Останні свідки. Соло для дитячого голосу

А одного разу я на вулиці зустріла чоловіка, схожого на тата. Наче мій тато. Довго йшла за ним… Я ж не бачила тата мертвим…

«Ми грали, а солдати плакали…»

Володя Чистоклєтов – 10 років.

Зараз – музикант.

Це був гарний ранок…

Ранкове море. Синє і спокійне. Перші дні, як я приїхав у дитячий санаторій Совєт-Квадже на Чорному морі. Почули гудіння літаків… Я пірнув у хвилі, але й там, під водою, було чути це гудіння. Ми не злякалися, а почали гратися «у війну», не знаючи, що десь уже йде війна. Не гра, не військові навчання, а війна. Через кілька днів нас відправили додому.

Я – в Ростов. На місто вже падали перші бомби. Усі готувалися до вуличних боїв: копали щілини, будували барикади. Училися стріляти. А ми, діти, вартували ящики, в які складали пляшки із запалювальною сумішшю, підвозили пісок і воду на випадок пожежі.

Усі школи перетворилися на госпіталі. У нашій сімдесятій школі було розташовано армійський польовий госпіталь для легкопоранених. Туди скерували маму. Їй дозволяли й мене брати із собою, щоб не залишався сам удома, а коли відступали, куди їхав госпіталь, туди їхали й ми.

Після чергового бомбардування запам’ятав купу книжок серед розбитого каміння, підібрав одну, вона називалася «Життя тварин». Велика, з гарними картинками. Усю ніч не спав, читав і не міг відірватися… Пам’ятаю, що воєнних книжок я не взяв, читати про війну вже не хотілося. А ось про тварин, про птахів…

У листопаді сорок другого… Начальник госпіталю наказав видати мені форму, щоправда, її довелося терміново перешивати. А чоботи на мене не могли знайти цілий місяць. Так я став вихованцем госпіталю. Солдатом. Що робив? Самі бинти могли звести з розуму. Їх завжди бракувало. Доводилося прати, сушити, скручувати. Спробуйте скрутити тисячу штук на день! А я наловчився ще швидше за дорослих. Зграбно вийшла й перша самокрутка… У день мого дванадцятиліття старшина з усмішкою вручив мені пачку махорки, як повноправному бійцю. Покурював… Тайкома від мами… Випендрювався, звісно. До того ж і страшно… Я ледве до крові звик. Боявся обгорілих. Із чорними обличчями…

Коли розбомбили вагони із сіллю та парафіном, і те, й інше придалося. Сіль – кухарям, парафін – мені. Довелося опанувати спеціальність, не передбачену жодними військовими списками – робив свічки. Це ще гірше за бинти! Моїм завданням було, щоб свічки довго горіли, ними користувалися, коли не було електрики. Під час бомбардувань. Лікарі не припиняли операцій ані під бомбами, ані під обстрілом. Уночі лише зачиняли вікна. Завішували простирадлами. Ковдрами.

Мама плакала, а я все одно мріяв утекти на фронт. У те, що мене можуть убити, не вірив. Послали одного разу за хлібом… Трохи проїхали, почався артобстріл. Били з мінометів. Сержанта вбило, візника вбило, мене контузило. Я втратив мову, а коли через якийсь час заговорив, усе одно залишилося заїкання. Воно й зараз у мене є. Усі дивувалися, що я залишився живим, а в мене було інше відчуття – хіба мене можуть убити? Як це мене можуть убити? Проїхали ми з госпіталем усю Білорусь. Польщу… Я вивчив польські слова…

У Варшаві… Серед поранених виявився чех – тромбоніст Празької опери! Начальник госпіталю зрадів йому і, коли той почав видужувати, попросив пройти палатами, пошукати музик. Оркестр вийшов чудовий. Мене навчили грати на альті, на гітарі навчився вже сам. Ми грали, а солдати плакали… Грали ми веселі пісні…

Так доїхали до Німеччини…

У розбитому німецькому селищі побачив: дитячий велосипед валяється. Зрадів. Сів і поїхав. Гарно так іде! Я за війну жодної дитячої речі не бачив. Забув, що вони десь існують. Дитячі іграшки…

Я забув… Забув, тому що виріс на війні…

«На кладовищі покійники лежали нагорі… Неначе ще раз убиті…»

Ваня Тітов – 5 років.

