4 3 2 1

Його батько йшов з дому рано-вранці, часто іще до того, як Фергюсон встигав прокинутися. Інколи батько приходив додому на вечерю, а інколи тоді, коли Фергюсона вже вкладали спати. Його батько працював. Саме цим займалися дорослі чоловіки: вони працювали. Йшли з дому кожного ранку й працювали, а працюючи, вони заробляли гроші, а заробляючи гроші, вони мали змогу купляти всілякі речі своїм дружинам та дітям. Саме так пояснила йому матір одного ранку, коли він дивився, як від будинку від’їжджає синє авто його батька. Гарна схема, подумав був Фергюсон, але ота її частина про гроші була дещо незрозумілою. Гроші були маленькими й брудними, а як же ж оті маленькі заяложені шматочки паперу придбавали речі такі великі, як авто чи будинок?

Його батьки мали два автомобілі, батько – голубий «крайслер DeSoto», а матір – зелений «шевроле», але Фергюсон мав аж тридцять шість автомобілів, і похмурими днями, коли надворі було мокро, він видобував їх з ящичка і вишиковував увесь свій мініатюрний автопарк на підлозі вітальні. Серед них були автомобільчики з двома та чотирма дверцятами, кабріолети і самоскиди, поліцейські авто та карети «швидкої допомоги», таксі та автобуси, пожежні машини й цементовози, автофургони й універсали, «форди» та «крайслери», «понтіаки» та «студебекери», «б’юїки» та «неш ремблери». Кожен з них відрізнявся від іншого, не було навіть віддалено схожих один на одного, і кожного разу, коли Фергюсон починав штовхати один із них по підлозі, він нагинався й поглядав на порожнє водійське сидіння, а оскільки кожен автомобіль без водія їхати не міг, то він уявляв себе людиною, що сидить за кермом, маленьким чоловічком, крихітним, як кінчик його мізинця.

Його матір курила цигарки, а батько не курив нічого, навіть люльки й сигар не курив. Ті цигарки називалися «Олд Голдз». Така гарна назва! думав Фергюсон. А як він сміявся, коли матір на його прохання пускала кільця диму! Інколи батько казав матері: «Розо, ти забагато палиш», а мати кивала головою, погоджуючись з ним, але все одно потім курила не менше, ніж раніше. Кожного разу, коли він з матір’ю всідалися до зеленого авто, щоби з’їздити за чимось необхідним, вони зупинялися підхарчитися в маленькому ресторані під назвою «Обід у Ела», і щойно він допивав своє шоколадне молоко та доїдав підсмажений бутерброд з сиром, матір давала йому монетку в двадцять п’ять центів і просила його купити їй пачку «Олд Голдз» з автомату для продажу цигарок. Це давало йому змогу відчути себе дорослим – аякже, йому цілий четвертак дали! – і це відчуття було, мабуть, найкращим у світі. Фергюсон гордо марширував в кінець зали, де під стіною між двома туалетами стояв цигарковий автомат. Підійшовши до нього, малий ставав навшпиньки, кидав монетку в щілину, смикав важіль під стовпчиком з цигаркових пачок, а потім прислухався, як торохтіла пачка, вискочивши з громіздкої машини й упавши на срібну тацю під важелем. В ті часи цигарки коштували не двадцять п’ять центів, а двадцять три, і кожна пачка випадала з машини у супроводі двох нещодавно відчеканених мідних пенні в целофановій обгортці. Мати Фергюсона завжди дозволяла йому залишити ті два пенні собі, а допоки вона викурювала свою післяобідню цигарку й допивала каву, він тримав їх на відкритій долоні, вивчаючи карбований профіль чоловіка на лицевій частині обох монет. Авраам Лінкольн. Або, як сказала колись його матір, Чесний Ейб.

