Собор Паризької Богоматері

– Не знаю.

– Батьки є?

У відповідь вона заспівала на мотив старовинної пісні:

Мій батько – наче птах,Мов пташка – моя мати.Я вмію без човна перепливати,Я без човна пливу в річках.Мов пташка – моя мати,Мій батько – наче птах.

– Ну, гаразд, – озвався Гренгуар. – А скільки вам було років, коли ви приїхали до Франції?

– Я була зовсім маленька.

– А до Парижа?

– Торік. Коли ми входили в Папські ворота, над нами пролетіла очеретянка, – це було наприкінці серпня, – і я сказала собі: зима буде сувора.

– Так воно й було, – сказав Гренгуар, зрадівши, що нарешті розмова зав’язалась. – Я всю зиму хукав на пальці. То ви віщунка?

Вона знову почала відповідати лаконічно:

– Ні.

– А той чоловік, якого ви звете циганським князем, це вождь вашого племені?

– Так.

– Це ж він пошлюбив нас, – несміливо зауважив поет.

Циганка скорчила свою звичайну гримаску:

– Я навіть не знаю, як тебе звати.

– Як мене звати? Прошу: П’єр Гренгуар.

– Я знаю красивіше ім’я, – сказала вона.

– Вреднюка! – мовив поет. – Але нічого, я не сердитимусь. Послухайте, може, ви мене полюбите, пізнавши краще. А потім, ви так довірливо розповіли мені свою історію, що я не можу залишитися в боргу. Отже, ви вже знаєте, що мене звуть П’єр Гренгуар. Я син сільського нотаря з Гонесса. Мого батька повісили бургундці, а матір зарізали пікардійці під час облоги Парижа, двадцять років тому. В шість років я став сиротою, і підошвою для моїх черевиків була тільки бруківка Парижа. Не знаю, як я прожив від шести до шістнадцяти років. То було, якась торговка овочами дасть мені сливу, то пекар кине скоринку хліба; ввечері я намагався потрапити до рук дозору, і мене вели в тюрму, де завжди був оберемок соломи, щоб переспати ніч. Та все це, як бачите, не перешкоджало мені рости й худнути. Взимку я грівся на сонці біля під’їзду палацу де Санс, дивуючись, чому це купальські вогні запалюють у липневу спеку. В шістнадцять років мені захотілося визначити своє становище в суспільстві. Поступово випробував усе: пішов у солдати, та не був досить хоробрим, пішов у ченці – та не був досить побожним і до того ж я не вмію пити. З відчаю пішов у підмайстри до теслярів, але не був досить сильним. Мені дуже хотілося стати шкільним учителем; щоправда, я не вмів читати, та це мене не спиняло. Незабаром помітив, що для всіх цих занять мені чогось бракує, і, побачивши, що я ні до чого не придатний, почав складати вірші, за власним покликанням став поетом. Якщо ти волоцюга, то завжди можеш узятися до цього ремесла, і це все ж таки краще, ніж красти, до чого мене підмовляли деякі мої злодійкуваті друзі. На щастя, одного чудового дня я зустрів дома Клода Фролло, преподобного архідиякона Собору Паризької Богоматері. Він допоміг мені, і йому я маю дякувати за те, що став освіченою людиною, вивчив латину від «Повинностей» Ціцерона до «Слова про смерть» целестинських ченців. Розуміюсь на схоластиці, піїтиці, ритміці й навіть на герметиці – цій премудрості всіх премудростей. Це я автор містерії, яку з величезним успіхом сьогодні виконували в переповненому залі Палацу. Я також написав книгу на шістсот сторінок про страшну комету 1465 року, через яку один неборака збожеволів. У мене були й інші успіхи. Трохи знаючись на артилерійській справі, я брав участь у спорудженні тієї величезної бомбарди Жеана Мога, що, як ви знаєте, вибухнула, коли її випробовували на мості Шарантон, і вбила двадцять чотири роззяви. Як бачите, я для вас непогана партія. Знаю силу-силенну цікавих фокусів, яких можу навчити вашу кізоньку; наприклад, передражнювати паризького єпископа, цього проклятого святенника, млини якого забризкують перехожих грязюкою, коли вони йдуть мостом Млинарів. До того ж, за містерію я одержу багато грошей, якщо мені заплатять. Отже, я весь до ваших послуг: і я, і мій розум, і мої знання, і моя вченість; я готовий жити з вами, панночко, як вам завгодно: цнотливо чи в веселощах; як чоловік з жінкою, коли це вам до вподоби, чи, коли волієте, як брат із сестрою.

