Вітраж

– Ну, так! Я, звісно, – Сатана! Ха-ха-ха! А ти й не пізнала одразу? Так знай же, що я прийшла по твою душу!..

Обливаючись холодним потом, сестра Мехтильда, скочила з ліжка.

– Господи милостивий! Що ж це? Що ж це?!.

А ясне, палке сонце французького півдня радісно вигравало надворі; квітучі гліцінії та каприфолій, усміхаючись, заглядали у вікно келій й немов би вітали молоду чорницю…

Десь задзвонили дзиґарі: сім… сім!.. О, Боже! А служба починається в шість…

Сестра Мехтильда проспала службу Божу.

– А все ж таки: що ж я дам їсти тій жабі? – замісць каяття своєму новому гріху, подумала дівчина.

А потім заломила руки й голосно заридала:

– Пропала ж я! Загинула навіки! Навіть вже страху Божого, навіть каяття за свої гріхи нема в моїй душі!..

І не встигла сестра Мехтильда відповісти: «Навіки віків!», як до неї увійшла сама мати абатиса.

– Як ся маєш, донечко! – запитала вона, наближаючись. – Я не веліла будити тебе. Мати Анжеліка розповідала мені, що ти вчора захворіла. Чому ж ти мені раніше не сказала, дитино, що тобі тяжко на цій праці, яку я тобі загадала? Треба ж берегти своє здоров’я, бо зневага до свого тіла – гріх! Отож, сьогодня відпочинь, а, як будеш завтра себе добре почувати, то підеш помагати матері Анжеліці в капличці.

Сестра Мехтильда слухала й тяжко дихала.

Такі всі тут до неї добрі, такі ласкаві, уважні… А вона – негідниця, брехуха!

Коли б мати абатиса пробула в неї ще хвильку, – вона б не витримала, впала б перед нею навколюшки і призналася б «у всьому». Але ж абатиса погладила її по плечі, перехрестила й з словами:

– Спочинь, дитинко, й не турбуйся! – вийшла з келії…

До обіда сестра Мехтильда не показалася надвір. Нерухомо сиділа на ліжку й все думала, думала, однак нічого не могла надумати. Одно вона бачила: ця жаба доведе її до загибелі. Тепер це вже було ясно! Але ж… піти в пекло заради жаби?! Чи ж хто таке бачив?

Звісно, може, й справді, то – непроста жаба. Можливо, що то – дух загибелі, Сатана…

За обідом нічого не їла. Напружувала всі сили, щоб відорватись від власних думок й уважно слухала життя святого, що відрікся матері, родини, всього, щоб служити Христові. А вона?.. Якась нещасна, мізерна жаба заволоділа її душею!.. Вона вирікається заради жаби…

У сестри Мехтильди заблищали очі. Вона глибоко зітхнула й піднесла голову. І враз вирішила твердо, що має чинити.

Всилу дочекалася кінця обіду й мерщій подалася в сад.

Жан-П’єра не було на грядках, тільки стирчала встромлена в землю його лопата. Сестра Мехтильда вхопила лопату, прожогом кинулася до старого водограя й розкидала там так старанно збудоване вчора жаб’яче житло. Потвора сиділа спокійно й дивилася на чорницю. Тепер її очі здавалися иншими: в тих баньках ясно блищала перемога, тріумф. Немов би та потвора говорила:

– «Тепер вже все однаково. До гріха я тебе довела! Душу твою занапастила!»

– Так згинь же ти, пекельна спокусо! – прошепотіла Мехтильда.

І, заплющивши очі, щоб ще раз не піддатися «грішному милосердю», з усієї сили вдарила – вона гадала – по жабі…

Потім, не обертаючись, не поглянувши на наслідки свого розпачливого вчинку, Мехтильда побігла назад. Ще встигла віднести лопату й застромити її в землю, на попереднє місце. Тоді так само гарячково побігла вона до абатиси, кинулася перед неї навколюшки й тремтячим голосом, але з полегшенням на серці, промовила:

– О, свята мати! Я – велика грішниця!.. Ось мій гріх!..

