4 3 2 1

Саме Ненсі Файн влаштувала їй побачення «наосліп» зі Стенлі, гостра на язик, жартівлива Ненсі з великими зубами та кістлявими руками, яка була найкращою подружкою Рози іще з дитинства, яке вони провели разом в бруклінському районі Краун-Хайтс. Ненсі познайомилася зі Стенлі на недільних танцях в Кетскілз під час одного з велелюдних раутів в готелі «Браун», організованого для неодружених, але охочих одружитися молодих євреїв Нью-Йорка. Ті здибанки Ненсі називала «ринком кошерного товару», і хоча сама вона до охочих не відносилася (бо була заручена з військовиком, який служив на Тихоокеанському театрі бойових дій і який, згідно з останніми повідомленнями, іще числився серед живих), вона ходила на них з подругою просто задля забави і випадково потанцювала там з «одним хлопцем з Ньюарку на ім’я Стенлі». Той виявив бажання зустрітися з нею знову, але після того, як Ненсі сказала, що вже заповіла свою цноту іншому хлопцю, він посміхнувся, комічно вклонився і вже хотів був піти, як вона почала розповідати йому про свою подругу, Розу Адлер, «найгарнішу дівчину по цей бік Дунаю та наймилішу особу по цей бік, ну… всього, що завгодно». Отаким було щире ставлення Ненсі до Рози, і коли Стенлі збагнув, що вона не жартує, то сказав, що хотів би зустрітися з її неабиякою подругою. Ненсі вибачилася перед Розою за те, що про неї розповіла, але Роза просто знизала плечима, знаючи, що Ненсі не мала на увазі нічого поганого, а потім спитала: «А який він з себе?» За словами Ненсі, Стенлі Фергюсон був шість футів заввишки, симпатичний, трохи старуватий (бо майже тридцять здавалося їй, двадцятиоднорічній, ледве не дідівським віком), займався бізнесом і, судячи з усього, займався успішно. А іще він був чарівливий, ввічливий і дуже добре танцював. Всотавши цю інформацію, Роза на кілька секунд замовкла, розмірковуючи, чи готова вона до такої серйозної справи, як побачення наосліп, і раптом, під час цих роздумів, їй спало на думку, що Девіда немає на світі вже більше року. Подобається їй це чи ні, але настав момент розвідати обстановку. Роза поглянула на Ненсі й сказала: «Мабуть, мені не завадило б побачитися з цим Стенлі Фергюсоном – як ти гадаєш?»

