Книга Розчарування. 1977–1990

– Льоню, агов! Підкинь до тещі, будь такий люб’язний…

Але Гайдамака навіть не озирнувся на крик, а просто захряснув дверцята автівки й поїхав геть, залишивши Марата біля аеропорту.

Наступного дня, коли Леонід зайшов до приймальні, щоб написати заяву, секретарка раптом захоплено зашепотіла:

– А ви, Леоніде Семеновичу, виявляється, герой!..

– З чого б це раптом? – сторопів він.

– Кажуть, ви відмовилися від сумнівного рейсу до Єйська, при цьому не побоялися навіть гніву вашого командира Шевчука. Ну, зате тепер Володимира Михайловича зняли з посади…

– Що сталося, Сніжано?!

– А ото й сталося, що літак впав, жертви є! Ось…

Секретарка простягнула Гайдамаці якісь папери. Це був нашвидкуруч написаний технічний висновок про аварію літака.

Борт ВПС «Ан-12», № ХХХ (Ростов-на-Дону). Літак тривалий час не експлуатувався. Першим рейсом після перерви став короткий переліт з метою повернення до Єйська після урочистих партійних зборів групи льотчиків-інструкторів. Заразом перевозилося й обладнання.

У польоті борттехнік увімкнув подачу палива від підлогових баків, які були заправлені дуже давно і не використовувалися. Гас у цих баках відстоявся і містив воду. Вже при заході на посадку, всього лише за 3–4 км від аеродрому призначення, всі чотири мотори літака по черзі зупинилися. Екіпаж спробував здійснити вимушену посадку на мілководді азовського лиману. При цьому стійками випущених шасі «Ан-12» зачепив воду і клюнув носом. При ударі фюзеляж розколовся й частково занурився у воду. Більшість пасажирів перебувала у вантажному відсіку, який швидко заповнився водою, перемішаною з гасом. Це був літак-лабораторія, не пристосований для перевезення пасажирів. Обладнання всередині салону в момент удару зірвало, що стало головною причиною загибелі людей.

* * *

Не минуло і трьох місяців, як Леонід уже літав на «Іл-76» як бортінженер. Курсували з Києва в Москву, Мурманськ, Тюмень і Ташкент. Тепер це був не зіпсований алкоголем екіпаж Шевчука. Тут у Гайдамаки навіть послідовники з’явилися: у години відпочинку вони пили не горілку, а ароматний зелений чай № 125 і вели тривалі бесіди про життя-буття…

Один із флігелів на подвір’ї будинку по вул. Хорива, № 2-В, Київ, серпень 1977 року

Коли у двері подзвонили, Веніамін Матвійович сидів в улюбленому глибокому кріслі біля ретельно затягнутого марлею (від комарів і мух) вікна і гортав-читав газету. Доки він вибрався з глибокого, місцями продавленого аж до пружин крісла, доки вдягнув капці й дочалапав до дверей, його взяли сумніви: а раптом почулося?! Може, то у вухах задзвеніло – адже за дверима було надто тихо…

Та варто було почалапати назад, як з-за дверей пролунало приглушене:

– Веніаміне Матвійовичу, відкрийте, будь ласка. Це я, Спартак.

Мугикнувши під ніс щось нерозбірливе, він відчинив двері. Коли сусідський підліток увійшов до квартири, спитав лише одне:

– Ти знав, що я вдома, чи просто так сказав?

– Знав, звісно.

– А звідки?

– Та ще надворі перебуваючи, побачив крізь марлю краєчок газети над підвіконням. Отож зрозумів, що ви сидите в улюбленому кріслі біля вікна й читаєте газету.

– А може, я заснув?

– Ні-ні, тоді б газета не стирчала вертикально і я б нічого не побачив. Просто треба було дочекатися, поки ви до дверей підійдете, ото й усе.

Веніамін Матвійович замислено пожував губами й іронічно мовив:

– Ач який спостережливий… То чого ж тобі треба, Спарику?