Гренгуар замовк, очікуючи, яке враження справлять на дівчину його слова.

Вона опустила очі:

– Феб, – промовила стиха. Потім, звертаючись до поета, запитала: – «Феб» – що це означає?

Гренгуар, не зовсім розуміючи, який зв’язок між його словами й цим запитанням, був, одначе, не від того, щоб блиснути своєю вченістю, й поважно відповів:

– Це латинське слово, яке означає «сонце».

– Сонце! – повторила дівчина.

– Це ім’я чудового стрільця, який був богом, – додав Гренгуар.

– Богом! – знову повторила вона, й у голосі її забриніло щось мрійливе та пристрасне.

В цю мить один її браслет розстебнувся й упав. Гренгуар швидко нахилився, щоб підняти його; а коли випростався, дівчина й кізка щезли. Він почув, як клацнув засув невеличких дверцят, що, очевидно, вели до суміжної комірчини й замикалися зсередини.

«Чи залишила вона мені хоч постіль?» – подумав наш філософ.

Він обійшов кімнатку. Єдиною річчю, придатною для спання була досить довга дерев’яна скриня з різьбленим віком, і, лігши на ній, Гренгуар почував себе, мабуть, так, як Мікромегас на вершинах Альп.

– Нічого не вдієш, – сказав поет, вмощуючись зручніше, – треба примиритись. Однак яка дивна шлюбна ніч! А шкода: у цьому весіллі з розбитим кухлем було щось наївне й допотопне, що мені сподобалось.

Книга третя

I. Собор Богоматері

Немає сумніву, що Собор Паризької Богоматері ще й нині – велична й прекрасна будівля. Та хоч яким чудовим лишився Собор, старіючи, не можна не вболівати й не обурюватися, дивлячись на ті численні пошкодження та руйнування, яких завдали і час, і люди цій поважній пам’ятці старовини, не шануючи ні Карла Великого, який заклав перший її камінь, ні Філіппа-Августа, який поклав останній.

На обличчі цього патріарха наших соборів поряд із зморшкою завжди знайдеш і шрам. Tempus edax, homo edaсіог[47]. Я охоче переклав би це так: час сліпий, людина нерозумна.

Коли б ми з читачем мали вільну хвилину, щоб розглянути один по одному численні сліди руйнувань, які відбилися на старовинному храмі, то впевнилися б, що час у них винен менш, ніж люди, особливо люди мистецтва. Кажу «люди мистецтва», бо знайшлися й такі серед них, які за останні два сторіччя привласнили собі звання архітекторів.

Насамперед, спиняючись тільки на найістотніших прикладах, зауважимо, що в історії архітектури лишилося мало таких творінь, як фасад цього собору, де послідовно і в сукупності постають перед нами три стрілчастих портали, а над ними – ажурний карниз, неначе оздоблений мереживом з двадцяти восьми ніш з статуями королів; і величезне центральне вікно-розетка між двома боковими вікнами – немов священик з дияконом та іподияконом; і високий філігранний ряд арок трилистої форми, що на своїх тонких, тендітних колонах тримав важку площадку; нарешті дві похмурі й масивні вежі з шиферними піддашками. Усі ці гармонійні частини прекрасного цілого, споруджені одна над одною у п’ять величезних ярусів, розгортають перед очима, багатообразно і водночас пластично, свої незліченні деталі скульптури, різьби й карбування, могутньо пов’язані у спокійній величі цілого. Все це – величезна кам’яна симфонія, колосальне творіння однієї людини й одного народу, єдине й складне, немов вірші «Іліади»» чи романсеро, з якими воно споріднене; чудовий твір спільних зусиль цілої епохи, на кожному камені якого відбиті сотні виявів фантазії робітника, керованої генієм художника; одне слово, це рід могутнього й плідного творіння людського, подібного до творіння божественного, у якого воно перейняло його подвійний характер: різноманітність і вічність.

Те, що ми тут казали про фасад, слід сказати й про весь храм, а сказане про кафедральний собор Парижа стосується всіх християнських храмів середньовіччя. Усе в цьому мистецтві, яке з’явилося само по собі, логічне й пропорційне. Зміряти один палець ноги гіганта – це зміряти його всього.

Але повернімося до фасаду Собору Паризької Богоматері, такого, яким він нам видається ще й тепер, коли ми йдемо благоговійно споглядати суворий і могутній храм, що, за словами його літописців, нагонить жах: quae mole sua terrorem incutit spectantibus[48].

Трьох важливих частин бракує нині цьому фасадові: насамперед одинадцяти східців, які колись підносили його над рівнем землі; не вистачає також нижнього ряду статуй, що стояли в нішах трьох порталів, і верхнього ряду статуй двадцяти восьми найстародавніших королів Франції, що прикрашали галерею першого ярусу, починаючи від Шільдеберга й кінчаючи Філіппом-Августом з королівською державою в руці.

А щодо сходів, то час, повільно й невпинно піднімаючи рівень ґрунту Сіте, поховав їх, паризький брук поглинув одного по одному всі одинадцять східців, завдяки яким було іще сильніше враження величної височини цієї споруди; час дав Соборові, можливо, більше, ніж забрав у нього, бо саме час укрив його фасад тією тьмяною патиною віків, завдяки якій період старості пам’ятників став періодом їхньої краси.

Але хто скинув обидва ряди статуй? Хто спустошив ніші? Хто вирізав саме посередині центрального порталу цю недоладну нову стрілчасту арку? Хто насмілився вставити туди, поряд з арабесками Біскорнетта, оті позбавлені смаку важкі різьблені двері в стилі Людовіка XV? Люди, архітектори, художники наших часів.

А всередині храму – хто повалив отого колоса, статую святого Христофора, уславлену серед статуй так само, як Великий зал Палацу правосуддя серед інших залів, як шпиляста дзвіниця Страсбурзького собору серед дзвіниць? А безліч статуй, що населяли весь простір між колонами нефа та хорів, уклінні, виструнчені, кінні, статуї чоловіків, жінок, дітей, королів, єпископів, військових; кам’яні, мармурові, золоті, срібні, мідні, навіть воскові, хто їх брутально вигнав з храму? Аж ніяк не час.

А хто підмінив старовинний готичний вівтар, пишно заставлений раками, ковчежцями, великим мармуровим саркофагом, прикрашеним головами ангелів і хмарами, саркофагом, схожим на архітектурний взірець з церкви Валь-де-Грас або Дому інвалідів? Хто безглуздо вмурував цей громіздкий кам’яний анахронізм у карловінгську кам’яну підлогу роботи Еркандуса? Чи не Людовік XIV, що виконував заповіт Людовіка XIII?

А хто вставив холодні білі шиби замість барвистих вітражів, які приваблювали захоплений погляд ваших батьків то до розети головного порталу, то до стрілчастих вікон вівтаря? Що сказав би який-небудь паламар XVI століття, побачивши цю жалюгідну жовту мазанину, якою наші вандали-архієпископи запаскудили свій собор? Він згадав би, що це була фарба, якою кат позначав будинки «затаврованих». Він згадав би Малий Бурбонський палац, теж увесь вимазаний у жовтий колір на знак зради конетабля, «такою яскравою жовтою фарбою, – як каже Соваль, – і так добре виготуваною, що навіть ціле століття не змогло її знебарвити». Той паламар подумав би, що святе місце осквернили, і втік би.

А якщо ми, не спиняючи погляду на тисячах дрібних проявів варварства, піднімемося на самісінький дах Собору, то спитаємо себе: що зробили з цією невеличкою чарівною дзвіницею, яка спиралася на перетин трьох нефів, не менш тендітна й не менш смілива, ніж її сусід (теж зруйнований), шпиль Святої Каплиці? Вона впиналася в небо набагато глибше від веж – струнка, загострена, дзвінка, ажурна! Один архітектор «доброго смаку» 1787 року ампутував її і думав, що досить замаскувати рану широким свинцевим пластирем, схожим на покришку казана.

Отак поводилися з чудовими взірцями мистецтва середньовіччя майже в кожній країні, особливо у Франції. На руїнах Собору можна розрізнити три види пошкоджень, і всі три різною мірою порушують його цілість: насамперед час непомітно там і тут пощербив і вкрив іржею всю поверхню будівлі; згодом на собор безладно ринули сліпі й люті за своєю природою політичні та релігійні заколоти, що роздерли багаті шати його скульптур і різьблень, повибивали розети, розірвали намисто з арабесок і статуеток, знищили його статуї – одні за їхні тіари, другі – за їхні корони; і, нарешті, довершили його руйнування моди, чимраз химерніші та безглуздіші, які при неминучому занепаді архітектури, починаючи з анархічних, але пишних відхилень доби Відродження, змінювали одна одну. Моди завдали більших пошкоджень, аніж заколоти. Вони вп’ялися в плоть, вони накинулися на кістяк середньовічного мистецтва; порушили його єдність, вони зрізали, покремсали, вбили форму і символ будівлі, її логіку й красу. А потім вони взялися до відбудови – на це не зважились ні час, ні заколоти. Вони зухвало, керуючись «добрим смаком», прикрасили рани пам’ятника готичної архітектури своїми жалюгідними недовговічними оздобами, мармуровими стрічками, металевими помпонами, яйцеподібними орнаментами, завитками, драпуваннями, обідками, гірляндами, торочками, кам’яними язиками полум’я, бронзовими хмарами, пухкенькими амурчиками і череватими херувимами, які, наче справжня проказа, починають роз’їдати лице мистецтва ще в каплиці Катерини Медічі і через два століття примушують його, змучене й спотворене, сконати в будуарі Дюбаррі.

Отже, повторюємо, три види руйнувань, про які ми згадували вище, спотворюють тепер готичну архітектуру. Зморшки та нарости на шкірі – це справа часу. Сліди насильства, брутальності, побоїв, переламів – це справа заколотів від Лютера до Мірабо. Покалічення, ампутації, вивихи, «реставрації», – це справа нібито грецької та римської, а по суті варварської роботи професорів, що діють за приписами Вітрувія та Віньйоля. Так чудове мистецтво, яке створили вандали, вбили академіки. До часу, до заколотів, які принаймні руйнують безсторонньо і не без величі, приєдналося безліч архітекторів, учених, дипломованих, присяжних і визнаних, які руйнували з холодністю та примхливістю поганого смаку, підміняли листям цикорію у стилі Людовіка XV мережива готики, для більшої слави Парфенона. Так осел хвицає конаючого лева, так гусінь точить, гризе й поступово з’їдає старого напівзасохлого дуба.

Який далекий той час, коли Робер Сеналіс, порівнюючи Собор Паризької Богоматері з відомим храмом Діани в Ефесі, що був «так уславлений язичниками» і зробив безсмертним Герострата, вважав галльський собор «пишнішим за довжиною, шириною, висотою та будовою»[49].

Зрештою, Собор Паризької Богоматері аж ніяк не можна назвати цілісною, завершеною, визначеною пам’яткою. Це вже не романський, але ще й не готичний храм. Ця будова не має одного певного стилю. Собор Паризької Богоматері, на відміну від Турнюсського абатства, не має суворої і могутньої масивності, круглого й широкого склепіння, від наготи якого віє холодом, величної простоти будівель, основою яких є кругла арка. Він не схожий і на собор у Буржі, прекрасну, легку, багатообразну формою споруду, пишну, наїжачену, розквітлу стрілками склепіння. Не можна залічити Собор і до стародавньої сім’ї похмурих, таємничих, приземкуватих, наче придавлених круглим склепінням храмів, схожих, за винятком їхньої стелі, на єгипетські, цілком ієрогліфічних, жрецьких, символічних, більш обтяжених у своїх орнаментах ромбами й зиґзаґами, ніж квітами, більш квітами, ніж тваринами, більш тваринами, ніж людськими постатями, – творіння скоріше єпископів, ніж архітекторів; це перше перетворення мистецтва, наскрізь пройнятого теократичним та військовим духом, мистецтва, що брало свій початок у Східній Римській імперії й дожило до часів Вільгельма Завойовника. Неможливо віднести наш Собор і до другої сім’ї соборів, високих, легких, багатих на вітражі та скульптури; гостроверхих формою, сміливих поставою, общинних і громадських як політичні символи; вільних, вибагливих, невгамовних як твори мистецтва. Це перетворення архітектури, вже не ієрогліфічного, непорушного та жрецького, а художньо прогресивного й народного мистецтва, що починається після повернення з хрестових походів і кінчається за часів Людовіка XI. Отож Собор Паризької Богоматері – не суто романського походження, як перші, і не суто арабського походження, як другі.