Зараз – меліоратор.

Чорне небо…

Чорні товсті літаки… Вони гудуть низько. Над самою землею. Це – війна. Як я пам’ятаю… Пам’ятаю окремими спалахами…

Нас бомбили, а ми ховалися в саду за старими яблунями. Усі п’ятеро. У мене було ще четверо братиків, найстаршому – десять років. Він навчив, як треба ховатися від літаків – за великими яблунями, де багато листя. Мама збирала нас і несла у льох. А в льосі було страшно. Там жили щурі з маленькими пронизливими очицями, які палали в темряві. Палали неприродним блиском. Ще щурі вночі повискували. Гралися.

Коли німецькі солдати зайшли в хату, ми сховалися на пічці. Під старим ганчір’ям. Лежали із заплющеними очима. Не так страшно.

Спалили наше село. Розбомбили сільський цвинтар. Прибігли люди туди: покійники лежали нагорі… Вони лежали, неначе ще раз убиті… Наш дідусь лежав, який нещодавно помер. Їх знову ховали…

І під час війни, і після війни ми гралися «у війну». Коли набридало «у білих і червоних», «у Чапаєва», гралися «в росіян і німців». Воювали. Брали у полон. Розстрілювали. Надягали на голови солдатські каски, наші й німецькі, каски валялися скрізь – в лісі, на полях. Ніхто не хотів бути німцем, через це ми навіть билися. Гралися у справжніх бліндажах та окопах. Воювали з палицями, кидалися в рукопашну. А матері хитали головами, їм не подобалося. Плакали.

Ми дивувалися, тому що раніше… До війни вони нас за це не лаяли…

«І зрозумів – це батько… У мене тремтіли коліна…»

Льоня Хосенєвич – 5 років.

Зараз – конструктор.

У моїй пам’яті залишився колір…

Мені було п’ять років, але я прекрасно пам’ятаю… Будинок свого діда – жовтий, дерев’яний, за парканом на траві колоди. Білий пісок, в якому ми гралися, наче випраний. Білий-білий. Ще пам’ятаю, як мама нас із сестричкою водила фотографуватися кудись у місто, і як Елочка плакала, і я її втішав. Фотографія ця збереглася, єдина наша довоєнна фотографія… Вона чомусь запам’яталася зеленою.

Потім усі спогади у темному кольорі… Якщо ці, перші, у світлому тоні – трава зелена-зелена, така світла акварель, і пісок білий-білий, і паркан жовтий-жовтий… То потім усе в темних барвах: я задихаюся від диму, мене кудись виносять, на вулиці – наші речі, клунки, чомусь стоїть один стілець… Він порожній… Люди стоять біля нього і плачуть. І ми з мамою довго йдемо вулицями, я тримаюся за спідницю. Усім, кого мама зустрічає, вона повторює одну фразу: «У нас згорів дім».

Ночували в якомусь під’їзді. Мені холодно. Грію руки в кишені маминої кофтини. Намацую там щось холодне. Це – ключ від нашого дому…

Раптом – мами немає. Мама зникає, залишаються бабуся й дідусь. У мене з’явився друг, на два роки старший, – Женя Савочкін. Йому сім років, мені – п’ять. Мене вчать читати по книжці казок братів Грим. Учить бабуся за своєю методикою, від неї можна отримати й прикрого ляща по лобі: «Ех, ти!!», й учить Женя. Читаючи книжку, він показує літери. Але більше я люблю слухати казки, особливо коли розповідає бабуся. Її голос схожий на мамин. Одного вечора приходить вродлива жінка і приносить щось дуже смачне. Я розумію з її слів, що мама жива, вона, як і тато, воює. Кричу щасливий: «Мама швидко повернеться!» Хочу вискочити у двір і поділитися новиною зі своїм другом. Отримую від бабусі ременя. За мене заступається дід. Коли вони вляглися спати, я зібрав усі ремені в домі й закинув за шафу.