Христіянин

З пам’ятної книжки

Джеміля-Алі-Огли охрещено в п’ятницю. Тим то він як справжній христіянин не схотів святкувати свого «народження у Христі» в цей посвятний мусулманський день. На те є неділя. Через те й Джемілів бенькет відсунено на два дні, на сьогодні.

Всі «вірні» з глухого селища Киз-Цхале, що прищулилося в горах, далеко від світу, ще до-схід-сонця зійшлись біля церкви. Це була глибока щілина в червоній скелі, яка не мала навіть дверей і загалом менче, ніж що нагадувала Божий храм. Тільки перед кожною службою її причепуряли, хто чим міг, переважно – галузками червоної квітучої азалії та силою вогників. А що про таку дорогу річ, як воскові свічки, тут мало хто й чув, то скрізь, по всіх кам’яних виступах усередині печері й довкола, примощувалися глиняні, по вінця налиті баранячим лоєм, каганчики тієї самої нехитрої форми, що їх уживали ще перші христіяни по катакомбах.

Старий Джебраїл, один із перших тутешніх христіян, тримав у руках глиняний посуд – курушку. Джебраїл був за паламаря, й тепер, роздуваючи щоки, сопів та дмухав у те кадило, що нагадувало глиняний келих. Замісць ладану старий підсипав у вогонь запашних сушених гірських трав і зашкарублим пальцем перемішував золоті, вкриті пухкою сивиною, тонесенькі нитки-жаринки. Довкола Джебраїла купкою стояли чоловіки, з цікавістю пильнували його рухів і помалу гомоніли. Молодь огорнула Джеміля – нині вже Пантелеймона, – одягненого в новий бешмет, у шапці з такого дрібного каракуля, «як зерна ячменю», й оздобленого справжньою даґестанською ди5кою у срібних, по-мистецьки вибитих піхвах. Пантелеймон стояв, скромно втупивши очі в землю, тільки на його смуглявому, молодому обличчі грала добра дитяча посмішка. Часами він поглядав набік, туди, де скупчились жінки, легенько червонів і ще вважніще розглядав під ногами землю.

Жіноцтво збилося, мов отара овець. Дівчата обступили кизиловий кущ, що розрісся біля входу в церкву, й обвішували його ріжноколіровими стьожками та разками намиста. Це була жіноча офіра Богові, як і зібрані запашні трави на кадило, як і ті квітки, котрими щонеділі прикрашувано червону печерю.

Час минав. Джебраїл знову підсипав чималу жменю трави до кадила, чоловіки нетерплячились, а чернець-місіонар, отець Амврозій, усе не їхав. Коли ж напруження досягло вищого ступня, за ріжком скелі затупотіли копити. По гуртках вірних неначе подихнув вітрець і розсунув їх на дві лави. З-за скелі виткнулась кінська голова, а далі появився й сам пан-отець. Одною рукою він тримав повід свого мимохода, другою – пригортав до грудей обережно загорнуті в чисту шовкову хустку церковні причандали: кипарисовий хрест, деревляний келих та святі покрови на престол. Він привітався з парафіянами, передав Джебраїлові клунок і метким рухом зіскочив з коня. Швидко поправив рясу, що була спереду відгорнена й підтикана за пояс, підійшов до печері, мовчки розклав привезені річі на кам’яному престолі, взяв від Джебраїла роздмухане кадило та кропильницю й вийшов перед церкву.

Там, на площинці, в побожному мовчанні стояла «паства»: попереду чоловіки, а далі – жіноцтво. Біля самого входу в печерю стояв Джеміль-Пантелеймон, тримаючи за роги барана.

Пан-отець покропив вірних, потім покропив барана, віддав Джебраїлові кропильницю й кадило і простяг руки, благословляючи «офіру». Слова молитви, що він при тому вимовляв, були цілком незрозумілі присутнім, але вони й не потрібували їх розуміти: важливо було тільки те, щоб «офіра була благословенна». Коли ж о. Амврозій скінчив молитву, баранові вмить зв’язано ноги. Джебраїлова ди5ка блиснула на сонці, перервавши жалібне мекання «офіри». Кілька людей схилились над баранцем, і, поки о. Амврозій одягався до служби, – «офіру» вже оббіловано, розрубано на шматки, тельбухи, роги й ніжки палахкотіли на стосі, а Джеміль передав жінкам частини, що мали їх ужити на бенькеті. Джебраїл позрізував до казанка лій на світло до церкви, й почалася служба.

