Гріхи батьків

9

Коли Емма прокинулася наступного ранку, Пеґґі вже була на ногах та одягнена.

– Я йду на сніданок, – заявила вона. – Побачимося в бюро пізніше. До речі, наше чергування розпочинається о восьмій.

Як тільки двері зачинилися, Емма зістрибнула з ліжка і після того як повільно вмилася, зате швидко одяглася, збагнула, що часу на сніданок уже не залишилося, якщо вона сподівалася вчасно опинитися за стійкою інформаційного бюро.

Коли Емма з’явилася на своєму робочому місці, вона швидко виявила, що Пеґґі дуже серйозно ставиться до своїх обов’язків і намагається надавати допомогу будь-якому пасажиру, котрий звертався до неї. Під час вранішньої перерви на каву Емма наважилася:

– Один із пасажирів питав мене про години прийому лікаря.

– З сьомої до одинадцятої ранку, – відповіла Пеґґі, – і з четвертої до шостої пополудні. У разі надзвичайної ситуації треба набрати один-один-один на найближчому телефоні.

– А яке прізвище в лікаря?

– Паркінсон. Доктор Паркінсон. Він єдиний чоловік, від котрого на кораблі шаленіють усі дівчата без винятку.

– А один із пасажирів вирішив, що це доктор Воллес.

– Ні, Воллі вийшов на пенсію десь із півроку тому. Милий дідуган.

Під час перерви Емма більше не ставила запитань, а просто пила каву.

– Чому б тобі не прогулятися трохи, огледітися, щоби знати, куди їх відправляєш? – запропонувала Пеґґі, як тільки вони підійшли до виходу.

Вона передала Еммі путівник по кораблю.

– Побачимося на обіді.

Відкривши путівник, Емма розпочала своє знайомство з горішнього поверху: ресторани, бари, зала для гри в карти, бібліотека і навіть танцювальний майданчик із джазовим оркестром. Вона зупинилася лише для того, щоби придивитись уважніше, коли натрапила на лазарет на другому нижньому поверсі, прочинивши подвійні двері і зазирнувши досередини. Два акуратно застелених ліжка стояли біля стіни по інший бік приміщення. Можливо, Гаррі спав на одному з них, а лейтенант Бредшоу – на іншому?

– Я можу чимось вам допомогти? – почувся голос.

Емма обернулася і побачила цибатого чоловіка у довгому білому халаті. Вона одразу ж зрозуміла, чому Пеґґі ним захоплювалася.

– Я щойно почала роботу в інформаційному бюро, – пояснила вона, – і маю намір дізнатися, де все розташоване.

– Моє ім’я Саймон Паркінсон, – назвався він і приязно всміхнувся. – Тепер ви дізналися, де я перебуваю, куди можете завітати будь-коли.

– Спасибі, – подякувала Емма, швидко відступила назад у коридор, зачинила за собою двері й відійшла.

Вона не могла згадати, коли востаннє хтось із нею фліртував, але їй хотілося, щоби краще це був доктор Воллес. Решту ранку жінка провела, вивчаючи кожен поверх, доки не відчула, що освоїла розташування корабля, і тепер зможе пояснювати пасажирам усе з більшою певністю.

Вона з нетерпінням очікувала, як увесь пообідній час демонструватиме свої нові знання, але Пеґґі попросила її переглянути списки пасажирів так само ретельно, як вона вивчала корабель. Емма опинилася сама в якомусь задрипаному приміщенні, вивчаючи імена людей, яких більше ніколи не побачить у своєму житті.

Увечері вона спробувала спожити вечерю – квасолю з тостами та склянку лимонаду – й уже незабаром після цього знову опинилася в каюті, сподіваючись заснути до того, як повернеться механік. Коли ж двері відчинилися, світло в коридорі розбудило Емму. Вона не могла збагнути, хто ввійшов до каюти, бо це точно був не механік, адже його ноги не сягали стіни. Вона пролежала без сну сорок хвилин і не заснула, доки двері не зачинилися знову.