Він прекрасно знав, що хлопчина терпіти не може, коли його отак називають, проте утриматися від глузування не міг. Спартак завжди був не за віком розумним, надмірно логічним і занадто спостережливим. Діти в його віці такими не бувають… просто не повинні бути! Тому Веніаміну Матвійовичу завжди хотілося дражнити, так чи інакше під’юджувати маленького розумаку, намагатися вивести його з рівноваги і показати істинну, притаманну його дитячому віку мармизку. Ось і зараз…

– Мені потрібно, щоб тітка Дора чи тітка Брушка позичили мідний тазик для варення. Мама Гатя дуже просить.

Ну так, звісно: від «Спарика» у малого помітно тіпнулися губи, проте в іншому він залишився незворушним. От же ж удавальник!..

– На жаль, моя Дора поїхала до Охтирки до знайомих. А мама на базар пішла, її також немає вдома.

– А хоча б Рина є?

– Рини також нема.

– А хіба ви не можете позичити мені тазик? Це ж лише позичити…

Про те, що у сімейства Різберґів є старовинний мідний тазик, в якому дуже зручно варити варення, знали всі сусіди з їхнього двору. Знали аж з повоєнних часів, коли мати Веніаміна Матвійовича – тітка Брушка – варила в ньому на продаж іриски та козинаки, а її чоловік – одноногий інвалід війни Матвій Янкелевич – збував саморобні цукерки через інвалідську артіль «Солодке життя». Давно це було, ох і давно ж!..

Тепер же тітка Брушка мирно доживає свій вік, Веніамін Матвійович працює на заводі Ломоносова[3], його дружина тітка Дора – на меблевій фабриці, їхня старша дочка вже заміжня, молодша Рина навчається у Київському художньому технікумі[4]. Однак про знаменитий мідний тазик Різберґів і досі пам’ятає весь двір. Особливо у «плодово-ягідний сезон»…

– Звісно, можу, – мовив Веніамін Матвійович, – однак мені хочеться дізнатись, яке варення твоя мама збирається варити?

– Знаєте, у мене немає часу на те, щоб…

– Спарику, і чого це ти такий занудний?! От поясни, чого?! – власник заповітного тазика щосили вдавав серйозність.

– Бо мамі Гаті треба варення варити, а нема в чому. На нашій великій мисці на дні емаль відкололася, там сироп пригорить, якщо…

– Ну, то скажи мені по секрету, що у вас буде за варення?! І що почому мама купувала? Ну, Спа-а-арику-у-у, ну скажи-и-и!..

– А тазик ваш мідний дасте?

– Захочу – дам, не захочу – то й не дам.

І Веніамін Матвійович поглянув на хлопчика очима заправського злодія.

– То он воно що… – зітхнув хлопчина. – Ну, тоді гаразд. Я зрозумів, що ви хочете поговорити зі мною знічев’я. Гаразд!.. А все тому, що перед моїм приходом ви читали газету «Правда», в якій немає відомостей. Утім, як і в газеті «Известия» немає правди…

– Спартак!!! Та тьху на тебе!.. Та типун тобі на язик, що ти таке верзеш??? – обуренню Веніаміна Матвійовича не було меж. – Ти б хоч головою думав, перш ніж політичні анекдоти розповідати…

– Я, між іншим, подумав, – мовив хлопець спокійно. – Просто я терпіти не можу, коли мене Спариком називають. Так само ви до тремтіння в колінках боїтеся, коли при вас політичні анекдоти розповідають. А хочете про пенсію товариша Підгорного[5] поговоримо, чи теж боїтеся?

– Так, боюся!!! Бо ти ще надто малий і дурний, ти ще не знаєш!..

– Все я знаю, Веніаміне Матвійовичу, не переживайте. Просто вас треба було якось зупинити. Ну, то я й зупинив як міг… І ви мене негайно Спартаком назвали, як мені й подобається. А тепер давайте тазик, чи що?..

– Дурнику, я ж по-доброму, а ти!..

– І я по-доброму.

– Ну, диви мені…

Веніамін Матвійович сходив на кухню, заліз на табуретку, зняв зі стіни знаменитий артефакт, що висів на цвяху майже попід стелею, та виніс хлопцеві, що спокійно чекав у передпокої.

