Драми

В інтелектуальних діалогах персонажі драми демонструють свої знання історії революційних рухів, посилаються на твердження відомих осіб і переосмислюють їх (зокрема Ж. Ж. Дантона: «Не забудь тільки показати мою голову народові; такі голови не кожний день вдається побачити»), висловлюють своє ставлення до ідеологічних і політичних колізій доби, полемізують про смислове наповнення понять «кохання», «сила», «терор», «раса», «[комуністичний] рай» тощо. У словесних двобоях народжуються їхні судження, що дуже часто нагадують афоризми із суперечливою суттю: «…одної хвильки треба було, щоб стратить голову Лавуазьє, але багато ще віків пройде, поки народиться друга така голова», «Зміст, милий мій, у силі», «…всяка рушниця, яка не б’є просто в обличчя ворога, стріляє в тебе самого», «Змішаєм раси всі, зіллємо кров в одну ріку…», «Вітчиною нам стане ціла куля земна…» тощо.

Немає сумніву, що У. Самчук, наповнивши твір гострими і напруженими дискусіями, викриває надзвичайну агресивність, насильство, жорстокість більшовицьких ідеалів, їхній згубний вплив на особистість і ворожість українству. Усі елементи драми покликані напружити реципієнта, змусити його співпереживати, перетворити на учасника дискусії, спонукають думати по-національному.

За своїм ідеологічним спрямуванням «Слухайте! Слухайте! Говорить Москва!» – п’єса-антиагітка, що її письменник-емігрант протиставив численним кліше у драматичній пролетарській літературі. За логікою останньої позитивним героєм драми мала би бути переконана революціонерка, а в непростих взаєминах із коханим її вплив на обранця мав би відроджувальний характер – під нестримним натиском закоханої жінки він переймав би її ідейні вподобання. В У. Самчука все навпаки: жінка «нової доби» є носієм всуціль негативного дискурсу, її настійні намагання вплинути на світогляд коханого зазнають фіаско і допомагають студентові остаточно переконатися в хибності життєвої філософії колишнього члена трибуналу. Так письменник у доступній для нього формі намагався пояснити світові істинну сутність більшовицького феномену. Зрештою, частково автор досягнув поставленої мети, адже є свідчення про особливу роль одноактівки у формуванні ставлення західноукраїнського населення до совєтської влади. У книзі «Голодомор 1933-го і Західна Україна (трагедія Наддніпрянщини на тлі суспільних настроїв західноукраїнської громадськості 20–30-х років)» Микола Кугутяк наводить цікавий факт, пов’язаний з організацією 1933 року діячами Українського національно-демократичного об’єднання акції допомоги голодуючим України і руху протесту проти політики більшовицького режиму. З ініціативи націонал-демократів 29 жовтня було оголошено Днем національної жалоби і протесту з приводу голоду в Україні. Усі громадські організації того дня проводили збори, засідання, віча та демонстрації на знак жалоби і протесту. У селі Делятині Надвірнянського повіту провели Богослужіння, панахиду за невинно убієнними і велелюдне народне віче. На потвердження своїх антибільшовицьких настроїв аматорський гурток села поставив одноактову п’єсу Уласа Самчука «Слухайте! Слухайте! Говорить Москва!»[12].

Тому вже 1930 року письменник глибинно усвідомлював сутність більшовицької ідеології, відчував катастрофу, що насувалася на український світ під ідеологічним тиском тоталітарної держави. Своїм твором письменник відкрито виступив супроти «закону, що велить усім породам звірів носити хвіст серпом». Аналізуючи стан тогочасного українського суспільства під владою більшовиків, драма У. Самчука передавала «страшну силу зла» (М. Чехов), звучала застереженням усьому світові, мимовільно стаючи передвісником апокаліптичних потрясінь 1930-х років.

Драма «Жертва пані Маї» (Прага, 12 лютого 1940 р.) залишилася недописаною і до сьогодні зберігається в архіві письменника у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

Драматичний конфлікт п’єси розгортається на матеріалі морально-етичних проблем, які гостро постали перед європейською спільнотою в 1930–1940-ві роки і були пов’язані з початком Другої світової війни і проголошеними нацистами концепціями Нової Європи, місця арійських і неарійських народів у світі, чистоти раси тощо. Власне, до цих проблем У. Самчук повернеться в публіцистиці воєнних років і мемуарах повоєнної доби, а для 1940 року, коли було розпочато «Жертву пані Маї», це було справжнім новаторством. Очевидно, випробовуючи своїх героїв на міцність і вірність обраним постулатам, письменник намагався спрогнозувати їхню майбутню долю, а відтак – змусити свого сучасника розважливо поставитися до світу, в якому він живе, і до нових ідей, що претендують на статус непогрішимих.