Увесь час хочеться їсти. Ходимо з Женею в жито, воно росте просто за будинками. Розтираємо колоски й жуємо зернята. А поле вже німецьке, і колоски німецькі… Побачили легковий автомобіль, тікаємо. Буквально з нашої хвіртки мене висмикує офіцер у зеленій формі з блискучими погонами й чи то б’є стеком, чи то ременем шмагає. Зі страху скам’янів – болі не відчуваю. Раптом бачу бабусю: «Паночку, миленький, віддай онука. Богом прошу, віддай!» Бабуся – перед офіцером на колінах. Офіцер іде, я лежу в піску. Бабуся на руках несе мене в дім. Я ледве ворушу губами. Після цього довго хворію…

Ще пам’ятаю, що вулицею їдуть підводи, багато підвод. Дід із бабусею відчиняють ворота. І в нас поселяються біженці. Через якийсь час вони захворюють на тиф. Їх забирають, як мені пояснюють, у лікарню. Ще через якийсь час захворює дід. Сплю з ним. Худне й ледве ходить кімнатою бабуся. Іду вдень гратися з хлопцями. Повертаюся ввечері – ні діда, ні бабусі не знаходжу вдома. Сусіди кажуть, що їх теж відвезли в лікарню. Мені страшно – я сам. Я вже здогадуюсь, що з тої лікарні, куди відвезли біженців, а зараз діда з бабусею, не повертаються. Страшно жити самому в домі, вночі дім великий і незнайомий. Навіть удень страшно. Мене забирає до себе дідусів брат. У мене новий дідусь.

Мінськ бомблять, ховаємося у льосі. Коли я виходжу звідти на світло, очі сліпить сонце, і я глухну від гуркоту моторів. Вулицею йдуть танки. Ховаюся за стовп. Раптом бачу – на башті червона зірка. Наші! Одразу біжу до нашого будинку: якщо прийшли наші, то й мама прийшла! Підходжу до будинку – біля ґанку стоять якісь жінки з рушницями, вони підхоплюють мене на руки й починають розпитувати. Одна з них чимось мені знайома. Когось нагадує. Вона підходить до мене ближче, обіймає. Інші жінки починають плакати. Я як закричу: «Мама!» Наче кудись провалився потім…

Незабаром мама привезла з дитячого будинку сестричку, і та мене не визнавала – забула зовсім. За війну забула. А я був такий радий, що в мене знову є сестричка.

Прийшов зі школи і знайшов сплячого на дивані батька, який повернувся з війни. Він спав, а я витяг у нього з планшета документи і прочитав. І зрозумів – це батько. Я сидів і дивився на нього, поки він не прокинувся.

У мене весь час тремтіли коліна…

«Заплющ очі, синку… Не дивися…»

Володя Парабкович – 12 років.

Зараз – персональний пенсіонер.

Я ріс без мами…

Ніколи не пам’ятаю себе маленьким… Мама моя померла, коли мені було сім років. Жив у тітки. Пас корів, рубав дрова, ганяв коней на випас. Не бракувало справ і на городі. Зате взимку каталися на дерев’яних саночках і саморобних ковзанах, теж дерев’яних, підбитих залізяками й підв’язаних до луб’яних постолів мотузками, ходили на лижах із дощок і клепок розсохлих бочок. Усе робив собі сам…

Досі пам’ятаю, як я надягнув перші свої черевики, куплені батьком. І яке було горе, коли подряпав їх сучком у лісі. Мені так їх було шкода, що я думав: краще було би порізати ногу – загоїлася б. У цих же черевиках я ішов з батьком з Орші, коли місто бомбардували фашистські літаки.