З печері вилітали слова молитвів, зливалися з побожним зітханням жінок, перепліталися зі співом голосних, гірських пташок і вкупі з блакитним димом од кадила, що мішався з роговою згаррю «офіри», що догорала, линули понад червоні, гостроверхі, уламчасті скелі…

Пан-отець виступив з печері й почав казання. Він згадав про всі христіянські чесноти: милосердя, незлобивість, уміння дарувати обрáзи, терпіти кривду й неправду, за яку буде достойна подяка там, на небі. Наприкінці прилюдно похвалив новоохрещеного «раба Божого Пантелеймона, що залишив пітьму поганську і прийшов до ясного світла правди»…

– Порадуємося ж, брати мої, бо й наш Всемогутній Пастирь радується, знайшовши одну заблудшу ягничку, більш, ніж тим 99, що лишились у кошарі… – закінчив чернець.

І ця згадка про овечку враз оживила людей, що боролися з нудотою незрозумілих молитвів, повернула їх до живого життя. Всі мимовільно поглянули на те місце, де перед тим зарізано баранця, ковтнули слину й облизались.

На площинці загуло й заворушилось, мов у вуліку. Кілька жінок перекинули на плечі частинки забитого барана і швидко подалися стежкою до селища. Отець Амврозій, розмовляючи з чоловіками, знову підобгав поли ряси, обережно взяв клуночок зі святощами й легко скочив на коня. За ним рушили й парафіяни просто в гостину до хрещеника.

Смачний та масний був шашлик у Пантелеймона, а гострий пілав, мов вогнем, палив у роті. Вже після них у гостей веселіше заблищали очі, й голосна, весела розмова захопила всіх. Але ж, коли принесли вина, до якого ці вчорашні мусулмани не звикли, а тепер, за прикладом Христа, що в Кані Галилейській на радість людям перетворив навіть воду на вино, не гребували чаркою, – веселощі досягли свого апоґею. Вже за хвилину почувся спів, а ще за мить з’явилася зурна, жалісним тоненьким голоском завищала саламурі, забренькала чунгурі. Сами від себе заплескали долоні, і дрібне, прудке темпо гірської лезґінки, немов вітер, зірвав із місць і закрутив у шаленому танку спочатку молодих, потім старих, хрещеника й ледве-ледве не втяг у коло самого ченця Амврозія.

А жінки все надходили та надходили з новими, повними та5цями. Потім у кошиках принесли соковиті та запашні броскви, конфітури з нестиглих зелених горіхів, нарешті, й улюблену лаблабу – в цукрі пряжений горох.

І чи вихор лезґінки, чи вино, що вперше сьогодні покоштував його хрещеник, чи, може, чорні очі тієї, що, павою йдучи в танку, так ласкаво з-під віночка темних вій поглядала на ставнóго христіянина, – збентежили Пантелеймона. Поривчастим рухом ухопив він чунгурі, хвилинку перебірав на ній мідяні струни, а потім високим тенором подав трель, типову східню, хроматичну трель, що не втне її жаден європейський співак. Гості принишкли: вони знали, як гарно співав Джеміль-Алі-Огли, який мистець він складати пісні, що потім розходились по всіх сусідніх аулах. А сп’янілий од радощів та вина Джеміль, як соловій, заплющив очі і, злегенька хитаючись, немов уколисуючи самого себе, виводив одну за одною свої мелянхолійні трелі. Щодалі вони ставали журливіщі, все більш кучеряві, прикрашені філіґрановими фіоритурами. Потім зненацька юнак одірвав руку з чунгурі, немов би висмикнув із неї яскраву квітку – дзвінкий акорд, розплющив очі, припав поглядом до других палких очей і дав повним голосом:

Коли любиш мене ти, красуне,Напиши!.. Напиши!..Та дивися ж: зеленим, о конче,Зеленим атраментом!

Голосний сміх пролунав у відповідь. Пантелеймон увірвав спів, стрепенувся, очі його враз налилися вогнем, а чунгурі голосно застогнала, вдарившись о землю. Джеміль забув, що він не сам із своїми мріями, що довкола його гості та ще й у такому ж нервовому куражі, як і він сам. І цей, повний глуму, недоречний сміх, мов цівкою холодної води пробудив його з солодкого сну.

Джеміль ураз пізнав, чий то був сміх, і вчув, що саме тепер Шакро занадто не до речі засміявся. Перед очима в Джеміля пожовтіло, а з горла, що вмить пересохло, як на жнивах ячменю, вирвалися хрипливі, приглушені згуки:

– Який шайтан сміється там, мов шакал за селом?

– Ти сам шайтан, ще й хент! – була зневажлива відповідь. – Ще й вода хрещена на тобі не обсохла, а ти вже знову згадав про зелений атрамент… Мусулманська твоя душа, тьфу! – сплюнув Шакро і стримано, спокійно почав підводитись на ноги.

– А ти осел і син осла! – грізно гримнув Пантелеймон і у ту ж мить шулікою кинувся на кривдника. Жилаві руки вп’ялися в горлянку, з хрипом і прокльонами, поміж бросквами й розлитим вином звивалися два гнучких, молодих тіла. І не встигли ще старші кинутись розбороняти, як Шакрові руки безсило розчепилися, тіло скорчилося, здрігнулось і важко, незґрабно впало набік. Він уткнувся обличчям у мідну тацю, і скорченими нігтями неначе хотів заритися крізь килим у землю. З-під білого бешмета сторчало держало Джемілевої ди5ки, а на сукні, мов по бібулі, розпливалась ясно-червона кров’яна пляма.

Зойк і гармидер наповнили подвір’я. Мов жарини, заблищали розпалені очі, білою блискавкою блимнули гострі ди5ки. Троє родичів та приятель Шакра метнулись до Джеміля. Жінки втекли. А серед калюж вина, перевернутого посуду, золотистих овочів, рожевих квіток, стояв чернець, мов чорний птах, що розпустив свої величезні крила.

– Люде!.. Брати!.. Христіяни!.. – розпучливо гукав його нетвердий голос.

Але вже було пізно. По підлозі знову клубком покотилися люде.

Отець Амврозій ухопив великий, повний вином турячий ріг і плеснув із нього на озвірілих борців. На мить бійка спинилася. Джеміль улучив хвилинку і став на рівні ноги. Чернець вихопив хреста й високо підвів його вгору, рясою ж заслонив «новознайдену вівцю».

– Люде!.. Брати! Христіяни!.. Опам’ятайтеся… Станьте навколішки, моліться!..

Бурю втишено, життя хрещеникові урятовано. А щоб не трапилося вночі якоїсь пригоди, о. Амврозій забрав Джеміля ночувати до себе.

* * *

Вже була глупа ніч, коли о. Амврозій промовив:

– Тепер, сину Пантелеймоне, лягай та відпочинь. Помолися перед сном, і Господь милосердний прийме твоє каяття. А Шакра, як очуняє, – перепросиш. І все буде гаразд.

Джеміль стояв навколюшках перед кам’яним хрестом і по-дитячому плакав. Голос ченця, такий лагідний, що так ласкаво карав, видався Джемілеві голосом покійної матері. Неначе це вона встала з могили, прийшла, і, як бувало в дитинстві, тихо дорікає Джемілеві. Дорікає, а сама плаче. І ці сльози більше хвилюють Джеміля, як усі докірливі слова, більше, як усі закиди.

Дрімота вже починала мішати дійсність зі згадками, минуле – з дійсністю. Тим часом, чернець розбув чув’яки, скинув рясу, перехрестився й ліг. Враз заснув і Джеміль-Пантелеймон. Сумління не мучило його, бо ж він одразу, як личить доброму джіґітові, змив свою обрáзу. Чого ж йому було не спати? Нехай не спить ворог, що не помстився! Тепер сміється з нього в серці свойому Джеміль…

І чудовий сон приснився йому.

Побачив він, як усіх, усіх – одного по одному, мов баранів, вирізав він не тільки родичів Шакрових, але ж і приятелів його, навіть друзів тих приятелів. І коня Шакрового зарізав! Дарма, що був то прегарний карабах, дарма, що міг Джеміль забрати його собі безборонно, бо ж не лишилося більше нікого на світі, хто мав би на нього право. Та Джеміль був справжній джіґіт: не хотів він поганити руки свої – брати ворогове добро… А ще здавалось йому, що отець Амврозій благословляє його хрестом, немов у церкві. І хрест той не простий дерев’яний, а з щирого золота, виблискує в руках ченцевих, мов меч у руках святого Юрія. І каже чернець людям:

– Тіштеся, брати мої, бо ж маємо ми неабиякого христіянина! Це – Пантелеймон-Огли, що був колись Джемілем! То – юнак!.. А Шакро – сміття, хоч і раніш похрещений. Ви ж бачите, що навіть у нього й наймення вірменське!..

Джеміль прокинувся з радощів. Серце його так швидко-швидко стугоніло. Прокинувся – і мало не заплакав: такою обрáзою вщерть переповнилась його душа. Це – тільки сон!.. А вони живуть!.. Живуть усі вороги, дихають і, може, навіть глузують із нього, що «не зумів» убити кривдника – Шакра. Але ж це вперше в житті затремтіла Джемілена рука… Чого? Бо занадто міцне було вино. Відібрало воно й меткість руху, й силу, і зручність. Ha-віки вкрив він себе соромом перед своїм селом!..

– Господи! – заломив Джеміль руки.

Щирі сльози заблищали в його очах. Він зісковзнув із ліжка, став навколішки перед кам’яним Розп’яттям і простяг до неба зіп’яті руки.

– Господи! Ні!.. Ти – не зрозумієш мене! Бо ж занадто добрий Ти був та плохий! І не нашої крови! Не гнівайся ж: не до Тебе – буду молитися до святого Юрія! Той – наш, і справжній джіґіт! Умів і святим бути, і з ворогом битись. І помститися вмів – напевно. Хай собі о. Амврозій говорить, що хоче, а я таки не вірю, щоб св. Юрій вибачав ворогам своїм, підставляв ліву щоку, коли б ударили його у праву. Ого! Такий вояка! Хотів би я подивитися, хто б насмілився піднести руку на св. Юрія!..

Джеміль припав до землі, вдарив поклона й приторкнувся, мусулманським звичаєм, обома долонями до підлоги.

– До Тебе я молюся, св. Юрію! Поможи мені! Дай, щоб здійснився мій сон! Щоб усе – до найменшого – було так, як оце мені снилося. Ти ж бо знаєш: не тому не вбив я Шакра, що не вмію володіти кинджалом! Все це – вино, прокляття на нього!.. Вибач же мені, святий джіґіте! Вір мені: ніколи більш не стягну я такого сорому на свою голову! Ніколи більш не схибнуся, хоч би довелося ніколи більш і не скоштувати вина… Вбий мене блискавкою, як останнього джіна, що ганяєш Ти по небу під час громовиці, так мене вбий, і ще гірш мені зроби, коли збрешу! Пішки піду до Тіфліса. Там знайду Твою церкву, або хоч образ Твій. Не може ж бути, щоб такий великий джіґіт – ще й святий – не мав у Тіфлісі своєї церкви! І всю зброю ворогів своїх принесу Тобі в подарунок. Це – обіцяю Тобі!

Ще раз у землю вклонився Джеміль і, заспокоєний, знову ліг. На душі його прояснилося. Немов вітрець розвіяв пекуче почуття обрáзи.

Джеміль поглянув навколо себе. І такою милою, святою видалася йому ця, напівпорожня, ченцева-місіонарова хатина. Тихо, рівним вогником горіла синя лямпада перед хрестом. Ніжним, лагідним промінням освітлювала вона обличчя Христове, грубо вирубане з каміння, поличку з книжками та церковними річами. Під другою стінкою, на низькому ліжку, спокійно спав о. Амврозій.