У центрі твору перебуває тридцятилітня пані Мая, яка прагне якнайскоріше розв’язати важливу для неї проблему – знайти гідного чоловіка і народити йому здорових і розумних дітей. Однак її обранець Альберт Сам, виконуючи офіцерський обов’язок, полетів за рівник (екватор). Мая намагається відшукати достойного мужа серед своїх знайомих і, не відповідаючи на почуття директора великого підприємства Едуарда Гріна, починає гру із закоханим у неї Фріцом Кольбертом, який після поранення на Східному фронті приїхав у відпустку. Проблема здобування щастя пов’язана з існуванням двох любовних трикутників, у яких задіяна Мая (Сам – Мая – Грін і Мая – Фріц – Ада), й ускладнена певними приписами життєвої філософії головної героїні. Пані Мая висловлює цікаві думки з приводу справедливості війни, чистоти раси, нижчості культури східних народів щодо німецької, долання низьких інстинктів розмноження, активної боротьби за своє щастя тощо. У полеміку з нею втягуються всі персонажі драми не стільки для того, щоб заперечити щось, як для того, аби продемонструвати власне бачення суті обговорюваного. У. Самчук прагне виявити морально-етичні принципи своїх героїв і зіставити з конкретними вчинками кожного з них.

Знайомство з головною героїнею відбувається у пролозі, що відкриває драму. Пані Мая постала перед прихильним до неї судом, який має на меті не стільки засудити її за незрозумілий вчинок, скільки з’ясувати глибоко трагічні обставини, що спонукали «високорозвинену, здібну, освічену людину европейської культури» до нього. Така нетрадиційна побудова сюжету дала можливість У. Самчуку тримати реципієнта в постійній напрузі, щораз загострювати його увагу на окремих репліках, вчинках, жестах персонажів, провокуючи передбачити, до якої насправді жертви вдалася пані Мая.

Драматург вважає за потрібне якнайбільше розповісти про героїню і використовує для цього різні засоби. Скажімо, у ремарках завжди наголошує на її портретних деталях, де підкреслено молодість, красу, поставу, витонченість смаку. Іноді автор вдається до промовистих деталей, які стосуються не стільки зовнішнього, скільки духовного єства героїні. Так, свою служницю Міці пані називає ім’ям диктаторки Римської імперії Лівії, «під пантофлем якої сиділо чотири Цезарі» і яка за життя була проголошена богинею; подарованого Гріном папугу величає ім’ям чоловіка Лівії – Августом, а отриману від директора кобилу зве Ріа, що походить від імені римської Великої Матері Реї (Rhea). Античний алюзивний шар визначає головні тематичні лінії п’єси: місце і призначення сильної жінки в сучасному світі, вплив кохання й інстинктів на покликання жінки бути матір’ю, побудова Нової Європи (Нового Риму), війна як протиборство вищих і нижчих культур тощо. Нема сумніву, що образ пані Маї – яскравий, інтригуючий, інакше він не був би головним, однак це не означає, що висловлювані героїнею погляди і думки неодмінно мають бути правильними.

Мая виправдовує римські імена власним прагненням до гармонії, краси, відважності, але ми можемо інтерпретувати їх і як підсвідоме намагання відректися від звичайних жіночих розваг (танців у готелі «Савой», веселих вечорів у компанії друзів, їзди верхи, тенісу), наповнити життя якимось вищим сенсом і стати іншою: «Я могла б дати щастя порядному мужчині. Я могла б стати матір’ю. У нас стільки говориться про відновлення культу матері. Я готова понести цю жертву, але я не можу отак кожному першому ліпшому віддатись, аби тільки завагітніти. Ви погляньте на мене. Я мушу мати чоловіка, рівного собі. Расово, духово…». Пані Мая готова стати матір’ю «двох-трьох чудових, здорових дітей», щоб потім «не турбуватись, що станеться за тисячу років». Життєві постулати головної героїні цілком відповідні тезі Гітлера про те, що сім’я не є самоціллю, вона служить більш високому завданню – збільшенню і збереженню людського роду і раси. Отже, переконання Маї виказують у ній людину, якій імпонують проголошені ідеї про «диво німецького воскресіння».

