Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Виїхали ми з-під Харкова влітку, а на кінцеву нашу станцію приїхали під зиму. Приїхали в казахські степи. Довго не могла звикнути, що нас не бомблять, не обстрілюють. І був у нас ще один ворог – воші! Величезні, середні, маленькі! Чорні! Сірі! Усякі. Але однаково безжальні, вони не давали спокою ні вдень, ні вночі. Ні, брешу! Коли потяг рухався, вони нас не так кусали. Поводилися більш-менш тихо. Але щойно ми заходили в дім… Боже мій, що вони починали коїти… Боже мій! Уся спина й руки в мене були погризені, були в гнійниках. Коли я знімала кофтинку, мені ставало легше, але в мене більше нічого було надягти. Усе одно довелося кофтинку спалити, така вона була вошива, і я накривалася газетою, ходила одягнена в газету. У мене кофтинка була з газети. Відмивала нас хазяйка такою гарячою водою, що якби я зараз помилася такою водою, то в мене б розлізлася шкіра. А тоді… Це таке щастя – тепла вода. Гаряча!

Мати наша була чудовою господинею, чудовою кулінаркою. Тільки вона могла так приготувати ховраха, що його можна було їсти, хоча м’ясо ховраха вважається не дуже їстівним. Лежить ховрах на столі… Від нього на версту гидкий запах, неймовірно гидкий запах. А іншого м’яса ніякого немає, і нічого в нас немає. І ми їмо цих ховрахів…

Жила поряд із нами дуже гарна, добра жінка. Вона бачила всі наші страждання і сказала мамі: «Нехай ваша дочка допомагає мені по господарству». Надто вже я була квола. Пішла вона в поле, а мене залишила з онуком, показала, що де лежить, щоб я його нагодувала і сама поїла. Я підійду до столу, подивлюся на їжу, а брати боюся. Мені здавалося, що якщо я візьму що-небудь, то все одразу зникне, що це сон. Не те що їсти, я навіть пальцем боялася крихти торкнутися – тільки б усе це не перестало існувати. Я краще дивитимуся, довго дивитимуся. То збоку, то ззаду підійду. Очі боялася заплющити. Так за весь день до рота нічого не взяла. А в цієї жінки були корова, вівці, кури. І вона залишила мені масло, яйця…

Прийшла господиня увечері, питає:

– Їла?

Відповідаю:

– Їла…

– Ну, йди тоді додому. А це мамі віднеси. – І дає мені хлібця. – А завтра знову приходь.

Прийшла я додому, і ця жінка – одразу за мною. Я злякалася: чи не пропало щось? А вона цілує мене і плаче:

– Що ж ти, дурненька, ні крихточки не з’їла? Чому все на місці лежить? – І гладить, гладить мене по голові.

Зими в Казахстані суворі. Топити пічку немає чим. Рятував коров’ячий гній. Рано-вранці встаєш і чекаєш, коли корови вийдуть із двору, підставляєш відро. Бігаєш від корови до корови. І я тут не одна, всі евакуйовані тут. Набереш повне відро, виллєш біля свого дому і швиденько назад. Потім усе це перемішувалося із соломою, висушувалося, і виходили такі чорні коржі. Кизяки. Цим ми опалювали.

Помер тато… Мабуть, у нього розірвалося від жалю за нас серце. Воно давно в нього було хворе.

Мене взяли в ремісниче училище. Видали форму: пальто, взуття, і – хлібну карточку. Я ходила раніше стрижена, а тут у мене вже відросло волосся, я заплітала кіски. Мені вручають комсомольський білет. Сфотографували для газети. Несла білет у руках, а не в кишені. Така дорогоцінність… Боялася в кишеню покласти, раптом загублю. Серце билося: тук-тук-тук. От би тато мене побачив зараз, який би він був щасливий.

Зараз думаю: «Який страшний час, але які чудові були люди». Дивуюся, які ми були тоді! Як вірили! Не хочеться це забувати… Я давно не вірю в Сталіна, в комуністичні ідеї. Цю частину свого життя я хотіла б забути, але я бережу в серці ті переживання. Ту висоту. Я не хочу забувати свої почуття… Дорогоцінні… Удома того вечора мама приготувала справжній чай, із заваркою. Аякже, таке свято! А мені дала, як іменинниці, добавку – ще пів ложечки цукру…

«Домику, не гори! Домику, не гори!»

