4 3 2 1

«Ласий шматочок», сказав Алекс Ботелло про свою улюблену кінозірку, Елізабет Тейлор. «Лишень погляньте на її тіло! Дивлячись на нього, хлопцям хочеться швидше стати дорослими».

Було неможливо попрохати Тіммермана повернутися до початку і п’ятий раз переписати статтю. Було безглуздо казати йому, що його робота не викликає ані сміху, ані слабкої посмішки, і що йому варто було зосередитися не на питанні «Хто?», а на питанні «Чому?». Робити все це було вже запізно, і Фергюсон не мав ані найменшого бажання демонструвати Тіммерману свою зверхність і повчати його як треба писати, а як не треба. Він повернувся туди, де стояв пан Великі Пальці й повернув йому його статтю.

– Ну, як? – поцікавився Тіммерман.

– Непогано, – відповів Фергюсон.

– Ти хочеш сказати недостатньо добре.

– Ні, не так. Просто непогано.

– А як щодо наступного числа?

– Не знаю. Іще не думав.

– Але ж ти плануєш його робити, чи не так?

– Може. А може, і ні. Ще рано казати.

– Не опускай руки. Ти започаткував гарну справу, Арчі, і не мусиш її кидати.

– Якщо не буде бажання, то кину. А тобі яка різниця? Я так і не второпав, чому це «Хрестоносець» раптом став для тебе таким важливим.

– Бо він – дуже цікавий, ось чому, а мені хочеться брати участь у чомусь цікавому. Гадаю, це буде дуже здрово.

– Гаразд. Ось що я тобі скажу. Якщо я вирішу робити іще одне число, то я дам тобі знати.

– І даси мені змогу щось написати?

– Звісно, чом би й ні?

– Обіцяєш?

– Дати тобі шанс? Обіцяю.

Іще не встигнувши вимовити ці слова, Фергюсон вже знав, що його обіцянка не значила нічого, оскільки він вже вирішив закрити «Хрестоносця» назавжди. Чотирнадцятиденна битва з Тіммерманом виснажила його, і він почувався втомленим та безініціативним, злим на самого себе через слабодухі коливання власного настрою, деморалізованим своєї неохотою й нездатністю захищати себе й свою позицію «або газета одного автора, або ніяка взагалі». Втім, тепер, коли йому вдалося здійснити задуману сенсацію й привернути до себе увагу, Фергюсон схилявся до думки, що краще буде зайняти позицію «ніякої газети взагалі», краще буде вискочити зі ставка, витертися досуха і сказати «годі». Окрім того, вже починався бейсбольний сезон, і він виступав за фінансованих Торгівельною палатою «Піратів» з Вест-Оранджу, а коли Фергюсон не грав у бейсбол, він був зайнятий тим, що читав «Графа Монте-Крісто», величезну книгу, яку прислала йому минулого місяця тітка Мілдред з нагоди одинадцятого дня народження і за яку він, нарешті, взявся після того, як друге число «Хрестоносця» було відправлено до друку. А взявшись за цю книгу, Фергюсон поринув у неї з головою, бо то, безперечно, був найбільш захоплюючий роман, який коли-небудь потрапляв йому в руки. Так приємно було слідкувати за пригодами Едмона Дантеса щодня після вечері! Значно приємніше, аніж рахувати слова у своїх статтях, намагаючись увіпхнути їх у вузенькі шпальти свого видання. Скільки копіткої роботи, скільки ночей просидів він, мружачись, під світлом настільної лампи, працюючи майже в повній темряві, тоді як батьки думали, що він вже спить, скільки фальстартів та виправлень, скільки мовчазних подяк людині, яка винайшла гумку! Тепер Фергюсон знав, що робота літератора – це не лише написання слів, а і їх видалення, що опісля йде монотонна й виснажлива робота з наведення чорнилом кожного виправленого олівцем слова, щоби воно було достатньо темним і добре читалося на копії. Так, слово «виснажлива» було найбільш підходящим для такої роботи, а тривале й болісне протистояння з Тіммерманом виснажило його іще більше, тому кожен лікар сказав би Фергюсону, що найкращими ліками від виснаження є відпочинок.