Нагромадження алюзій, які постійно відсилають до історії Римської імперії, не випадкові. З одного боку, це важливі моменти, які допомагають розгадати моральні і світоглядні принципи головної героїні і вказують на її прагнення бути винятковою, з другого – це вдалий прийом зображення часопростору, в якому відбуваються події, адже автор ніде в ремарках цього не вказав. Однак читач розуміє, що йдеться про Німеччину початку 1940-х років. У. Самчук подав ще кілька штрихів (розповіді Фріца Кольберта про початок війни – протистояння німецьких танків і польських уланів; його намір відвідати матір у Карлсбаді (м. Баден); відрядження Альберта Сама до колонії Італійської Східної Африки тощо), і ми виразно розуміємо, що події відбуваються в Німеччині, яка в Європі розпочала Другу світову війну, а на Африканському континенті готувала свої плацдарми для майбутніх завоювань.

Розгортаючи свої міркування вголос перед подругою Адою і закоханими в неї чоловіками, пані Мая щораз більше вірить у призначену саме їй виняткову місію стати добропорядною матір’ю дітей від «одного з тих, що там десь літають, що б’ються на фронтах, що чуються в Европі, мов у власній робітні…Бо нащо наша наука про раси, про надлюдину, про місію европейця, коли ми будемо паруватись, мов дикі коти. Плекаємо собак, коней і ціним їх чистокровність». Приваблива зовні, освічена, інтелігентна жінка демонструє свою прихильність і ніжну любов до тварин, та її репліки з приводу фронтового епізоду з участю польської кавалерії вказують на дивовижну нечулість до людей: «Бідні звірята!..», «Це найбільша жорстокість, яку може допустити людина…». Мая шкодує тварин, але не виявляє жалю до людей, які в патріотичному пориві захистити свою землю від нападника мчали на конях супроти танків і достеменно загинули. Якби читач володів знаннями про «жертву пані Маї», можливо, ці моменти можна було би потрактувати більш упевнено. Дозволю собі припустити, що в такий спосіб автор нагадав, що звіряча сутність хоч і стримується цивілізацією, проте ніколи не вмирає в людині. Вона схована неглибоко і виступає назовні за найменших сприятливих для цього умов.

Мая діє несхибно, прямолінійно, але щось трагічне сталося в її житті (розгадати це неможливо з огляду на незавершеність тексту), адже пані «у чорному зі завішаним злагодою обличчям» у пролозі ніяк не в’яжеться з образом самовпевненої і духовно сильної інтелектуалки в основній дії драми. Це надає вчинкам героїні живої, глибокої вібрації. Цей момент свідчить про тонку, ледь вловлювану емоційну насиченість драматичної дії, бо він, власне, дає можливість головній героїні оглянутися назад, погодитися на пропозицію суду і розповісти про власну драму, заново пережити свою жертву.

Історія пані Маї символізує ідеї, що не завжди називаються у драмі прямо, але дають можливість суттєво переосмислити зміст того, про що йдеться відкрито, зокрема в численних діалогах персонажів. Так, Фріц Кольберт – типовий німецький офіцер, який стверджує, що війна в Європі – це «війна культур», «просунення цивілізації на Схід». Свою позицію він відверто висловив у розмові з Гріном: «І коли я говорю про вищість чи нижчість культур – це ніяка теорія, а також намацальна дійсність, якої не можна заперечити… І не в новаторах суть… У тих кліматах, у яких ті новатори зріли… А щоб заокруглити мою думку, скажу, що культура нашої частини Европи є найактивнішою, найсприятливішою для росту потуги як людини зокрема, так і людських колективів… А ми якраз досягли верха визрівання у цій культурі». Фріц щиро поділяє погляди Маї на призначення жінки у світі, готовий стати батьком її расово чистих дітей. Однозначно назвати Фріца фашистом важко, бо цей образ ламає усталені стереотипи. Однак логіка спогадів про недавнє минуле (чин офіцера діючої німецької армії, участь у боях, поранення), і міркування про нижчість одних і вищість інших культур потверджують це.

У драмі проступає цільне прагнення головної героїні до ідеальної мети – виконати свій громадянський обов’язок і дати нації повноцінне потомство. Зіштовхуючись з іншими персонажами, жінка все більше переконується в істинності своїх бажань і власному місійному призначенні. Єдність дії в драмі забезпечує кожна сцена, що моделюється на зразок «словесного поєдинку», щоправда, кожного разу він має особливу емоційну палітру.