Окрім маленької сім’ї Фергюсона та його батьків, існували іще дві сім’ї: сім’я його батька та сім’я його матері, Фергюсони з Нью-Джерсі та Адлери з Нью-Йорку – велика родина з двома тітками, двома дядьками, п’ятьма кузинами, і родина маленька – його дід і бабця та тітонька Мілдред. До маленької родини інколи приєднувалися його двоюрідна бабуся Перл та його дорослі кузини-двійнята, Бетті та Шарлотта. Дядько Лью мав тоненькі вусики і носив окуляри в дротяній оправі, дядько Арнольд палив цигарки «Кемел» і мав рудувате волосся, тітка Джоан була низенькою та опецькуватою, тітка Міллі – трохи вищою й дуже худою, а кузини здебільшого ігнорували малого Фергюсона, бо були значно старшими за нього, окрім Френсі, яка інколи залишалася посидіти з ним коли його батьки ходили в кіно чи до когось у гості. В родині з Нью-Джерсі Френсі була однозначно його фавориткою. Вона малювала йому чудові складні рисунки замків та лицарів на конях, дозволяла їсти стільки ванільного морозива, скільки влізе, розповідала смішні жарти, була дуже гарненькою, з довгим волоссям, яке здавалося водночас і каштановим і рудуватим. Тітонька Мілдред також була гарненькою, але волосся мала біляве, не таке, як у його матері – темно-каштанове, і хоча його матір і нагадувала постійно йому, що Мілдред – її сестра, малий Фергюсон часто забував про це, бо дуже вже несхожими вони виглядали. Свого діда він звав Папа, а бабусю – Нана. Папа курив цигарки «Честерфільд» і був майже повністю лисим. Нана була товстуватою і дуже кумедно сміялася, наче в роті у неї пташки щебетали. Малий охочіше бував у квартирі Адлерів в Нью-Йорку, аніж в будинках Фергюсонів у Юніоні та Мейплвуді, не в останню чергу через те, що йому подобалося проїздити тунелем Холланда, бо під час подорожі підводною трубою, викладеною мільйонами однакових квадратних кахлів, у нього виникало дивне відчуття. І кожного разу, коли він здійснював цю підводну подорож, йому було страшенно цікаво: скільки ж людей знадобилося для того, щоби виконати таку колосальну роботу? Квартира була меншою за будинки в Нью-Джерсі, але вона мала ту перевагу, що знаходилася високо нагорі, на шостому поверсі будівлі, і Фергюсону ніколи не набридало дивитися з вікна вітальні на потік машин, що линув Майданом Колумба, а на День подяки з’являлася додаткова перевага: можливість спостерігати, як під вікном проходив щорічний святковий парад з гігантською повітряною кулею у вигляді Міккі-Мауса, котра пропливала майже напроти його обличчя. Іще одною доброю обставиною подорожі до Нью-Йорку були подарунки, які він завжди отримував по приїзді: цукерки в коробочках від бабусі, книги та платівки від тітоньки Мілдред, а також всілякі цікавинки від дідуся: літачки з коркового дерева, гра під назвою «Парчізі» (іще одне чудове слово), колоди гральних карт, магічні трюки, червоний ковбойський капелюх, а також двійко шестизарядних револьверів у справжніх шкіряних кобурах. Будинки в Нью-Джерсі таких розваг забезпечити не могли, тому малий Фергюсон дійшов висновку, що краще бувати в Нью-Йорку. Коли він спитав матір, чом би їм не жити там увесь час, та широко посміхнулася й сказала: «А ти у татка запитай». Коли ж він запитав у татка, то відповів: «А ти спитай у мами». Мабуть, існували такі запитання, на які відповідей не існувало.

Йому хотілося мати брата, бажано старшого, але оскільки можливості такої більше не було, він згоден був і на молодшого брата, а якщо не брата, то хоча б сестричку, нехай і молодшу. Бо часто він почувався самотньо, оскільки ні з ким було ані пограти, ані поговорити, а з досвіду він вже знав, що кожна дитина мала сестру або брата, або декілька братів та сестер, і тому він, наскільки йому було відомо, залишався єдиним винятком до цього правила в усьому світі. У Френсі був Джек і Руф, у Аліси був Ендрю, а в Ендрю – Аліса, його приятель, сусід Бобі, мав брата й двох сестер, і навіть його батьки своє дитинство провели в компанії інших дітей: його батько мав двох братів, а матір – сестру, тому було вкрай несправедливо, що усіх мільярдів людей на землі йому одному доводилося проводити своє життя на самоті. Малий Фергюсон достеменно не знав, звідки беруться діти, але вже встиг отримати таке-сяке уявлення, що зароджуються вони в тілах своїх матерів. Отже, якщо матері відігравали у цьому процесі основну роль, то йому доведеться поговорити зі своєю матінкою, аби змінити його статус з єдиної дитина на братика. Наступного ранку він підняв це питання й напрямки спитав матір, чи не могла б вона, коли буде її ласка, приступити до виробництва іще одної дитини – для нього. Мати на кілька секунд завмерла, а потім стала навколішки, зазирнула йому у вічі й почала гладити йому голову. Як дивно, подумав він, зовсім не те, що він очікував, а у матері на якусь хвилю на обличчі з’явився сумний вираз, такий сумний, що Фергюсон відразу ж пожалкував про своє запитання. Ой, Арчі, сказала вона. Я розумію, що тобі хочеться братика чи сестричку, і я й не проти народити їх тобі, але, схоже, більше дітей у мене не буде, бо мені не можна більше мати дітей. Мені стало жаль тебе, коли лікар сказав мені про це, але потім я подумала: може, це не так вже й погано. А знаєш, чому? (Фергюсон похитав головою). А тому, що я люблю свого малого Арчі так сильно, що вже не змогла б полюбити другу дитину, віддавши тобі всю свою любов.

Це – не тимчасова проблема, здогадався він, а проблема назавжди. Не буде в нього ані братів, ані сестер. Оскільки такий нестерпний стан справ страшенно вразив малого Фергюсона, він винайшов компенсацію, вигадавши собі уявного брата. Може, то був акт відчаю, але щось все одно було кращим за ніщо, і хоча він не мав змоги ані помацати оте щось, ані побачити, ані понюхати, іншого вибору він не мав. Свого брата він назвав Джоном. Оскільки законів реальності для нього вже не існувало, Джон виявився старшим за нього на чотири роки, а це означало, що був він вищим, дужчим та кмітливішим за Фергюсона, зовсім не таким, як Бобі Джордж з їхньої вулиці, опецькуватий кремезний Бобі, який дихав ротом, бо його ніс був завжди забитий зеленими шмарклями. Джон вмів читати й писати і був вправним гравцем у бейсбол та футбол. Фергюсон намагався ніколи не розмовляти з ним уголос у присутності інших людей, бо Джон був його таємницею, і він хотів, щоби про нього ніхто не знав, навіть батько з матір’ю. Проколовся він лише одного разу, але все скінчилося нормально, бо прокол стався тоді, коли з ним була Френсі. Того вечора вона прийшла подоглядати за ним, а коли вийшла у двір, то почула, як він розповідав Джону про коника, котрого йому хотілося отримати на день народження, і спитала, з ким він там розмовляє. Френсі так сильно подобалася Фергюсону, що він розповів їй правду. Він боявся, що вона насміхатиметься над ним, але Френсі просто кивнула, неначе схвалюючи саме поняття уявних братів, і тому Фергюсон дозволив і їй розмовляти з Джоном. І багато місяців відтоді кожного разу, коли він зустрічався з Френсі, вона спершу здоровкалася з ним своїм звичайним голосом, а потім нахилялася і шепотіла йому на вухо: «Привіт, Джоне». Малому Фергюсону іще не виповнилося й п’яти років, але він вже розумів, що світ складався із двох сфер – видимої й невидимої, і те, що він не бачив, інколи було більше реальним, аніж те, що він бачив.

А найцікавішими місцями, де малий любив бувати, був офіс його діда в Нью-Йорку та універмаг його батька в Ньюарку. Офіс розташовувався за Західній П’ятдесят сьомій вулиці, лише за один квартал від помешкання дідуся й бабусі, і найкращим в тому офісі було те, що він знаходився на одинадцятому поверсі, навіть вище, аніж квартира, завдяки чому дивитися там з вікна було іще цікавіше, ніж з вікна квартири на Західній П’ятдесят восьмій вулиці, бо його погляд мав змогу подорожувати значно глибше в оточуючу місцевість і бачити значно більше споруд, не кажучи про майже увесь Центральний Парк. Авто й таксі на вулицях внизу здавалися такими маленькими, що нагадували ті іграшкові машинки, якими він грався вдома. Іще одною цікавинкою офісу були великі робочі столи, на яких стояли друкарські машинки та арифмометри. Звук друкарських машинок інколи нагадував малому музику, особливо коли наприкінці рядка дзвякав дзвіночок, а іще він нагадував йому сильний дощ, який барабанив по даху будинку в Монклері, а також шум камінця, кинутого в скляне вікно. Секретаркою його діда була кістлява жінка на ім’я Доріс з чорними волосинками на передпліччях, від якої йшов запах м’ятних льодяників, але малому подобалося, що вона називала його «маленький пан» і давала йому подрукувати на машинці, яку величала «Сер Ундервуд»[2]. Він уже почав засвоювати літери, і йому було приємно мати змогу натискати пальцями клавіші того важкого інструменту й друкувати, наприклад, цілий рядок літери «а» або «у», коли ж Дора була не надто зайнята, то Фергюсон прохав її допомогти йому надрукувати його ім’я. Магазин в Ньюарку був значно просторішим за офіс, і в ньому було більше всякої всячини, а не лише друкарська машинка та три арифмометри в тильній кімнаті: там виднілися цілі ряди маленьких пристроїв та великих побутових приладів, а на другому поверсі був цілий зал з ліжками, столами та стільцями, з незліченними ліжками, столами та стільцями. Фергюсону не можна було мацати їх, але коли його батько чи дядьки не бачили, або стояли, повернувшись до нього спиною, то малий крадькома відчиняв холодильник, щоби понюхати всередині його специфічний запах, або видряпувався на ліжко, щоби перевірити пружність його матрацу, а коли його інколи ловили за цим заняттям, то ніхто особливо не гнівався, окрім дядька Арнольда, який напускався на нього й буркотливо напучував: «Руки геть від товару, синку!» Малому не подобалося, коли з ним розмовляли таким тоном, а особливо йому не сподобалося, коли якось в суботу дядько дав йому запотиличника, бо був той запотиличник таким болючим, що він аж розплакався. Але підслухавши одного разу, як матір сказала батьку, що дядько Арнольд – телепень, він перестав його боятися. У всякому разі, ліжка та холодильники ніколи не привертали його уваги надовго, бо були в магазині іще такі цікаві штуки, як телевізори, нещодавно вироблені «Філко» та «Емерсони», які панували над всією рештою виставленого на огляд товару: з лівого боку парадного входу під стіною стояли один біля одного від дванадцяти до п’ятнадцяти моделей, більшість з них – увімкнені, але з вимкненим звуком, і не було для малого Фергюсона цікавішого заняття, як переключити канали на телевізорах так, щоби всі сім різних програм транслювалися одночасно. В результаті виникав безумний вир хаосу: на першому екрані мультик, на другому – вестерн, на третьому – мильна опера, на четвертому – церковна служба, на п’ятому – рекламний ролик, на шостому – новини, а на сьомому – футбольний матч. Малий бігав від одного екрану до іншого, потім обертався на місці, аж поки в нього в голові не макітрилося; при цьому він поволі віддалявся від екранів так, що коли зупинявся, то опинявся в положенні, звідки було видно всі сім програм, а коли він бачив стільки різних подій, що відбувалися одночасно, то це завжди смішило його. Це було смішно, дуже смішно, і батько дозволяв йому отак розважатися, бо також вважав, що це дуже смішно.