Свята тиша, неначе ніжною рукою, погладила душу Джемілеву. Йому схотілося ще щось дати св. Юрієві. Щось надзвичайно гарне, не щоденне, вийняткове. Щоб і святий одчув таку саму промінну радість, як одчував він – Джеміль. І раптом справді чудова думка прийшла йому. Він зіп’яв руки, притиснув їх до свого вщерть переповненого серця й жагуче промовив:

– У кожного ворога, що вб’ю, присягаюся, – відріжу я праве вухо. В усіх-усіх! На нитку, як намисто, нанижу ті вуха. І на образ Твій, св. Юрію, повішу! Гарне це буде намисто, ах, гарне! Будеш пишатися ним перед усіма святими. Бо ж, певно, жадний такого не має. Нехай! Хай і небо й земля знають, як помагає св. Юрій, і яку за це пошану має!.. Так учиню я, Джеміль-Алі-Огли, що в п’ятницю охрещений Пантелеймоном. Це обіцяю Тобі, св. Юрію! А Ти знаєш, що ніколи не був брехуном єдиний син мого батька. Амінь!..

О. Амврозій учув останні слова. Він непомітно усміхнувся й радісно мовив сам до себе, крізь сон:

– Ні, таки добрий буде христіянин із Джеміля-Огли!

Фарао тут-Анх-Амон

З приводу розкопання його могили в лютому 1923 р.

На лівому березі Нила, приближно годину їзди від міста Люксор, що стоїть сьогодні на руїнах колишніх Теб, починається влоговина, назва якої «Долина королівських гробниць», або «Долина смерти». Це – стародавній тебанський некрополь, королівський цвинтар, на якому поховано фараонів XVIII, XIX та XX династій.

Ця долина, справді, добре відповідає своїй назві. Ніде – ні травинки, ні тваринки. Скрізь, куди око сягає, – самі лише скелі та вламки гір, пісок, груз, каміння, обточені вітрами, та часом кам’яні гальки, а потім знову – пісок і пісок. Цілі гори метучого піску, що лежить кучугурами, часом заввишки, як київська Володимирська гірка або празький Петршін.

Пишна тропічна ростинність, родючі лани Єгипту лишилися там, по той бік Нила, в його зеленій долині. А тут розляглася справжня пустиня, – володіння злісного бога Сета. Тут – панування смерти, тиші, небуття. Тут, по своїх давновікових схованках у сні смерти відпочивають лише мумії стародавніх фараонів. Тут зберігаються неоцінені лишки великої могутньої колишньої культури, спорохнявілі папіруси, потемнілі золоті вироби, поточені шашелем зразки різбярського мистецтва, артистичні вироби ювелірів, малярів, скульпторів та пам’ятки мудреців, що зуміли боротися з безжалісним подихом могутнього часу…

Те, що було на поверхні землі, – зникло. Згинули величезні, розкішні міста, руїнами лягли велетенські храми, блискучі палаци, школи освічених жерців, тих жерців справжньої науки, що 6000 років до нас уже вміли без помилки вирахувати, коли почнеться затьма сонця, могли відгадати вагу земної кулі, установити приближний вік орґанічного життя на тій кулі, мали таке розвинене плястичне мистецтво, що й сучасний різбяр чи скульптор не мав чого закинути свойому старо-єгипетському колєзі…