Щодо головної героїні і центральної дії всіх персонажів можна поділити на дві групи. Фріцу і Маї протистоять своїми поглядами Едуард Грін і Ада. Звертаючись до Маї, закоханий у неї Грін зауважує, що не має наміру псувати її добру расу, визнає вищість її культури над своєю, чим потвердив належність до іншої нації. Загалом, основні враження від цього персонажа впродовж двох перших дій формуються через його ставлення до Маї та численні міркування останньої з приводу того, чому вона терпить біля себе цього закоханого дивака. Однак у третій дії з образом директора заводу відбуваються стрімкі зміни. Грін, позбувшись нарешті ілюзій щодо особистого щастя з Маєю і зреагувавши на її кусливу заувагу щодо своєї окриленості (він нарешті почувається вільним від бажання пошлюбити свою обраницю), іронічно констатує: «Велика епоха! Великі діла! Новий Рим… Август, Лівія… Навкруги самі натяки на велике… Ну, що ж… Можливо, це так є, коли наші хоробрі молоді люди будуть дійсно панами Европи… А ви як думаєте, пане сотнику?». Грін викриває блюзнірство виголошуваних Маєю і Фріцом тирад, які не підкріплені реальними справами, бо говорити можна одне, а на меті мати зовсім інше: «Знаю постаті, про котрі день і ніч верещать міліони, і їх вважають скромністю… За те тільки, що носять прості одяги чи їдять з одної тарілки… Скромним одягом чи одною тарілкою можна закрити найнескромніші смаки й хотіння…». Образ звичайного обивателя, який по-своєму розуміє природу проповідуваної його знайомими ідеології, несе важливе ідейне навантаження у драмі. Можливо, окремі Грінові сентенції можна приписати й самому У. Самчуку, оскільки його ідеалом завжди були розум, снага, витривалість – усе, що дозволяє «міцно жити».

Образ Ади – приятельки головної героїні – найменш виразний у драмі. Дівчина життєлюбна, безжурна, хоча надто заземлена, позбавлена будь-яких політичних емоцій. Її світ обмежений чоловіками, новими капелюшками і легкою музикою. Хоча в епізоді імітації гри пальцями виявляє байдужість, а може, й жорстокість щодо Фріца, який утратив на війні кілька пальців правої руки. Якщо Грін намагається сперечатися з паном сотником, то Ада не може дати сміливу інтелектуальну відсіч Маї. Тим більше, що подруги у швидкому часі стануть ворогами: Ада любить Фріца, закоханого в Маю, яка не має наміру відмовлятися від расового красеня і готова боротися за право назватися його дружиною, незважаючи на своє кохання до Сама.

Драматичний твір У. Самчука має виразні ознаки інтелектуалізму. Інтелектуальна п’єса, як стверджує Ю. Борев, – це особливий тип драматургії: персонажі в особах розігрують художню концепцію автора; п’єса дає раціональний аналіз актуальних проблем сучасності; світ п’єси реальний і умовний. Інтелектуальна драма – це зіткнення не тільки характерів, але передовсім думок, які ці характери висловлюють і розігрують; це не стільки сутичка характерів, скільки сутичка ідей. Інтелектуальна драма прагне не стільки правдиво показати типові характери, які діють у типових обставинах, скільки розв’язувати ту чи іншу проблему в усій її багатогранності[13].

Інтелектуалізація мистецтва, як то помітив свого часу Б. Брехт, була пов’язана з гіпертрофією емоційного начала. Доба фашизму робила ставку на емоції, культивувала дикі пристрасті, і це спонукало художників до різкого підкреслення раціонального начала в мистецтві. П’єса «Жертва пані Маї» спонукає реципієнта до глибинного аналізу ідеологічних і філософських проблем; вона відзначається увагою до актуальних питань сучасності, органічним переходом зовнішньої дії у внутрішню, діалогізацією, використанням підтексту і символіки. Розмова про наміри пані Маї вийти заміж за достойного чоловіка і народити від нього дітей поступово переходить в інтелектуальну дискусію про долю людини і нації в сучасному світі. У. Самчук створив драму з інтелектуальною проблематикою, де увага з побутових обставин переноситься на проблеми буття, духовні драми і колізії. Звертаючись до нової теми, письменник, відповідно до власних ідейно-художніх настанов і вимог, надав їй несподіваного оригінального, почасти дискусійного трактування. Кожний із персонажів висловлює свою думку і позицію, що створює особливу поліфонію твору. Думка у драмі – це те саме слово-дія, яке набуло подоби інтелектуальної абстракції.