Тож він відпочивав цілий місяць, з важким серцем дочитав Дюма, побоюючись, що може минути багато років, перш ніж йому знову трапиться іще один так само цікавий роман, а потім, протягом трьох днів після того, як Фергюсон завершив прочитання «Графа Монте-Крісто», сталися три події, які змінили хід його думок і витягнули зі стану відлюдництва. Він просто не міг стриматися. Йому на думку раптом спали слова нового заголовку, і настільки класними були ті слова, настільки чіткими й виразними були дзвінкі рими їхніх тріскучих приголосних, настільки хитромудро їхня позірна безсенсовість поступово набувала певного сенсу, що йому страшенно захотілося побачити ці слова в друкованому вигляді. І Фергюсон, давши задню зі своєю обіцянкою піти з газетного бізнесу, почав планувати випуск третього числа «Хрестоносця», в якому мав з’явитися потужний, мов серія з двох коротких ударів, заголовок, набраний великими літерами: ФРАКАС У КАРАКАСІ.

Це сталося тринадцятого травня, коли натовп демонстрантів напав у Венесуелі на Ричарда Ніксона під час завершальної зупинки в рамках його візиту доброї волі до трьох країн Південної Америки. Віце-президент щойно приземлився в аеропорту, а коли його кортеж поїхав центральними вулицями Каракасу, то натовпи на тротуарах плювали йому вслід й вигукували «Смерть Ніксону!», «Ніксон, забирайся геть!» Невдовзі його автомобіль оточили десятки людей, здебільшого молодиків, вони почали лупцювати авто, бити в ньому вікна, а потім заходилися розгойдувати його з боку вбік та туди-сюди з такою люттю, що воно перекинулося б, якби вчасно не підоспіли вояки венесуельської армії і не розігнали натовп, розчистивши дорогу віце-президенту. Для учасників інциденту все могло закінчитися значно гірше, особливо для Ніксона та його дружини, яких мало не вбили.

Фергюсон прочитав про це в газеті наступного ранку, побачив репортаж про інцидент увечері по телевізору, а під вечір наступного дня до них у гості завітали кузина Френсі та її чоловік Гері з їхнім п’ятимісячним дитинчам. Тепер вони мешкали в Нью-Йорку, де Гері невдовзі мав закінчити перший курс на юридичному факультеті Колумбійського університету. Увесь час після того, як Фергюсон виконав роль носія перснів на його шлюбній церемонії чотири роки тому, Гері ставився до свого молодого свояка як до протеже та епізодичного компаньйона в подорожах до світу ідей та суто чоловічих занять, результатом яких ставали тривалі розмови про книги та спорт, інколи – про політику, яка, схоже, стала для Гері справжньою ідеєю фікс (він навіть передплатив тижневик «Інакодумець» під редакцією І. Ф. Стоуна та щоквартальник «Небайдужий оглядач»), і через те, що чоловік Френсі був розумною молодою людиною, безперечно, найрозумнішою з тих, кого знав Фергюсон окрім своєї тітки Мілдред, було цілком природно, що він спитав Гері, що той думав про оту сутичку Ніксона з натовпом демонстрантів у Венесуелі. В ту мить вони гуляли у дворі, походжаючи під тим дубом, з якого Фергюсон впав у віці шести років, високий кремезний Гері попихкував цигаркою «Парламент», а мати Фергюсона та Френсі сиділи на ганку з маленьким Стівеном, пухкеньким створінням, нещодавнім поповненням роду людського, так само малим по відношенню до Фергюсона, як сам Фергюсон був колись по відношенню до Френсі, і поки жінки сміялися, по черзі чукикаючи малого, моралістичний, незмінно серйозний Гері Холандер розказував йому про «холодну війну», списки неугодних, про Червоне пугало, про нестримний антикомунізм, який визначав закордонну політику Сполучених Штатів і змушував Державний департамент підтримувати жорстокі ультраправі диктатури по всьому світу, особливо в Центральній та Південній Америці, і що саме через це напали на Ніксона, сказав Гері, напали не тому, що він був Ніксоном, а тому, що той представляв уряд Сполучених Штатів і що цей уряд ненавиділо в Центральній та Південній Америці дуже багато людей, і ненавиділо цілком справедливо, бо він підтримував тиранів, які їх жорстоко гнобили.

Гері зупинився підкурити іще один «Парламент». А потім спитав: «Ти розумієш, про що я кажу, Арчі?»

Фергюсон кивнув. «Розумію», відповів він. «Ми так боїмося комунізму, що готові піти на все, аби зупинити його. Навіть якщо це означає допомогу людям, гіршим за комуністів».

Наступного ранку, читаючи спортивний розділ газети, Фергюсон вперше в житті натрапив на слово «фракас»[6]. Подавальник детройтської команди кинув м’яча в голову відбивайлу з чиказької команди, відбивайло кинув свою биту, підбіг до подавальника й затопив йому в пику, після чого гравці обох команд вискочили на поле й заходилися гамселити один одного. «Коли через дванадцять хвилин фракас вщух», продовжив репортер, «з гри було видалено шістьох гравців».

Фергюсон поглянув на матір і спитав,

– А що таке фракас?

– Велика колотнеча, – відповіла вона. – Штовханина.

– Я так і подумав. Просто хотів зайвий раз переконатися.

Пройшло кілька місяців. Шкільний рік закінчився без подальших ексцесів з боку Кролика, Тіммермана чи будь-кого, а потім двадцять три колишніх учнів класної керівниці міс Ван Хорн роз’їхалися на літні канікули. Фергюсон вже вдруге поїхав до табору «Парадиз» на двомісячну зміну, і хоча більшість часу в тому таборі забирали різноманітні ігри з м’ячем та плавання, все одно йому залишалося вдосталь вільних годин, щоби писати статті та накреслювати наступний макет «Хрестоносця». Цю роботу Фергюсон завершив уже вдома під час двотижневого проміжку між табором та початком занять у школі, працюючи щодня вранці, вдень, а інколи й увечері, щоби встигнути до кінцевого терміну, який він сам собі встановив, – до першого вересня, аби його матір мала достатньо часу зробити копії у Маєрсона іще до початку шкільних занять. Фергюсон вважав, що це мало б стати добрим почином для нового навчального року, таким собі поштовхом для прискорення подій, а вже опісля він би вирішив, чи видавати «Хрестоносця» й далі, чи зробити цей випуск завершальним.

Він пообіцяв Тіммерману дати йому знати про наступне число газети, але іще до того, як він встиг з ним поспілкуватися, всі статті вже були написані. Фергюсон заходив додому до Тіммермана наступного дня після повернення з табору, але економка сказала йому, що Майкл з батьками та двома братами поїхали рибалити і збираються повернутися лише за день до початку шкільних занять. Іще влітку, працюючи над макетом, Фергюсон подумував над тим, щоби написати свою, гумористичну, версію історії з опитуванням про найпопулярнішу кіноактрису і вставити її в третє число «Хрестоносця», але згодом відкинув цю ідею з поваги до авторських амбіцій Тіммермана, розуміючи, наскільки жорстоко буде уражений його однокласник, побачивши, яка кумедна й дотепна історія вийшла з його нудного й малоцікавого матеріалу. Звісно, Фергюсон міг би надрукувати Тіммерманову версію статті як дружню поступку, але це було неможливим через те, що він віддав ту статтю Тіммерману на ігровому майданчику іще у квітні. Нове число «Хрестоносця на бруківці» ось-ось мало вихлюпнутися у спортзал та в класи початкової школи, але Майкл Тіммерман про це нічого не знав.

Це була перша помилка Фергюсона.

Другою його помилкою стало те, що він запам’ятав надто багато з їхньої розмови із Гері під дубом у дворі.

Колотнеча в Каракасі на той час вже встигла стати застарілою новиною, але ця фраза ніяк не йшла у Фергюсона з голови, вона торохтіла в ній кілька місяців, тому замість використати її як заголовок в репортажі про те, що трапилося з Ніксоном, він обернув цю статтю на взяту в рамку передовицю посередині першої сторінки. Вона була розташована таким чином, що заголовок «Фракас у Каракасі» йшов на одній половині аркушу, а сам текст – на другій. Натхненний своєю розмовою з Гері, Фергюсон стверджував, що Америка має кинути так сильно перейматися комунізмом і прислухатися натомість до того, що кажуть люди в інших країнах. «Спроба перекинути авто віце-президента – це погано», писав він, «але люди, які намагалися це зробити, були розлючені, і розлючені не просто так. Вони не люблять Америку тому, бо вважають, що Америка – проти них. Це не означає, що ці люди – комуністи. Це лише означає, що вони хочуть бути вільними».

Спершу був удар, удар у живіт, а потім Тіммерман вигукнув «Брехун!» – і збив його з ніг. Останні двадцять два примірники «Хрестоносця» вилетіли з рук Фергюсона, і сильний ранковий вітер погнав їх шкільним подвір’ям повз ошелешених учнів, мов зграйку повітряних зміїв, що відірвалися від своїх мотузок. Фергюсон підвівся й хотів був завдати удару у відповідь, але Тіммерман, який, схоже, за літо встиг вирости на три-чотири дюйми, ухилився і завдав іще одного удару в живіт, удару значно сильнішого за перший, який не лише збив Фергюсона з ніг, а й забив йому дух. А Кролик і Том Скунс з кількома іншими хлопцями вже тут як тут: стоять над поверженим Фергюсоном і насміхаються, дражнячи образливими словами «сцикун», «слабак» і «підар котячий». Коли Фергюсон спроквола знову став на ноги, Тіммерман втретє штовхнув його на землю, штовхнув дуже сильно, і Фергюсон, падаючи, вдарився ліктем об землю, і через мить нестерпний біль в ліктьовій кістці на кілька секунд паралізував його. Скориставшись цим, Кролик зі Скунсом почали хвицати ногами, намагаючись кинути йому в обличчя грудки землі. Фергюсон заплющив очі. Десь заверещала дівчина.

Потім були кари й догани, залишення після школи, ідіотичне завдання двісті разів написати фразу «Я більше ніколи не битимуся в школі», церемоніальне рукостискання в стилі «закопаймо сокиру війни» з Тіммерманом, який не дивився Фергюсону в очі, який більше ніколи не дивитиметься йому в очі і який ненавидітиме Фергюсона всю решту свого життя, а потім, перед тим, як новий класний керівник, містер Блейсі, хотів був відпустити їх додому, до класу увійшла секретарка директора і сказала Фергюсону, що містер Джеймсон чекає на нього внизу у своєму кабінеті. «А Майклу теж іти?», спитався містер Блейсі. «Ні, Майклу не треба», відповіла міс О’Хара. «Тільки Арчі».

Коли Фергюсон зайшов до директорського кабінету, містер Джеймсон сидів за своїм робочим столом з примірником «Хрестоносця» в руках. Він керував школою протягом останніх п’яти років і з кожним роком наче ставав трохи нижчим на зріст, округлішим, а волосся на його голові дедалі рідшало. Наскільки пам’ятав Фергюсон, те волосся спершу було каштановим, а тепер ті пасма, що від нього лишилися, посивіли. Директор не запросив Фергюсона сісти, тож він так і лишився стояти.

– Ти розумієш, що потрапив у серйозну халепу? – спитав містер Джеймсон.

– Халепу? – перепитав Фергюсон. – Яку халепу, коли мене щойно покарали?

– Тебе з Тіммерманом покарали за бійку. А я маю на увазі ось це.

Містер Джеймсон кинув на стіл примірник «Хрестоносця».

– Скажи мені, Фергюсоне, – продовжив директор, – це ти написав статті до цього числа?

– Так, сер. Кожне слово в кожній статті.

– І тобі ніхто не допомагав?

– Ніхто.

– А твої батько й матір – вони читали цю газету іще до того, як вона була надрукована?

– Матір читала. Вони допомагає мені з друком, тому й переглядає написане іще до того, як це зроблять інші. Мій батько прочитав газету тільки вчора.

– І що вони тобі сказали з цього приводу?

– Нічого особливого. Ну, типу «гарна робота, Арчі. Так тримати!»

– Отже, ти хочеш сказати, що передовиця на першій сторінці – це винятково твоя ідея?

– «Фракас у Каракасі»? Моя.

– Скажи мені правду, Фергюсоне. Хто отруює твій мозок комуністичною пропагандою?

– Що?

– Скажи, бо мені доведеться відсторонити тебе від занять за поширення цієї брехні.

– Я не брехав.

– Ти щойно пішов до шостого класу. Це означає, що тобі одинадцять років, так?

– Одинадцять з половиною.

– І ти гадаєш, я повірю, що хлопець твого віку здатен висувати такі політичні аргументи, як в оцій статті? Ти іще замолодий, щоби бути зрадником, Фергюсоне. Такого просто не може бути. Напевне, хтось згодовує тобі оце огидне сміття, і я підозрюю, що це – твій батько або матір.

– Вони не зрадники, містере Джеймсон. Вони люблять свою країну.

– В такому разі це мав бути хтось інший. Хто?

– Ніхто.

– Коли ти минулого навчального року започаткував свою газету, я підтримав її, еге ж? Я навіть погодився дати тобі інтерв’ю для одної зі статей. Мені сподобалася твоя ідея, бо саме цим, на мою думку, і має займатися такий здібний хлопець, як ти. Жодних суперечливих тем, жодної політики, але тут починаються канікули, і ти повертаєшся після них до школи червоним комуністом. І що мені тепер з тобою робити?

– Якщо проблема в «Хрестоносці», містере Джеймсон, то можете не турбуватися. Останнє число налічувало п’ятдесят примірників, і половину з них завіяло вітром після того, як почалася бійка. Я сумнівався, продовжувати випуск газети чи ні, але після сьогоднішньої бійки я прийняв остаточне рішення. «Хрестоносця на бруківці» більше не існує.

– Обіцяєш, Фергюсоне?

– Їй-богу.

– Дотримуйся своєї обіцянки, а я спробую забути, що ти заслуговуєш на відсторонення від занять.

– Ні, не забувайте. Я хочу, щоби ви мене відсторонили. Тепер всі хлопці в класі будуть проти мене, і тому школа – це останнє місце, куди мені хотілося б ходити. Відстороніть мене на тривалий термін, містере Джеймсон.

– Не треба так жартувати, Фергюсоне.

– А я й не жартую. Я у класі мов біла ворона, тому чим довше мене тут не буде, тим краще буде для ме5не.