◾

Емма хутко звикла до щоденного графіка з чиїмось нічним візитом. Ці відвідини не надто різнилися між собою, змінювалися лише чоловіки, хоча одного разу якийсь гість рушив до Емми, а не до Пеґґі.

– Не та дівчина, – твердо зауважила Емма.

– Даруйте, – почулося у відповідь, перш ніж гість змінив напрямок.

Пеґґі, мабуть, припустила, що її сусідка спить, адже після того як пара злягалася, Емма чула кожне слово їхньої балачки пошепки.

– Як вважаєш, твоя колежанка доступна?

– Сподобалася? – захихотіла Пеґґі.

– Ні, не мені, але я знаю, хто хотів би стати першим чоловіком, котрий зможе розстебнути її уніформу.

– І не сподівайся. У неї в Бристолі є хлопець, і навіть доктор Паркінсон не справив на неї враження.

– Шкода, – сказав голос.

◾

Пеґґі і Труді часто розмовляли перед сніданком про загибель дев’ятьох моряків із «Девонця» в морі. Ставлячи каверзні запитання, Емма змогла отримати інформацію, яку ні її дідусь, ні Мейзі ніколи б не дізналися. Але залишалося тільки три дні до того, як вони прибудуть до Нью-Йорка, а вона так і не наблизилася до з’ясування, хто ж насправді вижив – Гаррі чи лейтенант Бредшоу?

На п’ятий день Емма вперше чергувала сама, і сюрпризів не було. Він стався аж о п’ятій ночі.

Коли двері каюти вдосвіта відчинилися і якийсь чоловік знову рушив у бік Емми, цього разу вона вже твердо заявила:

– Не та дівчина.

І зайда негайно вийшов. Вона більше не спала, дивуючись, хто б це міг бути.

На шостий день Емма також не дізналася про Гаррі чи Тома Бредшоу нічого нового і стала вже непокоїтись, що може приїхати до Нью-Йорка, не маючи якихось підстав для подальших пошуків. Саме під час сьогоднішньої вечері вона й вирішила розпитати Пеґґі про «того, хто вижив».

– Я бачила Тома Бредшоу лише раз, – зізналася Пеґґі, – коли він чвалав поверхом зі своєю медсестрою. Хоча сказати «чвалав» було б занадто, адже бідолаха був на милицях.

– Ви розмовляли? – поцікавилася Емма.

– Ні, він здавався дуже сором’язливим. У будь-якому випадку Крістін не випускала його з свого поля зору.

– Крістін?

– Вона в той час була корабельною медсестрою, працювала разом із доктором Воллесом. І вони, безперечно, врятували Тому Бредшоу життя.

– І більше ви його ніколи не бачили?

– Коли ми причалили у Нью-Йорку, я лише помітила, як він сходив на берег із Крістін.

– Він покинув корабель разом із Крістін? – стривожилася Емма. – А з ними був доктор Воллес?

– Ні, лише Крістін та її хлопець Річард.

– Річард? – Емма відчула неабияке полегшення.

– Атож, Річард… Не можу згадати його прізвища. Він був третім офіцером. Невдовзі одружився з Крістін, і ми більше ніколи не бачили їх обох.

– Він був гарним чоловіком? – наполягала Емма.

– Том чи Річард? – уточнила Пеґґі.

– Чи можу я запропонувати тобі щось випити, Пеґ? – запитав молодик, котрого Емма ще не зустрічала, але мала відчуття, що побачить його профіль пізніше цієї ночі.

Емма мала рацію, і вона не спала ні під час, ні після візиту, оскільки на думці мала зовсім інше.

◾

Наступного ранку, вперше за час плавання, Емма опинилася в інформаційному бюро раніше за всіх.

– Приготувати перелік пасажирів до висадки? – поцікавилася вона, коли нарешті Пеґґі спромоглася ввійти.