Ніна Рачицька – 7 років.

Зараз – робітниця.

Згадуються якісь уривки… Іноді – дуже яскраво… Як німці приїхали на мотоциклах… У кожного було відро, й вони торохтіли цими відрами. А ми сховалися… У мене ще було двоє маленьких братиків – чотири і два роки. Ми з ними сховалися під ліжко і весь день просиділи там. Поки вони не перестали торохтіти…

Я дуже здивувалася, що молодий фашистський офіцер, який у нас оселився, був в окулярах. А я собі уявляла, що в окулярах ходять лише вчителі. Він жив із денщиком в одній половині будинку, а ми – в іншій. Братик, найменший, у нас застудився й сильно кашляв. У нього була висока температура, він весь горів, плакав уночі. Уранці офіцер заходить на нашу половину й каже мамі, що якщо кіндер плакатиме й не даватиме йому спати вночі, то він його «пуфпуф» – і показує на свій пістолет. Уночі, тільки-но брат закашляє чи заплаче, мати хапає його в ковдру, біжить на вулицю і там колише, поки він не засне або не заспокоїться. Пуф-пуф…

Забрали в нас усе, ми голодували. На кухню не пускали, варили вони там тільки собі. Брат маленький, він почув запах і поповз на цей запах. А вони щодня варили гороховий суп, дуже чути, як пахне цей суп. Через п’ять хвилин долинув крик мого брата, страшний вереск. Його облили окропом на кухні, облили за те, що він просив їсти. А він був такий голодний, що підійде до мами: «Звари моє каченя». Каченя в нього було найулюбленішою іграшкою, він нікому його раніше в руки не давав. Спав із ним.

Наші дитячі розмови…

Сядемо й розмірковуємо: якщо зловити мишу (а їх під час війни розвелося багато – й удома, й у полі), чи можна її з’їсти? Чи їдять синичок? Чи їдять сорок? Чому мама не зварить суп із жирних жуків?

Не давали вирости картоплі, лазили в землю руками й перевіряли: велика вона чи маленька? І чому все так повільно росте: й кукурудза, й соняхи…

Останнього дня… Перед своїм відступом німці підпалили наш дім. Мама стояла, дивилася на вогонь, і в неї ні сльозинки на обличчі. А ми втрьох бігали й кричали: «Домику, не гори! Домику, не гори!» Винести з будинку нічого не встигли, я тільки схопила свій буквар. Усю війну я рятувала його, берегла. Спала з ним, він у мене завжди під подушкою. Дуже хотіла вчитися. Потім, коли ми в сорок четвертому році пішли в перший клас, мій буквар був один на тринадцять дітей. На весь клас.

Залишився в пам’яті перший післявоєнний концерт у школі. Як співали, як танцювали… Я відбила долоні… Плескала й плескала… Мені було весело, поки якийсь хлопчик не вийшов на сцену й не почав читати вірш. Він читав голосно, вірш був довгий, але я почула одне слово – «війна». Озираюся: всі сидять спокійно. А в мене страх – тільки війна закінчилася і знову війна? Я це слово чути не могла. Зриваюся й біжу додому. Прибігаю, мама щось варить на кухні: отже, ніякої війни немає. Тоді я – назад, у школу. На концерт. Знову плескаю.

Тато наш з війни не повернувся, мамі прислали папірець, що він пропав безвісти. Піде мама на роботу, ми зберемося втрьох і плачемо, що тата немає. Перевернули дім, шукали папірець, де було про тата. Думали: там не написано, що тата вбили, там написано – тато пропав безвісти. Порвемо цього папірця, і прийде звістка, де наш тато. Але ми папірця не знайшли. А коли прийшла з роботи мама, вона не могла зрозуміти, чому вдома такий безлад. Вона запитала в мене: «Що ви тут робили?» За мене відповів молодший брат: «Тата шукали…»

До війни любила, коли тато розповідав казки, він знав багато казок і вмів їх розповідати. Після війни казки я вже не хотіла читати…

«Вона прийшла у білому халаті, як мама…»

Саша Суєтін – 4 роки.