Вони нас розстрілювали впритул… Люди падали на землю… У пісок, у траву… «Заплющ очі, синку… Не дивися…» – просив батько. Я боявся дивитися й на небо – там було чорно від літаків, і на землю – скрізь лежали вбиті. Близько пролетів літак… Батько теж упав і не підвівся. Я сидів над ним: «Тату, розплющ очі… Тату, розплющ очі». Якісь люди кричали: «Німці!» – і тягнули мене за собою. А до мене не доходило, що батько вже не встане, і ось так у поросі, на дорозі, я його повинен кинути. На ньому ніде не було крові, він просто мовчки лежав. Мене від нього відтягнули силоміць, але багато днів я йшов і озирався, чекав – батько мене дожене. Прокидався вночі… Прокидався від його голосу… Я не міг повірити, що батька в мене вже немає. Так залишився я сам і в одному сукняному костюмі.

Після довгих поневірянь… Їхав потягом, ішов пішки… Забрали мене в дитячий будинок міста Мелекеса Куйбишевської області. Кількаразово намагався втекти на фронт, але щоразу це закінчувалося невдало. Ловили й повертали. І, як то кажуть, не було би щастя, так нещастя помогло. У лісі, під час заготівлі дров, я не втримав сокиру, вона відскочила від дерева і вдарила мені по пальцю правої руки. Вихователька перев’язала мене своєю хустинкою й відправила в міську поліклініку.

На зворотному шляху до дитбудинку із Сашком Ляпіним, якого відправили разом зі мною, біля міському комсомолу ми помітили моряка в безкозирці зі стрічками, він приклеював на дошці об’яву. Підійшли ближче й побачили, що це правила прийому до школи юнг Воєнно-Морського Флоту на Соловецьких островах. Школа юнг комплектувалася тільки добровольцями. Перевагу в наборі віддавали дітям моряків і вихованцям дитячих будинків. Наче зараз чую голос цього моряка:

– Ну, що, хочете бути моряками?

Відповіли йому:

– Ми з дитячого будинку.

– Тоді заходьте у міськом і пишіть заяву.

Не передати захвату, який охопив нас у той момент. Адже це був прямий шлях на фронт. А я вже не вірив, що зможу помститися за батька! Встигну на війну.

Зайшли до міському комсомолу й написали заяву. Через кілька днів ми вже проходили медичну комісію. Один із членів комісії подивився на мене:

– Дуже він худенький і маленький.

А інший, в офіцерській формі, зітхнув:

– Нічого, підросте.

Нас перевдягнули, ледве підібравши потрібні розміри. Побачивши себе в дзеркалі в морській формі, в безкозирці, я був щасливий. Ще через добу ми вже пливли на пароплаві до Соловецьких островів.

Усе нове. Незвичне. Глибока ніч… Стоїмо на палубі… Моряки женуть нас спати:

– Ішли б ви, хлопці, в кубрик. Там тепло.

Рано-вранці побачили монастир, що сяяв на сонці, й облитий золотом ліс. Це й були Соловецькі острови, де відкривалася перша в країні школа юнг Воєнно-Морського Флоту. Але перш ніж розпочати заняття, ми повинні були побудувати школу, а точніше – землянки. Соловецька земля – суцільний камінь. Бракувало пилок, сокир, лопат. Навчилися робити все вручну: копати важкий ґрунт, пиляти сторічні дерева, корчувати пні, теслювати. Після роботи йшли відпочивати в холодні намети, постіллю були матраси й наволочки, набиті травою, під ними лежали ялинові лапки. Накривалися шинелями. Прали самі, вода з кригою, плакали, як зашпори заходили в руки.

У сорок другому році… Прийняли військову присягу… Нам видали безкозирки з написом «Школа юнг ВМФ», але, на наш жаль, не з довгими конами на плечах, а з бантиком на правому боці. Вручили рушниці. На початку сорок третього… Я потрапив для проходження служби на гвардійський есмінець «Сообразительный». Для мене все було вперше: гребені хвиль, в які заривався носом корабель, «фосфорна» доріжка від гребних гвинтів, що старанно лопатили солону морську воду… Перехопило дихання…

– Страшно, синку? – запитав командир.

– Ні, – я не замислився ані на мить. – Гарно!

– Якби не війна, було б гарно, – сказав командир і чомусь відвернувся.