– Ти – перша з тих, кого я знала, котра визвалася добровольцем на цій роботі, – зауважила Пеґґі, – але прошу дуже. Хтось же має переконатися, що все збігається, якщо імміграційна служба вирішить повторно перевірити якусь інформацію про пасажирів, коли ми пришвартуємось у Нью-Йорку.

Емма зайшла до службового приміщення. Відклавши поточний список пасажирів, вона звернула увагу на теки колишніх членів екіпажу, які знайшла в окремій шафці, що виглядала так, ніби її не відчиняли вже довгий час.

Вона розпочала повільний і ретельний пошук імен Крістін і Річарда. Знайти Крістін виявилося неважко, оскільки була лише одна жінка з таким ім’ям і лише вона працювала старшою медсестрою на «Зірці Канзасу» з 1936-го по 1939 рік.

Однак там виявилося кілька Річардів, Діків і Дікі, проте лише адреса одного з них, лейтенанта Річарда Тіббета, виявилася в тому ж багатоквартирному будинку Мангеттена, що і панни Крістін Крейвен.

Емма записала собі його адресу.

10

– Ласкаво просимо до США, панно Беррінґтон.

– Спасибі, – подякувала Емма.

– Скільки часу плануєте перебувати у Сполучених Штатах? – запитав імміґраційний офіцер, перевіряючи її паспорт.

– Щонайбільше тиждень-два, – сказала Емма. – Хочу навідати свою бабусю, а потім повернуся до Англії.

Це було правдою, бо в Емми і справді у Нью-Йорку жила двоюрідна бабуся, сестра лорда Гарві. Але вона не мала наміру навідувати її навіть в останню чергу, адже не хотіла, щоб решта родини дізналася, яку мету вона переслідувала.

– Яка адреса вашої бабусі?

– На розі Шістдесят четвертої та Парк-стрит.

Імміґраційний офіцер занотував цю інформацію, поставив штамп у паспорт Емми та повернув його власниці.

– Насолоджуйтесь перебуванням у Великому яблуці, панно Беррінґтон.

Після того як Емма пройшла імміграційну службу, вона встала до довгої черги пасажирів із «Зірки Канзасу». Знадобилося ще двадцять хвилин до того, як жінка змогла сісти на заднє сидіння жовтого таксі.

– Мені потрібен невеликий готель із помірними цінами, який розташований неподалік від Мертон-стрит на Мангеттені, – попросила вона водія.

– Скажіть це все ще раз, будь ласка, пані, – відгукнувся водій, з кутика рота якого стирчав недопалок сигарети.

Оскільки Еммі було важко зрозуміти сказане ним, вона логічно припустила, що у нього така ж проблема.

– Я шукаю невеликий недорогий готель неподалік від Мертон-стрит, на острові Мангеттен, – повторила вона, повільно вимовляючи кожне слово.

– Мертон-стрит, – повторив водій, мабуть, це було єдине, що він уторопав.

– Правильно, – підтвердила Емма.

– Чому не було сказати так першого разу?

Водій рушив і більше не патякав, доки не висадив свою пасажирку біля будівлі з червоної цегли, над якою тріпотів прапорець із написом «Готель «Мейфлавер».

– Це коштує сорок центів, – сказав шофер, а сигарета підскакувала то вгору, то вниз при кожному слові.

Емма оплатила вартість проїзду із зароблених грошей, які отримала за працю на кораблі. Після реєстрації в готелі вона піднялася ліфтом на четвертий поверх і подалася безпосередньо до свого номера. Перше, що вона зробила, – роздягнулася та наповнила собі гарячу ванну.

Коли ж вона неохоче вибралася з неї, то витерлася великим пухнастим рушником, одягнулася у скромне, як їй здалося, плаття і повернулася на перший поверх. Вона почувалася майже людиною.

Емма знайшла тихий столик у кутку готельного кафетерію і замовила собі горнятко чаю – вони й не чули про «Ірл ґрей», – а про замовлений клубний сандвіч не чула раніше вона. Поки відвідувачка чекала, щоб їй подали чай, вона взялася виписувати довгий перелік запитань на паперовій серветці, сподіваючись, що на Мертон-стрит, сорок шість знайдеться хтось, готовий відповісти на них.