Багато років потому, коли Роза розповідала сину про події того вечора, вона не сказала йому назви ресторану, куди вони зі Стенлі зайшли повечеряти. Проте, якщо Фергюсона не зраджувала пам’ять, йому здавалося, що то було десь в центрі Манхеттена, але невідомо з якого боку – чи то на Іст-сайді, чи то на Вест-сайді. Той ресторан був елегантним закладом з білими скатертинами на столах та офіціантами в коротких піджаках з краватками-метеликами, а це означало, що Стенлі свідомо хотів справити на Розу велике враження, довести, що він може дозволити собі подібні надмірності, якщо забажає. Ненсі таки мала рацію – Роза визнала Стенлі фізично привабливим, її вразила легкість, з якою він пересувався, грація й гнучкість його тіла під час руху, а іще її вразили його руки, розмір та сила його рук, вона помітила це відразу ж, вразили її його спокійні неагресивні очі, які він з неї не зводив, карі очі, ані великі, ані маленькі, а над очима – густі чорні брови. Не здогадуючись про те монументальне враження, яке вона справила на свого ошелешеного співтрапезника, не відаючи, що потиск руки спричинився до повної дезінтеграції внутрішнього єства Стенлі, Роза була дещо здивованою тим, як мало Стенлі говорив на початку обіду, і тому дійшла висновку, що він – особа надзвичайно сором’язлива, хоча це було й не зовсім так. Через те, що вона сама нервувала, а також через те, що Стенлі так і продовжував мовчки сидіти, Роза взялася говорити за них двох, себто говорила надто багато. Збігали хвилини, і вона дедалі більше соромилася того, що торохтіла наче безтолкова пустомеля – зокрема, вихвалялася своєю сестрою, розповідала йому, що Мілдред була надзвичайно обдарованою студенткою, що вона минулого червня закінчила з відзнакою Коледж Хантер Міського університету Нью-Йорка і в рамках програми післявузівського навчання була зачислена до Колумбійського університету – єдина жінка з факультету англійської мови і єдина з лише трьох євреїв, тільки уявіть собі, як пишалася нею родина! Щойно Роза згадала про родину, як заходилася розповідати про дядька Арчі, молодшого брата його батька. Арчі Адлер був піаністом з групи «Даунтаун Квінтет», яка виступала в «Криївці Моу» на П’ятдесят другій вулиці, і, за словами Рози, те, що в родині був музика, надзвичайно її надихало: митець, свого роду ренегат, який цікавився не лише зароблянням грошей, так, вона любила свого дядька Арчі, і він був, поза всяким сумнівом, її найулюбленішим родичем. А потім Роза неминуче перейшла до теми своєї роботи у Шнайдермана, перерахувавши все те, чому він навчив її за останні півтора року, отого буркотливого і лайливого Шнайдермана, який ходив з нею в неділю до району Бовері на Манхеттені видивлятися там старих п’яниць та безхатьків – життєвих невдах з сивими бородами та довгим сивим волоссям, з величними головами, схожими на голови древніх пророків та царів. Шнайдерман платив тим старикам гроші, щоби вони позували йому в студії, здебільшого в костюмах – в тюрбанах, пальтах та оксамитових халатах, так само і Рембрандт одягав бідняків та бомжів в Амстердамі сімнадцятого сторіччя, і саме його освітленням, освітленням Рембрандта, користувалися вони, фотографуючи тих стариків. Те освітлення поєднувало в собі і світло, і темряву, глибоку тінь з невеличким мазком світла, і тепер, коли Шнайдерман вже достатньо їй довіряв, вона мала змогу встановлювати освітлення сама і тому зробила кільканадцять портретів цих імпозантних персонажів самотужки. В цей момент розмови Роза вжила слово «світлотінь» і враз збагнула, що Стенлі, напевне, і гадки не мав, про що вона йому розповідала, мабуть, для нього все це звучало як китайська грамота, але він все одно так і сидів, не зводячи з неї очей, слухаючи її, захоплений та мовчазний, наче громом уражений.

Їй здалося, що її промова прозвучала як невдалий акторський монолог, і Розі стало соромно. На щастя, цей монолог був перерваний появою основної страви, що дало їй кілька секунд, аби зібратися з думками, і на той час, коли вони заходилися смакувати страву (назва невідома), Роза вже встигла достатньо заспокоїтися, щоби збагнути: її нехарактерне тріскотіння було свого роду щитом, яким вона захистилася, аби не розповідати про Девіда, бо то була єдина тема, на яку їй не хотілося говорити, дуже не хотілося говорити, і тому їй довелося довго й безглуздо базікати, щоби не розкрити свою рану. І Стенлі Фергюсон не мав до цього жодного стосунку. Він виглядав пристойним чоловіком, і не було його провини в тім, що його не взяли до війська, що він сидів отут в ресторані в ладно скроєному цивільному костюмі, а не товк багнюку десь далеко в джунглях тихоокеанських островів і не гинув, розірваний на шматки випадковим вибухом під час військових навчань. Ні, то була не його провина, і з її боку було б жорстоко й безсердечно винуватити Стенлі в тому, що доля пощадила його, однак як же ж їй не зробити порівняння, як же ж їй не спитати себе: чому цей чоловік живе, а Девід – загинув?

