всі підстави трохи боятися старого пана. Особливо, якщо він повернеться не в гуморі.

Атмосфера всього будинку справляла тепле враження. Лорі повільно вів Джо через кімнати, щоб вона встигла розглянути все, що її зацікавило. І ось, нарешті, бібліотека. Гостя заплескала в долоні й почала стрибати – так було завжди, коли її радості не було меж. У бібліотеці були не лише книжки, а й картини, статуї, різні засклені маленькі шафки, повні монет і раритетних речей, стільці у формі гондоли з дуже відкинутою спинкою, дивні столи, бронзові прикраси, і, що найприємніше, тут знаходився величезний відкритий камін, прикрашений декорованими кахлями.

– Яке багатство! – зітхнула Джо, занурюючись у глибину велюрового стільця. – Теодор Лоуренс, ви маєте бути найщасливішим юнаком у світі, – захоплено додала дівчина.

– Хлопець не може жити одними лише книжками, – хитнув головою Лорі й сів навпроти.

Він хотів було сказати щось ще, аж тут продзвенів дзвінок, і Джо злетіла зі стільця, з тривогою вигукуючи:

– О, Боже! Це ваш дідусь!

– То й що? Ви ж казали, що вам немає чого боятися, – відповів Лорі, в голосі якого чулися нотки сарказму.

– Гадаю, я все-таки трохи боюся його, але не знаю, чому. Адже Мармі сказала, що я можу прийти до вас у гості, і я не думаю, що вам стало від цього гірше, – сказала Джо, трохи заспокоївшись. Проте погляду від дверей не відвела.

– Мені набагато краще, і я дуже вам вдячний. Тільки боюся, що ви втомилися від розмов зі мною. Це було так приємно, що я не міг зупинитися, – з вдячністю мовив Лорі.

– Там лікар, пане. Він хоче оглянути вас, – сказала служниця, зайшовши до кімнати.

– Ви не заперечуєте, якщо я залишу вас на хвилину? Мабуть, треба побачити лікаря, – галантно мовив Лорі до своєї гості.

– Звісно! Тут так гарно, що я із задоволенням почекаю вас, – сказала Джо, захоплено розглядаючись навколо.

Тож Лорі пішов, залишивши гостю розважати себе самостійно. Вона стояла перед прекрасним портретом старого пана, коли двері знову відчинилися. Не обертаючись, Джо рішуче сказала:

– Тепер я впевнена, що не маю боятися пана Лоуренса, бо в нього добрі очі. Хіба що дещо похмурий вираз обличчя, можливо, тому, що виглядає як дуже владна й вольова людина. Він не такий красивий, як мій дідусь, але подобається мені.

– Дякую, панно, – сказав грубий голос позаду неї, а там, на її превеликий жах, стояв старий містер Лоуренс.

Бідна Джо почервоніла, її серце почало битися ще швидше, коли вона усвідомила те, що сказала. Кров ударила їй в голову, але за якусь хвилину вона опанувала себе і дике бажання втекти потроху зникало. Адже дівчата сміялися б над нею за цей вчинок. Тож Джо почала гарячково розмірковувати, як вийти з делікатної ситуації. Ще один погляд, кинутий на пана Лоуренса, засвідчив, що живі очі під густими бровами були добрішими, ніж на портреті. У них Джо вгледіла хитринку, тож її страх майже зник. Грубий голос, між тим, став ще суворішим. Після короткої паузи, старий пан запитав Джо:

– То ти мене не боїшся, так?

– Лише трохи, пане.

– І ти не вважаєш мене таким же гарним, як твій дідусь?

– Не зовсім, пане.

– І в мене є величезна воля, чи не так?

– Я тільки сказала, що думаю так.

– Але я тобі подобаюся, незважаючи на це?

– Так, пане.

Ця відповідь явно йому сподобалась. Він коротко засміявся, потиснув дівчині руку, а потім, поклавши палець під підборіддя, підняв її голову і, роздивившись обличчя, відпустив, промовивши з поклоном:

– У тебе дух дідуся, але не його зовнішність. Він був хорошою людиною, моя мила, і, що важливіше, сміливим і чесним, і я пишаюся тим, що був його другом.

– Дякую, пане! – після його слів Джо почувалася цілком комфортно, бо зрозуміла – з паном Лоуренсом можна бути відвертою.

– Що ви тут робили з моїм хлопчиком? – прозвучало його наступне – досить їдке – запитання.

– Я лише намагалася бути доброю сусідкою, пане, – і Джо розповіла, як відбувався її візит.

– Гадаєш, йому потрібно трохи підняти настрій?

– Так, сер. На мою думку, він почувається самотнім, тож компанія молодих людей, можливо, піде йому на користь. Ми всього лиш дівчатка, але будемо раді допомогти, якщо зможемо, бо не забули той чудовий різдвяний подарунок, який ви послали нам, – нетерпляче сказала Джо.

– Та ну, пусте! Це була ідея мого хлопчика. До речі, як там та бідна жінка?