Як тільки вона підписала чек – ще одне нове слово, – Емма попросила адміністратора підказати їй маршрут до Мертон-стрит. Три квартали на північ, два квартали на захід, як їй сказали. Жінка й не підозрювала, що кожен ньюйоркець має вбудований компас.

Емма насолоджувалася прогулянкою, кілька разів зупиняючись, аби помилуватися вітринами, наповненими товарами, яких вона зроду не бачила в Бристолі. Дівчина опинилася біля потрібної багатоповерхівки відразу ж після полудня, не знаючи, що й робити, якщо пані Тіббет не виявиться вдома.

Ошатно одягнений швейцар привітався й відчинив їй двері.

– Чим можу служити?

– Я прийшла до пані Тіббет, – заявила Емма, намагаючись виглядати так, ніби її чекали.

– Квартира тридцять один на третьому поверсі, – підказав службовець, торкаючись краю кашкета.

Це було правдою: англійський акцент, здавалося, відмикав усі двері.

Коли ліфт повільно під’їхав до третього поверху, Емма повторила про себе кілька фраз, які, як вона сподівалася, відчинять ще одні двері. Коли ліфт зупинився, вона відсунула решітку, вийшла в коридор і подалася шукати тридцять першу квартиру. У двері Тіббетів був вмонтований скляний кружечок, який нагадував Еммі око Циклопа. Вона не могла бачити, що всередині, але припустила, що мешканці можуть бачити, що відбувається назовні. Більш знайомий ґудзик дзвінка знайшовся на стіні біля дверей. Вона натиснула на нього та зачекала. Минув якийсь час, перш ніж двері врешті відчинилися, але лише на кілька дюймів, ширше заважав латунний ланцюжок. Пара очей витріщилися на прибульцю.

– Що вам треба? – запитав голос, який вона принаймні могла зрозуміти.

– Даруйте, що вас турбую, пані Тіббет, – озвалася Емма, – але ви, можливо, – мій останній шанс.

Очі виглядали підозріливими.

– Розумієте, я відчайдушно намагаюся знайти Тома.

– Тома? – повторив голос.

– Тома Бредшоу. Він – батько моєї дитини, – сказала Емма, заходячи своїм останнім козирем.

Двері зачинилися, ланцюжок зняли, і знову відчинилися, щоб показати молоду жінку з дитиною на руках.

– Перепрошую, – зронила вона, – але Річарду не подобається, коли я відчиняю двері незнайомцям. Будь ласка, заходьте.

Емма ступила до вітальні.

– Зачекайте, поки покладу Джейка в його ліжечко.

Емма сіла й огледіла кімнату. Було кілька світлин Крістін із молодим військово-морським офіцером, котрий, мабуть, і мав би бути її чоловіком Річардом. Крістін повернулася за кілька хвилин. Вона принесла тацю з кавою.

– Чорну чи з молоком?

– З молоком, будь ласка, – вибрала Емма, яка ще не пила кави в Англії, але швидко дізналася, що американці не п’ють чай навіть уранці.

– Цукор? – запитала Крістін після того, як налила дві філіжанки.

– Ні, дякую.

– Отже, Том – ваш чоловік? – запитала Крістін, сідаючи навпроти Емми.

– Ні, я його наречена. Якщо чесно, він навіть не здогадувався, що я в тяжі.

– Як ви мене знайшли? – здивувалася Крістін, в її голосі все ще чулася нотка страху.

– Доглядач із «Зірки Канзасу» сказав, що ви з Річардом були одними з останніх, хто бачив Тома.

– Це правда. Ми були з ним, аж поки його не заарештували за кілька хвилин після того, як він зійшов на берег.

– Заарештували? – з недовірою повторила Емма. – Що ж він міг такого вчинити, щоб його заарештували?

– Його звинуватили в убивстві брата, – пояснила Крістін.

