Гріхи батьків

– Доброго ранку, сер, – привітався Гаррі, ніби вони часто зустрічалися один із одним.

Свонсон здивувався, що зіткнувся віч-на-віч із в’язнем. Та і ще більше здивувався, коли той до нього озвався. Він уважніше придивився до Гаррі.

– Бредшоу, чи не так?

– У вас гарна пам’ять, сер.

– Я також запам’ятав ваш інтерес до літератури. І був здивований, що ви відмовилися від посади заступника бібліотекаря.

– Мені ніколи й не пропонували цю роботу, – зауважив Гаррі. – Інакше я прийняв би її з радістю, – додав він, вочевидь неабияк здивувавши начальника.

Тоді Свонсон звернувся до Геслера:

– Ти ж мені казав, що Бредшоу відмовився від цієї роботи…

Гаррі не дав часу відповісти Геслеру.

– Можливо, це я винен, сер. Адже не знав, що потрібно подавати заявку на посаду.

– Зрозуміло, – кивнув начальник. – Тоді це все пояснює. І можу додати, Бредшоу, що новий працівник не знає різниці між Платоном і Плутоном.

Гаррі усміхнувся. Геслер усе ще мовчав.

– Гарна аналогія, сер, – похвалив Гаррі, перш ніж начальник вирішив іти далі.

Але Кліфтон ще не все сказав. Він чекав, що Геслер от-от вибухне, і хутко вийняв конверт із куртки і передав його начальникові.

– Що це? – підозріливо запитав Свонсон.

– Офіційне прохання звернутися до колегії, коли вони щоквартально відвідуватимуть в’язницю наступного вівторка, що є моїм правом згідно з тридцять другою статтею Кримінального кодексу. Я також надіслав копію цього прохання своєму адвокату, пану Сефтону Джелксу.

Уперше начальник виглядав стривоженим, а Геслер ледве стримувався.

– Ви будете скаржитися? – обережно запитав начальник.

Гаррі пильно поглянув на Геслера, перш ніж відповісти:

– Згідно зі статтею один-один-шість статуту, я маю право не розголошувати членам тюремного персоналу причин, чому хочу звернутися до ради, і впевнений, що й ви це знаєте, сер.

– Так, звісно, Бредшоу, – зронив начальник, розгубившись ще дужче.

– Але я маю намір, крім усього іншого, повідомити колегії про прерогативу, яку ви надаєте залученню літератури та релігії до нашого повсякденного життя.

– Дякую, Бредшоу, – сказав він. – Це дуже люб’язно з вашого боку.

– Побачимося пізніше, Бредшоу, – прошипів Геслер крадькома.

– Буду з нетерпінням цього чекати! – гукнув Гаррі наостанок, аби Свонсон міг його почути.

◾

Протистояння Гаррі з наглядачем стало головною темою розмов серед в’язнів у черзі за вечерею. А коли Квінн повернувся з кухні пізніше того вечора, то попередив Гаррі, що в блоці припускають, що як тільки вимкнуть світло, Геслер швидше за все його закатрупить.

– Я так не думаю, – спокійно заперечив Гаррі. – Розумієш, звинувачення про порушення правил виникає лише тоді, коли він має справу з боягузом.

Квінна, здавалося, він не переконав.

Гаррі не довелося довго чекати, щоби довести свою версію, бо як тільки світло вимкнулося, двері камери відчинилися, і досередини увірвався Геслер, розмахуючи кийком.

– Квінне, геть звідси! – гукнув він, насуваючись на Гаррі.

Щойно ірландець щез, Геслер замкнув двері камери й оголосив:

– Я з нетерпінням чекав цього цілий день, Бредшоу! Тепер ти відчуєш, скільки кісток у твоєму тілі…

– Не думаю, пане Геслер, – сказав Гаррі, навіть не ворухнувшись.

– І що, ти гадаєш, тебе врятує? – поцікавився Геслер, ступаючи наперед. – Начальник зараз не зможе тобі допомогти!

