Вітраж

Наталена Королева

Вітраж

Серія «Бібліотека української літератури» заснована у 2019 році

Упорядкування, післямова і примітки

Н. І. Лисенко

Фотопортрет Наталени Королевої. Друкується вперше.

Оригінал зберігається в ЦДАВО, фонд 3914, опис 1, справа14, аркуш 59

© Н. І. Лисенко, упорядкування, післямова, примітки, 2020

© Т. О. Калюжна, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Автобіографія

I

Народилася я 3-го березня 1888-го року в Бургасі в Іспанії (Стара Кастілія). Мама моя померла п’ять годин по моєму народженні, так що бачила я тільки її портрет та малу мініятюру, яку батько завжди носив, навіть коли й оженився подруге, приблизно 12 чи 14 років по маминій смерті.

Мама моя була чисто іспанської крови. Звалася Марія-Клара Фернандес де Кордоба. Рід її споріднений зо св. Домініком.

Батько так був засмучений маминою смертю, що не хотів мене ані бачити. Тож перші чотири роки мого життя я провела у бабуні, матері мого батька, Теофилі Дунін-Борковської, родженої Довмонтович. Була литвинка. Вона мене привезла (з мамкою іспанкою) на Волинь.

З матірнього боку я мала лише вуйка, маминого брата, іспанського священика, та тіточку, його сестру, Інес, яка ще була в кляшторному пансіонаті. Було їй всього 10 років, коли я народилась.

Не було мені ще й п’яти років, як умерла бабуня Теофиля. Вуйко Євґеніо приїхав за мною і знов привіз мене до Іспанії. Але в себе залишити не міг. Він ніколи не мав жодної господині, ані жіночої прислуги, тому не було кому мене доглядати. Довго шукав пансіонату, який би схотів мене прийняти. Ніхто не хотів, бо до пансіонатів приймали лише від 10 років.

Батько був невідомо де, – на Цейлоні, в Індії, в Єгипті. Бо був він членом французької Академії наук (ентомолог), і бував на наукових подорожах.

Нарешті, вуйко Євґеніо знайшов десь у Піренеях кляштор, який мене прийняв з тим, аби я там виросла, а як буде мені 10 років, вступила б до їхньої школи.

Коли мені було 11 років, мене взяла до себе тіточка Інес, яка вийшла заміж. Але недовго жила. І знов я лишилась без жіночого впливу, лише з двома вуйками. Вуйко Євґеніо мав бути одним з Ватиканських бібліотекарів (перфектно знав арабську мову). Вуйко Лоренсо, удівець по тіточці Інес, увесь занурився в студії старих анналів.

Училася я то в Іспанії, то у Франції, то в Римі. Тому знаю багато річей, яких жінки звичайно не знають (по освіті я археолог). Але не вмію шити, вишивати, в’язати… Варити навчилася, як вийшла заміж за В. Королева в Чехах. Навчила мене цього старенька сестра бехинського пароха, бо ми жили тоді в Бехині.

До Чехії я втрапила з моєю мачухою, другою дружиною мого батька, який також умер. Вона була чешка, але в Чехії ніколи не була, бо була з роду Отто з Лосів, що був страчений по Білогорській битві 1620 р. Від того часу галузь з того роду, з якого вона, – Людмила з Лосів, – походила, жили на еміґрації в Парижі. Але не забували, що вони – чехи!

Вона навчила мене чеської мови, історії, літератури. По скінченні Першої світової війни р. 1919-го мачуха схотіла повернутися до вільної Чехії як репатріянтка. Мене записала як «свою доньку». Вона дітей не мала і до мене ставилась, як до рідної.

Але по дорозі вона вмерла, і я мусила їхати до Чехії як репатріянтка. З двірця я поїхала до Міністерства і висвітлила, як зо мною стоїть справа. Мені дуже ласкаво відповіли, що «коли чешка була не рідна мати, то най і не рідна Чехія буде батьківщиною». І видали мені документа як чеській репатріянтці. Дали мені і тимчасову працю в Міністерстві як перекладачці.