– А ви це точно знаєте?

Емма розплакалася, її сподівання розсипалися з усвідомленням того, що це, вочевидь, Бредшоу вижив, а не Гаррі. Адже якби Гаррі звинуватили в убивстві брата Бредшоу, йому було б завиграшки довести, що вони заарештували не того.

Якби ж вона розірвала того листа на коминку Мейзі, то дізналася б правду, а не була змушена пережити це випробування. Вона заридала, вперше прийнявши те, що Гаррі зараз уже в кращому світі.

Джайлз Беррінґтон

1939–1941

11

Коли сер Волтер Беррінґтон відвідав онука, щоб повідомити йому страшні новини про те, що Гаррі Кліфтон загинув у морі, Джайлз відчув таке оніміння, ніби втратив кінцівку. Насправді він був би радий втратити цю кінцівку, якби це могло повернути Гаррі. Вони були нерозлучними ще з дитинства, і Джайлз завжди вважав, що вони залишаться такими на все життя. Безпідставна, непотрібна смерть Гаррі зробила Джайлза ще рішучішим уникнути помилки зі свого боку.

Джайлз якраз перебував у вітальні, слухаючи виступ пана Черчилля по радіо, коли Емма запитала його:

– Ти плануєш іти на війну?

– Авжеж, до Оксфорда більше не повернуся. І маю намір записатися негайно.

Його мати була явно цим здивована, але сказала, що розуміє намір сина. Емма обняла його і сказала:

– Гаррі пишався б тобою.

Ґрейс, яка рідко виявляла якісь емоції, розплакалась.

Наступного ранку Джайлз заїхав у Бристоль і демонстративно припаркував свій жовтий «ем-джі»[5] біля вхідних дверей вербувального пункту. Він зайшов досередини, сподіваючись, що слово «рішучий» написане на його чолі. Сержант-майор ґлостерширців, старий полковий старшина капітана Джека Тарранта, став дуже уважним у мить, коли побачив молодого пана Беррінґтона. Він вручив Джайлзу анкету, яку той покірно заповнив, а за годину його запросили зайти за завісу для огляду армійським лікарем.

Останній поставив галочку у кожен квадратик після того, як ретельно перевірив у рекрута вуха, ніс, горло, грудну клітку та кінцівки, перш ніж наприкінці перевірити зір. Джайлз стояв за білою лінією та називав літери й цифри на вимогу; врешті-решт, він міг відбити шкіряну кулю, що мчала на нього зі швидкістю дев’яносто миль на годину, далі за друзів. Парубок був упевнений, що пройде медогляд, доки лікар не поцікавився у нього, чи знає він про якісь спадкові недуги або захворювання в його родині. Джайлз правдиво відповів:

– Мій батько і дідусь – дальтоніки.

Лікар провів ще одну серію тестів, і Джайлз помітив, що «гм» та «ага» перетворилися на цокання язиком.

– Мені шкода, що маю вам це сказати, пане Беррінґтон, – заявив медик, коли закінчив свій огляд, – але, зважаючи на історію захворювань вашої родини, не зможу рекомендувати вас на стройову службу. Проте, звісно, ніщо не може завадити вам пристати на канцелярську роботу.

– Хіба ви не можете просто поставити галочку, лікарю, і забути, що я коли-небудь згадував цей клятий факт? – відчайдушно намагався переконати медика Джайлз.

Лікар проігнорував його протест і в останньому рядку бланка написав «С3» – непридатний для стройової служби.

Джайлз повернувся до садиби в обід.

Його мати Елізабет нічого не сказала на те, що він сам випив майже пляшку вина. Молодик повідомив усім, хто цікавився, та кільком, хто цього не зробив, що його не взяли у ґлостерширці, бо не розрізняє кольорів.

– Але це не завадило дідусеві боротися з бурами, – нагадала йому Ґрейс після того, як йому подали другу порцію пудингу.

– Вони, мабуть, тоді не мали уявлення, що така хвороба існує, – сказав на це Джайлз, намагаючись не помічати її колючки.