Втім, вечеря пройшла цілком нормально. Коли Стенлі оговтався від початкового шоку і зміг перевести подих, він проявив себе приємним хлопцем, не самозакоханим, як більшість чоловіків, а уважним і чемним, може, і не сліпуче дотепним, але з добрим почуттям гумору: він сміявся й тоді, коли Роза казала щось навіть віддалено смішне, а коли заговорив про свою роботу та плани на майбутнє, вона побачила, що в ньому є щось солідне, щось надійне. Шкода, що Стенлі був бізнесменом і не цікавився Рембрандтом та фотографією, але він, принаймні, підтримував політику президента Рузвельта (в основному) і начебто абсолютно щиро визнавав, що багато в чому не розбирався й багато чого не знав, включно з живописом сімнадцятого сторіччя та мистецтвом фотографії. Він їй сподобався. Роза визнала його приємним у спілкуванні, але хоча Стенлі й мав майже усі риси «вдалого улову», вона зрозуміла, що ніколи не зможе покохати його так, як на те сподівалася Ненсі. Після обіду вони півгодини просто гуляли тротуарами центральної частини міста, і згодом зайшли випити до «Криївки Моу», де привітно помахали руками дядьку Арчі, який корпів над клавішами свого фортепіано (той відповів глупуватою посмішкою і підморгнув). А потім Стенлі провів Розу назад до квартири її батьків на Західній П’ятдесят восьмій вулиці. Він піднявся з нею на ліфті, але в гості вона його не запросила. Простягнувши руку для прощання (вправно виключивши при цьому будь-яку можливість першого поцілунку), Роза подякувала йому за чудовий вечір, а потім обернулася, відімкнула двері й увійшла до квартири, майже не сумніваючись, що бачить Стенлі востаннє.

Але Стенлі, звісно, думав інакше, бо все пішло для нього інакше відтоді, як він познайомився з цією дівчиною, і, не знаючи анічогісінько про Девіда Раскіна та згорьоване Розине серце, він змикитив, що має діяти швидко, бо Роза була не з тих дівчат, які довго залишаються непоміченими. Він не мав жодного сумніву, що чоловіки так і вертілися біля неї цілими зграями, бо вона була разюче чарівною, кожна часточка її тіла світилася красою, грацією й добротою, і вперше в житті Стенлі націлився на неможливе: здолати незчисленні орди залицяльників Рози і здобути її для себе, оскільки твердо вирішив одружитися з цією жінкою, а якщо вона не стане його дружиною, то тоді нею не стане ніхто.

Наступні чотири місяці він часто заходив до неї, втім, не настільки часто, щоби набриднути, але регулярно, настійливо, з незмінною цілеспрямованістю й рішучістю, обходячи з флангів своїх уявних суперників завдяки маневрам, які видавалися йому стратегічнодалекоглядними й кмітливими. Але правда полягала в тім, що серйозних супротивників в загальній картині не проглядалося: в ній маячили двоє-троє інших чоловіків, з котрими Ненсі познайомила Розу вже після того, як та познайомилася зі Стенлі у жовтні, але Роза одного за одним їх забракувала, відхиливши їхні запрошення на зустріч, і продовжила вичікувати, а це означало, що Стенлі виявився таким собі лицарем, який мчав в атаку безлюдним полем, хоча й бачив довкола себе фантомних ворогів. Ставлення Рози до нього не змінилося, але вона радше воліла бути в компанії Стенлі, аніж сидіти на самоті у своїй кімнаті чи слухати після вечері радіо разом з батьками. Тому Роза рідко відмовляла, коли Стенлі кудись запрошував її увечері, приймаючи його пропозиції покататися на ковзанах, пограти в кеглі, потанцювати (він дійсно виявився потрясаючим танцювальником), послухати Бетховена в Карнегі-хол, подивитися мюзикл на Бродвеї чи фільм в кінотеатрі. Вона швидко переконалася, що драми не мали на Стенлі жодного впливу (під час «The Song of Bernadette» та «For Whom the Bell Tolls» він просто заснув), але на комедіях він жодного разу не скліпив очей. Наприклад, вони обидва реготали під час перегляду «The More the Merrier»[1], соковитого, як кремова пампушка, фільму про дефіцит житла у Вашингтоні під час війни, де головні ролі виконували Джоел Мак-Крі (такий вродливий) і Джин Артур (одна з Розиних улюблениць). Але дещо, мовлене одним з інших акторів, справило на неї найсильніше враження. То була фраза, сказана Чарльзом Коберном, який грав роль такого собі Купідона, замаскованого під старого американського пузаня, фраза, котру він повторював знову й знову впродовж усього фільму: «вишуканий, акуратний та приємний хлопець», повторював як рефрен, що вихваляв чесноти такого типу чоловіка, якого хотілося б мати кожній жінці. Стенлі Фергюсон дійсно був акуратним, приємним і відносно молодим, а якщо «вишуканий» означало «стрункий, граціозний та законослухняний», то всі ці якості були також притаманні йому, однак Роза не була впевнена, що саме ці чесноти вона шукала в чоловіках, особливо після її кохання до настирливого та мінливого Девіда Раскіна, який інколи бував аж надто виснажливим коханцем, але яскравим та завжди непередбачуваним в своїх постійно мутуючих формах, тоді як Стенлі здавався таким посереднім та передбачуваним, таким надійним, тому вона ніяк не могла визначитися, чим є така стабільність вдачі – чеснотою чи вадою.