Але більшість часу його батькові було не до сміху. Він подовгу працював шість днів на тиждень, особливо подовгу – по середах та п’ятницях, коли магазин закривався аж о дев’ятій вечора, а в неділю він відсипався до десятої чи десятої тридцять ранку, а вдень грав у теніс. Найулюбленішим батьковим наказом було: «Слухайся матір». А найулюбленішим питанням було таке: «Ти був хорошим хлопчиком?» Фергюсон намагався бути гарним хлопчиком і слухався свою матір, хоча інколи не справлявся зі своїм обов’язком і забував бути хорошим хлопчиком та слухатися матінку, але позитивною стороною цих невдач було те, що батько, схоже, ніколи їх не помічав. Мабуть, він був надто зайнятий, щоби помічати, але Фергюсон був вдячний йому за це, бо матір рідко карала його, навіть коли він забувався бути хорошим та слухняним, а через те, що батько ніколи не горлав на нього так, як інколи волала на своїх дітей тітка Міллі, і ніколи не давав запотиличників, як це інколи робив дядько Арнольд, лупцюючи кузена Джека, малий Фергюсон дійшов висновку, що їхня галузка родинного дерева Фергюсонів була найкращою, хоча й найменшою. Однак бували випадки, коли батько його смішив, а через те, що вони траплялися вкрай нечасто, Фергюсон сміявся іще сильніше, аніж міг би сміятися тоді, коли б ці випадки траплялися частіше. Одна з смішинок полягала в тім, що його підкидали в повітря, а завдяки тому, що його батько був таким дужим і мав такі тверді й випуклі м’язи, Фергюсон підлітав майже під стелю, коли вони були в помешканні, та іще вище, коли вони були надворі. Жодного разу не спало йому на думку, що батько може його впустити, і тому він почувався достатньо у безпеці, щоби розкривати рота якомога ширше і, набравши повні легені повітря, наповняти околицю своїм гучним сміхом. Іще одною смішинкою було дивитися, як батько жонглює на кухні апельсинами, а третьою – чути, як він пукає. І не тому, що пуки є смішними самі по собі, а тому, що кожного разу, коли батько пукав, він приказував: «Ой, Хоппі вискочив!», маючи на увазі Хопалонга Кессіді, телевізійного ковбоя, який так подобався малому Фергюсону. Чому батько так казав кожного разу, коли відпускав пук, було одною з найбільших світових таємниць, але Фергюсону все одно це подобалося і він завжди сміявся, коли батько промовляв ці слова. Бо це ж так смішно й оригінально: перетворити пук на ковбоя, якого звали Хопалонг Кессіді.

Невдовзі після п’ятого дня народження Фергюсона його тітка Мілдред вийшла заміж за Генрі Росса, високого лисіючого чоловіка, який працював у коледжі викладачем, як і Мілдред; він закінчив факультет англійської літератури на чотири роки раніше за неї й тепер викладав у коледжі під назвою Вассар. Новий дядько Фергюсона палив цигарки «Пел-Мел» (легкі – це так дивовижно!) та мав вигляд надзвичайно нервозний, і, мабуть, саме тому викурював за вечір стільки цигарок, скільки його дружина викурювала за цілий день, але найбільше малого Фергюсона заінтригувало те, що чоловік Мілдред говорив так швидко і такими довгими й заплутаними словами, що можна було розібрати лише незначну частку того, що він говорив. Одначе він справив на Фергюсона враження добросердого чолов’яги з веселим басовитим сміхом та іскринкою в очах; йому було цілком очевидно, що його матір тішилася з вибору Мілдред, бо ніколи не говорила про дядька Генрі, не вживаючи при цьому слова «обдарований», і регулярно повторювала, що він нагадував їй якогось чоловіка на ім’я Рекс Гаррісон. Фергюсон сподівався, що його дядько з тіткою енергійно візьмуться за роботу у дитячому відділі й швидко витворять для нього маленького двоюрідного братика чи сестру. Ось що буває, коли мрієш про уявного брата, тож, можливо, кузен чи кузина від Адлерів зможе обернутися на майже брата або, у крайньому випадку, на майже сестру. Кілька місяців він вичікував на оголошення, кожного ранку ждав, що матір увійде до нього в кімнату й скаже йому, що тітонька Мілдред збирається народити дитину, але натомість сталося несподіване лихо, яке перевернуло всі ретельно розроблені плани малого Фергюсона. Його тітка з дядьком перебиралися до Берклі в Каліфорнію. Там вони збиралися викладати і жити і ніколи більше не повертатися, а це означало, що навіть якщо вони й народять йому кузена, то він ніколи не зможе стати йому майже-братом, оскільки брати та майже-брати мають жити поруч, бажано в тому ж самому будинку. Коли матінка взяла мапу Сполучених Штатів і показала йому, де знаходиться Каліфорнія, то малий Фергюсон так розчарувався, що гепнув кулачком по Огайо, Канзасу, Юті та всіх інших штатах, розташованих між Нью-Джерсі та Тихим океаном. Аж три тисячі миль. Неймовірна відстань. Так далеко, наче в іншій країні, в іншому світі.