У батька тепер був інший напрямок роботи. «Домашній Світ» припинив існування, але тепер на межі Вест-Оранджу з Саут-Оранджем постала велика крита бульбашка під назвою «Тенісний Центр Саут-Маунтін». Вона містила шість критих кортів, де ентузіасти тенісу з найближчих районів могли задовольняти свою пристрасть до цього виду спорту круглий рік – і в дощ, і в сніг, вдень і вночі, зимовими й літніми ранками іще до світанку; півдюжини кортів з жорстким покриттям, двома роздягалками з душем, туалетом та раковинами і спеціалізованою крамницею, де продавалися ракетки, м’ячики, кросівки та біла тенісна форма для чоловіків та жінок. Суд вирішив, що пожежа 1953 року була нещасним випадком, і страхова фірма виплатила повну суму страховки, але замість відбудувати магазин чи відкрити інший в новому місці батько Фергюсона щедро виплатив своїм братам-співвласникам їхню частку грошима (по шістдесят тисяч доларів кожному), а решту сто тисяч використав для реалізації свого тенісного проекту. Лью та Міллі подалися до південної Флориди, де Лью став організатором собачих перегонів та матчів в хай-алай, тоді як Арнольд відкрив у Моррістауні магазин, що спеціалізувався на дитячих товарах до дня народження, забивши його полиці повітряними кульками, серпантином з гофрованого паперу, свічечками, свищиками та фуркалами, кумедними кепочками й наліпками, але Нью-Джерсі був іще неготовим до такої новаторської концепції, і коли через два з половиною роки магазин збанкрутував, Арнольд звернувся до Стенлі по допомогу, і той влаштував його на роботу до своєї спеціалізованої крамниці в Тенісному центрі. Що ж стосується Фергюсонового батька, то кожного дня з тих двох з половиною років, які знадобилися Арнольду, щоби загнати свій магазин в могилу, він займався пошуками капіталу, аби підкріпити гроші, які він вклав у власний проект; знайшов і купив ділянку землі, консультувався з архітекторами та підрядчиками, а насамкінець спорудив Тенісний центр, який відкрився в березні 1956 року, через тиждень після дев’ятого дня народження свого сина.

Фергюсону подобалася ця всепогодна бульбашка й ті химерні лункі звуки, які видавали тенісні м’ячі в її просторому приміщенні, подобалося попурі з ударів ракеток по м’ячу – цюк-цюк, – коли кілька кортів використовувалися одночасно, переривчасті верески гумових підошов кросівок на жорсткій поверхні, досадливі зойки та радісні вигуки, довгі інтервали, під час яких ніхто не промовляв ані слова, мовчазна серйозність гравців у білій формі, з якою вони перебивали білі м’ячі через білу сітку – маленький замкнений світ, абсолютно несхожий на великий світ за межами куполоподібної споруди. Фергюсон вважав, що його батько вчинив правильно, змінивши вид діяльності, бо коли ти втрачаєш інтерес до телевізорів, холодильників та пружинних матраців, це означає, що настав час покинути корабель і розпочати щось нове. А якщо батько так любив теніс, то чом би не заробляти на своїй улюбленій грі? Іще в 1953 році, в ті лячні дні після того, як «Домашній світ» згорів дощенту, коли його батько почав працювати над планом побудови центру «Саут-Маунтін», матір попередила його про ризики, пов’язані з такою авантюрою, про величезну відповідальність, яку візьме на себе батько. І дійсно: на цьому шляху трапилося багато злетів та падінь, і навіть після спорудження центру знадобився певний час, щоби кількість його членів стала достатньо великою, аби їхня абонентська плата перевищила щомісячні витрати на експлуатацію такої великої будівлі, а це означало, що майже три з половиною роки від кінця 1953-го до середини 1957 року родина Фергюсонів змушена була майже повністю покладатися на заробітки студії «Роузленд Фото», щоби хоч якось триматися на плаву. Але відтоді справи пішли краще, центр та студія працювали з пристойними прибутками і гарантували дохід достатній, щоби забезпечити такі розкоші, як новий «б’юїк» для батька, нове зовнішнє оздоблення будинку, норковий палантин для матері і два сезони підряд в літньому таборі для Фергюсона. Але навіть попри те, що їхні матеріальні умови значно покращилися, Фергюсон розумів, що для забезпечення й підтримання такого комфорту батькам доводилося тяжко працювати, що їхня робота поглинала багато сил, і що для всього іншого у них залишалося дуже обмаль часу, особливо у батька, який тримав свій центр відкритим для відвідувачів сім днів на тиждень з шостої ранку й до десятої вечора, і хоча йому й допомагали наймані працівники, зокрема, Чак О’Ші та Біл Абрамович, які могли більш-менш самостійно справлятися зі своїми обов’язками, Джон Робінсон, колишній носій на залізничному вокзалі, який наглядав за кортами та роздягалками, байдикуватий дядько Арнольд, який коротав свої години в спецмагазині, покурюючи «Кемел» та проглядаючи газети й бюлетені перегонів, а також Роджер Найлс, Нед Фортунато і Річі Сігель, котрі працювали по черзі змінами по шість-сім годин, і півдесятка старшокласників, що працювали на половину ставки, все одно батько Фергюсона рідко брав собі вихідні в холодну пору року, не дуже часто – в теплу.