З іншого боку, він не набридав їй, вимагаючи поцілунків (бо знав, що їй ця ідея не сподобається), не набридав навіть попри те, що тепер вже було абсолютно ясно, що він страшенно захопився нею і при кожній зустрічі йому доводилося стримуватися, щоби не доторкнутися до неї, не поцілувати її, не обійняти.

З іншого боку, коли Роза сказала, що вважає Інгрід Бергман вражаюче вродливою, Стенлі у відповідь зневажливо розсміявся, глянув їй у вічі і мовив, дуже спокійно і дуже впевнено, що Інгрід Бергман навіть не гідна з нею до пари стати.

З іншого боку, одного холодного дна наприкінці листопада він заявився без попередження до студії Шнайдермана і попрохав зробити його фотопортрет, і зробити його мав не Шнайдерман, а вона.

З іншого ж боку, її батьки поставилися до нього схвально, схвально поставився до нього Шнайдерман, і навіть Мілдред, Герцогиня Сноб-холу висловила своє приязне ставлення, заявивши, що Розі міг трапитися хтось значно гірший.

З іншого ж боку, у Стенлі траплялися свої моменти натхнення, непояснимі виплески невгамовної життєрадісності, коли щось у ньому виривалося на волю, і він перетворювався на жартівливого, відчайдушного і нестримного пустуна, як, наприклад, того вечора, коли він розважав Розу на кухні в квартирі її батьків, жонглюючи трьома сирими яйцями, тримаючи їх у повітрі цілих дві хвилини завдяки шалено швидким і точним рухам рук, допоки одне з яєць не впало, розбившись, на підлогу. Решту ж два він впустив навмисне, вибачившись за конфуз мовчазним жестом коміка (Стенлі знизав плечима) та зробивши заяву, яка складалася з одного слова: «Ой!»

Протягом отих чотирьох місяців вони бачилися раз чи два на тиждень, і навіть попри те, що Роза не могла віддати Стенлі своє серце так, як він віддав їй своє, вона була вдячна йому за те, що він підняв її з землі й знову поставив на ноги. Якби так пішло і далі, то вона б не заперечувала, але щойно Роза почала почуватися зі Стенлі комфортно, щойно їй почала подобатися гра, в яку вони грали разом, Стенлі раптом різко змінив правила.

Був кінець січня місяця 1944 року. В Росії щойно скінчилася 900-денна облога Ленінграду; в Італії німці зупинили наступ союзників під горою Монте-Касіно; в Тихому океані американські війська збиралися висадитися на Маршалові острови; а на домашньому фронті, на краю Центрального парку Нью-Йорка Стенлі пропонував Розі вийти за нього заміж. Угорі палало яскраве зимове сонце, безхмарне небо було пофарбоване в глибокий та блискучий відтінок синього, в ту прозору кришталеву блакить, яка огортає Нью-Йорк лише в певні дні січня. Отже, тої сонячної неділі, за тисячі миль від крові та страждань нескінченної війни, Стенлі сказав Розі, що це має бути або шлюб, або нічого, що він обожнює її, що ніколи в житті нічого подібного ні до кого не відчував, що все його майбутнє залежало від неї, а якщо вона йому відмовить, то більше ніколи його не побачить, бо думка про те, що він побачить її знову, буде для нього нестерпною, і тому йому доведеться зникнути з її життя назавжди.