Зараз – слюсар.

Пам’ятаю маму… Окремими картинками… Перша картинка…

Мама завжди в білому халаті… Батько – офіцер, мама працювала в госпіталі. Це потім уже старший брат мені розповів. А я пам’ятаю тільки білий мамин халат… Навіть обличчя не пам’ятаю, лише білий халат… І ще – білу шапочку, вона завжди стояла на маленькому столику, саме стояла, а не лежала, бо накрохмалена.

Друга картинка…

Мама не прийшла… До того, що тато часто не приходив, я звик, а мама раніше поверталася додому завжди. Ми з братом самі сидимо кілька днів у квартирі, нікуди не виходимо: а раптом з’явиться мама? Стукають чужі люди, одягають і кудись ведуть нас. Я плачу:

– Мама! Де моя мама?

– Не плач, мама нас знайде, – втішає мене братик, він старший від мене на три роки.

Ми опиняємося в якомусь довгому чи то будинку, чи то сараї, на нарах. Увесь час хочеться їсти, я смокчу ґудзики на сорочці, вони схожі на льодяники, які привозив із відряджень батько. Я жду маму.

Третя картинка…

Якийсь чоловік заштовхує нас із братом у куток нар, накриває ковдрою, закидує ганчір’ям. Починаю плакати, він гладить мене по голові. Я заспокоююсь.

І так повторюється щодня. Але одного разу мені набридає довго сидіти під ковдрою. Починаю тихо, а потім голосно плакати. Хтось скидає з мене і брата ганчір’я і ковдру. Розплющую очі – біля нас стоїть жінка у білому халаті:

– Мама! – повзу до неї.

Вона теж гладить мене. Спочатку по голові… Потім по руці… Потім бере щось із металевої коробочки. Але я не звертаю на це жодної уваги, я бачу тільки білий халат і білу шапочку.

І раптом! – Гострий біль у руці. У мене під шкірою голка. Не встигаю накричатися, як непритомнію. Приходжу до тями – наді мною сидить той самий чоловік, який нас ховав. Поряд лежить брат.

– Не лякайся, – каже чоловік. – Він не мертвий, він спить.

– Це була не мама?

– Ні…

– Вона прийшла в білому халаті, як мама… – повторюю й повторюю я.

– Я зробив тобі іграшку, – чоловік простягає мені ганчір’яний м’ячик.

Беру іграшку і перестаю плакати.

Далі нічого не пам’ятаю: хто і як нас рятував у німецькому концтаборі? У дітей там брали кров для поранених німецьких солдатів… Діти всі помирали… Як опинилися ми з братом у дитбудинку, і наприкінці війни отримали повідомлення, що батьки наші загинули? Щось трапилося з моєю пам’яттю. Не пам’ятаю облич, не пам’ятаю слів…

Закінчилася війна. Я пішов у перший клас. Інші двічі-тричі прочитають вірш – і запам’ятали. А я десять раз прочитаю і не запам’ятовую. Але двійки мені вчителі чомусь не ставили. Іншим ставили, а мені – ні.

Ось моя історія…

«Тітонько, візьміть мене на коліна…»

Марина Кар’янова – 4 роки.

Зараз – кінопрацівник.

Як я не люблю згадувати… Не люблю. Одне слово – не люблю…

Запитати б у всіх: що таке дитинство? Кожен би сказав щось своє. А для мене дитинство – це мама з татом і цукерки. Усе дитинство я хотіла маму з татом і цукерки. За війну жодної цукерки не те що не спробувала на смак – яка вона, навіть не бачила. Першу цукерку я з’їла через кілька років після війни… Через роки три… Я вже була великою дівчинкою. Десять років.

Ніколи не розуміла, що комусь може не хотітися шоколадних цукерок… Ну, як це? Це неможливо…

А маму з татом я не знайшла. Навіть прізвища свого справжнього не знаю. Підібрали мене в Москві на Північному вокзалі.

– Як звати? – запитали в дитбудинку.