– Мама спочатку абрикоси варити збирається, а потім ще й аличу, – мовив Спартак, приймаючи дорогоцінний предмет їхніх сперечань. – Почому вона купувала – точно не знаю. А цукор-пісок я приніс, то по сімдесят вісім копійок за пачку, як завжди.

– Та годі вже тобі! Не цікавить мене все це, відчепися.

– Ех-х-х!.. Я ж казав, що вам просто нудно самому вдома, отож і відволікаєте мене. А мама Гатя між тим чекає.

– От поскаржусь твоїй мамі, що ти про політику патякаєш!..

– Вас же треба було зупинити, – знизав плечима Спартак.

– Та йди вже собі, неси тазик мамці!.. – махнув на нього рукою вкрай роздратований сусіда. – Хто там розбере, що тебе насправді цікавить і про що з тобою можна поговорити?..

– Можна.

– Що-що?

Тепер у голосі Веніаміна Матвійовича прозвучало щире здивування.

– Зі мною можна поговорити про те, що мене цікавить.

– І що ж це, наприклад?..

– Наприклад, як ви вважаєте, чи може вийти з мене письменник?

– Хто-хто?!

– Письменник. Людина, яка літературні твори пише.

Тепер Веніамін Матвійович лише очима мовчки кліпав, геть розгубившись. Сказати, що запитання сусідського хлопчика його здивувало, – це нічого не сказати!.. Ну так, вміє він ошелешити, вміє.

– То вийде чи ні?..

– Якщо з тебе хтось і вийде, то лише «стукач», який пише доноси «конторським», – нарешті зібрався з думками Веніамін Матвійович.

– А якщо серйозно?

– Якщо серйозно… Кгм-м-м… Умгу… – сусіда переступив з ноги на ногу, пожував губами. – Якщо серйозно, то письменник повинен, насамперед, багато читати. А ти що зараз читаєш, піонере юний, голова чавунна?! «Казки народів СРСР» з картинками чи щось серйозніше?

– Зараз я на середині другого тому «Графа Монте-Кристо», якщо вас це й справді цікавить. А далі хочу взятися за «Гойю» Фейхтвангера.

– Що-що?! Ти в якому класі, піонере юний?..

– У сьомому. Тільки не треба мене «головою чавунною» обзивати, бо я знов про політику почну.

Веніамін Матвійович проковтнув грудку, що застрягла в горлянці. Далі спробував пригадати, що він читав у далекому повоєнному дитинстві, коли сам навчався у сьомому класі. «Граф Монте-Кристо» і «Гойя»… Ото піонери пішли!.. Але що ж йому відповісти?! Гм-м-м…

– Не вийде з тебе письменника, – нарешті виніс вердикт сусіда. – Надто багато ти язиком ляпаєш, а такі патякала, як ти, довго не живуть.

– Це те, що ви можете мені сказати?

– Так, це саме воно. А тепер неси тазик своїй мамуні, патякало.

– Дякую, – мовив хлопець. Але перш ніж переступити поріг квартири Різберґів, озирнувся до Веніаміна Матвійовича… і загадково посміхнувся.

* * *

Справді, додому Спартак повертався задоволений. Зовсім не через те, що сусіда так і не дізнався про його головну таємницю. Не дізнався, що зразковий піонер і круглий відмінник-семикласник уже не один рік потроху збирає і запам’ятовує розповіді дорослих про Куренівську трагедію. У порівнянні із цим загальновідомі політичні анедоти видавалися дрібними «квіточками», отож про це не знав загалом ніхто в усьому світі.

Однак Веніамін Матвійович хоч як намагався дуркувати у притаманному йому стилі, та все ж сказав Спартакові дуже важливу річ: «Не вийде з тебе письменника. Такі патякала, як ти, довго не живуть». Почувши це, хлопець одразу ж запосміхався, бо згадав рядки з відомої пісні Висоцького:

И нож в него! Но счастлив он висеть на острие,Зарезанный за то, что был опасен!..

