Собор Паризької Богоматері

«Паризька грязюка, – подумав він, бо був певен, що ця канава стане йому притулком, —

А самотньому в притулку тільки думай та міркуй, – паризька грязюка якась особливо смердюча. В ній, мабуть, багато леткої і азотистої солі. Так принаймні вважає метр Нікола Фламель та герметики…»

Слово «герметики» раптом навело його на думку про архідиякона Клода Фролло. Він згадав бурхливу сцену, свідком якої нещодавно був, згадав, що циганка виривалася від двох чоловіків, і що один із них був Квазімодо, і перед ним зненацька промайнуло зловісне, гордовите обличчя архідиякона.

«Це було б дивно!» – подумав Гренгуар. І, виходячи з своїх припущень, почав зводити фантастичну будову гіпотез – цю карткову хатку філософів.

Потім, раптом повернувшись до дійсності, вигукнув:

– От чорт! Я замерзаю!

Справді, становище ставало дедалі нестерпнішим. Кожна краплинка води в канаві відбирала у нього крихітку тепла, і температура його тіла невблаганно зрівнювалася з температурою канави.

А тут іще й нова біда впала на нього.

Зграя дітлахів, цих малих босоногих дикунів, шибайголів, які завжди гасають по паризьких вулицях, і які, бувало, колись, щовечора, як ми ще дітьми виходили зі школи, шпурляли в нас камінням тільки за те, що наші штани не були подерті, – ватага оцих малих шибеників, ніскілечки не зважаючи на те, що довкола люди сплять, бігла, голосно сміючись і репетуючи, до того місця, де лежав Гренгуар. Вони тягли за собою щось схоже на лантух, і так стукотіли своїми сабо, що могли б розбудити й мертвого.

Гренгуар, душа якого ще не зовсім покинула його грішне тіло, трохи підвівся.

– Гей! Геннекене Дандеш! Гей! Жеане Пенсбурд! – гукали вони. – Старий Есташ Мубон, що торгував залізом на розі вулиці, помер. Ми заховали його сінник і розкладемо зараз святкове вогнище. Сьогодні ж свято на честь фламандців!

Отак вигукуючи, вони підбігли до канави і, не помітивши, що там хтось лежить, кинули сінник просто на Гренгуара. Один хлопчак зараз же схопив віхоть соломи і запалив од світильника, який горів перед статуєю Пречистої Діви.

– Господи помилуй! – промимрив Гренгуар. – Здається, тепер мені стане надто гаряче!

Момент був критичний. Лежачи у воді, Гренгуар от-от мав опинитися ще й у полум’ї. Він зробив надлюдське зусилля – на таке здатен хіба що фальшивомонетник, якого мають зварити живцем і який намагається вирватися – схопився на ноги, відкинув сінник на хлопчаків і побіг.

– Пречиста Діво! – заверещали дітлахи. – Торговець залізом воскрес!

І вони розбіглися врозтіч.

Поле бою лишилося за сінником. Бельфоре, отець Ле Жюж і Коррозе запевняють, що другого дня духівництво цієї парафії урочисто підібрало сінник і перенесло його до ризниці церкви Сент-Оппортюне, де паламар аж до 1789 року мав неабиякий зиск з великого чуда, що його вчинила статуя Пречистої Діви на розі вулиці Моконсей пам’ятної ночі з 6 на 7 січня 1482 року, самою своєю присутністю вигнавши біса з покійного Есташа Мубона, котрий, щоб обдурити чорта, вмираючи, хитро заховав свою душу в сінник.

VI. Розбитий кухоль

Якийсь час Гренгуар біг щодуху, сам не знаючи куди, натикаючись на стіни будинків на поворотах, перестрибуючи через якісь канави, перетинаючи якісь вулички, глухі закутки, перехрестя, заплутані ходи й виходи Ринку, доходячи в своєму панічному страсі до усвідомлення того, що прегарна латина старовинних хартій називає «tota via, cheminum et viaria»[33]. Раптом наш поет зупинився – по-перше, треба було перевести дух, а подруге, тому, що його наче схопила за комір дилема, яка нараз постала перед ним.