У Празі я познайомилась з доктором В. Королевим. Він умовив мене перейти за перекладачку до української Місії.

В. Королів почав учити мене «на українську письменницю». Мали ми і добрі, і тяжкі дні. Але більше біди. По-українськи я чимало написала й видрукувала.

Грудня 11-го 1941-го року В. Королів помер. І я лише за півроку довідалась, яка була причина його смерти. Грудня 9-го 1941-го року він поїхав до Праги. Чому? Не сказав мені. А я дуже не випитувала, бо знала, що він там має у друкарні книжки і ті листівки, що з них я Вам послала дві. Сказав тільки, що лишиться в Празі день чи два, бо був дуже побожний і хотів перед Різдвом сповідатися.

Повернувся 11-го грудня ввечері. І подзвонив. Я відчиняю. Сказав тільки: «Слава Ісусу Христу!» – і впав мертвий… Без агонії, без страждань… Тільки двічі затремтіли повіки…

Я побігла до сусідів, аби помогли перенести на ліжко. Сусід відійшов уже на працю. Тож прийшла сусідка та син сусідів Войтех, тоді ще студент. Він дуже любив мого дружину, а дружина – його, бо ми тут довго жили. Тепер буде 20 років, як я тут живу.

Войтех поміг перенести тіло на ліжко, а сам побіг по лікаря.

На другий день приїхали дві сестри монашки. Це лікар-росіянин телефонував сам до Праги, до церкви, що В. Королів умер, і потрібно священика для похорону. Сестри заопікувалися похороном.

На Щедрий вечір до мене з’явилися німці з трусом. Нічого не знайшли, але ще були разів три чи чотири, доки переконались, що я нічого справді не маю і не знаю.

А за півроку зустрінула я в Празі скульптора чеха, нашого знайомого. Він мені розповів, що зустрів був мого дружину саме в день його смерти, – 11-го грудня 1941-го року. І здивувався, що той такий блідий і зворушений. На те дружина йому сказав, що його було викликано до ґестапо. Воно його тепер пустило, але що він певний, що «за тиждень або два його заберуть до концентраку». Чому?

Нам давно не було з чого жити: з Подебрадської академії дружина відійшов за два чи три роки, там викладав, і «пенсій» жодних ми не мали, крім моєї як інвалідові, сестрі Червоного Хреста, за Першої світової війни, то дружина гадав, що він – академічний маляр і малював переважно на Закарпатті (доки було можна) в костелах та манастирях.

Там він дуже заприятелював з василіянами, особливо з ігуменом о. Мироном Колинцем. Цей о. Колинець і замовив був листівки, що я Вам з них дві послала. Але о. Колинця німці саме арештували (так і вмер в концентраку), а що він бував у нас, а мій дружина у нього, то певно тому й причепилися і до дружини…

Це все так вплинуло на мого дружину, д-ра В. Королева, що йому розірвалося серце, – не хотіло йти до німецьких концентраційних таборів…

Вибачте, що мій лист вийшов такий довгий.

Поручаюсь Вашим Святим Молитвам.

Наталена Королева.

П. С. Посилаю Вам свою фотографію. Зроблено її перед двома роками. Чорно одягнена ходжу завжди. А те, що бачите в мене на голові, це не жалоба, але «вдовиний убір», який носять вдови в Іспанії.

II

Моя літературна праця

Писати почала я давно, а перестала – з двадцять років тому. Писала спочатку у французькій пресі. Якусь мою археологічну працю видано було навіть по-російському («О мотиве плетенки в армянской орнаментике»). І думала я працювати у французькій літературі, до чого мене дуже намовляли приятелі мого батька: Анатоль Франс і Каміл Фламаріон, астроном. З української мови колись – не згадую року, бо дуже давно – зробила була я переклад на французьку, бо ніхто тоді не міг перечитати, що то за мова.

