4 3 2 1

А потім мати продовжила: «З виразу твого обличчя, Арчі, я розумію, що ти забув про Емі, але коли вам було по три-чотири роки, ти їй дуже симпатизував. Одного разу, коли ми поїхали до квартири Шнайдерманів на вечерю, ви з Емі пішли до її кімнати, зачинилися там і роздяглися догола. Ти що, не пам’ятаєш? Всі дорослі сиділи за столом, та зачувши, як ви там несамовито верещите й смієтеся, ми всі підвелися й подалися поглянути, з якого приводу ви влаштували такий гармидер. Ден відчинив двері – а ви танцюєте там на ліжку голі-голісінькі, верещачи мов навіжені. Ліз стало соромно, а мені – весело. Отой захват на твоєму обличчі, Арчі, вид ваших двох маленьких фігурок, що стрибали вгору-вниз, такі собі схиблені людські дитинчата, що поводяться мов мавпенята шимпанзе – стриматися від реготу було просто неможливо. Твій батько та Даніель також розсміялися, але Ліз увірвалася до кімнати й наказала тобі та Емі вдягнутися. Негайно. Наказала отим, знаєш, сердитим материнським голосом. Негайно! Але не встигли ви вдягнутися, як Емі сказала одну страшенно смішну річ. «Мамо», спитала вона, вся така серйозна й задумлива, показуючи на твої статеві органи, «мамо, а чому це в Арчі є ота цікава штука, а в мене – немає?»

Згадавши ті слова, матір довго й весело сміялася, але Фергюсон лише слабко посміхнувся примарою посмішки, яка швидко зникла з його обличчя, бо мало що дратувало його більше, аніж розповіді про пришелепуваті витівки його дитинства. І він сказав своїй матері, яка й досі сміялася: «Тобі що, подобається мене дражнити?»

«Тільки інколи, Арчі», відповіла вона. «Інколи я просто не в змозі втриматися».

Годину потому Фергюсон вийшов у двір зі своєю найулюбленішою на той момент книгою, «Подорож на край ночі», і всівся на один із садових стільців, які вони з батьком пофарбували влітку в темно-зелений колір. Але замість розкрити книгу й дізнатися більше про пригоди Фердинанда на автозаводі Форда в Детройті, він просто сидів, задумливо чекаючи на появу перших гостей і дивуючись тому факту, що він колись підстрибував на ліжку з голою дівчиною, будучи голим сам, дивуючись тій комічній обставині, що він про це геть забув, хоча зараз віддав би майже все заради того, щоби бути з голою дівчиною; лежати з голою дівчиною в ліжку було єдиним найзаповітнішим бажанням в його самотньому, позбавленому кохання житті, в якому, наскільки він пам’ятав, ось уже п’ять місяців не було ані обіймів, ані поцілунків. Всю весну та майже все літо сумував він за відсутньою напівголою Анною-Марією Думартін, і ось йому судилося тепер зустрітися з давно забутою оголеною дівчинкою з його далекого минулого, з Емі Шнайдерман, яка, поза сумнівом, виросла в нормальну здорову дівчину, так само нудну й передбачувану, як і решта дівчат та майже всі хлопці, як майже всі чоловіки та жінки, але не було на те ради, і, зважаючи на те, що Емі іще не приїхала, йому тільки й залишалося, що сидіти й чекати.

Та особа, яку він побачив того дня, стала продовженням, наступною царицею його бажань. Вона була дівчиною ані нормальною, ані ненормальною, вона була палаючою, нескутою й неполохливою, свідомою своєї вродженої винятковості, і через кілька тижнів після їхньої першої зустрічі, коли літо розчинилося в осені, і довколишній світ несподівано став темним та похмурим, вона стала його першою, а це означало, що гола Емі Шнайдерман і голий Арчі Фергюсон вже не підстрибували на ліжку, вони в ньому лежали, перекочуючись під ковдрою. І після цього іще багато років вона продовжуватиме дарувати йому найбільшу радість та найбільшу муку його юного життя, ставши незамінним другим «я», котре жило всередині його єства.