«Щось мені здається, метре П’єр Гренгуар, – сказав він сам до себе, притуляючи палець до лоба, – що ви біжите, як божевільний. Таж малі бешкетники злякалися вас не менше, ніж ви їх. Здається, ви чули стукіт їхніх сабо, коли вони тікали на південь, тоді як ви мчали на північ. Отож одне з двох: або вони втекли і залишений ними сінник саме і є тим гостинним ложем, якого ви з самого ранку марно шукаєте і яке чудом посилає вам Пречиста Діва в нагороду за ваше мораліте, написане на її честь; або ж ті шибеники не втекли і запалили сінник. А це ж якраз і є те чудове вогнище, якого ви так потребуєте, щоб піднестися духом, обсохнути й зігрітися. В обох випадках сінник, чи то як добре вогнище, чи як добре ложе, є подарунком небес. Може, Пречиста Діва Марія, що стоїть на розі вулиці Моконсей, тільки задля цього й послала смерть Есташеві Мубону, і тікати, мов пікардієць від француза, покидаючи те, чого ви шукаєте, – безглуздя; ви, П’єре Гренгуар, просто дурень!»

Роздивляючись і приглядаючись, принюхуючись і прислухаючись, він повернув назад – шукати благословенний сінник. Але марно. Довкола були тільки нагромадження будинків, глухі закутки, роздоріжжя. Гренгуара все більше огортали сумніви та вагання, він блукав у плутанині темних вуличок, мов у лабіринті кримінальної палати паризького парламенту. Нарешті, втративши терпець, вигукнув:

– Будьте ви прокляті, роздоріжжя! Сам чорт створив вас за образом і подобою своїх вил!

Цей вигук трохи підбадьорив його, а червонуватий відблиск, що блимнув у кінці довгої вузької вулички, ще більше додав йому духу.

– Слава богу! – промовив він. – Це горить мій сінник. – І, уявляючи себе керманичем судна, що, зазнавши катастрофи, тоне серед ночі, побожно додав: – «Salve, salve, maris stella!»[34]

До кого звертався поет з цими словами літанії – до Пречистої Діви чи до сінника – того ми ніколи не дізнаємось.

Ступивши кілька кроків по цій довгій, пологій, небрукованій і чимдалі бруднішій та крутішій вуличці, він помітив щось незвичайне. Вуличка не була безлюдна, по ній тут і там чвалали якісь невиразні, безформні постаті, тягнучись до вогника, що мерехтів на другому кінці. Вони скидалися на незграбних комах, які уночі, перелазячи з травинки на травинку, повзуть до вогника пастухів.

Ніщо так не надає людині відваги, як відчуття порожньої кишені. Гренгуар ішов уперед і незабаром догнав одну з тих примар, яка повзла повільніше від інших. Підійшовши ближче, Гренгуар побачив, що то був жалюгідний безногий каліка, який рухався, підстрибуючи на руках, немов поранений павук-косар, у якого лишилося тільки дві ноги. Коли Гренгуар проходив повз цю павукоподібну істоту з людським обличчям, вона жалісним голосом завила:

– La buona mancia, sigr! La buona mancia![35]

– Хай тобі чорт, та й мені разом з тобою, я не розумію, що ти кажеш, – мовив Гренгуар, минаючи його.

Він догнав ще одну з тих рухливих тіней і придивився до неї. Це був каліка – кульгавий та безрукий, причому такий, що складна система милиць і дерев’янок, яка його підтримувала, робила його схожим на рухливі мулярські підмостки. Маючи нахил до благородних і класичних порівнянь, Гренгуар у думці назвав його живим триніжком Вулкана.

Цей живий триніжок, порівнявшись із поетом, привітав його тим, що підсунув йому під самісіньке підборіддя свою шапку, немов чашку для гоління, і крикнув майже у вухо:

– Señor caballero, para comprar un pedaso de pan![36]

«Здається, – подумав Гренгуар, – цей теж говорить, але якоюсь чудернацькою мовою; він щасливіший за мене, якщо розуміє її».