Це будівля перехідного періоду. Саксонський архітектор закінчував споруджувати перші стовпи нефа, коли стрілчасте склепіння, принесене з хрестових походів, переможно лягло на широкі романські капітелі, призначені тримати тільки напівкруглі арки. Стрілчасте склепіння, неподільно пануючи відтоді, визначило стиль побудови Собору. Скромне й боязке спочатку, це склепіння розгортається, збільшується, але ще стримує себе, ще не сміє злетіти в небо своїми гострими шпилями, як це воно зробило згодом у безлічі чудових соборів. Його ніби ще стримує сусідство важких романських колон.

А втім, ці будови перехідного періоду від романського стилю до готики не менш цінні для вивчення, ніж будови чистого стилю. Вони відображають той відтінок у мистецтві, який без них був би втрачений. Це – прищеплення стрілчастого склепіння до півкруглого.

Собор Паризької Богоматері є особливо цікавим зразком такого різновиду. Кожен бік, кожен камінь цієї поважної пам’ятки є сторінкою не тільки історії країни, а й історії науки та мистецтва. Звернімо увагу хоча б на головні деталі: тоді як мала Червона брама і стовпи нефа є чи не найвитонченішим взірцем готики п’ятнадцятого століття, стовпи нефа своїм обсягом і вагою нагадують ще будівлю абатства Сен-Жермен-де-Пре епохи Каролінгів, ніби між часом спорудження врат і стовпів нефа ліг проміжок щонайменше шість століть. І навіть герметики вбачали у символічних оздобах головного порталу суть їхньої науки, досконалим виразом якої була церква Сен-Жак-де-ла-Бушрі. Отже, романське абатство, філософічна церква, готичне мистецтво, мистецтво саксонське, важкі круглі колони часів Григорія VII, символіка герметиків, де Ніколя Фламель передував Лютерові, папське єдиновладдя, розкол церкви, абатств Сен-Жермен-де-Пре і Сен-Жак-де-ла-Бушpi – усе розплавилося, змішалося, злилося в Соборі Паризької Богоматері. Ця головна церква, церква-праматір, серед найдавніших церков Парижа чимось подібна до химери: вона має голову однієї церкви, кінцівки другої, тулуб третьої і щось спільне з усіма.

Повторюємо, ці гібридні споруди однаково цікаві і для митця, і для антиквара, і для історика. Вони дають відчути, наскільки первісною є архітектура, доводячи, що рештки циклопічних будов – єгипетські піраміди, велетенські індуські пагоди – щонайбільші пам’ятки минулого, – це творіння не стільки індивідуальні, скільки колективні; це скоріше породження творчих зусиль народу, ніж спалах генія; це внесок нації, нашарування, зроблені віками, осад, що лишився внаслідок випаровувань людського суспільства; одне слово, свого роду органічні формації. Кожна хвиля часу залишає на пам’ятці свій намив, кожне покоління – свій шар, кожен індивід вмуровує свій камінь. Так роблять бобри, так роблять бджоли, так роблять і люди. Великий символ архітектури, Вавилонська вежа – це вулик.

Великі будівлі, як і великі гори – витвори віків. Часто форма мистецтва вже змінюється, а вони все ще не закінчені: pendent opera interrupta; вони повільно змінюються, відповідно до вже зміненого мистецтва. Нове мистецтво береться до пам’ятки в тому вигляді, в якому її знаходить, втілюється в неї, уподібнює її до себе, розвиває її відповідно до своєї фантазії і, якщо може, закінчує. Це відбувається спокійно, без зусиль, без протидії, згідно з природним непорушним законом. Це живець, який прищепився, сік, що бродить, рослина, що прийнялася. Безумовно, у цьому послідовному спаюванні багатьох мистецтв на різних висотах однієї і тієї ж будови є матеріал для багатьох книг, а часто і для всесвітньої історії людства. Людина, митець, особа зникають у цих величезних анонімних масах, стираючи по собі ім’я творця; людський розум знаходать у них свій вияв і свій загальний підсумок. Час – архітектор, народ – муляр.