Та Емма завдала удару нижче пояса.

– Ти ніколи й не прагнув записатися в перший призов, чи не так? – сказала вона, пильно зазираючи братові в вічі.

Джайлз задивився на свої черевики, коли вона відправила його у нокаут.

– Шкода, що немає твого приятеля з доків, аби він нагадав, що також був дальтоніком.

Коли мати Джайлза почула ці слова, їй явно полегшало, але вона і цього разу нічого не сказала. Ґрейс більше не розмовляла з братом до того, як повернулася до Кембриджу.

◾

Наступного дня Джайлз подався до Оксфорду, намагаючись переконати себе, що всі приймуть як вагому причину те, чому він не зміг записатися до війська і мав намір продовжити своє життя студента. Коли ж увійшов у браму коледжу, то виявив, що квадратне подвір’я більше нагадує вербувальний пункт, ніж університет, із молодиками в одностроях, котрі хильнули зайвого. На думку Джайлза, єдиною перевагою ситуації було те, що вперше в історії університету там опинилося стільки ж жінок, скільки й чоловіків. На жаль, більшість із них лише бажали пройтися під лікоть з кимось в уніформі.

Старий шкільний товариш Джайлза Дікінс був одним із небагатьох, хто не почувався незручно через те, що не записався в рекрути. Та Дікінсу і не було сенсу здавати медичні тести. Це був один із рідкісних іспитів, за який він не зумів би отримати галочку в жодному квадратику. Але потім він раптово зник, перебравшись до Блечлі-парку[6]. Ніхто не міг сказати Джайлзу, що там діється, настільки там усе було вкрито таїною, а Дікінс попередив його, що той за жодних обставин не зможе навідувати свого приятеля.

Минали місяці, і Джайлз став більше часу проводити наодинці в пабі, ніж у переповненій лекційній залі, тоді як Оксфорд почав наповнюватися вже демобілізованими з фронту – дехто з однією рукою, інші – з однією ногою, кілька сліпих, і вони навчалися в його коледжі. Парубок намагався поводитися так, ніби цього не помічає, а до кінця курсу все більше й більше почувався не на своєму місці.

◾

Наприкінці курсу Джайлз поїхав до Шотландії, аби бути присутнім на хрестинах Себастьяна Артура Кліфтона. На церемонію, яку провели в каплиці замку Малджерлі, запросили лише найближчих родичів і кількох близьких друзів. Батька Емми та Джайлза серед них не було.

Джайлз дуже здивувався і водночас зрадів, коли Емма попросила його стати хрещеним батьком для сина, хоча й дещо збентежився, коли вона визнала, що єдиною причиною тієї пропозиції стало те, що, незважаючи на все, вона не сумнівалася, що саме такий вибір зробив би Гаррі.

Наступного ранку, коли Джайлз спустився на сніданок, то помітив світло, яке линуло з кабінету його діда. Коли ж проходив повз ці двері на шляху до їдальні, то почув своє ім’я. Парубок зупинився і підійшов ближче до напіввідчинених дверей.

Він заціпенів від жаху, коли почув, як сер Волтер сказав:

– Мені боляче, що повинен це сказати, але який батько – такий і син.

– Згоден, – приєднався до його думки лорд Гарві. – Я завжди високо цінував хлопчика, і це робить усю цю кляту справу ще неприємнішою.

– Ніхто, – зауважив сер Волтер, – не міг пишатися більше мене як голови правління, коли Джайлза призначили головним старостою Бристольської ґімназії.

– Я припускав, – додав лорд Гарві, – що він зможе використати свої чудові нахили до лідерства та проявів мужності, які він так часто демонстрував на ігровому полі, і на полі бою.

– Єдине хороше, що з усього цього випливає, – визнав сер Волтер, – це те, що я все більше не вірю в те, що Гаррі Кліфтон міг бути його сином, – сказав він.