По-українському почала писати з року 1919-го, коли познайомилася, а потім і одружилася з доктором Королевим. Він умовив мене таки кинути французьку літературу, бо ж «у французів багато авторів, авторів оригінальних, а українська література – ще вбога»… Він навчив мене української літературної мови, навчив засобам, як писати.

І коли видавництва вимагали від мене, щоб я писала «про запорожців», «про Довбуша» або щоб я «віддзеркалювала біжуче життя», то покійний дружина мій казав мені: «Не слухай їх… І не читай критики на себе… Те, що ти можеш дати українській літературі свого, буде цінніше. Але це оцінено буде пізніше»… Бо мені все закидали, що я беру «далекі українцям теми» і «з чужого життя».

А я ж з фаху, як я писала Вам – археолог!

Я написала такі праці, і вони були видрукувані:

1. «Наслідування Христа» Томи Кемпійського, переклад з латини на українську мову. Жовква.

2. «Дорога досконалості» св. Терези Великої, переклад з іспанської.

3. «Во дні они», Львів, 1935 рік. Збірка оповідань з Євангелії, взяте часто з археологічного боку. Видала Бібліотека «Дзвонів» ч. 11.

4. «1313». Рік, якого Бертольд Шварц винайшов стрільний порох. Образи німецького середньовіччя. Життя лицарства, кляшторів, учених, простого люду, ремісників, вояків.

5. «Інакший світ». Збірка оповідань.

6. «Без коріння». Рік, що я перебула в київському «Інституті благородних дівиць», аби навчилась російської мови, – було це бажання моєї мачухи чешки.

7. «Предок». З родинних анналів. Як стрінулись у сарацинській неволі як бранці у XV ст. двоє моїх предків. З матірньої сторони дон Карлос Лацердо де Кастро, з батьківського – Адам Дунин-Борковський. Перша частина повісти – в Іспанії, друга – в неволі в сарацинів, третя – в Україні, на Волині.

8. «Сон Тіні». Історична повість з часів царя Адріяна. Головна постать – Антіной, про якого я «відкрила» цікаві дані. А власне: що був це не улюбленець, але син Адріяна і тайний християнин. Бо завжди носив медальку, на одній стороні якої було ягнятко, на другій – грецькі альфа й омега. Втопити його звеліла Августа Собіна, жінка Адріянова, яка хотіла бачити на троні свого улюбленця, – Люція Вера, бо дітей Адріян і Собіна не мали. У числі персонажів повісти є історична постать: довірений і улюблений Адріянів раб – джура Мостар, українець, бо «з Бористена походить». Друга постать – донька центуріона, також українка (історично), який привів Адріянові з українських степів улюбленого адріянового коня «Бористена». Адріян цьому коневі звелів поставити пам’ятника і склав вірша на його честь.

9. «Легенди старокиївські» – св. Ольга, св. Анастасія й ін., від скифів починаючи і до грецьких колоній на Криму.

10. «Легенди старокиївські», частина друга. У числі легенд – Фонтан Самсона в Києві, вулиця «Лакерди» (Лоцерда) і цікава деталь про походження Сен Жермана, славного алхіміка і чародія, – він був сином української селянки з Підкарпаття і графа Франца Ракоці.

11. «Останній бог». Це друга частина «Сна Тіні», бо Антіной був фактично останнім, кому римляни ставили храми і вівтарі. Ця моя праця ще не друкована, бо прийшла Друга світова війна, видавництво хотіло, щоб я писала «на політичні теми»… І я замовкла аж до цього часу…

12. «Стежками і шляхами життя». Мій життєпис у формі повісти. Ще не друковано. XXII розділи. Буде друкуватися у Франції.

13. «Мезу, жрець єгипетський». Мойсей як учень єгипетських храмів і кандидат на єгипетського жерця. Не друковано.