Через те, що його батьки були такі зайняті на роботі, Фергюсон звик власні проблеми вирішувати сам. Він знав, що в разі критичної ситуації зможе покластися на материнську допомогу, але річ була в тім, що протягом останніх двох років критичних ситуацій не спостерігалося, принаймні таких, які змусили б його кинутися до матері по допомогу, а тепер, коли йому було вже одинадцять з половиною, більшість з тих ситуацій, які раніше можна було визнати критичними, усохли до розміру маленьких проблем, які він міг розв’язувати самотужки. Те, що його побили на ігровому майданчику перед початком першого дня занять, звісно, було великою проблемою. Звинувачення в поширенні комуністичної пропаганди з боку директора також було, безперечно, великою проблемою. Але чи можна було б вважати хоча б одну із них критичною? Дарма, що він готовий був розплакатися після прочухана, отриманого в кабінеті директора, дарма, що йому довелося стримувати сльози увесь час по дорозі додому. То був жахливий день, мабуть, найгірший день у всьому його житті, за винятком того дня, коли він впав з дуба й зламав собі ногу, і тому він мав повне право втратити самовладання й розплакатися. Побитий своїм приятелем, принижений іншими приятелями, з перспективою отримувати в майбутньому лише образи й запотиличники, та ще й ганебно затаврований як зрадник безмозким і боягузливим директором, настільки боягузливим, що він навіть не спромігся відсторонити його від занять… Так, Фергюсон почувався пригніченим, Фергюсон насилу стримував сльози, Фергюсону було непереливки, але який сенс був у тім, щоби розповідати про це своїм батькам? Звісно, матір дуже співчувала б йому, вона пригорнула б його до себе, знову радо перетворивши на маленького хлопчика, посадила б його на коліна й вислуховувала його сльозливі ламентації. А потім вона б страшенно обурилася за нього, стала б погрожувати, що зателефонує містеру Джеймсону й скаже все, що про нього думає, потім будуть батьківські збори, і дорослі кричатимуть про підривну діяльність ліваків, про те, що його батьки – теж ліваки, тож який з цього буде толк, яким чином матір зможе вберегти його від іще одного удару в живіт чи в обличчя? Батько підійшов би до цієї проблеми з практичного боку. Він дістав би боксерські рукавички й дав би Фергюсону іще один урок мистецтва кулачного бою, цієї, за словами батька, «премилої науки» (на думку Фергюсона, важко було вигадати назву, хибнішу за цю), і протягом двадцяти хвилин демонстрував би йому, як слід тримати правильну стойку й захищатися від вищого на зріст суперника. Але який толк був з рукавичок на ігровому майданчику, де люди билися голими кулаками і не дотримувалися правил, де не завжди билися один на один, а часто бувало, що були двоє на одного, троє на одного і навіть четверо? Жах. Так, може, й жах, але батько інакше не міг, матір інакше не могла, і тому він мав розбиратися з усім цим самотужки й помовкувати. Не треба гукати на допомогу. Жодного слова батькам. Треба просто перетерпіти, не з’являтися на ігровому майданчику і сподіватися дожити до Різдва.