– Добре, сер, – Джо заходилася швидко переповідати про нещасне сімейство Гуммель, а також про те, що Мармі змогла знайти підтримку для цієї жінки та її дітей у багатших, ніж сім’я Марч, родин.

– Вона просто пішла в батька, той теж завжди намагався робити добрі справи. Одного дня я прийду, щоб побачити вашу матір. Скажіть їй про це. О, чуєте? Це дзвоник до чаю. Тепер ми п’ємо чай трохи раніше, бо мій хлопчик хворіє. Тож спускайся до їдальні та продовжуй бути доброю сусідкою.

– Якщо тільки ви справді хочете цього, пане.

– Я не питав би вас, якби не хотів. – і тут містер Лоуренс зі старомодною ввічливістю подав їй руку.

«Що б Мег сказала на це?», – подумала Джо, коли спускалася до їдальні. ЇЇ очі аж танцювали від радості, коли вона уявляла, що розповідає цю історію своїм домашнім.

– Агов! Що ти там робив, мале чортеня? – гукнув старий пан, коли Лорі збігав униз сходами і здивовано подивився на Джо, яка йшла під руку з його грізним дідом.

– Я не знав, що ви прийдете так рано, пане… – почав було він.

– Це очевидно, бо інакше ви б не стрибали по сходах. Ходімо пити чай, але поводьтеся, як джентльмен! – і, ласкаво потягнувши хлопчика за волосся, пан Лоуренс пішов вперед, позаду йшов Лорі, у якого постійно мінявся вираз обличчя. Це було так кумедно, що Джо ледь стримувалася, щоб не засміятися.

Старий пан Лоуренс мовчки випив чотири чашки чаю, уважно спостерігаючи за молодими людьми, які незабаром почали базікати, мов старі друзі. Тож від нього не сховалися зміни в поведінці онука. Обличчя хлопчика рум’янилося, світилося життям, він став бадьорішим, багато сміявся.

«Вона має рацію, хлопець самотній. Я подивлюся, що ці малі дівчатка можуть зробити для нього», – подумав пан Лоуренс. Йому подобалась Джо, бо вона, здавалося, розуміла хлопчика майже так само добре, як ніби сама була ним.

Якби Лоуренс був тим, що Джо називала «непристойним і божевільним», вона взагалі б не змогла з ним спілкуватися, бо такі люди завжди робили її боязкою й незграбною. Та в доброзичливості сімейства Лоуренсів вона вже не сумнівалася, тому могла бути собою і, як наслідок, справила на них хороше враження. Коли чаювання закінчилося, Джо зазбиралася додому, однак Лорі сказав, що йому ще є що їй показати.

Юнак відвів її до оранжереї, яка справила на емоційну дівчину неймовірне враження. Вона повільно прогулювалася поміж квітами, насолоджувалася їхньою красою, милувалася в’юнкими рослинами, що заплели стіни, чудовими виноградними лозами й деревами, які вивищувалися над нею, із задоволенням вдихала вологе, трохи солодкувате повітря. Тим часом її новий друг зрізав найкращі квіти, складаючи їх в оберемок. Потім зв’язав їх, промовивши зі щасливим виразом обличчя, яке так подобалося Джо:

– Будь ласка, передайте це вашій матері та скажіть їй, що мені подобаються ліки, котрі вона мені прислала.

Зайшовши у вітальню, вони побачили пана Лоуренса, що стояв перед каміном, але увагу Джо повністю поглинув рояль з відкритою кришкою.

– Ви граєте? – запитала вона, звертаючись до Лорі з серйозним виразом обличчя.

– Так, іноді, – скромно відповів юнак.

– Будь ласка, зіграйте щось зараз. Я хочу почути вашу гру, щоб потім розповісти Бет.

– Можливо, спочатку зіграєте ви?

– Я не знаю, як… Я занадто дурнувата, щоб вивчитися грати, але я дуже люблю музику.

Лорі сів за рояль, а Джо насолоджувалася і музикою, і ароматом розкішного букету з геліотропами та чайними трояндами. Лорі грав віртуозно. З кожною хвилиною повага Джо до «малого Лоуренса» зростала. Їй хотілося, щоб Бет теж почула його гру, але вона не сказала цього, тільки нахвалювала Лорі, аж поки той не зніяковів. Тоді йому на допомогу прийшов дідусь:

– Ну годі, годі, юна леді. Занадто багато цукру! Ви змусите його вкрай запишатися. Його музика, справді, непогана, але, сподіваюся, що він досягатиме такого ж успіху і в більш важливих справах. Ви вже збираєтеся йти? Ну гаразд, я дуже вдячний вам, і сподіваюся, що ви завітаєте до нас знову. Переказуйте вашій мамі мої найщиріші вітання. На добраніч, лікарю Джо!

Він люб’язно потиснув дівчині руки, не приховуючи, що йому сподобався її візит. Проте в його очах було щось таке, що в передпокої Джо поцікавилася в Лорі, чи не сказала вона бува щось не так. Той похитав головою.