14. «Що є істина?» Повість на XIV розділів. Це оповідання про Пилата за історичними даними, що я колись зібрала про нього в Тарраґоні, бо він звідти був родом. Був там спочатку претором, а потім був там же претором його син – Кай Понтій Пилат. Ця праця буде друкуватися в Німеччині.

Дружина Пилата була чистокровна римлянка, а сам Пилат був родом з Тарраґони в Іспанії. Тож він мені «земляк»! Не був Пилат ані жорстоким, ані лукавим, як це часто люблять висвітлювати в школах. Бо навіть найзліші Пилатові вороги, як, напр[иклад], Лектул, називають його в своїй приватній кореспонденції «справедливим Пилатом».

Що, узнавши Ісуса Христа невинним, він звелів Його бичувати, це був закон палестинський, який наказував: «по допиті збичувати обвинуваченого й ще раз допросити. Коли відповіді будуть однакові, значить – вони правдиві». Цей закон діяв у Палестині аж до XIII століття.

15. Життя Святої Великомучениці Варвари. Видав проф. І. Огієнко, Тарнів, 1922 р., 16 сторінок.

Поки що, мабуть, досить Вам про мої праці! Бо як розберете ці мої ієроґліфи, то, мабуть, заснете на 14 годин, як це було з Шамполліоном, першим французьким єгиптологом, якому першому пощастило прочитати єгипетське письмо…

Чому я так невиразно й нерозбірливо пишу? Мабуть тому, що замолоду багато писала по-арабському, бо добре знала цю мову. Нині забула її докладно… І пишу таки «не християнським письмом»… Тож вибачте мені!

В глибокій пошані.

Н. Королева

П. С. Забула ще згадати, що я співробітничала і в чеській мові, за першої Республіки, у різних чеських часописах.

Серед наших письменниць

Продовжуємо анкету. Над чим працюють письменниці? Які були спонуки до того? Що задумують нового? Все те цікаві ми знати.

Відповідь наспіла від Наталени Королевої. Саме тепер, коли вийшов її «Сон тіні», що його критика зустріла прихильно.

Даруйте, що нічого цікавого не зможу вам відповісти на ваші ласкаві запитання. Бо ж при нашому способі життя, влітку —

1. «Над чим можу працювати» – літературно, коли праці господарські не дають змоги тримати пера в руці. Однак цього літа моє писання дуже затяглося: треба було викінчити роман «Предок», що для нього довелось далеко пошукувати матеріялів. В перервах між працею в господарстві та в дні дощові – закінчую том творів св. Тереси Великої (переклад із старо-кастильської мови XVI століття).

2. «Що було спонукою до праці» другої, – про те сказано в праці першій. До першої ж, мабуть, «покликав голос крови», як це десь завважено в пресі. Бо ж неначе й справді якось незручно належати до роду, оплутаного мережею легенд, стежки й шляхи якого перейшли історією ріжних країн, й лишатись до нього байдужим. До того ж є трохи правди й в словах відомого «містика друїдської мудрости» – М. Магра, коли він каже: «Тільки двом річам віддаються люде з таким палким захопленням, що забувають про все інше на світі: студіям релігій та генеалогії й геральдики, бо ж одно й друге губиться в безконечній далині, майже там, де “всього початок”».

Тяжко відповісти без «многоглаголанія» на запит: 3. «Студії чи вражіння спонукують до праці»? Загалом же, я тем не шукаю, може – навпаки – вони мене оплутують, як «прядиво Мадонни», зване в Україні «бабиним літом». І коли більше пасмо того «прядива», що вже не від сьогодня почало літати над головою, обвіється довкола думки, треба його розмотати на папері. Але не записувати в нотатник: що відразу не знайшло відповідної форми, те вже дефінітивно пропало. Студії?.. Видима річ, деталі треба перевірити, але ж навряд, чи може хтось писати про те, чого раніш не знав.