Роза попрохала у нього тиждень на роздуми. Це було так несподівано, пояснила вона, так раптово, і тому їй потрібно було трохи часу, аби подумати. Звісно, сказав Стенлі, звісно, візьми тиждень на роздуми, а він зайде до неї наступної неділі, рівно через тиждень. А потім, перш ніж попрощатися, вони, стоячи на П’ятдесят дев’ятій вулиці біля входу в парк, вперше поцілувалися, і Роза вперше після їхнього знайомства побачила сльози, що блищали у Стенлі в очах.

Результат, ясна річ, був визначений давним-давно. Він став не лише записом у розширене й авторизоване видання «Книги Земного Буття» – його можна знати також в Манхеттенському міському архіві, де реєстр інформує нас про те, що Роза Адлер та Стенлі Фергюсон одружилися 6 квітня 1944 року, рівно за два місяці до висадки союзників у Нормандії. Отже, ми тепер знаємо, що Роза вирішила дати позитивну відповідь, але як і чому вона прийшла до такого рішення, сказати складно. Тут спрацювали численні фактори, кожен з яких працював в унісон та супроти інших, а через те, що Роза до всіх цих факторів ставилася двояко й нерішуче, то тиждень, виділений на роздуми, виявився для майбутньої матері Фергюсона болісним і томливим. По-перше: знаючи Стенлі як людину слова, Роза жахалася від думки, що більше ніколи його не побачить. Як би там не було, але після Ненсі він був її найкращим другом. По-друге: їй виповнився вже двадцять один рік, тобто вона була достатньо молодою, щоби такою вважатися, але вже не такою молодою, як більшість тодішніх дівчат на видання, оскільки вельми часто в ті часи дівчата вдягали весільні плаття у вісімнадцять чи дев’ятнадцять років, а чого Розі дуже не хотілося, так це залишитися незаміжньою. По-третє: так, вона не кохала Стенлі, але доконаний факт полягав у тім, що не всі шлюби з кохання ставали шлюбами вдалими й міцними, до того ж вона десь вичитала, що шлюби з розрахунку, які переважали в традиційних іноземних культурах, не були менш або більш щасливими, аніж шлюби в країнах Заходу. По-четверте: так, вона не кохала Стенлі, але правда полягала в тім, що вона вже не могла покохати нікого отим Великим Коханням, яким вона кохала Девіда, бо Велике Кохання трапляється людині лише один раз у житті, і тому мала змиритися з кимось меншим за ідеал, якщо не хотіла провести решту життя на самоті. По-п’яте: Стенлі не мав у собі нічого такого, що дратувало б її чи викликало огиду. Думка про секс із ним її не відштовхувала. По-шосте: він кохав її шалено й безумно і ставився до неї з добротою й повагою. По-сьоме: в гіпотетичній розмові, яку вони мали за два тижні до його пропозиції, Стенлі сказав, що жінки вільні переслідувати свої власні інтереси і що їхнє життя не має обертатися винятково довкола їхніх чоловіків. Чи не мав він на увазі роботу, поцікавилася вона. Так, і роботу також, наряду з усім іншим. Це означало, що їй не доведеться кидати роботу у Шнайдермана, що вона й далі зможе опановувати професію фотографа. По-восьме: так, вона не кохала Стенлі. По-дев’яте: багато чого у ньому їй подобалося, не викликало сумніву те, що гарне значно переважало в ньому не надто гарне, але ж чому він постійно засинав на фільмах? Може, він втомлювався, працюючи подовгу в себе на роботі? А може, оті напівопущені повіки свідчать про брак зв’язку зі світом почуттів? По-десяте: Ньюарк! Чи зможе вона там жити? По-одинадцяте: Ньюарк – це проблема, однозначно. По-дванадцяте: їй пора було покинути своїх батьків. Вона була вже надто дорослою, щоби жити з ними в одному помешканні, і хоч як би вона не любила свою матір та батька, вона зневажала їх за лицемірство – батька за те, що той вперто і не розкаюючись продовжував ганятися за кожною спідницею, а матір – за те, що вдавала, наче цього не помічає. Якось на днях, йдучи пообідати до кафе-автомату біля студії Шнайдермана, Роза випадково помітила свого батька, який ішов рука в руку з жінкою, яку вона ніколи не бачила раніше і яка була років на десять-п’ятнадцять молодшою за нього. Їй стало так гидко, і вона так розлютилася, що їй захотілося підбігти до батька й затопити йому в пику. По-тринадцяте: якщо вона вийде заміж за Стенлі, то хоча би в чомусь обскаче Мілдред навіть попри те, що було неясно, чи мала її старша сестра якийсь інтерес до заміжжя. Наразі Мілдред почувалася прекрасно, стрибаючи від одного короткого роману до іншого. Бог їй у поміч, але не такого життя хотіла для себе Роза. По-чотирнадцяте: Стенлі заробляв гроші, а з того, що вона встигла дізнатися, він з часом зароблятиме дедалі більше грошей. Ця думка давала втіху, але водночас і певну тривогу. Для того, щоби заробляти гроші, треба думати про гроші увесь час. Чи зможе вона жити з чоловіком, чиїм єдиним улюбленим заняттям є наповнення власного банківського рахунку? По-п’ятнадцяте: Стенлі вважав її найгарнішою жінкою Нью-Йорка. Вона знала, що це не так, але не сумнівалася, що Стенлі щиро так вважав. По-шістнадцяте: на горизонті більше нікого не було. Навіть якщо Стенлі так і не вдасться стати другим Девідом, він був значно кращим за отих жалюгідних скигліїв, яких підсилала їй Ненсі. Стенлі, принаймні, був дорослою людиною. Стенлі, принаймні, ні на що й ні на кого не скаржився. По-сімнадцяте: Стенлі був євреєм так само, як була єврейкою і вона, тобто він був вірним членом племені, але не мав інтересу до релігії і не збирався клястися в своїй вірності Богу, а це означало життя, необтяжене ритуалами й забобонами – нічого іншого, окрім подарунків на свято Хануки, маци, Чотири Запитання раз на рік весною, обрізання для хлопчика, якщо в них народиться хлопчик, але не буде молитов, не буде синагог, не буде необхідності вдавати, що вона вірить в те, в що насправді не вірить, в те, що насправді не вірили й інші. По- вісімнадцяте: так, Стенлі вона не любила, але Стенлі любив її. Може, цього буде достатньо для початку, для першого кроку. А там видно буде.