Коли розглядати тут тільки європейську, християнську архітектуру, цю молодшу сестру великої архітектури Сходу, то вона постає перед очима величезною формацією, поділеною на три різко відмінних зони, що нашаровуються одна на одну; зона романська[50], зона готична і зона Відродження, яку ми охоче назвемо греко-римською. У романському нашаруванні, що є найстародавнішим і найглибшим, переважає напівкругле склепіння, яке знову з’являється, підтримуване грецькою колоною, у найпізнішому, найвищому нашаруванні епохи Відродження. Стрілчасте склепіння перебуває між ними двома. Будівлі, що належать виключно до одного з цих трьох нашарувань, цілком оригінальні, єдині й завершені. Наприклад, абатство Жюм’єж, Реймський собор, церква Хреста Господнього в Орлеані. Але ці три зони змішуються й зливаються по краях, немов кольори в сонячному спектрі. Звідси – змішаного стилю пам’ятки, будівлі, що несуть на собі відтінки перехідних епох. Бувають пам’ятки романські своєю основою, готичні – середньою частиною, греко-рим-ські – верхівкою. Це тому, що їх будували шістсот років. Така різновидність трапляється рідко, її зразком є вежа замку Етамп. Пам’ятки двох формацій трапляються частіше. Такий – Собор Паризької Богоматері, будова із стрілчастим склепінням, що своїми першими колонами заглиблюється в ту романську зону, до якої належать портал Сен-Дені і неф церкви Сен-Жермен-де-Пре. Таким є і чудовий напівготичний за своїм стилем зал капітулу Бошервіля, оперезаний романським пластом. Такий і Руанський собор, що був би цілком готичним, коли б не врізався вістрям свого центрального шпиля у зону Відродження[51]

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Фатум, доля (гр).

2

Невеличкий острівець на р. Сені, найстаріша частина Парижа, де міститься Собор Паризької Богоматері та Палац правосуддя.

3

Середньовічний театральний твір повчального змісту, написаний в алегоричній формі.

4

Середньовічна сатирична п’єса.

5

Представник королівської влади в місті, він же головний суддя.

6

Слово «готичний» у тому значенні, як його звичайно вживають, тут зовсім не підходить, але воно загальноприйняте. Отже, ми його беремо так само, як і всі, щоб визначити архітектуру другої половини середньовіччя, в основі якої – стрілчасте склепіння, що змінило архітектуру попереднього періоду, першоосновою якої є напівкругле склепіння. (Прим. авт.)

7

Гра слів: – ерісе – старофранцузькою мовою – і «присмаки», і «винагорода», «хабар». Так само французьке раїаіз – і «піднебіння», «палац».

8

Рогатий і кошлатий (латин.)

9

Тібо – гравець у кості (латин.)

10

Тібо з гральними костями (латин.).

11

Thibautodе (фр.). – тогочасна назва однієї з вулиць Парижа; при іншому написанні: Thibaut aux des означає те саме, що й наведене вище латинське: «Тібо з гральними костями».

12

А ось вам і горішки до свята (латин.).

13

Підбиті сірим хутром (середньовічна латинь).

14

Одну гульню (латин.).

15

За вершником сидить похмура журба. – Горацій (латин.).

16

Різні види старовинної артилерійської зброї.

17

Тріумфуй, Юпітере! Аплодуйте, громадяни! (Латин.)

18

Гра слів: французьке dauphin означає і дельфін, і дофін – престолонаслідник.

19

«Вип’ємо по-папськи» (латин.).

20

Ряса, просякнута вином! (Латин.)

21

Голова виконавчої влади в колишній Фландрії.

22

Каламбур, побудований на омонімії слів gant – рукавичка та Gand – Гент. Цей каламбур, очевидно, слід розуміти так: ерцгерцог не раз переконувався, що Гент (тобто його городяни) перебував під більшим впливом панчішника, ніж його, ерцгерцога. Тут панчішник виступає як представник нового буржуазного суспільства, що в середніх віках виходило на арену, змітаючи феодальний устрій, представником якого був ерцгерцог. (Прим. перекл.)

23

Перла перед свиньми (латин.). Відповідає прислів’ю: «Не розкидайте перла перед свиньми».

24

Свині перед Маргаритою (латин.). Гра слів: «Магgarіta» – перлина і жіноче ім’я.

25

Сама її хода виявила богиню. – Вергілій (латин.).

26