Аналізуючи трилогію «Ост», Г. Костюк відзначав досконале володіння письменником технікою конструювання монологів і діалогів: «На діалог Улас Самчук першорядний майстер. Знайти йому відповідника в нашій сучасній літературі трудно»[14]. Щодо мистецьких вартостей драматичного діалогу сумніватися теж не доводиться. Він вибудовується у п’єсі за різними принципами: то він лаконічний, сконструйований за допомогою гострих і стислих реплік, то він розлогий, позначений епічною неквапливістю дії, що виказує в авторові драми фахового епіка. Діалог насичений натяками, характеризується дискусійністю, інтертекстуальністю, іноді – іронією чи скепсисом. Суперечку, яку ведуть герої, важко розгадати наперед, істина має народитися у процесі самої дискусії. Приховані смисли роблять структуру діалогу багатошаровою. Специфічне функціональне навантаження несуть і паузи, особливо в третій дії. Виникає особливий підтекст, значення якого стають зрозумілими не відразу, а усвідомлюються лише у процесі розгортання дії. Іноді ці смисли так і залишаються прихованими і не розгаданими. Тим більше, що інтригу протягом усього твору тримає нетрадиційний початок драми з інформацією про суд над Маєю, щодо нього основна дія драми розгортається ретроспективно, а в заключній частині третьої дії, як підказує логіка, мала би бути несподівана розв’язка конфлікту.

У тексті драми можна відшукати численні посилання на факти і явища з різних галузей знання і мистецтв. Зокрема, це формулювання й інтерпретація окремих філософських ідей А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, О. Шпенґлера, відомості про особисте життя історичних осіб (Гораціо Нельсона і леді Гамільтон, Наполеона Бонапарта і Жозефіни), роздуми над творчістю класика англійської літератури Роберта Ранке Грейвса, коментарі з приводу біологічних експериментів з омолодження французького хірурга російського походження Сергія Воронова тощо. Такий міждисциплінарний інтертекст теж сприяє інтелектуалізації художнього матеріалу.

Інтелектуалізм У. Самчука можна потрактувати як етичний, оскільки він проголошує єдність моралі і розуму; моральне знання, відкидаючи переживання, встановлюється на основі понять; заради якісних перетворень автор художнім словом спонукає реципієнта до перегляду власних позицій і світобачення.

Сьогодні з’ясувати, чому У. Самчук не завершив драму, складно. Можемо тільки здогадуватися, що часу для творчої праці він мав обмаль, оскільки змушений був наполегливо заробляти кошти для життя на посаді рахівника й оператора при тріангуляційному відділі[15] Міністерства фінансів у Празі. Не випадково поряд із датою на титульній сторінці зшитка письменник зазначив: «під час хвороби»; текст незавершеної драми створено за один день. А далі – вир Другої світової війни, друга еміграція, життя за океаном… На обкладинці машинописного зшитку автор занотував: «Люди, які женуть левині звірята на танки, не заслуговують кращої долі. Тепер не воюють люди проти людей. Тепер йде сталь проти сталі. Це вік не людяности, а сталевости. Мій милий друг! Я не люблю повторювать ті самі речення і справи». Можливо, саме епіграф наштовхне майбутніх дослідників на іншу інтерпретацію цього тексту.

Роботу над драмою «Шумлять жорна» (17 жовтня 1947 року) У. Самчук розпочав у воєнному Рівному. Твір мав робочу назву «Любов і ненависть» і був завершений у чорновому варіанті в одному з таборів для скитальців у Німеччині. Тоді ж п’єса отримала остаточну назву. «Здається, “Жорна” скінчив, – занотував письменник у нотатках. – Останню сторінку дописав перед самим обідом…»[16]. Кількома днями пізніше письменник зізнавався, що переписує третю дію і констатує недостатню опрацьованість твору[17].