Свій медовий місяць вони провели на курорті біля озера в горах Адірондак. То була семиденна ініціація в таємниці подружнього життя, нетривала, але нескінченна, оскільки кожна секунда начебто несла в собі вагу цілої години або цілого дня просто завдяки самій лише новизні всього, що вони переживали разом. То був період нервозності й полохливого пристосування один до одного, маленьких перемог та інтимних зізнань, під час якого Стенлі дав Розі перші уроки водіння авто і навчив її основам тенісу, а потім вони повернулися до Ньюарку й облаштувалися в помешканні, де провели перші роки свого заміжжя – то була квартира з двома спальнями в районі Ван Вельсор поблизу озера Віквехік. З нагоди шлюбу Шнайдер подарував Розі аж місяць оплаченої відпустки, а протягом трьох тижнів перед виходом на роботу Роза похапцем опановувала мистецтво куховарити, цілковито покладаючись на грубенький старий посібник з американської кухонної науки, який матір подарувала їй колись на день народження. Той грубенький фоліант називався «Кулінарна книга для початківців», мав підзаголовок «Шлях до серця чоловіка», нараховував шістсот двадцять три сторінки, написані місіс Симоною Кендер, і містив «Перевірені рецепти з їдалень громадських шкіл Мілуокі, Дівчачого профтехучилища, рецепти від авторитетних дієтологів та досвідчених хатніх господинь». На початку кулінарного навчання траплялися численні катастрофи, але Роза завжди була кмітливою ученицею, тому коли за щось бралася, то, зазвичай, доводила почате до кінця вельми успішно, але навіть в ті дні спроб і помилок, пересмаженого м’яса та недоварених овочів, липких, як пластилін, пирогів та грудкуватого пюре Стенлі жодного разу їй не дорікнув. Хоч яку б жахливу страву вона йому не подавала, він терпляче з’їдав її геть усю, до останньої крихти, жуючи її з явним задоволенням, а потім кожного вечора, буквально кожного вечора дякував їй за надзвичайно смачні харчі. Розі інколи здавалося, що то він піддражнює її, що то він просто надто зайнятий власними думками, щоби звертати прискіпливу увагу на те, що вона подає йому на стіл, але це стосувалося не лише страв, які вона готувала, а й усіх інших аспектів їхнього сумісного життя. Якось Роза, замислившись над цим явищем, зібрала докупи всі ті моменти, які потенційно загрожували суперечкою між ними, і прийшла до приголомшливого, абсолютно неймовірного висновку, що Стенлі ніколи її не критикував. Вона була для нього бездоганним створінням, бездоганною жінкою, бездоганною дружиною, і тому, як в отому теологічному постулаті, що стверджував неминучість існування Бога, все, що вона робила, казала й думала, було незмінно бездоганним, просто мусило бути бездоганним. Проживши в одній спальні з Мілдред більшу частину свого життя, з тою Мілдред, яка називала її «пустоголовою» за те, що вона надто часто ходила в кіно, яка устаткувала всі свої шафки замкáми, аби її молодша сестра не запозичувала в неї одіж, Роза жила тепер в одній спальні з чоловіком, який вважав її бездоганною, і при тому цей чоловік в тій самій спальні швидко навчався грубо пестити її всіма способами, які їй подобалися найбільше.