Потім думки його раптом повернули в іншому напрямі, він ляснув себе по лобі й вигукнув:

– До речі, що в біса вони хотіли сказати сьогодні вранці отим своїм «Есмеральда»?

Прискорив ходу, але щось утретє загородило йому дорогу. Це щось, чи, точніше, хтось – то був низенький, з бородатим єврейським обличчям сліпець, який наче веслував своєю палицею і якого мовби тягнув на буксирі великий пес. Сліпий прогугнявив з угорським акцентом:

– Facitote caritatem![37]

– Слава богу! – озвався П’єр Гренгуар. – Нарешті хоч один заговорив людською мовою. Очевидно, я видаюся їм дуже милосердною людиною, якщо у мене просять милостиню, дарма що мій гаманець геть порожній. Друже мій, – звернувся він до сліпця, – на тому тижні я продав останню свою сорочку; оскільки ви розумієте лише мову Ціцерона: vendidi hebdomade nuper transita meam ultimam chemisam![38]

Сказавши це, він одвернувся від сліпого й пішов далі; але сліпий теж рушив швидше, за ним, поспішаючи і грюкаючи милицями та жебрацькими мисочками об бруківку, кинулися паралітик та безногий. І всі троє, штовхаючись, наступаючи нещасному Гренгуарові на п’яти, завели свою пісню.

– Caritatem![39] – почав сліпий.

– La buona mancia![40] – підхопив безносий.

А паралітик, завершуючи музичну фразу, повторював:

– Un pedaso de pan![41]

Гренгуар затулив вуха.

– О вавилонське стовпотворіння! – крикнув він і побіг. Побіг і сліпий. Побіг паралітик. Побіг безногий.

А далі, в міру того, як він заглиблювався у вулицю, безногих, сліпих, кульгавих, безруких, однооких і вкритих виразками прокажених ставало більше й більше: вони вилазили з сусідніх провулків, з будинків, з підвалів, і всі вили, ревли, скавуліли, звиваючись і шкутильгаючи, по пояс у грязюці, мов слимаки після дощу, сунули туди, де блищало світло.

Гренгуар, невідступно супроводжуваний своїми трьома переслідувачами, не знаючи до пуття, чим це скінчиться, йшов розгублений серед натовпу, обходячи кульгавих, переступаючи через безногих, застряючи ногами в цьому мурашнику калік, мов судно англійського капітана серед скупчення крабів.

Спробував повернути назад. Але було вже пізно. Весь цей легіон на чолі з трьома жебраками зімкнувся за ним. І поет ішов далі, гнаний нестримним натиском юрби, страхом і водночас запамороченням, що перетворювало все довколишнє на якийсь кошмарний сон.

Нарешті дістався кінця вулиці. Вона виходила на величезний майдан, де мерехтіли тисячі вогників, розсіяних у густому тумані ночі. Гренгуар кинувся туди, покладаючись на свої прудкі ноги, сподіваючись утекти від трьох калік-примар, які причепилися до нього.

– Оndе vas, hombre?[42] – гукнув паралітик і, відкинувши свої милиці, помчав за ним: ноги у нього, певно, були найздоровіші з усіх, які будь-коли міряли паризький брук.

Тим часом безногий, ставши на обидві ноги, насунув Гренгуарові на голову свою важку, залізну жебрацьку миску, а сліпий палаючими очима глянув йому в обличчя.

– Де я? – спитав поет, заціпенівши від жаху.

– У Дворі чудес, – відповіла якась четверта мара, що підійшла до них.

– Клянуся душею, це правда! – вигукнув Гренгуар. – Я бачу сліпих, які прозріли, й безногих, які бігають; а де ж Спаситель?

У відповідь пролунав зловісний регіт.