То був один з найпотужніших спогадів його дитинства: поїздка до аеропорту в зеленому «шевроле» з матінкою та тітонькою Мілдред того дня, коли тітонька Мілдред вирушила до Каліфорнії. Дядько Генрі полетів туди двома тижнями раніше, тому того спекотного й паркого дня з ними залишалася тільки тітка Мілдред. Фергюсон сидів на задньому сидінні в шортах, з потилицею, мокрою від поту, з голими ногами, прилиплими до сидіння з штучної шкіри, і хоча він вперше був в аеропорту, вперше бачив зблизька літаки і мав змогу смакувати велич та красу цих машин, той ранок залишився в його пам’яті завдяки двом жінкам – його матері та його сестрі. Одна з них була темноволосою, а друга – білявою, одна з довгим волоссям, а друга – з коротким, такі різні, що доводилося подовгу вдивлятися в їхні обличчя, аби переконатися, що їх народили одні й ті ж самі батьки. Його матір, така емоційна й доброзичлива, завжди торкалася його й обнімала, і Мілдред, така стримана й відсторонена, яка рідко торкалася кого-небудь, однак ось вони стоять разом біля виходу на рейс авіакомпанії «Пан-Ам» до Сан-Франциско, а коли через гучномовець оголосили номер рейсу і настав час прощатися, раптом обидві, наче за нечутним сигналом, розплакалися, сльози каскадом полилися з їхніх очей і закапали на долівку, вони стиснули одна одну в обіймах, одночасно плачучи й обнімаючись. Мати ніколи раніше не плакала перед ним, а допоки він це не побачив на власні очі, він би ніколи не повірив, що Мілдред також вміє плакати. Але ось вони плачуть перед ним і прощаються, розуміючи обидві, що минуть місяці чи навіть роки, перш ніж вони побачаться знов, і малий Фергюсон спостерігав за ними знизу зі свого п’ятирічного тіла, поглядаючи то на матір, то на тітку, ошелешений виливом емоцій, і ця картина запливла в такий глибокий закуток його свідомості, що залишилася в його пам’яті назавжди.

В листопаді наступного року, два місяці потому, як Фергюсон пішов до першого класу, його матір відкрила фотографічну студію в центрі Монклера. Вивіска над парадним входом гласила: «Фотостудія Роузленд», і життя родини Фергюсонів раптом набуло нового, прискореного ритму, починаючи з щоденного ранкового сум’яття, коли одного з них треба було вчасно відрядити до школи, а решту двох – кожного у власному авто – на роботу. Тепер, коли його матір не бувала вдома п’ятеро днів на тиждень (з вівторка по суботу включно), з’явилася жінка на ім’я Кессі, яка займалася господарством, прибирала й застеляла ліжка, купувала харчі, а інколи навіть готувала малому Фергюсону вечерю, коли його батьки допізна затримувалися на роботі. Тепер він менше бачився з матір’ю, але річ була в тім, що він вже й менше її потребував. Зрештою, Фергюсон вже сам зашнуровував черевики, а коли йому хотілося на комусь одружитися, то він, зазвичай, вагався між двома потенційними кандидатками: Кеті Голд, невисокою дівчиною з блакитними очима та довгим білявим хвостиком-«поні» на голові, та Марджі Фітцпатрік, височенною рудоволосою красунею – такою дужою й безстрашною, що вона могла підняти над землею двох хлопців одночасно.