4. «Пляни на майбутнє»? Мої літературні завжди пов’язані із загально екзистенційними. Шукаємо способу залагодити останні так, щоб можна було здійснювати перші. Як знаєте, нині лекше знайти працю, що робиться без думки й, навпаки, тяжко мати змогу для чинности духової. Особливо ж, коли не хочеш скеровувати пера в той бік, що міг би бути бажаним «панові шефові», видавцеві, редакторові чи комусь іншому, що бажає мати «крам, якому забезпечений відбут». Щодо мене, я воліла б писати в канцелярії, хоча з попереднього досвіду вважаю це за важне, як бути поденщицею на винницях.

Отож, коли й в цім році пощастить уникнути праці виключно для існування та можна буде забезпечити досить дорогу «бутафонію письменниці» – тепло в хаті, світло, ленти на машинку й таку їжу, що її приладження не триває довго, а ще й – найдорожчу річ – книжку, яку мені персонально досить тяжко здобувати в порядку позики, бо потребую переважно літератури романської, то, може, з поміччю Божою, закінчу трилогію томом своїх «Спогадів сестри на полях крови», бо ж, як бачу, про війну переважно згадують чоловіки.

Про інші річі, що їх кортіло б написати, не можу згадувати, бо вигляди на здійснення тих мрій вельми маленькі. Головне ж, щоб була вислухана молитва, яку повторює один премилий брат василіянин, а за ним і ми: «Дай, Боже, витривати, не захворівши»!

Гріх

З пам’ятної книжки

– Ех ти, потворо! – вигукнув старий монастирський городник Жан-П’єр, вивернувши лопатою величезну ропуху з грядки.

Перелякана жаба плигнула. Плигнула незграбно, бо Жан-П’єрова лопата розрубала їй лапку. Далі жаба тихенько поповзла, силкуючись сховатися в бур’яні. Але ж, видимо, Жан-П’єрові того було мало, бо він ще раз замахнувся лопатою, щоб добити «потвору».

– Жан-П’єре, Жан-П’єре! – зненацька загукала на нього одна з чорниць. – Ідіть мерщій: вас кличе мати абатиса…

Городник обтрусив синю попередницю, скинув бриля й пошкандибав доріжкою. Жабі на цей раз було врятовано життя.

Біля неї спинилася молоденька чорниця. Вона недалеко полола грядку й бачила всю пригоду. Тихенько схилилася над пораненою жабою й злегенька доторкнулася до неї травинкою. Але ж ропуха була налякана й змучена: вона навіть не спробувала тікати. Тільки тяжко дихала й дивилася на чорницю круглими, безтямними очима…

Чорниці стало шкода знівеченого створіння. Особливо, коли вона помітила, що з перерубаної жабиної лапи капає кров. Її ніжне, чутливе серце не могло знести вигляду крови…

Була це зовсім молодесенька дівчина, екзальтована, ймовірно, повна нерозв’язаних питань, що ставило перед нею попереднє життя, ще там, серед крутих, самовпевнених буржуа, двоєдушних й холодно-фальшивих. Те життя маленького провінціяльного містечка наганяло на неї жах своїми повсякденними конфліктами, своїми очевидними протиріччями між істинами, що давала віра, й непоборимою дійсністю. Тендітна, ніжна душа дівчини не могла згармонізувати життьових діссонансів й примусила її тікати з світа за високі манастирські мури. Там, коли б вона не знайшла всієї правди, то принаймні не буде мати нагоди здибуватись з неправдою. Там і тільки там, в тихому манастирі, що ще з дитинства приваблював її своїм таємничим спокоєм, вона мріяла знайти істнування без протиріч, жорстокости, бруду, фальші, брехні…

І от, тепер вона бачить на манастирських доріжках кров живої істоти. Бачить знову офіру тієї людської жорстокости, що гнала її за ці святі стіни… Правда, перед нею – тільки жаба, нижча з німих тварин, але ж хіба вона не хоче жити, хіба вона не почуває страждань, болі?!

– Бідна, нещасна моя животинка! – тихо говорила чорниця. – Не бійся, я нічого лихого тобі не зроблю.