Але повернімося до отого понеділка у вересні 1963 року та барбекю з нагоди Дня праці, до того моменту, коли Фергюсон вперше побачив Емі, коли вона вийшла з батьківського блакитного «шевроле». З заднього сидіння вигулькнула світло-каштанова голова, і через кілька секунд Фергюсон усвідомив, наскільки високою була Емі – щонайменше п’ять футів і вісім дюймів, а то й п’ять і дев’ять, велика дівчина з вражаюче вродливим обличчям, не гарненьким, не красивим, а саме вродливим – чітко окреслений досить великий ніс, випнуте підборіддя, великі очі невизначеного кольору, фігура ані кремезна, ані тендітна, невеличкі груди під блакитною блузкою з короткими рукавами, довгі ноги, округлі сіднички, увіпхнуті в тісно прилеглі літні брюки світло-брунатного кольору, кумедна, немов пристрибом, пружка хода, торс, ледь помітно нахилений вперед, наче їй не стоялося на місці, то була хода дівчини з хлопчачими замашками, вирішив Фергюсон, але дівчини привабливої й неординарної, дівчини, яка подавала сигнал, що вона – не абихто, що з нею слід рахуватися, дівчини, відмінної від більшості шістнадцятирічних дівчат, бо вона несла себе без ані найменшої ознаки сором’язливості. Церемонією представлення гостей керувала його матір – Фергюсон потиснув руку матері Емі Шнайдерман (рукостискання було дещо напруженим, посмішка – стриманою), потім – її батьку (рукостискання розслаблене й приязне), а іще до того, як він потиснув руку Емі, Фергюсон відчув, що Ліз Шнайдерман недолюблює його матір, бо вона підозрювала, що її чоловік дуже їй симпатизує, і, мабуть, небезпідставно, зважаючи на ті дещо затягнуті вітальні обійми, в яких Шнайдерман протримав Розу, і досі красиву в свої сорок років. А потім Фергюсон потиснув руку Емі, її довгу й навдивовижу тендітну руку, водночас дійшовши висновку, що очі у неї були темно-зелені з карими цяточками, а коли вона посміхнулася, то підмітив, що зуби вона мала завеликі для свого рота, трішечки завеликі і тому помітні. Потім він вперше почув її голос: «Привіт, Арчі», і в ту мить збагнув, збагнув поза всяким сумнівом, що їм судилося стати друзями, хоча, звісно, це було сміховинним припущенням, оскільки звідки йому було знати в той момент хоча би що-небудь про неї, але ж ось воно – відчуття, інтуїція, впевненість в тім, що відбувалося дещо значуще, що невдовзі він та Емі Шнайдерман вирушать в тривалу спільну подорож.