Нещасний поет огледівся навколо. І справді, він опинився в тому страшному Дворі чудес, куди в таку пізню годину ще не попадала жодна порядна людина, в тому зачарованому колі, де безслідно зникали, мов дрібні крихітки, служителі Шатле і міські стражники, які попадали туди; у городищі злодіїв, цій гидкій бородавці на обличчі Парижа; в канаві для нечистот, з якої щоранку виливався і в яку щовечора вливався гнилий потік пороків, жебрацтва й бродяжництва, що заповнює вулиці столиць; у потворнім вулику, куди щовечора злітались із своєю здобиччю всі трутні суспільного ладу; у притулку, де відбувалося лжезцілення – де циган, чернець-розстрига, розпусний школяр, пройдисвіти всіх народностей – іспанці, італійці, німці, волоцюги всіх віросповідань – іудеї, християни, магометани, язичники – всі ті шахраї, які вдень жебрали, вкриті намальованими ранами, вночі оберталися на розбійників; словом, він опинився в тій величезній гардеробні, де в ту пору одягалися й роздягалися всі лицедії невмирущої комедії, яку грабунок, проституція і вбивство грають на вулицях Парижа.

То був просторий майдан, неправильної форми й погано вимощений, як і всі тогочасні майдани Парижа. Скрізь палали вогнища, навколо них кишіли дивні купки людей, які вешталися сюди й туди, галасували. Чути було пронизливий регіт, плач дітей, жіночі голоси. Руки й голови тих людей, чорні на яскравому тлі вогнищ, описували тисячі химерних рухів. Часом на землі, де тремтіли відблиски вогню і величезні розпливчасті тіні, можна було побачити пса, схожого на людину, або людину, схожу на пса. Межі рас і видів, здавалося, стерлись у цьому городищі, немов у якомусь пандемоніумі. Чоловіки, жінки, тварини, вік, стать, здоров’я, недуги – все видавалося спільним серед цього люду; все змішувалось докупи, переплутувалося, нашаровувалось одне на одне; кожен мав на собі спільний для всіх відбиток.

При мінливому і тьмяному відблиску вогнищ Гренгуар, незважаючи на свою розгубленість, мав змогу розглядіти навколо всього майдану його мерзенне облямування – жалюгідні халупи, фасади яких, поточені шашелем, покороблені й перехняблені, з одним чи двома освітленими слуховими віконцями, видавались йому в темряві величезними головами потворних старих жінок, що, сидячи в колі, кліпаючи очима, дивилися на шабаш.

То був якийсь новий світ, небачений і нечуваний, потворний, фантастичний світ, що кишів і плазував довкола.

Дедалі дужче ціпеніючи від страху, затиснутий, мов у лещата, трьома жебраками, оглушений гавканням і виттям юрби, нещасний Гренгуар намагався зосередитись, пригадати, чи не субота сьогодні, але всі ті зусилля були марні; хід його думок був порушений; і, сумніваючись у всьому, вагаючись між тим, що бачив, і тим, що відчував, він невтомно ставив собі нерозв’язне запитання: «Якщо я існую, то чи існує все навколишнє? Якщо існує навколишнє, то чи існую я?»

Раптом серед загального гамору в натовпі пролунав різкий крик:

– Ведімо його до короля! Ведімо до короля!

– Пречиста Діво, – пробурмотів Гренгуар, – тутешній король, це, напевно, якийсь цап.

– До короля! До короля! – повторила юрба.

І поета потягли. Кожен намагався вчепитися в нього. Але три жебраки не пускали з рук своєї здобичі, виривали Гренгуара в інших і ревіли: «Він наш!»

Камзол його, який і до того ледве тримався, віддав богові душу в цій боротьбі.