Мені було чотирнадцять років…

«Братик плаче, тому що його не було, коли був тато…»

Лариса Лисовська – 6 років.

Зараз – бібліотечний працівник.

Згадую про мого тата… І про мого братика…

Тато був у партизанах. Фашисти його схопили й розстріляли. Мамі жінки підказали, де їх стратили: тата і ще кількох чоловіків. Вона побігла туди, де вони лежали… Усе життя згадувала, що було холодно, крижана кірка на калюжах. А вони лежали в самих шкарпетках… Чекала нашого братика.

Нам треба було ховатися. Партизанські сім’ї заарештовували. Забирали з дітьми… На накритих брезентом машинах…

Довго сиділи в сусідів у льосі. Уже починалася весна… Лежали на картоплі, а картопля проростала… Заснеш, а вночі росточок вискочить і лоскоче біля носа. Наче жучок. Жучки в мене жили в кишенях. У шкарпетках. Я їх не боялася ні вдень, ні вночі.

Вийшли ми з льоху, і мама народила братика. Він підріс, почав розмовляти, і згадуємо ми тата:

– Тато був високий…

– Сильний… Як підкине мене на руках!

Це ми із сестрою кажемо, а братик питає:

– А я де був?

– Тебе тоді не було…

Він починає плакати, тому що його не було, коли був тато…

«Першою прийшла ця дівчинка…»

Ніна Ярошевич – 9 років.

Зараз – учителька фізкультури.

У нас всі переживали велику подію…

Увечері до старшої сестри приходив жених свататися. Усі до ночі обговорювали, коли весілля, де молоді будуть розписуватися, скільки покликати гостей. А із самого ранку батька викликали у військомат. Уже по селу загомоніли – війна! Мама розгубилася: що робити? Я тільки про одне думала: хоч би пережити цей день. Мені ще ніхто не пояснив, що війна – це не день і не два, а це може бути дуже довго.

І ось літо, спекотний день. Хочеться піти на річку, а мама нас збирає в дорогу. У нас був іще брат, його тільки-но забрали з лікарні, там йому зробили операцію на нозі, і він повернувся на милицях. Але мама сказала: «Треба йти всім». Куди? Ніхто нічого не знав. Пройшли кілометрів п’ять. Брат кульгав і плакав. Ну, куди з ним? Повернулися назад. Удома на нас чекав батько. Чоловіки, які вранці пішли у військомат, усі повернулися, німці вже зайняли наш райцентр. Місто Слуцьк.

Летіли перші бомби – я стояла і слідкувала за ними, поки вони на землю не падали. Хтось підказав, що треба відкривати рота, щоб не оглушило. І ось відкриваєш рота, затуляєш вуха і все одно чуєш, як вони летять. Виють. Це так страшно, що шкіра не лише на обличчі, на всьому тілі напружується. Висіло в нас на дворі відро. Коли все вщухло, зняли його: нарахували п’ятдесят вісім пробоїн. Відро біле, зверху їм здалося, що це хтось стоїть у білій хустині, й вони стріляли…

Німці в’їхали в село на великих машинах, замаяних березовими гілками. Так у нас прикрашали, коли було весілля. Наламають-наламають березових гілок… Ми роздивлялися їх через тин, тоді парканів не було, а тини. Лозові. Приглядалися… На звичайних людей наче схожі… Я хотіла побачити, які в них голови? Чомусь у мене було таке уявлення, що в них нелюдські голови… Уже йшов поголос, що вони вбивають. Палять. А вони їдуть, сміються. Веселі, засмаглі.

Уранці робили фіззарядку у дворі школи. Обливалися холодною водою. Закачали рукави, сіли на мотоцикли і поїхали. Веселі, засмаглі…

За кілька днів за селом біля молокозаводу викопали велику яму, і щодня о п’ятій-шостій ранку звідти було чути постріли. Як почнуть там стріляти, навіть півні перестають співати, ховаються. Їдемо ми з батьком у надвечір’ї на возі, він притримав коня недалеко від тої ями. «Піду, – каже, – погляну». Там і його двоюрідну сестру розстріляли. Він іде, а я за ним.