І бажав сусіда того чи не бажав, але тим самим відповів на запитання, що стояло руба перед Спартаком щонайменше протягом півроку. Все почалося на його день народження – 4 січня. Оскільки їхня сусідка вийшла заміж, перетворилася на Клару Мусіївну Алфьорову-Габель та переїхала жити до свого шляхетного чоловіка з «мужицького» Подолу на «панський» Печерськ, Спартак дістав можливість уперше в житті збирати в окремій тепер квартирі яку завгодно кількість друзів. І все це – під чудовою ялиночкою…

Отож прикрашаючи ялинку напередодні Нового 1977 року, перебираючи старі розмальовані кульки та гірлянди, мама Гатя раптом вдарилася у спогади. Найвидатніше місце з-поміж інших займала історія про те, як їй «по блату» дісталася особлива «космічна» гірлянда. І вона защебетала ті самі традиційні нісенітниці, які повторювала щороку:

– О-о-ой, а поглянь-но, які красиві двигуни на крильцях цієї ракети!.. А які крильця у цього супутника!.. А оце ж твоя улюблена зірочка!.. Ти пам’ятаєш, як був маленьким і думав, що вся гірлянда зроблена із застиглої карамелі?! А потім хтось пошуткував, нібито Місяць зроблений із ніздрюватого сиру! Пам’ятаєш, мій хлопчику, дитинко моя люба?..

Спартака завжди неймовірно бісило, коли дорослі розмовляли з ним у пестливому тоні. Навіть якщо це робила матуся. Та мало що було у далекому дитинстві?! Зате тепер він знав що «двигуни» на крильцях ракет насправді є антифлатерними вантажами і що ліпити їх на моделі космічних ракет безглуздо. На крила літаків і стабілізатори зенітних ракет – будь ласка, а на ракети космічні – тьху!.. Знав хлопець також, що у супутника не «крильця», а сонячні панелі. І що зірки не з карамелі, а з водню й гелію. А також міг би розповісти, з яких мінералів складається місячний ґрунт. От тільки мама Гатя завжди зупиняла його просторікування:

– Ой, та я знаю, що ти розумний, як ходяча енциклопедія! Я ж просто хотіла згадати, яким ти був маленьким, а ти мені лекції читаєш.

Отож у розмовах з мамою завжди доводилося стримувати себе, щоб не наговорити зайвих речей, на які дорослі незмінно ображалися. Однак і зі своїм роздратуванням треба було щось робити!.. Зазвичай Спартак випускав пару, почитавши якусь хорошу книжку або сходивши в кіно повторного показу. Добре, якщо це був улюблений фільм про льотчиків чи про Космос: «В бій ідуть лише СТАРИКИ», «Приборкання вогню», «Москва – Касіопея», «Підлітки у Всесвіті»…

Втім, хоча напередодні Нового 1977 року він таки сходив до «Дружби»[6] на чеську НФ-стрічку «Секрет племені бороро», однак поліпшити зіпсований мамою настрій це аж ніяк не допомогло. Спартакові хотілося чогось більшого… Він раптом відчув, що груди розпирають думки, відсутні як в улюблених фантастичних фільмах, так і в книжках.

Його власні думки! Його власні – й більш нічиї!..

Тоді несподівано для себе хлопець вилучив зі шкільних запасів тонкий зошит у клітинку, де написав історію про льотчика-випробувача Леоніда, який «обкатує» на космічній трасі, що простягається від навколоземної орбітальної станції до Місяця, нові моделі ракетних двигунів. Але працювати спокійно й розмірено випробувачеві заважають ревнощі коханої дружини Селени. Одного разу дружина навіть пробралася в його експериментальний корабель, втрутилася в хід польоту, й вони обидва… розбилися!..