Хотіла взяти її й віднести кудись, щоб врятувати від того «немилосердного Жан-П’єра», але ж стояла й міркувала.

– «Що то – світська людина! Йому найважливіше – вигляд. Хіба ж ця жаба винна, що вона виглядає так негарно? Але він не хоче помислити, що й це таке саме Боже створіння, як і ми – люде. Святий Франциск, Божий співак та поет, – той би їй сказав: “сестра наша, жабо!”»…

Але ж, власне, ті міркування походили з того, що ця «сестра», справді, була така огидна, вирячкувата, що чорниці було тяжко наважитись взяти її в руки. Вона й сама впіймала себе на тій думці.

– Гордість наша! – зітхнула вона й, пересиливши огиду, підняла з землі жабу.

Й було саме вчас: вже повертався до грядок Жан-П’єр.

– Сестро Мехтильдо! – звернувся він до чорниці ще здалеку. – Якщо ви скінчили салату, то не тікайте: треба ще попересаджувати…

Але ж сестра Мехтильда вже зникла за бузковими кущами.

– Чого вона? Наче їй ряса запалилась?! – промимрив сам до себе городник. – Сказано: баби! Чи вона тобі в спідниці, чи в рясі – нема ріжниці: ф’їть – тільки й бачили… Циндрі! З ними напрацюєш! Я ж кажу матерi абатисі: візьміть мені в помішники хлопця, п’ятнадцять років вже говорю те саме. А вона: статут забороняє!.. А от так вихорем лiтати не забороняє?!.

І він злісно почав штрикати лопатою в грядку.

Тим часом сестра Мехтильда спинилася за бузком, щоб трохи відсапати. Втомитися не було чого, бо ж перебігла вона всього кiлька кроків. Але ж у неї стукотіло серце, неначе вона пробігла принаймні з милю. Обличча палало, в скронях гуло… Ще б пак! Вона ж бо добре розуміла, що в ту мить вона зробила аж два гріхи. По-перше збрехала, бо добре чула, як кликав її Жан-П’єр; а вдала, що не чує. По-друге ж – втекла вiд праці, яку їй сьогодня загадали…

– «Тільки ж це не вiд того, що я ледача! Ти ж бачиш, Мати Божа! – зітхнула вона. – Я вмить повернуся. Тільки занесу кудись й сховаю в безпечному мiсцi цю бідолашну тварину. Вернусь й все поясню городникові».

– «Виходить – знову збрешеш!» – прошепотiв в її серці невмолимий голос.

– Боже! Будь до мене милостивим! – злякалася чорниця й хотіла вдарити себе в груди на знак того, що вона сама себе осуджує за гріх.

Однак не могла того зробити: в руках у неї була жаба.

– «Справді, на цьому світі зо всіх кутків нас чекає спокуса! – подумала сумно сестра Мехтильда. – Як спрут, простягає вона до нас свої огидні лапи й хапає тими пазурями нас бiдних!.. Хіба ж не милосердя керувало моєю рукою, коли я взяла тебе, сестра моя, жабо?! За що ж ти маєш безневинно гинути? Коли тебе сотворив Всемогутній, мусиш жити заради Його хвали та слави!»…

Вона дивилася на врятовану ропуху, а та, неначе розуміючи, що вже їй не загрожує небезпека, тихо сиділа на руках у чорниці й дужою лапкою, мов рукою, вхопилася за палець сестри. Це вже цілком зворушило дівчину.

– «Бач, почуває, сердешна, що я їй бажаю добра! Ну, не бійся ж, сестричко! Ходім!»…

І, прямуючи травою, сестра Мехтильда побігла просто до старого водограю в далекому кутку садка. В басейні ніколи не бувало води, бо водограй давно був зіпсований, покинутий.