Коли Гренгуар проходив майдан, його думки прояснилися. Незабаром відчуття реальності знову повернулося до нього. Він уже почав звикати до навколишнього. Спочатку – чи то від його поетичної фантазії, чи, може, прозаїчно кажучи, від порожнього шлунку – перед ним було щось наче імла, туман, який затуляв навколишні речі, й він бачив усе немов у кошмарі, в сновидіннях, що роблять хисткими контури, викривляють форму, об’єднують різні предмети у величезні брили, перетворюючи речі на химери, а людей на примари. Потім ці галюцинації поволі відійшли, і він сприймав світ уже спокійніше, розсудливіше. Дійсність перемагала, вона лізла на очі, плуталась попід ногами й помалу руйнувала всю ту жахливу поезію, яка, здавалося йому, була довкола. Він упевнився, що брів не Стіксом, а болотом, і що не демони його підштовхували, а злодії, що не про душу його йдеться, а про життя (бо ж йому бракувало того цінного посередника миру, який так успішно став між бандитом і чесною людиною – гаманця з грішми). Нарешті, придивившись ближче й спокійніше до цієї оргії, Гренгуар зрозумів, що попав не на шабаш, а до шинку.

Бо й справді, Двір чудес був тільки шинком, але шинком розбійників, червоним не тільки од вина, а й від крові.

Коли нарешті конвоїри в лахмітті доставили його на місце, видовище, яке він побачив, аж ніяк не могло повернути його до поезії, навіть до поезії пекла. Це була найпрозаїчніша й найгрубіша дійсність корчми. Коли б це діялося не в п’ятнадцятому столітті, то можна було б сказати, що Гренгуар від Мікеланджело опустився до Калло.

Навколо великого вогнища, що палало на широкій, круглій кам’яній плиті, лижучи язиками полум’я розжарені до червоного ніжки порожнього в ту хвилину тагана, безладно стояло кілька трухлявих столів. Видно, тут не було жодного слуги, який би поставив їх паралельно або хоч подбав, щоб вони не стикалися під такими гострими кутами. На цих столах виблискували кухлі, мокрі від вина та браги, а навколо кухлів виднілося безліч п’яних облич, багрових од вогню і вина. В одному місці якийсь пузатий веселун гучно цілував гладку дебелу повію. У другому, лжесолдат – «штукар», кажучи злодійським жаргоном, – посвистуючи, знімав пов’язку із своєї фальшивої рани і розминав здорове, міцне коліно, з самого ранку замотане безліччю ганчірок, а якийсь хирляк, навпаки, готував собі на завтра «христову рану» з чистотілу та бичачої крові. Через два столи від них «святенник» у вбранні пілігрима монотонно гугнявив, молячись цариці небесній. Ще трохи далі епілептик-початківець вчився у досвідченого епілептика викликати піну на губах, жуючи мило. Поруч нібито хворий на водянку позбувався своїх мнимих пухлин, а чотири чи п’ять злодійок, які сиділи біля того самого стола й сперечалися за вкрадену ввечері дитину, при тому змушені були затуляти носи.

Через два століття всі ці чудеса «видавалися при дворі, – як каже Соваль, – такими забавними, що задля розваги короля їх використано у вступі до чотириактного балету «Ніч», поставленого в театрі Пті-Бурбон». «Ще ніколи, – додає очевидець, який бачив цей балет 1653 року, – несподівані метаморфози Двору чудес не були так вдало відтворені. Досить елегантні вірші Бенсерада підготували нас до тих метаморфоз».

Скрізь лунали грубий регіт і непристойні пісні. Кожен співав по-своєму, просторікував і лаявся, не зважаючи на сусідів. Усі цокалися кухлями, в супроводі того дзенькоту виникали сварки, бійки, розбитими кухлями забіяки дерли один на одному лахміття.

Великий пес сидів, підібгавши хвіст, і дивився на вогонь. Було на цьому гульбищі й кілька дітей. Украдена того вечора дитина плакала й кричала. Товстий чотирирічний малюк мовчки примостився на високій лавці біля столу, що сягав йому до підборіддя. Ще один поважно розмазував по столу лій, що спливав із свічки. Четверта дитина, зовсім маленька, сидячи в грязюці, перехилилась у казан і вишкрябувала його черепком, дряпаючи так, що від тих звуків Страдіваріус, мабуть, зомлів би.

Коло вогнища стояла бочка, на бочці сидів жебрак. То й був король на своєму троні.

Ті троє, що тримали Гренгуара, притягли його до бочки, і вся галаслива юрба на мить принишкла, окрім дитини, що шкребла казан.