Не можна сказати, що оповідання «Політ в один кінець» писалося надто легко. Зовсім ні! Спартак витратив на його створення цілих три тижні. До того ж хлопець відчував, що варто розповісти історію кохання Леоніда і Селени, а також зберегти життя комусь із цієї парочки – але кому саме?.. Таким чином, «Політ в один кінець» мав би складатися не з однієї, а мінімум з трьох частин. І це була б, мабуть, ціла повість…

Але хто він такий, щоб писати науково-фантастичні повісті?! Учень 7-го класу Київської середньої школи № 20 Спартак Сивак – теж знайшлася видатна персона, пхе!.. Та й хто цю повість надрукує?! В журналах «Вокруг света» і «Техника – молодежи», які тато передплачував для нього, а також в «Науке и жизни», які передплачував для себе, публікувалися лише невеличкі «коротунчики», а не цілі повісті. А якщо раптом книжка?.. Ні-ні, щоб написати цілу книжку оповідань, треба бути справжнім письменником…

І тут Спартак раптом зрозумів одну просту й очевидну річ:

Нема в світі заняття кращого, ніж розповідати людям цікаві історії!!!

Колись давно, у глибокому дитинстві, він хотів бути льотчиком, як його героїчний дідусь Сьома. Потім за наполяганням тата Андрія відвідував різні спортивні секції – то плавання, то легкої атлетики, то академічного веслування, то класичної боротьби… А все тому, що, дивлячись на свою рідну сестру – тітку Ліду – та її чоловіка дядька Касима, тато мріяв, що його Спартак теж стане спортсменом, їздитиме на різні всесоюзні та зарубіжні змагання, а може, й до Олімпійської збірної потрапить. Та й ім’я у нього таке спортивне – Спартак… Проте вайлуватий хлопець міг захворіти у найнесподіваніший момент, що ставило хрест як на шляху до неба, так і на спортивних тренуваннях. Це все явно не для нього.

Натомість що перешкоджає йому стати прозаїком-фантастом?! По-перше, хоч як важко писався «Політ в один кінець», та від самого процесу написання Спартак дістав колосальне, ні з чим не зрівнянне задоволення. По-друге, його шкільні твори що з російської, що з української літератури вчительки періодично долучали до своєї особистої колекції. Звісно, якби Тамара Антипівна знала, що його мама – це ненависна їй Агата Литвак, якій вона «зарізала» оцінку з української мови!.. Але ж вона, на щастя, не знала.

І нарешті, по-третє: вся школа знала, що Спартак Сивак вміє чудово розповідати найрізноманітніші історії «на замовлення». Цим навіть час від часу користувалися вчителі. Бо якщо хтось із них мусив на певний час відлучитися – всі йшли до їхнього класу та «позичали оповідача» на один-два уроки. Можна було не сумніватися: навіть найзатятіші лобуряки та хулігани-старшокласники боятимуться поворухнутись, доки маленький опасистий «Професор» переповідає щось карколомне з творів Артура Конан-Дойла, Гілберта Кіта Честертона, Агати Крісті, Едгара Аллана По, Джека Лондона, Жуля Верна, Герберта Веллса, Айзека Азімова чи Олександра Гріна. Якщо ж хлопець не вкладався у пару уроків, вже самі учні ладні були лишитися у класній кімнаті після занять, аби тільки дослухати оповідки опецькуватого розумаки.

Отож спираючись на ці три нюанси, Спартак почав звертатися до всіх дорослих з одним-єдиним запитанням: чи вийде з нього письменник, на їхню дорослу думку?.. І що ж?! Усі до одного вчителі (навіть ті, хто «позичав оповідача») відповідали з неприхованим подивом:

– З тебе?! Письменник?! Пхе!!! Звісно, не вийде! Письменник – це Пушкін!.. Лермонтов!.. Блок!.. Єсенін!.. Як казав Маяковський – «Хмара в штанях». Письменник – це пташка, яка легесенько пурхає з гілки на гілку і ширяє в хмарах!.. Витончена особистість, чуттєва, нервова і примхлива. А поглянь тепер на себе: та ти ж «ходяча енциклопедія»!!! Ти такий земний і реальний, що… Ну, куди тобі літати?! Яка з тебе пташка чи «хмара в штанях», коли ти обома ногами на землі стоїш так міцно й непохитно, немов скеля?! Ні-ні, не видумуй: ти можеш бути, скажімо, вченим – математиком, фізиком, хіміком чи ким там схочеш!.. А не хочеш вченим – станеш інженером. Але письменником?! Облиш…