Першим, хто сів фотографуватися на портрет в студії «Роузленд», був син власниці. Мати фотографувала Фергюсона стільки, скільки він себе пам’ятав, але ті перші фото були просто знімками, зробленими маленьким і легким переносним фотоапаратом, тоді як студійна камера була значно більшою, і її треба було монтувати на триногій підставці під назвою штатив. Йому сподобалося слово «штатив», бо воно нагадало йому смачний сушений фрукт чорносли́в. Його вразило також, як ретельно матір налаштовувала лампи, перш ніж робити знімки, а це свідчило, що те, чим вона займалася, було під повним її контролем. Коли Фергюсон побачив, як вправно й спокійно вона працює, то у нього виникло до неї якесь дивне тепле почуття. Раптом вона стала не просто матір’ю, а людиною, яка виконує в цьому світі важливу роботу. Для зйомки вона вдягнула його у гарне вбрання, а гарне вбрання означало твідову спортивну куртку та білу сорочку з широким комірцем без верхнього ґудзика, а оскільки Фергюсону було цікаво й приємно сидіти й чекати, поки матір вибирала потрібний ракурс, йому було легко посміхатися тоді, коли вона його про це просила. Того дня з матінкою була її подруга з Брукліна, Ненсі Соломон, яка була колись Ненсі Файн, а тепер мешкала в передмісті Вест-Ориндж, кумедна Ненсі з неправильними передніми зубами як у кролика і двома маленькими хлопцями, вона була близькою приятелькою його матері, а отже – людиною, яку малий Фергюсон знав усе своє життя. Матір пояснила йому, що після проявлення фотографій одна з них буде збільшена до великого розміру й перенесена на полотно, яке Ненсі потім розфарбує, перетворивши таким чином фото на олійний портрет. Це мала бути одна з послуг, яку студія «Роузленд» збиралася запропонувати своїм клієнтам: не лише чорно-білі портрети, а й портрети олійні. Фергюсону було важко уявити, як це буде робитися, але він здогадувався, що Ненсі треба бути неабиякою художницею, щоби впоратися з такою важкою трансформацією. Через два тижні в суботу вони з матір’ю вийшли з дому о восьмій ранку й поїхали в центр Монклеру. Вулиця була майже безлюдною, а це означало наявність вільного місця для парковки прямо перед студією «Роузленд», але за двадцять-тридцять ярдів до зупинки матір сказала Фергюсону заплющити очі. Він хотів був спитати у неї навіщо, але щойно він розкрив рота, як вона наказала йому: «Жодних запитань, Арчі». Тож він заплющив очі, а коли вони зупинилися біля входу до студії, вона допомогла йому вибратися з авто й підвела туди, куди їй треба було. Гаразд, сказала вона, тепер можеш розплющити очі. Фергюсон розплющив очі й побачив, що стоїть перед вітриною нової студії його матері, а у вітрині – два його великих зображення, кожне близько двадцяти чотирьох дюймів на тридцять шість завбільшки, одне – чорно-біле, а друге – його точна кольорова копія: зі світло-жовтим волоссям, сіро-зеленими очима, а коричнева куртка в чорну цяточку виглядала майже як справжня. Робота, яку виконала Ненсі своїм пензлем, була такою чіткою, такою бездоганною, що Фергюсону важко було сказати, що він перед собою бачить: фотографію чи картину. Минуло кілька тижнів, і тепер, коли портрети були виставлені у вітрині на постійній основі, його почали впізнавати сторонні люди. Вони зупиняли його на вулиці й питали, чи він, бува, не той самий хлопчик з вітрини фотостудії «Роузленд». Фергюсон став найвідомішим шестилітнім мешканцем в Монклері, рекламним хлопчиком материної студії, свого роду легендою.