Джайлз минув передпокій, пройшов повз їдальню та вийшов надвір. Він сів у свою автівку і розпочав довгу подорож назад, на захід країни.

Наступного ранку він припаркувався біля вербувального пункту. І знову став у чергу, цього разу не до ґлостерширців, а по той бік Ейвона, де набирали рекрутів до Вессекського полку.

Після того як юнак заповнив анкету, його передали іншому суворому лікарю. Цього разу, коли медик запитав: «Чи знаєте ви якісь спадкові недуги або захворювання у вашій родині, які могли б завадити вам вступити на дієву службу?», він відповів: «Ні, сер».

12

Опівдні наступного дня Джайлз покинув один світ, щоб увійти в інший.

Тридцять шість новобранців, котрі не мали між собою нічого спільного, окрім королівського шилінґа[7], сіли у вагон разом із капралом, який відтепер виконував обов’язки їхньої няньки. Коли потяг виїхав за межі вокзалу, Джайлз утупився у похмуре вікно вагона третього класу і був упевнений тільки в одному: вони прямували на південь. Але лише після того як за чотири години потяг заїхав у Лімпстон, юнак збагнув, наскільки це було далеко на південь.

Під час цієї подорожі Джайлз мовчав і уважно слухав усіх людей, котрі були навколо і мали стати його супутниками наступні дванадцять тижнів. Водій автобуса з Філтона, поліціянт із Лонґ-Ештона, м’ясар із Брод-стрит, будівельник із Нейлсі та фермер із Вінскомба.

Як тільки вони вивантажилися з потяга, капрал спрямував їх в автобус, що вже чекав неподалік.

– Куди ми їдемо? – поцікавився м’ясар.

– Дізнаєтесь уже скоро, паночку, – відповів капрал, і за акцентом стало ясно, де він народився.

Упродовж години автобус рухався Дартмуром, доки не дістався місця, де не спостерігалося жодних ознак будинків або людей, хіба якийсь випадковий яструб летів у небі в пошуках здобичі.

Зрештою, вони зупинилися біля віддаленої групи споруд, про яку вицвіла вивіска повідомляла: «Іпрські казарми. Навчальний табір Вессекського полку». Це настрій Джайлзу не підняло. Якийсь вояк вийшов із будки біля воріт і підняв шлагбаум, аби дозволити автобусу проїхати ще сто ярдів, перш ніж зупинитися посеред навчального плацу. Єдина постать стояла в очікуванні, коли прибульці виберуться з салону.

Коли Джайлз вийшов із автобуса, то зіткнувся віч-на-віч із здорованем з широкими грудьми й одягненим у хакі, котрий виглядав так, ніби його посадили на грядку. На його грудях висіли три ряди медалей, а під пахвою стримів стек. Але найбільше Джайлза вразили гострі, як вістря ножа, складки на штанях і черевики, такі напуцовані, що він міг бачити в них своє відображення.

– Доброго дня, панове, – привітався чоловік голосом, який лунав на весь плац і не мав потреби в посиленні мегафоном. – Мене звати сержант-майор Доусон, для вас – сер. Моїм обов’язком є перетворити вас із череди овець на бойову одиницю всього за дванадцять тижнів. До закінчення цього терміну ви зможете назвати себе вояками Вессекського полку, найкращого підрозділу нашого війська. Наступні дванадцять тижнів я буду вашою матір’ю, вашим батьком і вашою коханою, і, дозвольте запевнити, у мене є лише одна мета в житті – переконатися в тому, що коли зустрінетесь із першою німецькою сволотою, зможете її порішити, перш ніж та вколошкає вас. Процес навчання розпочнеться завтра о п’ятій ранку.

Тут здійнявся стогін, який сержант-майор проігнорував.

– До цього часу наказую капралові Мак-Клауду відвести вас до їдальні, перш ніж ви влаштуєтесь у казармі. Обов’язково відпочиньте вночі, адже вам знадобиться кожна унція енерґії, яку маєте в собі, коли ми зустрінемося знову. Командуйте, капрале.