Гренгуар не насмілювався ні зітхнути, ні підвести очі.

– Hombre, quita tu sombrero![43] – гукнув один з трьох жебраків, які привели його сюди.

І перш ніж поет зрозумів, що означають ці слова, другий пройдисвіт з нього стягнув капелюх. Благенький, правда, капелюх, але ще придатний і в спеку, й у дощ. Гренгуар зітхнув.

Тим часом король з висоти своєї бочки повернувся до нього і запитав:

– Це що за нікчема?

Гренгуар здригнувся. Цей погрозливий голос нагадав йому інший, той, що вранці завдав першого удару по містерії, прогугнявивши під час вистави: «Подайте, що ваша ласка!» Поет підвів голову. Перед ним і справді сидів Клопен Труйльфу.

Він був у тому самому лахмітті, хоча й прикрашений знаками королівської гідності. От тільки виразка на його руці вже зникла. В руці у нього був ремінний, так званий «вузлуватий» – канчун, яким в ті часи користувалися міські стражники, відтісняючи натовп. На голові – щось кругле, загострене вгорі – чи то дитячий ковпачок, чи королівська корона, трудно було розібрати, бо обидві ці речі схожі одна на одну.

Упізнавши в королі Двору чудес клятого жебрака з Великого залу, Гренгуар, сам не знаючи чому, трохи підбадьорився.

– Метре, – промурмотів він. – Монсеньйоре… Сір… Як мені вас величати? – спитав нарешті, дійшовши до найвищих ступенів титулування і не знаючи, брати йому ще вище, чи трохи спуститися.

– Величай мене як завгодно, – монсеньйоре, ваша величність або друже. Тільки не тягни. Що ти можеш сказати на своє виправдання?

«На своє виправдання? – подумав Гренгуар. – Це мені не подобається». – І почав, затинаючись:

– Я той, що сьогодні вранці…

– Під три чорти! – перебив його Клопен. – Твоє ім’я, негіднику, й нічого більше. Слухай. Ти стоїш перед трьома могутніми володарями: переді мною, Клопеном Труйль-фу – королем Алтинів, наступником великого Кесаря, верховним володарем королівства Арго, перед Матіасом Гуангаді Спікалі, князем Єгипетським та Богемським, – ось оцим жовтолицим стариганом з ганчіркою на голові, та перед Гійомом Руденьким, імператором Галілеї, отим товстуном, який, не слухаючи нас, цілує шльондру. Ми – твої судді. Ти ввійшов до королівства Арго, не будучи арготинцем, ти порушив закони нашого міста й будеш покараний, якщо ти не харцизник, харпак або швендя, тобто, висловлюючись жаргоном порядних людей, не грабіжник, жебрак або волоцюга. Так хто ж ти? Виправдуйся. Перелічи свої чесноти.

– На жаль, – промовив Гренгуар, – я не маю честі бути кимось із них… Я автор…

– Годі! – вигукнув Труйльфу, не даючи йому докінчити. – Тебе повісять. Це дуже просто, шановні панове городяни! Як ви поводитеся з нами, коли ми попадаєм до ваших рук, так і ми поводимося з вами тут, у нас. Закони, що їх ви застосовуєте до волоцюг, волоцюги застосовують до вас. Ваша вина, якщо вони суворі. Треба ж час від часу помилуватися з гримаси порядного городянина, коли його шию обвиває конопляна стьожка. Це надає шибениці більшої статечності. Ну, друже, роздай мерщій своє лахміття цим панам. Я накажу тебе повісити, щоб потішити волоцюг, а ти віддаси їм свого гаманця, щоб було за що випити. Якщо хочеш звернутися до Бога, то у нас серед різного мотлоху є цілком пристойний кам’яний Бог-Отець, якого ми вкрали в церкві Сен-П’єр-о-Беф. У твоєму розпорядженні чотири хвилини, щоб накинути йому свою душу.

Ця промова звучала моторошно.