Того дня у них був Бобі Джордж зі своїм братом Карлом, який ось-ось мав розпочати заняття на другому курсі Дартмутського коледжу, але Фергюсону не хотілося розмовляти з жодним із них – ані з метикуватим Карлом, ані з легковажним і завжди пустотливим Бобі. Йому хотілося бути з Емі, єдиною, окрім Бобі та Карла, молодою людиною на гулянці, і тому через хвилину після вітального рукостискання Фергюсон, аби уникнути необхідності ділити Емі з іншими гостями, зробив хитрий хід і запросив її до своєї кімнати. То був, мабуть, дещо нерозсудливий та імпульсивний крок, але вона погодилася, охоче кивнувши головою й мовивши: «Слушна думка, ходімо», і вони подалися до Фергюсонової криївки на другому поверсі, яка вже була не храмом Кеннеді, а приміщенням, напханим книжками та платівками; книжок та платівок було так багато, що вони вже не поміщалися на полицях, і тому їх доводилося складувати дедалі більшими стосами під найближчою до ліжка стіною, і Фергюсон з приємністю підмітив, як Емі, зайшовши до кімнати, знову кивнула, немовби схвалюючи те, що побачила, – десятки відомих імен і знаменитих творів, до яких вона почала придивлятися, показуючи то на одну книгу зі словами: «До біса гарна штука», то на другу, приказуючи «А цю я іще не читала». Невдовзі вона всілася на підлогу біля ліжка, і Фергюсон, слідуючи її прикладу, також сів на підлогу, лицем до Емі на відстані трьох футів від неї, прихилившись спиною до шухляд свого робочого столу, і протягом наступних півтори години вони говорили, зупинившись лише тоді, коли хтось постукав у двері і оголосив, що в дворі вже подають страви. Ця заява погнала їх униз, де вони ненадовго приєдналися до решти компанії, щоби поласувати гамбургерами та попити забороненого пива у присутності своїх батьків, котрі, всі четверо, ані оком не моргнули через таке кричуще порушення закону, а потім Емі встромила руку в свою сумочку, видобула звідти пачку «Лакі Страйк» і підкурила цигарку прямісінько в присутності своїх батьків (які знову й бровою не повели), при цьому пояснивши їм, що вона багато не курить, але їй подобається присмак тютюну після їжі, а після того, як їжа й цигарка були спожиті, Фергюсон та Емі вибачилися й повільно пішли прогулятися мікрорайоном в променях сідаючого сонця і невдовзі опинилися на тій лавці, де він востаннє поцілував Анну-Марію перед тим, як вона щезла, а невдовзі після того, як Фергюсон та Емі домовилися побачитися наступної суботи в Нью-Йорку, вони також почали цілуватися – то був незапланований спонтанний порив, їхні вуста прикипіли одне до одного, язики завертілися, зуби зацокали, невгамовні еротичні зони їхніх статево дорослих тіл збудилися, й вони почали цілуватися з таким захватом і так самозабутньо, що мало не поз’їдали один одного. Але Емі раптом відсахнулася від нього й почала сміятися; то був вибух захеканого й ошелешеного сміху, і невдовзі Фергюсон також почав сміятися. «Чорт забирай, Арчі!», сказала вона. «Якщо ми зараз не зупинимося, то через хвилину поздираємо один з одного одіж». Емі підвелася й простягнула йому праву руку. «Ходімо, навіжений! Ходімо назад до будинку».

Вони були однакового віку, або майже однакового: їй було двісті місяців, а йому – сто дев’яносто вісім, але через те, що Емі народилася наприкінці 1946 року (29 грудня), а Фергюсон на початку 1947 (3 березня), Емі на цілий рік випереджала його у школі, а це означало, що вона невдовзі мала піти до випускного дванадцятого класу, тоді як йому іще належало смиренно скніти в одинадцятому. В той момент коледж був для нього поняттям надзвичайно розпливчастим, чимось далеким, іще безіменним, тоді як вона вже частенько займалася тим, що вивчала мапи майбутнього життєвого маршруту і вже починала пакувати валізи. Емі сказала, що подасть документи до різних вузів одночасно. Всі казали їй, що треба буде підстрахуватися, мати другий і навіть третій запасний варіанти, але насправді її найпершим і, фактично, єдиним варіантом був Барнард, найкращий коледж Нью-Йорка, чисто дівчачий аналог чисто хлоп’ячого навчального закладу в Колумбії, і тому її мета номер один полягала в тім, щоби залишитися в Нью-Йорку.

– Але ж ти прожила в Нью-Йорку все своє життя, – заперечив Фергюсон. – Чом би тобі не податися кудись деінде?

– Я вже була деінде, – відповіла Емі, – в багатьох місцях, і кожне з них має назву «Місто Нудьги». Тобі коли-небудь доводилося бувати в Бостоні або Чикаго»

– Ні.

– Це – Місто Нудьги Один і Місто Нудьги Два. А в Лос-Анджелесі ти був?

– Ні, не був.

– Це Місто Нудьги Три.

– Зрозуміло. Але як щодо вузу десь на селі? Ну, Корнелл, Сміт, і таке інше? Зелені галявини й лункі просторі коридори? Здобування знань в пейзанському, так би мовити, довкіллі?

– Джозеф Корнелл – геній, а фірма «Сміт Бразерс» виробляє чудові краплі від кашлю, але просиджувати штани в глушині чотири роки поспіль – це не моє уявлення про цікаво проведений час. Ні, Арчі, Нью-Йорк – це саме те, що треба. Кращого місця немає.

Коли прозвучала ця фраза, Фергюсон знав Емі лише приблизно десять хвилин, і він, слухаючи її декларацію любові до Нью-Йорку, її апологетику Нью-Йорку, раптом збагнув, що сама вона є немовби втіленням цього міста – не лише своєю самовпевненістю та жвавістю думок, але й своїм голосом – голосом мізковитих єврейських дівчат з Брукліну, Квінсу, Верхнього Вест-сайду, єврейським голосом третього покоління з Нью-Йорку, тобто голосом вже другого покоління євреїв, народжених в Америці, який мав дещо іншу мелодику, аніж, скажімо, голос нью-йоркських ірландців або італійців. То був голос одночасно простий і витіюватий, непоштивий і зухвалий, з явною антипатією до жорсткого «р», але чіткіший та більш емоційний в своїх артикуляціях. І чим більше Фергюсон призвичаювався до цих артикуляцій, тим більше йому хотілося чути їх, бо голос Емі Шнайдерман виражав те, чого бракувало в передмісті, в його нинішньому житті і звучав як обіцянка можливої втечі до майбутнього або, принаймні, до сьогодення, населеного оцим потенційним майбуттям, тож він, сидячи в своїй кімнаті з Емі, а потім гуляючи з нею вулицями міста, розмовляв із нею про все, що завгодно, здебільшого про оте повне несподіванок літо, яке почалося з убивства Медгара Еверса і скінчилося промовою Мартіна Лютера Кінга, ставши продовженням нескінченного клубка з жаху та надії, який, схоже, став визначальною рисою американського політичного ландшафту. А іще вони говорили про книги та платівки на полицях Фергюсонової кімнати і, звісно, про школу, вступні екзамени до вузів і навіть про бейсбол. Втім, було одне запитання, яке Фергюсон не поставив Емі, запитання, від якого він вирішив утриматися будь-що – чи був у неї хлопець? Бо на той момент він вже вирішив зробити все від нього залежне, щоби вона стала наступною, і тому не збирався перейматися, скільки конкурентів стояло на його шляху.

П’ятнадцятого вересня, менш ніж два тижні після барбекю на День праці і за шість днів до їхньої домовленої зустрічі в Нью-Йорку, Емі зателефонувала йому, а через те, що вона зателефонувала саме йому й нікму іншому, Фергюсон зрозумів, що конкуренти на горизонті не маячать, що боятися йому нема кого, і що у неї нікого немає так само, як нікого немає у нього. Він зрозумів це тому, що саме йому вона вирішила зателефонувати, коли почула новину про вибух, влаштований у негритянській церкві в Бірмінгемі, штат Алабама, від якого загинуло четверо маленьких дівчаток; то був іще один американський жах, іще одне вбивство в расовій війні, яка точилася на півдні, неначе за марш на Вашингтон, який відбувся двома місяцями раніше, треба було відомстити вибухівкою та вбивством, і Емі плакала в слухавку, розповідаючи Фергюсону новину, а потім, потроху взявши себе в руки, заговорила про те, що слід було зробити: політикам треба не лише прийняти закони, треба, щоби люди, ціла армія людей, вирушили в ті краї й розпочали боротьбу з мракобісами, і вона першою вирушить туди, щойно закінчить школу. Вона поїде автостопом до Алабами й працюватиме заради благої справи, проллє за неї свою кров, зробить боротьбу за права чорношкірих основною метою свого життя. Це – наша країна, заявила Емі, і ми не можемо дозволити якимсь вилупкам вкрасти її у нас.

Вони побачилися наступної суботи, а потім зустрічалися кожної суботи всю осінь. Фергюсон їхав автобусом з Нью-Джерсі до кінцевої зупинки «Управління порту», потім сідав на швидкісний поїзд до Західної Двадцять сьомої вулиці, де він сходив і йшов пішки три квартали на захід до квартири Шнайдерманів на Ріверсайд-Драйв та Сімдесят п’ятій авеню, квартири 4В, яка стала тепер для нього найважливішою адресою Нью-Йорка. Вони ходили на різноманітні прогулянки, майже завжди лише удвох, зрідка – з кимось із подруг Емі, дивилися іноземні фільми в Талія-хол на Бродвеї та Дев’яносто п’ятій вулиці – Годар, Куросава, Фелліні; були походи до музею Метрополітен, музею Фрік Коллекшн, музею Сучасного мистецтва; вони ходили на баскетбол до Медісон Сквер Гарден, на Баха до Карнегі-хол, на Беккета, Пінтера й Іонеско в маленьких театриках у кварталі Грінвіч-Віллидж – все було неподалік і тому доступним, і Емі завжди знала, куди йти і що робити, вона, мов принцеса-воїн з Манхеттена, навчала Фергюсона орієнтуватися в місті, яке швидко ставало і його містом також. Втім, незважаючи на все те, що вони робили й бачили, найприємнішим моментом тих суботніх зустрічей були їхні посиденьки з розмовами в кафетеріях – перші раунди нескінченного діалогу, який триватиме роками, розмови, котрі часом оберталися на палкі суперечки, коли їхні думки різко розходилися – чи то з приводу фільму, який вони дивилися разом, чи то з проводу якоїсь політичної ідеї, але Фергюсон був не проти посперечатися з Емі, слабкі суперниці були йому нецікаві – оті нікчемні дівчата з надутими губками, яких, скоріше, цікавила лише зовнішня сторона кохання, у нього ж кохання було справжнє, складне й глибоке, достатньо міцне й пластичне, щоби витримати пристрасні суперечки. Та і як було йому не любити цю дівчину з її безжальним допитливим поглядом та гучним сміхом, цю навіжену й безстрашну Емі Шнайдерман, яка одного дня мала стати або військовим кореспондентом, або революціонеркою, або лікаркою, яка лікуватиме бідняків? Їй було шістнадцять і невдовзі мало виповнитися сімнадцять. Чистий аркуш вже не був абсолютно чистим, але вона була іще надто молодою, аби знати, що може стерти з аркушу слова, які вона вже встигла написати, стерти їх і розпочати все знову, коли з’явиться натхнення.

Звісно, були поцілунки. Звісно, були обійми. А також був той прикрий факт, що батьки Емі мали схильність залишатися суботніми днями та вечорами вдома, що обмежувало можливість побути в квартирі наодинці і призводило до обіймів в прохолодну погоду на лавках в Ріверсайд-парку, нечастих потайливих побачень у віддалених спальнях під час вечірок в помешканнях Еміних подруг. І лише двічі, лише двічі, коли домосіди-батьки Емі вибралися кудись погуляти, випала їм нагода по-справжньому насолодитися, борюкаючись напівголими в спальні Емі, але ця насолода псувалася одвічним страхом того, що двері раптово розчиняться в найменш підходящий момент. Пригнічені неможливістю повністю розпоряджатися своїми життями, роздратовані необхідністю під тиском обставин знову і знову стримувати шалені вибухи гормональної активності, Емі та Фергюсон з кожним наступним тижнем впадали в дедалі більший відчай. Та якось всередині листопада ввечері у вівторок Емі зателефонувала йому й сказала, що має добру новину. Через два тижні її батьки збиралися поїхати з міста на уїк-енд на повні три дні до далекого Чикаго в гості до її старенької бабусі по материнській лінії, а її старший брат Джим мав повернутися з Бостону додому лише напередодні Дня подяки, тому вона мала залишитися в квартирі сама-одна. Аж цілий уїк-енд, сказала вона. Уявляєш, Арчі? Цілий уїк-енд – і в квартирі лише ми одні й нікого, окрім нас.

Фергюсон сказав своїм батькам, що він та двійко його приятелів поїдуть в гості до іншого приятеля, який мешкає на узбережжі штату Нью-Джерсі. То була така нахабна й недолуга брехня, що батько з матір’ю повірили в неї, і коли він в означену п’ятницю вирушив до школи, то принагідно взяв з собою невелику подорожню торбинку. План полягав у тім, щоби відбути до Нью-Йорку, щойно скінчаться заняття, і якщо йому пощастить встигнути на перший автобус, то він мав прибути до квартири Емі о четвертій тридцять або за п’ятнадцяту п’ята; коли ж йому не пощастить, то можна було поїхати другим автобусом і заявитися до Емі о пів на шосту або за п’ятнадцять шоста. Іще один нудний день в коридорах та класах монклерської середньої школи. Фергюсон увесь час прискіпливо поглядав на стінного годинника, немов збираючись силою волі прискорити рух часу, рахуючи хвилини й години. Аж раптом, невдовзі після дванадцятої, по шкільному гучномовцю оголосили, що в Далласі було скоєно замах на президента, а трохи згодом пролунало наступне оголошення про те, що президент Кеннеді помер.

Протягом якихось хвилин вся діяльність у школі завмерла. В сотнях рук з’явилися хустки й носовички, дівчата розмазували по щоках туш для повік, хлопці походжали туди-сюди, хитаючи головами та стрясаючи в повітрі кулаками, дівчата обнімалися з дівчатами, хлопці обнімалися з дівчатами, обнімалися, рюмсаючи, вчителі, а декотрі мовчали, уставившись невидющими очима на стіни та ручки дверей. Невдовзі всі учні почали збиратися в спортзалі та кафетерії, ніхто й гадки не мав, що робити, ніхто не перебирав на себе керівництво, всі чвари й прояви ворожнечі припинилися, вже ніхто ні з ким не ворогував. Раптом у гучномовці знову почувся голос директора школи, який оголосив, що заняття в школі припиняються, і всі можуть іти додому.

Людина майбутнього загинула.

Нереальне місто.

Всі учні подалися додому, але Фергюсон з торбинкою в руці крокував до автобусної зупинки, щоби вирушити до Нью-Йорку. Батькам він збирався зателефонувати дещо згодом. Йому хотілося трохи побути на самоті, а потім він поїде до Емі й пробуде з нею цілий уїк-енд, як і планувалося.

В нереальному місті розійшлися два шляхи, і майбутнє померло.

Дочекавшись автобусу, Фергюсон піднявся всередину східцями, озирнувся, шукаючи вільного сидіння, всівся в п’ятому ряду, почув, як увімкнулася перша передача – автобус вивернув з зупинки й рушив до Нью-Йорку. Проїжджаючи крізь тунель, Фергюсон почув, як на сидіння позаду нього розпачливо захлипала жінка, а водій сказав пасажиру, що стояв поруч: «Не можу повірити. Не можу, сука, повірити!» Але Фергюсон повірив, навіть попри те, що почувався так, наче його не було у власному тілі, наче він витав у повітрі неподалік, але голова у нього була ясною, думки – абсолютно прозорими, плакати й ридати він не мав ані найменшого бажання, бо надто величезною й приголомшливою була ця подія. Нехай ота жінка позаду хоч потоне у власних сльозах, може, їй від того стане краще, але йому краще не стане, тому він не мав права плакати, він мав лише право думати, намагатися зрозуміти, що трапилося, бо оця величезна приголомшлива подія не була схожа на ніщо інше, що доти траплялося в його житті. Пасажир біля водія сказав: «Це нагадує мені Перл-Харбор. Ну, все таке спокійне й незворушне, лінькуватий недільний ранок, люди тиняються своїми помешканнями в піжамах, і раптом – Бабах! Світ вибухає, і несподівано починається війна». «Непогане порівняння», подумав Фергюсон. Грандіозна подія, яка розбиває серцевину звичного буття і змінює життя кожної людини, вона – незабутній момент, в який щось закінчується, а щось інше починається. Може, оце воно і є? – спитав Фергюсон самого себе. Момент, схожий на початок війни? Та ні, не зовсім. Війна проголошує початок нової реальності, але сьогодні нічого не почалося, просто скінчилася реальність – і все, зі світу щось висмикнули, щось прибрали, і в результаті утворилася діра, порожнеча, де колись було дещо, неначе у світі зникли всі дерева, неначе з людської свідомості було стерто саме поняття дерева або високої гори.

Небо без місяця.

Світ без дерев.

Автобус під’їхав до кінцевої зупинки на Сороковій вулиці та Восьмій авеню. Замість пройти підземними переходами до Сьомої авеню, як він зазвичай робив під час поїздок до Нью-Йорку, Фергюсон піднявся сходами, вийшов у пізні листопадові сутінки й рушив на схід Сорок другою вулицею, прямуючи до зупинки метро на Таймс-сквер, іще одне тіло в натовпі раннього часу-пік, іще одна істота посеред безликих людей, які поспішали у своїх справах; все таке, як і завжди, але водночас вже не таке, вже інакше. Раптом Фергюсон усвідомив, що проштовхується крізь купки нерухомо закляклих перехожих, що зібралися на тротуарі. Всі вони витріщалися на сяйну неонову стрічку, яка вертілася перед ними на вершечку високої будівлі: Джона Фітцджеральда Кеннеді застрелено в Далласі – Джонсона приведено до присяги як президента. Щойно зібравшись ступити на сходи, які вели до платформи на станції метро, він почув, як одна жінка звернулася до іншої: «Не можу в це повірити, Дороті, просто не можу повірити своїм очам».

Це нереально.

Місто без дерев. Цілий світ без дерев.

Фергюсон не став дзвонити Емі, щоби дізнатися, чи прийшла вона зі школи. Може, вона й досі була зі своїми подругами, охоплена сум’яттям моменту, надто приголомшена, аби пам’ятати, що він має приїхати, тому коли Фергюсон натиснув кнопку дзвінка квартири 4В, він не був впевнений, що йому відчинять. П’ять секунд вагання, десять секунд вагання, а потім у переговорному пристрої почувся голос: «Арчі, це ти, Арчі?» За мить почулося дзижчання, і двері відімкнулися.

Наступні кілька годин вони дивилися телерепортаж про вбивство президента, а потім, міцно обхопивши один одного в обіймах, незграбно почимчикували до кімнати Емі, впали на ліжко і вперше почали кохатися.

2.2

Перше число видання «Хрестоносець на бруківці» вийшло 13 січня 1958 року. Арчібальд Фергюсон, засновник і видавець цієї дитячої газети, в передовій статті на першій сторінці заявив, що «Хрестоносець буде висвітлювати факти в міру наших можливостей і казатиме правду, чого б це не вартувало». Друк першого видання в обсязі п’ятдесят примірників здійснювався під наглядом виробничого директора Рози Фергюсон, яка відвезла рукописний макет до друкарні Маєрсона в Вест-Орандж, щоби там відтворити обидві сторони аркуша розміром двадцять чотири на тридцять шість дюймів і зробити копію на папері достатньо тонкому, аби його можна було скласти пополам, і саме завдяки тому, що він складався й розкладався, «Хрестоносець» з’явився на світ більше схожим на (майже) справжню газету, ніж на якийсь кустарний, віддрукований на машинці та розмножений на мімеографі бюлетень. Ціною п’ять центів за примірник. Ані фотографій, ані рисунків, тільки трохи вільного місця для трафаретної шапки угорі, і більше нічого, окрім двох великих прямокутників, заповнених вісьмома шпальтами щільно стулених слів, написаних від руки печатними літерами. То був почерк одинадцятилітнього хлопця, який завжди мав проблеми з каліграфією, але, попри декотрі нерівності й кривизну, текст виявився досить читабельним, а загалом результат виглядав як щира, хоча й дещо неоковирна версія широкосмугової газети вісімнадцятого сторіччя.