Все це згинуло там, де панувало життя, але ж залишилось на наш і віків потомних подив у могилах та підземних гробницях «Долини смерти». З того, що зберегла ця Долина, ми й можемо ясно собі в’явити життя людей, що померли 3–5–6000 років перед нашим народженням. І на підставі тих схованок нині ми цілком певно можемо говорити про тогочасну єгипетську культуру. Прояви знайомі нам, може, навіть більше, як тим давнім грекам, що, наприклад, як Геродот, – цей «перший історик України», – приїздили до Єгипту й на власні очі бачили життя днедавніх єгиптян та їхню культуру. Бачили – й щиро дивувались, бо занадто неподібно до того, що вони звикли поздибувати під лагідним, сояшним небом Геляди, – видавалася вона їм. «Як Єгипет має не таке небо, не таку природу, які існують у країнах наших», – пише Геродот, – так і самі єгиптяни мають цілком инчі, ніж у инших народів звичаї, поведінку, порядки… У них провадять торговлю та ходять на базар жінки, а чоловіки сидять дома і прядуть. У них чоловіки носять тягарі на головах, а жінки – на плечах. Свої потреби вони виконують по домах, а їсти виходять на вулицю. Бо ж вони кажуть, що негарне й доконечне треба б виконувати потаємно, а те, в чому нема нічого поганого, вони не потрібують ховати. Коли син не хоче годувати і утримувати своїх батьків, – ніхто не може його до цього примусити. А тим часом доньки мусять підтримувати своїх батьків навіть тоді, коли б це їм було не до вподоби. По інших країнах, коли хтось умре, то родина та його друзі обстригають собі волосся. В Єгипті ж, навпаки, родина покійного відрощує собі волосся та бороди на знак жалоби!.. Нарешті, й це надзвичайно дивує Геродота, – «кожен чоловік має в єгиптян, принаймні, по дві одежі. А кожна жінка – лише одну!»…

І справді, до всяких прикрас, оздоб, кокетства чоловіки мали там далеко більше нахилу, як жінки. Це була, може, єдина країна на світі, де жінок не можна було призвичаїти до того, що ми звемо модою. Шість тисяч років задовольнялися тамошні жінки тим самим кроєм одягу, однаковою зачіскою і т. д. Однаково прибіралася й донька чи жінка фараонова, й їхня служниця, двірська невільниця, селянка, міщанка, – що користувалися, одначе, тими ж самими правами в усьому, що мали і їхні чоловіки, брати, батьки. Може, навіть жіноцтво мало більше громадських прав, як чоловіки, бо ж були в них і такі права, яких не мав чоловік. Так, наприклад, від матері, а не від батька переймала дитина свій соціяльний стан. Отож, коли єгиптянка була шляхетного роду, то й діти її переймали права її кляси та всякі привілеї, хоча б їхній батько – законний чоловік їхньої матері, був чужинець чи навіть безправний військовий полонений.

Був це цілком своєрідний громадський уклад, була це цілком своєрідна культура. Але ж ми сьогодні вже не так дивуємося з неї, як колись дивувався Геродот. Бо ж він знав Єгипет лише як турист, що оглядає край, не знаючи ні його мови, ні звичаїв, слухає та йме віру всьому, що розповідають йому ті люде, що з ними він випадково розбалакається. Ми ж знаємо про Єгипет далеко більше, дарма що на власні очі не бачили його життя. Ми пізнали ту країну з папірусів, шматків покарбованого каміння, з тих річей, що приховала в собі Долина смерти. Вона передала нам для студій не тільки магічні тексти ворожбитів та чародіїв, не тільки пісні, й гимни, й казки землі фараонів. До нас перейшли історичні документи, фольклор, творчість народня й окремих мистців, висновки абстрактної і прикладних наук, судові акти, договорні умови й угоди. Ми знаємо навіть про такі дрібниці, як рецепти на зелені рум’яна, що ставали рожевими лише на цері обличчя й яких не може витворити сьогочасна хемія, знаємо про спасенну масть на очі, що оберігала тогочасних єгиптян од очних хвороб, на які так слабують нинішні мешканці палкого Єгипту, бо теперішня фармакольоґія не може винайти такого певного профіляктичного засобу від шкідливого діяння яскрявого африканського сонця. Нинішній єгиптольоґ знає подробиці звичайного життя днедавнього єгиптянина: що він їв, яке ячмінне пиво пив, як ловив гусей, вудив рибу, якими забавками та грами бавились його діти, як вони ходили до школи, як тогочасні студенти, подібно до нинішніх, нарікали на надмірну працю та в своїх листах випрохували в батьків грошенят…

Отже смерть приховала нам образ тогочасного життя, випустивши його знову на світ через 3–5–6 тисяч років після того, як воно завмерло, зникло й на довгий час зовсім істерлося з пам’яти людської.