Далі в ленінській роботі «Партійна організація та партійна література» Спартак вичитав наступну думку Вождя світового пролетаріату: літератор неодмінно має бути партійним! Це насторожувало. От, наприклад, подивитись на тата Андрія: його батька – діда Федора Леонтійовича Сивака – розстріляли як «ворога народу», хоча він був відданим тілоохоронцем товариша Косіора, пам’ятник якому стоїть[7] у скверику на вулиці Артема. Косіора теж розстріляли, але йому хоч би монумент встановили! А щодо діда Федора навіть невідомо, де його поховали… Тим не менш, тато Андрій всіляко вдає із себе вірного ленінця й навіть став секретарем парторганізації. Бо інакше, мовляв, його запідозрять у нелояльності до влади і всіх їх знищить КДБ. Разом зі Спартаком, між іншим… То що, без членства у такій Партії він не стане літератором?!

Але найбільше розхолоджували відповіді родичів. Поговорити з львівським дядьком Рафкою ніяк не вдавалося: окрім бардівських пісень (найбільше – «двох Юріїв», Кукіна і Візбора), він з племінником не розмовляв ні про що інше. Запорізький дядько Льоня був відвертішим:

– Племінничку, ти що ж таке собі надумав?! Та хто ти такий?! Ганчірка! Шмаркач! Слинько! Мамусин синочок улюблений!.. Та я в твої роки грозою всього Подолу був!!! А ти… Та щоб стати письменником, треба їхати в Москву і в Літературний інститут поступати! А там знаєш, який конкурс?.. О-о-о!.. А в Києві письменником не станеш. Отож витри шмарклі, забудь і марш до мамунечки під спідницю!!! Там і сиди й не висовуй звідти носа.

Почути таке Спартакові було тим більш образливо, що ім’ям рідного дядька він назвав головного героя «Польоту в один кінець». Але якщо ні, то ні – що тут поробиш!.. Далі настала черга батьків. Тато Андрій завів свою звичайну, а тому дещо набридлу пісеньку:

– Ти безталанний. Талановиті діти коли виходять? Коли батько старий, а мама молода. У нас із твоєю мамою різниця всього лише сім років, а не двадцять і не тридцять. Отож у тебе не може бути таланту. І не думай!..

Нарешті мама Гатя заперечила доволі жорстко:

– Синку, щоб вступити до Всесоюзного літературного інституту в Москві, треба мати великий блат. У нас серед далекої ленінградської мішпохи є такий собі дядя Додік Ґрінбаум, він теж нафантазував колись, що стане письменником, навіть завів особливий такий зошит, до якого занотовував власні думки, що здавалися йому мудрими. Мріяв, що колись видадуть таку спеціальну книженцію – «Мудрість Давида Ґрінбаума». Давно це було, десь майже по війні. Отож цей шлепер аж п’ять разів намагався вступити до літінституту, щоразу провалювався, а тоді озлобився на весь світ, зіпсував життя собі та своїм батькам… Тобі що, хочеться поневірятись так само?!

– А якщо не в літінститут?.. – обережно поцікавився хлопець.

– Гаразд, давай по-іншому. Візьмемо наш університет імені Шевченка: та там же всі націоналюги-бандерівці, як-от Тамара Антипівна! І ти, маючи матір-єврейку, хочеш там навчатися?! Та тебе одразу ті бандюгани зжеруть! Не видумуй. Ну, педінститут… Хочеш стати вчителем і весь час мати проблеми зі школярами-неслухами?.. Ні-ні, справжній чоловік мусить розумітися на всякому залізяччі, на техніці. А література?.. – мама зітхнула. – Ну, в шкільні роки я теж вірші писала – і що з того?! Коли народився ти, моє сонечко золоте, я всі ті вірші спалила заради любого мого синочка! А тобі краще навіть не починати. Більше нервів збережеш, отак.