– Мариночка.

– А прізвище?

– Прізвища не пам’ятаю…

Записали Марина Північна.

Хотілося весь час їсти. Але ще більше хотілося, аби хтось обійняв, приголубив. А цього було мало, навколо війна, в усіх – горе. Іду вулицею… Попереду мама дітей своїх веде. Одного візьме на руки, пронесе, цього поставить – іншого бере. Сіли вони на лавочку, і вона посадила меншого до себе на коліна. Я стояла, стояла. Дивилася, дивилася. Підходжу до них: «Тітонько, візьміть мене на коліна…» Вона здивувалася…

Я знову її попросила: «Тітонько, ну, будь ласка…»

«…І почала колисати, наче ляльку»

Діма Суфранков – 5 років.

Зараз – інженер-механік.

До цього я боявся тільки мишей. А тут одразу стільки страхів… Тисяча страхів…

Не так по моїй дитячій свідомості вдарило слово «війна», як налякало слово «літаки». «Літаки!» – і мати нас згрібає з печі. А ми боїмося з печі злізати, боїмося з хати виходити, поки вона одного зніме, інший назад лізе. Нас – п’ятеро. І ще – улюблена кішка.

Літаки нас розстрілюють…

Менших братиків… Їх мама рушниками до себе прив’язувала, а старші самі бігли. Коли ти маленький… Ти живеш в іншому світі, ти не дивишся згори, а живеш близько до землі. Літаки ще страшніші, бомби ще страшніші. Я пам’ятаю, як заздрив жучкам: вони такі маленькі, що завжди можуть де-небудь сховатися, в землю заповзуть… Мені здавалося, що коли помру, то стану звіром, утечу в ліс.

Літаки нас розстрілюють…

Двоюрідна моя сестра, їй було десять років, несла нашого братика трьох років. Бігла-бігла, сил не вистачило, й вона впала. І пролежали вони в снігу всю ніч, і він замерз, а вона жити залишилася. Викопали ямку його поховати, вона не дає: «Мишенько, не помирай! Навіщо ти помираєш?»

Утекли ми від німців і жили в болоті… На острівцях… Курені собі збудували і в них жили. Курені – це такі будиночки: самі голі колоди й дірка вгорі… Для диму… А внизу – земля. Вода. І взимку, і влітку там жили. На соснових гілках спали. Повернулися одного разу з мамою з лісу в село, хотіли що-небудь у своїй хаті взяти. Там – німці. Хто прийшов, усіх зігнали в школу. Поставили на коліна й націлили на нас кулемети. І ми, діти, одного зросту з кулеметами.

Чуємо: в лісі стріляють. Німці: «Партизани! Партизани!» – і до машин. Швидко поїхали. А ми – в ліс.

Після війни я боявся заліза. Лежить осколок, а в мене страх, що він ще раз вибухне. Сусідська дівчинка – три роки й два місяці… Я запам’ятав… Мама її над труною повторювала: «Три роки й два місяці… Три роки й два місяці…» Вона знайшла «лимонку»… І почала колисати, наче ляльку… У ганчірку загорнула й колише. Граната маленька, наче іграшка, тільки важка. Мати добігти не встигла…

Після війни в нашому селі Старі Головчиці Петриківського району ще два роки ховали дітей. Воєнне залізо валялося скрізь. Підбиті чорні танки, бронетранспортери. Шматки мін, бомб…

А в нас же іграшок не було… Потім його почали збирати й відправляти кудись на заводи. Мама пояснила, що з цього заліза почнуть відливати трактори. Верстати, швейні машинки… Якщо я бачив новий трактор, я не підходив до нього, чекав, що він вибухне. І стане чорним, як танк…

Я знав, із якого він заліза…

«Мені вже буквар купили…»

Ліля Мельникова – 7 років.

Зараз – учителька.

Я мала піти в перший клас…

Мені вже буквар купили і портфель. Я найстарша. Сестрі Раї було п’ять років, а нашій Томочці – три роки. Жили ми в Розсонах, батько наш працював директором лісгоспу, але за рік до війни він помер. Жили ми з мамою.