Раптом батько повертається, затуляє від мене яму: «Повертайся. Тобі далі не можна». Я тільки побачила, коли переступала струмок, що вода в ньому червона… І як ворони піднялися. Їх було так багато, що я закричала… А батько після цього кілька днів нічого їсти не міг. Побачить ворону і в хату біжить, трясеться весь… У лихоманці…

У Слуцьку в парку повісили дві партизанські родини. Стояли великі морози, повішені були такі замерзлі, що коли їх хитало вітром, вони дзвеніли. Дзвеніли, наче замерзлі дерева в лісу… Цей дзвін…

Коли нас визволили, батько пішов на фронт. Пішов із армією. Уже без нього мені пошили першу сукню за війну. Пошила її мама з онучів, вони були білі, вона їх пофарбувала чорнилами. На один рукав чорнил не вистачило. А мені хотілося показати подружкам нову сукню. І я стояла у хвіртці боком, тобто гарний рукав показувала, а поганий ховала. Мені здавалося, що я така ошатна, така гарна!

У школі переді мною сиділа дівчинка Аня. У неї загинули батько з матір’ю, вона мешкала з бабусею. Вони були біженцями, з-під Смоленська. Школа їй купила пальто, валянки й блискучі калоші. Учителька принесла й поклала все це їй на парту. А ми сиділи принишклі, тому що ні в кого з нас не було ні таких валянків, ні такого пальта. Ми заздрили. Хтось із хлопців штовхнув Аню і сказав: «Оце пощастило!» Вона впала на парту й заплакала. Плакала безупину всі чотири уроки.

Повернувся з фронту батько, всі прийшли подивитися на нашого тата. І на нас, тому що до нас повернувся тато.

Першою прийшла ця дівчинка…

«Я – твоя мама…»

Тамара Пархимович – 7 років.

Зараз – секретарка-друкарка.

Усю війну я думала про маму. Маму я загубила в перші дні…

Ми спимо, а наш піонерський табір бомблять. Вискочили з наметів, бігаємо й кричимо: «Мама! Мама!» Мене вихователька за плечі трясе, щоб я заспокоїлася, а я кричу: «Мама! Де моя мама?» Поки вона мене до себе не пригорнула: «Я – твоя мама».

У мене на ліжку висіли спідничка, біла кофтинка і червона краватка. Я їх надягнула, і ми пішли пішки у Мінськ. Дорогою багатьох дітей зустрічали батьки, а моєї мами не було. Раптом кажуть: «Німці у місті…» Повернули всі назад. Хтось мені сказав, що бачив мою маму – вбитою.

І тут у мене провал у пам’яті…

Як ми доїхали до Пензи – не пам’ятаю, як мене привезли в дитбудинок – не пам’ятаю… Чисті сторінки в пам’яті… Пам’ятаю тільки, що нас було багато, спали по двоє на одному ліжкові. Якщо одна заплакала, то й друга плаче: «Мама! Де моя мама?» Я була маленька, мене хотіла вдочерити одна нянечка. А я думала про маму…

Іду з їдальні, діти всі кричать: «Приїхала твоя мама!» У мене у вухах: «Твоя ма-а-а-ма… Твоя маа-а-ма…» Мама мені снилася щоночі. Моя справжня мама. І раптом вона наяву, але мені здавалося, що це вві сні. Бачу – мама! І не вірю. Кілька днів мене вмовляли, а я боялася до мами підходити. Раптом це сон? Сон!! Мама плаче, а я кричу: «Не підходь! Мою маму вбили». Я боялася… Я боялася повірити у своє щастя…

Я і зараз. Усе життя плачу в щасливі моменти свого життя. Заливаюся сльозами. Усе життя… Мій чоловік… Ми живемо з ним у любові багато років. Коли він зробив мені пропозицію: «Я тебе кохаю. Давай одружимося»… Я – в сльози… Він злякався: «Я тебе образив?» – «Ні! Ні! Я – щаслива!» Але я ніколи не можу бути до кінця щасливою. Зовсім щасливою. Не виходить у мене щастя. Боюся щастя. Мені завжди здається, що воно ось-ось закінчиться. У мені завжди живе це «ось-ось». Дитячий страх…

«Просимо: можна облизати?»