У Ньюарку було нудно, але квартира була просторішою та краще освітленою, аніж помешкання Розиних батьків по той бік ріки, а всі меблі були новими (найкращі з того, що міг запропонувати «Домашній Світ Трьох Братів» – може, і не найкращі з усього, що можна було роздобути, але наразі достатньо добрі). Оскільки Роза знову пішла на роботу до студії Шнайдермана, місто й далі залишалося фундаментальною частиною її життя – такий милий, брудний та всеїдний Нью-Йорк, столиця людських облич, горизонтальна Вавилонська вежа людських мов. Щоденна подорож на роботу складалася з поїздки неквапливим автобусом до потягу, дванадцяти хвилин у поїзді від Пенсильванського вокзалу до Пенсильванської станції метро, а потім – кілька хвилин ходьби до студії Шнайдермана. Розі подобалася ця поїздка, бо вона мала змогу бачити довкола себе так багато людей, а особливо їй подобався той момент, коли потяг в’їжджав до Нью-Йорку й зупинявся, після чого завжди слідувала коротка пауза, неначе увесь світ затамовував подих в мовчазному передчутті, а потім двері розчинялися, всі хутко кидалися до виходу, і вагон за вагоном починав вивергати пасажирів на швидко заповнюваний натовпом перон. Роза буквально упивалася швидкістю та впертою цілеспрямованістю цього натовпу, де кожен кидався в одному й тому самому напрямку; вона була його частиною у самісінькому вирі, їдучі, як всі решта, на роботу. Це давало їй змогу почуватися незалежною, хоча й прив’язаною до Стенлі, але самостійною, і це було нове, хороше почуття. Коли Роза піднімалася сходами й вливалася в іще один натовп під відкритим небом, вона прямувала до Західної Двадцять сьомої вулиці, уявляючи тих різних людей, які того дня прийдуть до студії: матерів та батьків з новонародженими дитинчатами, маленьких хлопчиків в бейсбольній уніформі, старезні подружні пари, охочі зробити портрет на день сорокаріччя чи п’ятдесятиріччя їхнього подружнього життя, хихотливих дівчат в капелюшках та накидках, жінок з жіночих клубів, чоловіків з чоловічих клубів, поліцейських новобранців у синій парадній формі, і, звісно ж, військовиків, яких ставало дедалі більше, інколи – з дружинами чи подругами, але здебільшого самотніх одиноких вояків, які прибули до Нью-Йорку у відпустку чи повернулися з фронту додому, або збиралися відбути в далекі краї, щоби вбивати й бути вбитими. Вона молилася за всіх них, молилася, щоби всі вони повернулися цілими й неушкодженими, зі здоровими руками й ногами на живих тілах, молилася кожного ранку йдучи від станції метро до Західної Двадцять сьомої вулиці, щоби війна скінчилася якомога скоріше.