Уперше текст драми (поряд із п’єсою «Домаха» Людмили Коваленко, виставою в масках «Близнята ще зустрінуться» Ігоря Костецького, драматичною повістю-вертепом «Mорітурі» Івана Багряного і творами «Епізод із життя Европи Критської» Докії Гуменної, «На ріках Вавилонських» Івана Керницького, «Змова пана К.» Юрія Косача, «Пам’ятник» Леоніда Полтави і «Кінець Страхова» Івана Майстренка) прозвучав, за спогадами самого автора[18], 5 листопада 1947 року на присвяченій проблемам розвитку еміграційної літератури конференції в таборі, що в Майнц-Кастелі. Після успіху У. Самчук прагнув опублікувати твір й, очевидно, мав намір зробити це в МУРівському місячнику літератури, мистецтва і критики «Арка», на що Ю. Шерех відгукнувся відмовою (лист від 26 вересня 1947 року): «Ціла п’єса («Жорна») не влізе в «Арку», могла б бути одна дія. Якщо Ви не хочете давати уривків, в чому співчуваю, то може могли б дати розділ з Ваших щоденників»[19]. У листі від 1 травня 1948 року Ю. Шерех, цікавлячись долею твору, нагадав свою пропозицію: «[…] що з Вашими «Жорнами»? Якщо їх не будуть друкувати, то може б одну дію вмістити в «Арці», поки вона ще наша?»[20].

Однак У. Самчук уже вирішив, бо 23 грудня 1947 року на прохання О. Лащенка він надіслав текст драми до журналу «Вежа», що його почали видавати мельниківці (ОУН). Справа з друком затягувалася, тож у відповіді від 6 травня 1948 року на Шерехів лист він писав: «За “Жорна” я дістав частину гонорару, але всі терміни їх появи минули, і я не знаю, що власне з ними робити. Написав їм, що мусять рішитись – або-або… Коли б ви могли надрукувати мені не одну дію, а всі три, тоді я з Вами говорив би, бо одна дія тільки зіпсує мені можливість видати цілість»[21]. «Вежа», один з МУРівських часописів, існування яких обмежувалося одним-двома числами, надрукувала тільки третю дію Самчукової драми[22].

У таборах Ді-Пі У. Самчука не полишало прагнення побачити свою драму на сцені. І його зізнання в листі до Ю. Шереха («Хочу бачити свою річ надрукованою і на сцені, і при нагоді, запитайте Блавацького, чого це він ніяк не зважиться дати мені якусь остаточну відповідь, бо як йому це не підходить, я не буду настоювати»[23]), і репліка останнього в листі від 6 січня 1948 року («Блавацький писав мені, що ставитиме “Жорна”[24]) свідчать, що письменник мав за бажану сценічну інтерпретацію свого твору силами колективу таборового театру «Ансамбль українських акторів» під керівництвом Володимира Блавацького. Очевидно, питання постановки Самчукової драми на сцені обговорювалося в театральних і письменницьких колах. Так, Ю. Косач у листі від 1 лютого 1948 року між іншим зазначав: «Отже вчора напр. я Блавацького дуже наполегливо просив, щоб на місце мойого “Ордера” (який має йти в роботу з цих днів) взяв Вашу драму – яку вважаю, абстрагуючи від всього, більше на часі й потрібнішою для українців, ніж мій “Ордер”[25]. Згадувана тут комедія написана Ю. Косачем 1948 року і тоді ж поставлена театральним колективом В. Блавацького, тож задуму У. Самчука так і не судилося втілитися в життя.

Драма після першого прочитання на конференції в Майнц-Кастелі 5 листопада 1947 року мала певний резонанс, її жваво обговорювали; письменник із цього приводу згадував: «Я прочитав “Шумлять жорна”… І мені здавалося, що зацікавлення й дискусія помітно зісилились. Говорив Дивнич, Державин, Костюк, Шерех, Косач… І це продовжувалось до самої вечері»[26]. Згодом, 11 квітня 1948 року, на Третьому з’їзді Мистецького українського руху (МУРу) Ю. Шерех серед трьох найвагоміших драматичних творів сучасності назвав і Самчукові «Жорна»[27].

Тут варто навести міркування і Ю. Косача, висловлені в уже згадуваному листі до У. Самчука від 01 лютого 1948 року. Лист відверто «дихав» неприязню, нетерпимістю, навіть ворожістю, що викликало в адресата співчуття і жаль: «Шкода цього енігматичного пасинка блискучої родини Косачів і хотілося б чимось йому помогти, лишень його вдача така невловима, екстравагантна, що до нього просто немає достіпі і нічого не лишається, як оставити його напризволяще стижій, у яких він обертається і в яких найкраще почувається»[28]. Дружня і тепла відповідь У. Самчука розчулила «enfant terrible de Kossach», взаємини двох митців стали більш толерантними.