– Добре сказано, клянуся душею! Клопен Труйльфу проповідує, мов найсвятіший папа римський! – вигукнув імператор Галілеї, розбиваючи кухоль, щоб черепком підперти ніжку свого стола.

– Вельможні імператори й королі, – озвався Гренгуар спокійно (до нього невідомо як повернулася впевненість, і говорив він рішуче), – схаменіться. Моє ім’я П’єр

Гренгуар, я той поет, мораліте якого показували сьогодні вранці у Великому залі Палацу.

– Ах! Це ти, метре! – сказав Клопен. – Був я там, був, їй-бо! Так що ж, друже, може, тому, що ти докучав нам уранці, ми не повинні тебе вішати ввечері?

«Важко мені буде викрутитися з біди», – подумав Гренгуар. Проте зробив ще одну спробу.

– Я не розумію, – мовив він, – чому поетів не зараховують до волоцюг. Волоцюгою був Езоп; жебраком – Гомер, злодієм – Меркурій…

Клопен перебив його:

– Ти, видно, хочеш забити нам баки своєю тарабарщиною? К чорту, дай себе повісити і не комизься!

– Пробачте, вельможний королю Алтинів, – відповів Гренгуар, не здаючись. – Не поспішайте… Хвилинку!.. Послухайте… Ви ж не засудите мене, не вислухавши…

Його жалібний голос потонув у гаморі, що панував навколо. Хлопчик ще з більшим, ніж досі, завзяттям шкрябав свій казан, а до всього того якась стара жінка саме поставила на розжарений триніжок сковороду, повну сала; воно шкварчало на вогні, і звуки ті нагадували крик дитячої ватаги, яка женеться за карнавальною маскою.

Тим часом Клопен Труйльфу порадився з князем Єгипетським і зовсім п’яним імператором Галілеї, а тоді пронизливо крикнув:

– Тихо!

Але сковорода та казан не слухалися його й продовжували свій дует, тому він скочив із своєї бочки, пхнув однією ногою казан так, що той відкотився від дитини кроків на десять, другою – перекинув сковороду й повагом вернувся на свій трон, незважаючи на приглушений плач малого, ні на бурчання старої, вечеря якої горіла красивим білим вогнем.

Труйльфу подав знак, і князь, і імператор, і харцизники, й швенді стали підковою, оточивши Гренгуара, якого все ще міцно тримали три пройдисвіти. То було півколо з лахміття, милиць, мішури, вил, сокир, тремтливих од пияцтва ніг, грубих голих рук, гидких, осовілих і отупілих облич. Клопен Труйльфу, немов дож перед сенатом, чи король перед палатою лордів, або папа перед конклавом, підносився над усім своїм рицарством злиднів, по-перше, завдяки висоті своєї бочки, а подруге, завдяки якомусь гордовитому, грізному й несамовитому виразові, що запалював його очі і згладжував у дикому профілі звірячі риси розбійника. Словом, це була морда вепра серед свинячих рил.

– Слухай, – сказав він Гренгуарові, погладжуючи по-репаною рукою своє потворне підборіддя, – я не розумію, чому б тебе не повісити. Це, здається, викликає у тебе огиду, що, зрештою, цілком природно; ви, порядні городяни, до цього не звикли. Ви робите з цього бознащо. А втім, ми не бажаємо тобі зла. Ти можеш виплутатися з біди. Хочеш пристати до нас?

Можна собі уявити враження, яке справила ця пропозиція на Гренгуара, що вже втратив надію зберегти життя і ладен був скласти зброю. Тепер він знову всіма силами схопився за можливість порятунку.

– Хочу, звичайно, ще й як! – сказав він.

– Ти згоден, – вів далі Клопен, – пристати до товариства коротких шпаг?

– Коротких шпаг, саме так, – відповів Гренгуар.

– Ти визнаєш себе членом громади вільних городян? – запитав король Алтинів.

– Вільних городян, авжеж.

– Підданим королівства Арго?

– Королівства Арго.

– Волоцюгою?

– Волоцюгою.

– Від щирого серця?

– Від щирого серця.