Вєра Ташкіна – 10 років.

Зараз – робітниця.

Перед війною я багато плакала…

Помер батько. У мами залишилося семеро дітей на руках. Жили ми бідно. Важко. Але потім, під час війни, воно здавалося щастям, це мирне життя.

Дорослі плачуть – війна, а ми не злякалися. Ми часто гралися «у війну», і це слово було нам дуже добре знайоме. Я дивувалася, чому мама всю ніч ридає. Ходить із червоними очима. Тільки пізніше зрозуміла…

Ми їли… воду… Прийде час обіду, мама ставить на стіл каструлю гарячої води. І ми її розливаємо у миски. Вечеря. На столі каструля гарячої води. Білої гарячої води, взимку й зафарбувати її нічим. Навіть трави немає.

Від голоду брат з’їв ріг пічки. Гриз, гриз щодня, коли помітили, у пічці була ямка. Мама брала останні речі, їздила на базар і вимінювала на картоплю, на кукурудзу. Зварить тоді мамалиги, розділить, а ми на каструлю поглядаємо, просимо: можна облизати? Облизували по черзі. А після нас ще кішка лиже, вона теж ходила голодна. Не знаю, що ще їй залишалося в каструлі. Після нас там жодної крапельки. Навіть запаху їжі вже немає. Запах вилизано.

Увесь час ждали наших…

Коли почали бомбити наші літаки, я не побігла ховатися, а помчалася дивитися на наші бомби. Знайшла осколок…

– І де це тебе носить? – зустрічає вдома налякана мати. – Що ти там ховаєш?

– А я не ховаю. Я принесла осколок.

– Ось уб’є, то знатимеш.

– Що ти, мамо! Адже це від нашої бомби осколок.

Хіба він міг мене вбити?

Я його довго зберігала…

«…Ще пів ложечки цукру»

Емма Левіна – 13 років.

Зараз – працівниця друкарні.

Того дня мені залишався рівно місяць до чотирнадцяти років…

– Ні! Ми нікуди не поїдемо, нікуди. Теж мені вигадали – війна! Не встигнемо від’їхати від міста, як вона й закінчиться. Не поїдемо! Не по-ї-їдемо! – так казав мій батько, член партії від тисяча дев’ятсот п’ятого року. Не раз він сидів у царських тюрмах, брав участь у Жовтневій революції.

Але поїхати все ж довелося. Гарненько полили квіти на вікнах, квітів у нас було безліч, зачинили вікна та двері, тільки кватирку залишили відчиненою, щоб кішка могла виходити, коли їй треба. Взяли із собою найнеобхідніше. Тато всіх переконав: через кілька днів повернемося. А Мінськ палав…

Не пішла з нами тільки середня сестра, вона була старшою від мене на три роки. Довго ми про неї нічого не знали. Переживали. А це було вже в евакуації… В Україні… Отримали від сестри лист із фронту, потім ще і ще. Пізніше прийшла подяка від командування частини, де вона служила санінструктором. Кому тільки мама цю подяку не показувала! Пишалася. Голова колгоспу видав нам на честь такої події один кілограм фуражного борошна. Смачними коржиками мама тоді пригощала всіх.

Робили різну селянську роботу, хоча ми зовсім не сільські люди. Але працювали добре. Старша сестра, яка до війни працювала суддею, вивчилася на трактористку. Але невдовзі почали бомбардувати Харків, і ми поїхали далі.

Уже дорогою дізналися, що везуть нас у Казахстан. В одному вагоні з нами їхало сімей десять, в одних була вагітна дочка. Почали бомбардувати потяг, налетіли літаки, ніхто не встиг вискочити з вагону. Тут ми чуємо крик: у вагітної відірвало ногу. Цей жах досі сидить у мене в пам’яті. Жінка почала народжувати… І рідний батько почав приймати пологи. І все це на очах у всіх. Гуркіт. Кров, бруд. Дитина народжується…