Там з моху, камінчиків та галузинок зробила чорниця над жабою дашок, щільненько загородила її, щоб жадне «немилосердне око не вгляділо бідної тварини» й раптом стала нерухомо. Треба ж дати їй їсти! А що ж жаби їдять?! – Цього сестра Мехтильда не знала…

Вона схилилась, щоб нарвати свіжої трави: може, вона їстиме! – й з жахом угляділа, що її руки й рясу поплямлено кров’ю.

– Свята Мадонна! Що ж я тепер скажу? – плеснула вона руками.

– «Що кров пішла в тебе з носа! – знову наче обізвався в ній чийсь голос, – і цим з’ясуєш, чого втекла з грядок»!..

– Vade retro, Satana! – перехрестилася чорниця. – Це ж – знову брехня!..

Та вже не було часу міркувати: просто до неї, перебіраючи в руках ружанець, йшла старенька мати Анжеліка. Мехтильда скам’яніла. Вона зблідла, мов надходила її остання хвилинка.

– Дитино моя! Що ж то з вами? – зтурбовано запитала мати Анжеліка. – Ви ціла закривавлена! Що трапилось? Де ви були, що робили?

– Я… я полола грядки… Мабуть, від сонця… пішла носом… – тремтячим голосом прошепотіла Мехтильда.

– Ну, так! То чого ж ви так схвилювалися? То ж дрібниця. Не турбуйтесь, то швидко минеться.

А Мехтильда ледве-ледве трималася на ногах. Ласкавий голос старої Анжеліки різав їй серце, мов гострий ніж. В неї пішла обертом голова, все сплилося перед очима, вона захиталася й була б впала, коли б її не підхопила стара чорниця.

– «Змилуйся, Боже! Змилуйся над бідною грішницею! Негідна я, негідна!» – молилася в душі дівчина, але ж не могла промовити й слова.

– Обіпріться на мене: я відведу вас до інфірмерії[1], – спокійно, мов малу дитину, умовляла її мати Анжеліка. – Я попрошу мати абатису, щоб більш вона вас не посилала полоти грядок. Ви не звикли до такої праці. Будете краще ходити до мене – прибіратимете каплицю… Ну ж, годі бо, годі, дитино моя!.. Не можна ж так саму себе бентежити кожною дрібничкою!..

А в Мехтильди вже текли по щічках буйні сльози…

Але ж на тому не стало: прийшли нові муки, нові іспити.

Що б не робила тепер Мехтильда, за що б вона не бралася, – вона не могла забути про голодну жабу. Одна думка займала її: що їдять жаби?..

Вона думала про те, лежучи в інфірмерії, куди відвела її Анжеліка, думала потім і в рефекторіумі[2], замість того, щоб уважно слухати лєктуру[3] од святого Августина, під час обіду. Потім, коли вже сама попрохала, щоб їй почитали «Фіоретті» святого Франциска, – і там шукала не слова Божого, але ж відповіді все на те саме настирливе питання: що їдять жаби? І, хоча святий Франциск писав про всі живі створіння і всіх їх любив однаково, але ж там не було згадки про жаб. Тоді вона взяла книгу псальмів. Почала шукати там. В псальмах найшла аспіда, василиска, але про жабу не було й слова.

Щовечора збирались сестри в каплиці перед вівтарем Мадонни, співали літанію. Мехтильда особливо любила цю службу й щоразу радісно виспівувала сама. Однак сьогодні її голос тремтів. Вона не насмілювалась підвести очей на білу, заквітчану статую Богоматері – стільки ж брехні та ще й неслухняність тяжили на її душі!..

Однак же трагедія збільшувалася ще тим, що завтра – субота, тобто сповідь… Що, що вона там скаже?!

Увечері, вже будучи в своїй келії, вона так само не могла молитися. Це трапилося з нею вперше з того часу, як вона прийшла в манастирь. Та де! – вперше в житті…

До останньої міри стурбована, вона не знаходила собі місця. Не могла спати. Тільки перед світом задрімала і їй ввижався страховинний сон. Величезна жаба хапала її за руки й, дико регочучи, тягла просто в пекло, а сама глухим, хриплим голосом промовляла: