Таємний сад

«Я ніколи не подобаюся людям, і люди не подобаються мені, – пролунало у її голові як вирок. – Я ніколи не вміла спілкуватися, як діти Кровфорда. Вони завжди весело розмовляли, сміялися й галасували».

Вона згадала червоногруду пташку, її спів, дерево, на якому та сиділа, і зупинилася, мов вкопана.

– Гадаю, це дерево росте в таємному саду. Ні, я впевнена в цьому, – промовила рішуче. – Там була стіна, але не було хвіртки.

Мері повернулася в перший фруктовий сад і знайшла там старого, який перекопував грядки. Вона зупинилася й кілька хвилин холодно дивилася на нього.

Він не звертав на неї уваги, тож вона, нарешті, заговорила першою:

– Я була в інших садах.

– Тобі ніщо не завадило, – буркнув він у відповідь.

– Я зайшла у фруктовий сад.

– Там біля хвіртки собак немає.

– Але там немає хвіртки в інший садок, – сказала Мері.

– У який садок? – запитав він грубо й на секунду перестав копати.

– По той бік муру, – відповіла Мері. – Там є дерева – я бачила їхні верхівки. На одному з них сиділа пташка з червоною грудкою й співала.

На її превеликий подив вираз похмурого обвітреного обличчя стариганя неймовірно змінився. По ньому повільно розповзлася усмішка, й Мері раптом подумалося, що людина набагато красивіша, коли усміхається. Раніше таке ніколи не спадало їй на гадку.

Садівник раптом обернувся в бік фруктового саду й почав свистіти – тихо й ніжно. Спантеличена Мері не могла втямити, як цій похмурій людині піддавалися такі пестливі звуки. Та в наступну хвилину сталося ще неймовірніше: вона почула м’який шелест крил у повітрі – це летіла до них та сама пташка з червоною грудкою. Вона сіла на великий брилі землі, неподалік від чоловіка.

– Ось вона, – ласкаво промовив садівник і став говорити з пташкою, наче з дитиною: – Ти де була, маленька жебрачко? Я тебе тільки сьогодні побачив!

Пташка нахилила голівку набік і дивилася прямо на нього своїми блискучими оченятами, схожими на крапельки чорної роси. Вона, здавалося, нітрохи не боялася садівника, стрибала й швидко довбала дзьобом, відшукуючи насіння й комах. У серці Мері ворухнулося якесь дивне почуття, бо пташка була весела й красива, й за вдачею нагадувала людину. В неї було маленьке товсте тільце, тоненький дзьоб і стрункі ніжки.

– Вона завжди прилітає, коли ви її кличете? – майже пошепки запитала дівчинка.

– Так, майже завжди. Я знаю її відтоді, як вона була маленьким пташеням і вилетіла з гнізда в іншому саду, а перелетіла через мур вже не змогла, бо була дуже слабка. В ці кілька днів ми й подружилися. Коли вона знову полетіла на той бік стіни, всі інші птахи вже покинули гніздо. Вона залишилася зовсім одна й повернулася до мене.

– Що це за пташка? – запитала Мері.

– А ти не знаєш? Це вільшанка, ласкава, цікава пташка. Вони майже так само віддані, як і собачки, якщо тільки вміти з ними обходитися. Глянь, як вона тут риється й поглядає на нас! Вона знає, що ми про неї говоримо!

Старий з любов’ю та гордістю подивився на червоногрудку, наче це був його найвідданіший друг. Мері з цікавістю спостерігала і за пташкою, і за садівником.

– І цікава ж вона, – сміючись, вів він далі, – завжди прилітає подивитися, що я саджу. Все тут знає, більше ніж пан Крейвен. Той нічим не цікавиться. Це вона тут головний садівник.

Пташка так само стрибала, старанно клюючи щось і раз у раз поглядала на них обох. Мері здавалося, що вона дивилася на неї з великою цікавістю, ніби хотіла познайомитися ближче. У серці Мері ворухнулося якесь дивне почуття.

– А куди полетіли інші пташенята? – запитала дівчинка.

– Невідомо. Батьки виштовхують їх з гнізда, щоб навчити літати, тож усі вони дуже швидко розлітаються в різні боки. А ця ось була розумницею: вона зрозуміла, що самотня.

Мері підійшла ближче до пташки й пильно подивилася на неї.

– Я теж самотня, – промовила вона.

Мері раніше не усвідомлювала, що саме це робило її такою кислою й нервовою. Вона, здавалося, зрозуміла це тільки тоді, коли подивилася на пташку, а пташка – на неї.

Старий садівник поворушив капелюха на своїй голові й хвилину уважно дивився на Мері.

– Це ти – дівчинка з Індії?

Мері кивнула головою.

– Не дивно, що ти самотня.

І знову почав копати, всаджуючи заступ глибоко в жирну чорну землю, а пташка все стрибала навколо нього зі стурбованим виглядом.

– Як вас звати? – запитала Мері.

Він випростався, щоб відповісти їй.

– Бен Везерстаф, – промовив стиха, а потім додав невесело усміхнувшись: – Я теж самотній, коли її немає зі мною! – і тицьнув пальцем у напрямку пташки. – Вона – мій єдиний друг.

– А в мене зовсім немає друзів, – раптом відверто сказала Мері, – і ніколи не було. Моя Ая не любила мене, і я ніколи ні з ким не гралася.

Люди з Йоркширу зазвичай відверто висловлюють свої думки, а старий Бен був справжнім жителем Йоркширу.

– Ми з тобою дуже схожі, – сказав він. – Наче виткані з одних і тих самих ниток. Обидвоє непривабливі й так само всередині похмурі. Б’юся об заклад, що в нас обох нестерпний характер.

Це було сказано досить прямо й різко, а Мері Леннокс ніколи в житті не чула правди про себе. Слуги в Індії завжди покірно сприймали все, що б з ними не робили. Своєю зовнішністю вона взагалі ніколи не переймалася, але тепер подумала: невже вона так само неприваблива й насуплена, яким видався їй Бен перед появою пташки? Мері стало моторошно.

Поблизу від неї раптом пролунала ясна, чиста трель, і вона швидко обернулася. Пташка сіла на гілку молодої яблуні й почала співати. Бен розсміявся.

– Чому вона заспівала? – запитала Мері.

– Вона вирішила подружитися з тобою, – відповів садівник. – Ти їй, видно, припала до вподоби!

– Я?! – вигукнула Мері й зробила крок ближче до яблуні, дивлячись вгору. – Хочеш подружитися зі мною? – спитала вона птаху, ніби говорила з людиною. – Хочеш?

Вона сказала це не своїм звичайним манірним тоном і не наказовим «індійським», а ніжно й лагідно, що старий Бен так само здивувався, як і вона сама, коли вперше почула, як він свистів.

– Як ти це добре сказала, – вигукнув він. – Ніби ти й справді дитина, а не манірна стара! Ти говорила майже так само, як Дікен говорить зі своїми улюбленцями в полі.

– А ви знаєте Дікена? – запитала Мері, швидко обернувшись до нього.

– Його всі знають. Дікен ходить всюди. Навіть ягоди й квіти його знають. Гадаю, що йому лисиці показують, де їхні діти, а жайворонки від нього не ховають гнізд.

Мері дуже хотілося поставити ще кілька питань. У неї спалахнула така сама цікавість до Дікена, як і до закинутого саду. Але в цю хвилину вільшанка перестала співати, похитала крильцями, розправила їх і полетіла.

– Вона перелетіла на той бік стіни! – вигукнула Мері, стежачи за пташкою. – Полетіла у фруктовий сад… і тепер вона вже за другою стіною… в тому саду, де немає хвіртки!

– Вона там живе, – сказав старий Бен. – Там і вилупилася з яйця десь між трояндовими кущами.

– А там є трояндові кущі? – запитала Мері.

Бен знову взявся за заступ і почав копати.

– Були… десять років тому, – пробурмотів він.

– Я б хотіла їх побачити, – сказала Мері. – Де зелена хвіртка? Адже повинна бути хвіртка!

Бен сунув заступ глибоко в землю, і вигляд у нього став такий само недружній, як і в першу хвилину, коли Мері побачила його.

– Була… десять років тому, а тепер її немає, – сказав він.

– Немає хвіртки! – вигукнула Мері. – Вона повинна бути!

– Немає її, і ніхто її не може знайти, і нікого це не стосується. А ти не будь набридливою і не пхай свого носа, куди не слід! Ну… мені тепер треба працювати. Іди собі гратися. В мене більше немає часу!

Він перестав копати, кинув заступ на плече й поспішив геть, навіть не попрощавшись.

Розділ 5. Плач у коридорі

Наступного дня дощ лив безперестанку, тож коли Мері визирнула зі свого вікна, поле, здавалося, суціль накрило хмарами. Сенсу виходити на вулицю не було.

Власне, на перших порах для Мері Леннокс кожний новий день був схожим на вчорашній. Щоранку, прокинувшись, вона бачила одну й ту саму картинку: в темній кімнаті, завішаній гобеленами, Марта стоїть на колінах біля каміна, щоб розвести вогонь. Потім сніданок у «дитячій», де їй нічим було розважитися. Поївши, Мері підходила до вікна й довго дивилася на широке пустище, якому, здавалося, не було кінця й краю. Після цього вона доходила висновку, що в будь-якому разі потрібно виходити з будинку, бо тут їй зайнятися нічим.

Тоді Мері ще не усвідомлювала, що це був її найкращий вибір. Вона ненавиділа холодний вітрюган, який шаленів тут о цій порі, жбурляючи їй в обличчя колючі піщинки, однак саме він змушував її постійно рухатися. Дівчинка швидко ходила або бігала садовими доріжками, щоб зігрітися, тим самим розбурхуючи свою застояну кров – і ставала сильнішою. Бурхливе дихання грубого свіжого повітря, що панувало над вересовим полем, наповнювало її легені силою, а худорляве тіло – міцністю. На щоках у Мері з’явився рум’янець, її тьмяні очі ніби прояснилися.

Тим часом про цю велику користь для свого здоров’я дівчинка навіть не здогадувалася. Допоки одного ранку Мері прокинулася з новим відчуттям: вона була дуже голодна. Тож, сівши снідати, вже не відштовхнула тарілку з презирливим виглядом, а виїла все, що в ній було.

– Ви прекрасно впоралися зі сніданком, – сказала Марта.

– Сьогодні страва була дуже смачною, – не приховуючи свого здивування від власного вчинку, пояснила Мері.

– Це повітря з вересового поля дає вам апетит, – запевнила її Марта. – Ви щасливиця: у вас до апетиту є ще й їжа. А нас у хаті – дванадцятеро, в усіх є шлунки, а покласти в них часто нічого. Грайтеся надворі щодня й не будете такою жовтою.

– Я не граюся, – сказала Мері. – Не маю чим.

– Нічим гратися! – вигукнула Марта. – Наші діти граються прутиками, камінчиками, бігають, кричать, роздивляються довкруж.

Мері не наважилася кричати, але взялася уважніше до всього придивлятися. Більше їй нічого було робити. Вона ходила навколо садів, бродила доріжками парку. Іноді шукала старого Бена й кілька разів бачила його за роботою, проте він був або надто заклопотаний, або чимось незадоволений, і жодного разу не глянув на неї. А недавно, ще здалеку побачивши її, підняв свій заступ і попрямував геть.

Це сталося неподалік її улюбленої доріжки для прогулянок, прокладеної майже впритул до заплетеної густим плющем стіни. В одному місці кучеряве темно-зелене листя було особливо густим, наче його довгий час ніхто не проріджував. Мері звернула на це увагу через кілька днів після зустрічі з Беном і зупинилася, розмірковуючи, чому це так.

Вона стояла й дивилася на гілку плюща, яка гойдалася від вітру, аж раптом перед нею вигулькнуло щось червоне, а потім почулося гучне цвірінькання. На стіні сиділа пташка старого Бена й дивилася вниз, витягнувши шию й нахиливши голівку набік.

– О! Це ти! – вигукнула Мері. Їй анітрохи не здалося дивним, що вона заговорила з пташкою, ніби та могла зрозуміти її або відповісти.

Зрозуміло, вільшанка не відповіла. Зате щебетала, співала й стрибала вздовж стіни, ніби емоційно жестикулюючи розповідала Мері про все на світі. Дівчинці здалося, що вона зрозуміла пташину мову й переклала для себе так:

– Добрий ранок! Вітер приємний, авжеж? А хіба сонце не приємне? Правда? Все приємне! Спробуй щебетати, співати й бігати. Спробуй! Спробуй!

Мері засміялася, й коли вільшанка пустилася летіти вздовж стіни, теж побігла за нею. Бідна маленька Мері – худа, жовта, вона в цю хвилину здавалася майже красивою.

– Я люблю тебе! – крикнула вона, переповнена почуттями, і навіть спробувала свиснути, чого зовсім не вміла робити. Але пташка здавалася цілком задоволеною: вона теж стала свистати у відповідь і, нарешті, розправивши крила, злетіла на верхівку дерева, сіла там і голосно заспівала.

Це нагадало Мері той день, коли вона вперше побачила її. Тоді вільшанка гойдалася на верхів’ї дерева, а Мері стояла посеред фруктового саду. Тепер вона була з іншого боку фруктового саду й стояла на стежці біля стіни, за якою виднілося те саме дерево.

– Це той сад, у який не можна увійти, – сказала вона сама собі. – Це сад без хвіртки, і там живе пташка. Як би мені хотілося подивитися, що там приховано!

Вона знову пройшлася вздовж стіни, ретельно оглядаючи її, і вкотре переконалася, що жодного отвору в ній не було.

Потім повернулася до хвіртки, через яку заходила першого ранку, рушила далі стежкою, яка вивела її до наступної. За нею був сад, і коли вона стояла й дивилася вгору, то побачила там, із другого боку стіни, дерево. Вільшанка, яка щойно закінчила співати, почала вичищати дзьобом пір’я.

– Це той сад, – вкотре повторила Мері сама собі. – Я впевнена, що це він.

Вона знову все пильно оглянула, втім, результат був такий самий, як у приказці: скільки не кажи цукор, солодко в роті не буде. Хвіртка не з’явилася. Вкотре Мері побігла через сади, де росли овочі для кухні, повз довгу вкриту плющем стіну, куди приходила на прогулянку. Пройшлася стежкою від кінця до кінця, але марно.

– Це дуже дивно, – знову промовила вона до себе. – Бен сказав, що хвіртки немає, і її справді немає. Але десять років тому хвіртка була, бо пан Крейвен її зачинив на ключ, який закопав.

Ця «хвірточна» історія давала їй стільки поживи для роздумів, що вона вже аніскілечки не шкодувала, що опинилася саме в Мізелтвейті. В Індії завжди було спекотно, й вона відчувала таку знемогу, що нічим не могла зацікавитися. Свіжий англійський вітер наче здув павутину з її маленького мозку й оживив його.

Мері майже весь день не заходила до будинку, тож коли сіла вечеряти, то була не лише дуже голодна, а й відчувала приємну втому. Вона насолоджувалася теплом у кімнаті, й навіть безперервне базікання Марти не викликало в неї звичного роздратування. Навпаки, цього разу вона із задоволенням слухала її розповіді про все на світі.

Вгамувавши апетит, дівчинка не поспішала відпускати служницю. А та й не дуже опиралася, адже звикла до життя в тісній хаті, повній братів і сестер, тож у величезному порожньому передпокої, де мала в цей час перебувати, зазвичай нудьгувала. А ця дивна дівчинка, яка жила в Індії й мала чорних слуг, була для неї ще непрочитаною книжкою.

Нарешті Мері вирішила вклинитися в безкінечний монолог Марти, щоб поставити запитання, яке не давало їй спокою. Наче передбачаючи розлогу відповідь, вона зручно вмостилася на товстому килимі перед каміном і голосно промовила:

– Чому пан Крейвен так не любить цей сад?

Не чекаючи запрошення, Марта теж присіла на килим і відповіла на запитання запитанням:

– Ви все ще думаєте про цей сад? Так я і знала. Так само було й зі мною, коли я вперше почула цю історію.

– Чому він його так ненавидів? – наполегливо правила своє Мері.

Марта сіла зручніше, підібгавши під себе ноги.

– Чуєте, як вітер виє навколо будинку… виє, як вовк, – наче збираючись з думками, проказала дівчина. – Ви б не встояли на ногах, якби нині вийшли в поле!

Мері не знала, що означає «вити, як вовк». Але, прислухавшись до звуків, що долинали знадвору, зрозуміла: це коли дерева тремтять від ревища вітру, який шаленіє довкруж. Будинок здригався, ніби якийсь невидимий велет гатив у стіни й вікна, намагаючись прорватися всередину. Але Мері знала: йому це не вдасться за жодних обставин. Тому почувалася дуже затишно в кімнаті, яку освітлювали червоні язики полум’я, що билося в каміні.

– Чому ж він його так ненавидить? – втретє запитала Мері, зрозумівши, що служниця знає цю історію.

– Тільки пам’ятайте, – застерегла Марта, – нікому жодного слова, бо пані Медлок наказала не обговорювати такі речі. Тут багато про що не можна говорити – це наказ пана Крейвена. Він каже, що його нещастя – не наша справа. Однак, якби не цей сад, він не був би таким. Це був сад пані Крейвен. Його розбили щойно вони одружилися. Вона дуже любила це місце, а за квітами вони доглядали разом: жодний садівник туди не заходив. Господарі маєтку зачиняли за собою хвіртку й годинами не виходили звідти, насолоджуючись розмовами й читанням книжок. Пані Крейвен була молоденькою, зовсім дівчинка! Дуже любила сидіти на нижній гілці старого дерева, казала: зручно, як на лавці. А весь простір навколо нього засадила трояндами. Та одного разу гілка зламалася, вона впала на землю й так сильно забилася, що назавтра померла. Пан Крейвен ледь пережив втрату: лікарі навіть остерігалися можливого божевілля, а то й смерті. Тому він так ненавидить цей сад. Відтоді туди ніхто не заходив, і нікому не дозволяється навіть говорити про нього.

Мері більше не ставила питань. Вона мовчки дивилася на червоне полум’я, прислухаючись до дедалі голоснішого завивання вітру. В цей момент її всю переповнювало якесь щемливо приємне відчуття.

Це трапилося з нею вже вчетверте після приїзду в Мізелтвейтський маєток. Уперше – коли їй здалося, що вона зрозуміла пташку, а та – її. Вдруге – коли від біганини на свіжому повітрі в неї зануртувала кров. Потім – коли вперше в житті зголодніла. Нарешті – нині, коли зрозуміла, що таке співчуття. Як багато відкритті за такий короткий час!

Тим часом Мері серед гучного завивання вітру за вікном раптом почала вирізняти інші дивні звуки. Їй здалося ніби десь плаче дитина. Причому всередині будинку, хоч і на значній віддалі. Мері подивилася на Марту.

– Ти чуєш, як хтось плаче? – запитала вона.

Служниця раптом зніяковіла і якось невпевнено відповіла:

– Це вітер. Справді, за такої негоди іноді здається, ніби хтось заблукав у полі й плаче.

– Але, прислухайся, – наполягала Мері. – Гадаю, це десь у будинку, в одній із дальніх кімнат.

Саме в цю хвилину до будинку хтось зайшов, і сильний вітер, промчавши коридором, з тріском розчахнув ледь причинені двері кімнати. Плач став виразнішим.

– Ось! Чуєш! – вигукнула Мері. – Я тобі казала! Це хтось плаче, і це не доросла людина.

Марта підбігла до дверей, зачинила їх і повернула ключ у замку. Але Мері все одно почула, як ще в одній кімнаті з гуркотом зачинилися двері. Відтак все стихло, навіть вітер на кілька секунд перестав вити.

– Це був вітер, – вперто сказала Марта. – А якщо не вітер, то маленька посудниця, Бетті. У неї цілий день боліли зуби.

Якийсь новий відтінок у голосі служниці змусив Мері пильно подивитися на неї. Їй здалося, що Марта щось приховує.

Розділ 6. «Там хтось плакав… Насправді!»

Зранку знову лив дощ. Мері визирнула з вікна, але поля не побачила – всюди панував сірий туман. Про такі дні кажуть, що добрий господар і собаку на вулицю не вижене.

– Що ви в такий дощ робите вдома? – запитала вона Марту.

– Намагаємося не потрапити один одному під ноги, – усміхнулася служниця. – Адже нас так багато! Мати дуже добра, але й вона втрачає терпіння. Старші діти йдуть гратися в хлів. Тільки Дікену байдуже на дощ – він все одно йде кудись, ніби світить сонце. Каже, що під час дощу бачить все те, що не видно у ясну погоду. Одного разу врятував маленьку лисичку, яка ледь не потонула: його мати лежала вбита неподалік, а всі інші дитинчата загинули, коли вода залила нору. Він приніс її додому за пазухою, щоб відігріти. Так само в дощ підібрав маленьку ворону й приручив її. Назвав Сажа, бо дуже чорна. Тепер вони завжди ходять за ним.

Мері вже звикла до Марти і навіть шкодувала, коли вона йшла, бо щоразу в розказаних служницею історіях відкривала щось нове для себе. Марта описувала невеличку хатинку в полі, де в чотирьох кімнатах тулилося чотирнадцять осіб, які ніколи не наїдалися досхочу. Діти самі розважали себе, бігали й раділи, схожі на добродушних цуценят коллі. Та найбільше Мері любила слухати про Мартину маму – тоді в неї, незрозуміло чому, теплішало на душі, і, звісно, про Дікена, який умів товаришувати з усім живим.

– Коли б лише в мене була лисичка або вороненя, я б могла гратися з ними, – сказала Мері. – Але в мене нікого немає.

– А плести ви вмієте? – запитала Марта.

– Ні! – сказала Мері.

– А шити?

– Теж ні!

– А читати?

– Вмію.

– То чому ж ви не читаєте або не вчитеся щось роби- ти ще?

– У мене немає книжок, – сказала Мері. – Всі залишилися в Індії.

– Дуже шкода! – сказала Марта. – От якби пані Медлок дозволила вам зайти в бібліотеку! Там тисяча книжок!

Мері не запитала, де вона розташована, бо у її голові миттєво визрів план самій пошукати книгозбірню. Згадка про пані Медлок анітрохи не похитнула намірів дівчинки. Економка майже завжди сиділа у своїй затишній кімнаті на першому поверсі. Щоправда, через день вона навідувалася нагору, щоб поцікавитися, чи в Мері все гаразд. Однак ніколи не запитувала, що вона робить, і ніколи не говорила, що їй треба робити. То навіщо питати в неї дозволу?

Власне, в цьому дивному будинку життя вирувало тільки на нижньому поверсі, адже крім слуг тут нікого не було. Вони переважно товклися на величезній кухні, обвішаній блискучим мідним і олов’яним посудом, та чималенькій за розмірами їдальні, де харчувалися по кілька разів на день, ведучи безкінечні розмови.

Мері регулярно надсилали сніданок, обід і вечерю, Марта прислуговувала їй та й по всьому – загалом нікому не було до неї ніякого діла. Дівчинка вирішила, що це, ймовірно, такий англійський звичай – не обтяжувати дітей зайвими клопотами. В Індії від неї ні на крок не відходила Ая, одразу виконуючи будь-які її бажання. Часто-густо така компанія Мері дуже набридала. Тепер з нею ніхто не няньчився, вона привчилася обходити себе сама, бо щоразу, коли за звичкою щось наказувала, Марта здивовано дивилася на неї, ніби вважала недолугою.

– Хіба у вас тями немає? – не витримала служниця одного разу, коли Мері за звичкою простягнула руки, щоб та наділа їй рукавички. – Наша Сюзан вдвічі менша за вас, їй всього чотири роки, але це вона здатна зробити. Іноді ви здаєтеся мені зовсім дурненькою.

Про свій план Мері вирішила Марті теж нічого не казати. Тож почекала, коли та замела підлогу, зібрала тарілки й пішла вниз. А сама так і стояла біля вікна, дивилася на дощ і розмірковувала про свої наступні дії.

Власне, її цікавила не так сама бібліотека – вона не надто переймалася читанням. Ця розмова нагадала їй слова пані Медлок про сотню кімнат із зачиненими дверима. Мері хотілося дізнатися, чи справді всі вони замкнені, а головне – що в них можна побачити. Невже їх сотня? Чому б їй не піти й не порахувати?

Мері відчинила двері своєї кімнати й вирушила в подорож величезним будинком. Спочатку вона йшла довжелезним коридором, від якого відгалужувались інші. Їй довелося піднятися на кілька сходинок, потім ще на кілька. Всюди були двері, двері, а на стінах висіли картини. Іноді на них були зображені дивні темні пейзажі, але здебільшого це були портрети чоловіків і жінок, вбраних у пишні костюми з атласу й оксамиту.

Незабаром дівчинка опинилася в довгій галереї, стіни якої були суцільно обвішані такими портретами. Мері й подумати не могла, що їх може бути так багато в одному будинку. Вона повільно пройшлася галереєю, дивлячись в обличчя давно померлим людям, а вони, здавалося, роздивлялися її у відповідь, дивуючись, як дівчинка з Індії опинилася у їхньому будинку.

Там також були портрети дітей – дівчаток у важких атласних сукнях, що доходили до самої підлоги, хлопчиків з довгим волоссям, в мереживних комірцях. Мері намагалася вгадати їхні імена, подальшу долю, чому вони носили такий дивний одяг.

Один портрет зображував манірну некрасиву дівчинку, схожу на неї. Вона була вбрана в зелену глазетову сукню, а на вказівному пальці тримала зелену папугу. Погляд у дівчинки був гострий і зацікавлений.

– Де ти тепер живеш? – голосно запитала її Мері. – Я б хотіла, щоб ти була тепер тут.

Жодна дитина, ймовірно, ніколи не розважалася у такий спосіб. Ще б пак! Бродити вниз і вгору сходами, широкими або вузькими коридорами, якими давно ніхто не ходив! Їй здавалося, що в усьому величезному будинку була тільки одна вона – маленька дівчинка в чорній сукенці, яка намагається зрозуміти: якщо набудували стільки кімнат, то, ймовірно, в кожній жили люди?

Мері дісталася третього поверху й вирішила перевірити, чи всі двері були зачинені, як їй сказала пані Медлок. Одну за одною повертала ручки – марно. Взялася за ще одну й навіть трохи злякалася, коли відчула, що при першому поштовху двері самі повільно й важко відчинилися.

Це була велика спальня з гобеленами на стінах і розкішно інкрустованими меблями – такі вона бачила в Індії. Широке вікно виходило в поле, а над каміном висів ще один портрет манірної некрасивої дівчинки.

– Може, це була її спальня, – сказала Мері вголос і невдоволено додала: – Вона так дивиться на мене, що я якось дивно почуваюся.

Після цього вона передивилася чимало кімнат і вирішила, що, очевидно, пані Медлок не перебільшувала щодо їхньої кількості. Не було жодної, яку б не прикрашали старі картини або гобелени, майже в кожній стояли меблі з дивовижними орнаментами.