Підсумувавши всі ці думки, Спартак не на жарт засмутився. Ну так, кожен рядок рукопису оповідання «Політ в один кінець» буквально благав: повір, хлопче, доля прозаїка-фантаста – це твоя доля!.. З іншого боку, всі вчителі та родичі (з обома батьками включно) були проти його задуму. І навіть товариш Ленін зі своєю тезою про «партійного літератора» теж проти. То, може, він помиляється, а дорослі мають рацію?! Як же вчинити…

Хлопець довго думав і насамкінець вирішив… усіх перехитрувати! Що ж, він вивчиться на того, на кого захочуть дорослі. А вже вивчившись – рано чи пізно таки стане прозаїком-фантастом! Звісно, без літінституту чи університету зробити це буде важко. Але хіба ж мало пишуть у передмовах: «Титул фантаста письменник NN підтвердив високим званням кандидата технічних наук»?! Той-таки Айзек Азімов є доктором біохімії. Єврей, народився на Смоленщині 2 січня, а Спартак – напівєврей, народився в Києві 4 січня… Це ж, вважай, в усіх відношеннях поруч! То що, хіба не можна стати вченим, а вже потім і письменником?..

Аби перейти до практичного виконання задуманого, бракувало якогось малесенького штришка, будь-якої дрібнички. Для того щоб у пересиченому водному розчині солі почав рости прекрасний досконалий кристал, потрібна малесенька порошинка. Її роль саме й зіграли слова, сказані щойно Веніаміном Матвійовичем: «Такі патякала, як ти, довго не живуть». То що, кажете, не вийде?! Та ні, все з точністю до навпаки: умовно кажучи, його рано чи пізно «заріжуть» через те, що він стане письменником! Не поетом, звісно, а прозаїком-фантастом, – але він уже знав, що усіх фантастів посилено «пасе» КДБ! А хто ж його «заріже», як не чекісти?! Кого понад усе в житті боявся тато Андрій, як не їх?..

Отож для початку Спартак відніс мамі Гаті довгоочікуваний мідний тазик. А потім вчинив саме так, як порекомендувала вона: пішов на розташований в кутку двору смітник і там ретельно спалив зошит зі своїм дебютним НФ-оповіданням «Політ в один кінець». При цьому дивлячись на вогонь, що поглинав аркуш за аркушем, чомусь не відчував ніяких негативних емоцій. Навпаки, це полум’я, здавалось, очищувало його помисли й освітлювало подальший шлях. Непростий, звивистий, тернистий… але той самий шлях, яким не пройде більш ніхто. Тільки він – майбутній прозаїк-фантаст Спартак Сивак. Хлопець навіть нашіптував при цьому:

– Нічого, нічого, я ще візьмуся за літературу як слід! Лише б школу закінчити, а там і виш… Але своє я ще візьму, й ніхто мені не завадить. Ось побачите. Колись-то всі побачать, як я візьмуся за цю справу!..

Дізнавшись про спалення дебютного рукопису свого любого хлопчика, мама Гатя на пару хвилин відірвалася від мідного тазика, в якому саме закипало бурштиново-прозоре абрикосове варення, ніжно поцілувала сина в чоло й мовила:

– Молодець, мій хлопчику! Хоча ти міг би дати мамі почитати своє творіння, перш ніж спалювати, однак у цілому ти вчинив правильно. Молодчинка! Ну її, ту літературу, до біса. Простішим треба бути. Простішим і скромнішим… А літературою цією клятою нехай займаються всякі шлепери, як той наш родич Додік Ґрінбаум. Ото вже точно кажуть: «Шмок[8] Додя в нашому взводі», – це саме про таких, як він!..

Кабінет технічного директора – головного інженера Виробничого об’єднання «Донецьквугілля», Донецьк, жовтень 1977 року

– Дозвольте, Миколо Сафоновичу?

Не встаючи з місця, господар кабінету подивився на візитера з погано прихованим незадоволенням і доволі сухо мовив:

– А чого це ви до мене в гості проситесь? Ми видобуваємо вугілля глибоко, проте ви «копаєте» ще глибше… Отож це не вам до мене, а мені до вас ходити в гості треба, як до рекордсменів з глибини «копання»… в душах.