Того дня, коли до нас докотилася війна, ми всі троє були в дитячому садку, і найменша теж. І ось усіх дітей забрали, а ми залишилися, за нами ніхто не приходить. Нам страшно. Мама прибігла остання. Вона працювала в лісгоспі, вони палили якісь папери, закопували. І вона затрималася.

Мама сказала, що будемо евакуюватися, нам дали підводу. Треба було взяти із собою найнеобхідніші речі. Пам’ятаю, що в коридорі стояв кошик, поставили ми цього кошика на віз, сестричка взяла свою ляльку. Мама хотіла ляльку залишити… Лялька була велика… Сестра почала плакати: «Я її не залишу!» Виїхали за Розсони, й перевернувся наш віз, розкрився кошик і звідти посипалося взуття. Виявилося, що ми нічого не взяли із собою: ні поїсти, ні зміни одягу. Мама розгубилася й переплутала кошики, взяла той, в який збирала взуття для ремонту.

Не встигли ми зібрати це взуття, як налетіли літаки й почали бомбардувати, обстрілювати з кулеметів. Ляльку нашу прострелили наскрізь, а сестричка залишилася абсолютно цілою, навіть без подряпини. Плакала: «Я її все одно не залишу».

Повернулися ми назад і почали жити вже за німців. Мама носила продавати речі батька, пам’ятаю, що вперше вона виміняла костюм на горох. Місяць їли гороховий суп. Суп закінчився. Була в нас велика стара ковдра, ватяна. Мама шила з неї бурки, якщо хтось просив, їй платили, як могли. Часом у нас була затирка, часом яйце одне на всіх… А часто – й нічого не було. Мама тільки обійме й погладить…

Мама не говорила, що вона допомагає партизанам, але я здогадувалася. Вона часто кудись ішла й не признавалася – куди. Коли вона йшла щось міняти, то ми про це знали, а тут вона йшла – і все. Я пишалася мамою й казала своїм сестричкам: «Незабаром прийдуть наші. Прийде дядя Ваня (це татів брат)». Він воював у партизанах.

Того дня мама налила молоко в пляшку, поцілувала нас і пішла, а двері зачинила на ключ. Ми троє залізли під стіл, зі столу звисала велика скатерка, під нею тепло, і гралися в «дочки-матері». Раптом чуємо тріщання мотоциклів, потім страшний грюкіт у двері, і чоловічий голос зі спотворенням вимовляє мамине прізвище. Неправильно. Я відчула щось недобре. А в нас під вікном з боку городу стояла драбина, ми непомітно спустилися по ній. Швиденько. Я схопила одну сестру за руку, другу посадила на шию, це в нас називалося «ати-бати», і ми вийшли на вулицю.

Там зібралося багато людей. І дітей. Ті, хто приїхав за мамою, нас не знали і не знайшли. Вони ламають двері… А я бачу, що на дорозі з’явилася мама, така маленька, така худенька. І німці її побачили, вони побігли на гірку, схопили маму, заламали їй руки й почали бити. А ми біжимо й кричимо всі втрьох, кричимо щосили: «Мамо! Мамо!». Заштовхнули її в мотоциклетну коляску, вона тільки крикнула сусідці: «Феню мила, ти приглянь за моїми дітьми». Нас сусіди відвели від дороги, але кожен боявся до себе брати: а раптом прийдуть за нами? І ми пішли плакати в канаву. Додому не можна, нам уже розповіли, що в сусідньому селі забрали батьків, а дітей спалили, зачинили в будинку і спалили. Боїмося зайти у свій дім… Так продовжувалося, мабуть, три дні. То ми в курятнику сидимо, то до городу нашого підійдемо. Їсти хочеться, а в городі нічого не чіпаємо, тому що мама сварилася, що ми рано рвемо моркву, коли вона ще не виросла, горох обриваємо. Ми нічого не беремо й кажемо одна одній, мовляв, наша мама хвилюється, що ми без неї все понищимо на городі. Звісно, вона так думає. Вона не знає, що ми нічого не чіпаємо. Слухаємося. Дорослі передавали, а діти приносили нам: хто – брукву варену, хто – картоплину, хто – буряк…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.