– Мені не потрібен покровитель, – сказав Гаррі. – Ще не розглядали вашого просування кар’єрною драбиною, – додав він, чітко промовляючи слова. – Мені достеменно відомо, що ви з’явитесь перед комісією наступного вівторка о другій дня.

– Ну то й що? – сказав Геслер, наблизившись до бранця упритул.

– Ви явно забули, що я звертатимуся до колегії о десятій ранку. Один чи двоє з них можуть зацікавитися, скільки моїх кісток було зламано після того, як я наважився поспілкуватися з наглядачем.

Геслер грюкнув кийком по нижній частині двоярусних нар, лише за дюйм від обличчя Гаррі. Але той навіть не сіпнувся.

– Певна річ, – правив своє Гаррі, – можливо, ви й хочете залишатися черговим по крилу до кінця свого життя. Але я чомусь сумніваюся в цьому. Бо навіть ви не можете бути таким бовдуром, аби втратити свій єдиний шанс на підвищення.

Геслер ще раз замахнувся кийком, але завагався, бо Гаррі дістав з-під подушки товстий фоліант.

– Я склав вичерпний перелік правил, що їх ви порушили за останній місяць, пане Геслер. Деякі з них – навіть по кілька разів. Упевнений, що колегії буде цікаво це прочитати. Цього вечора я додам ще два порушення: перебування наодинці з в’язнем при зачинених дверях – стаття чотири-один-дев’ять, і погрози фізичною розправою, коли в’язень не може себе захистити, – стаття п’ять-один-два.

Геслер відступив крок назад.

– Але я впевнений, що найбільше вплине на правління, коли вони почнуть розглядати ваше просування по службі. – Себто чому вам довелося так хутко покинути військово-морський флот.

Кров зійшла з обличчя Геслера.

– Це, звісно ж, сталося не тому, що ви не склали іспит на офіцера.

– Хто тобі виказав? – прошипів Геслер.

– Один із ваших колишніх товаришів по службі, на жаль, був змушений потрапити сюди. Ви вирішили, що він триматиме язика на припоні, даючи йому роботу заступника бібліотекаря. Я ж не очікую нічого меншого.

Гаррі передав свій місячний звіт Геслеру, зупинившись, аби той розчовпав отриману інформацію. А тоді додав:

– Я триматиму рот на припоні аж до того дня, коли мене звільнять. Якщо, певна річ, ви не дасте мені привід відступитися від обіцянки. Але якщо ви коли-небудь мене хоч пальцем торкнетеся – то вилетите з тюремної служби навіть швидше, ніж вас викинули з флоту. Ви все зрозуміли?

Геслер мовчав як риба.

– Окрім цього, якщо вирішите обрати собі за жертву якогось іншого нещасного новака – всі ставки знімаються. А тепер – геть із моєї камери!

5

Коли Лойд підвівся, щоб привітати його о дев’ятій ранку з посадою заступника бібліотекаря, Гаррі збагнув, що бачив цього чоловіка, лише коли той сидів. Лойд був вищий, ніж Кліфтон очікував, значно виший за шість футів. Незважаючи на убогу тюремну їжу, він перебував у хорошій формі і був одним із небагатьох в’язнів, котрі голилися щоранку. Своєю сутулою спиною і чорним, як смоль, волоссям він більше нагадував постарілого кумира жіночок, ніж чоловіка, котрий відбував п’ять років за шахрайство. Квінн не знав подробиць цього злочину, а це означало, що ніхто, окрім наглядача, не знав усієї історії уповні. А правило у в’язниці було просте: якщо в’язень не розповідав сам, за що засуджений, його й не питали.

Лойд витлумачив Гаррі розпорядок дня, який новий заступник бібліотекаря опанував ще до того, коли вони вирушили вечеряти того вечора. Упродовж наступних кількох днів він продовжував розпитувати Лойда, як відбирати книжки, про штрафи та як спонукати в’язнів дарувати власні книги бібліотеці, коли їх випускають, про що досі навіть гадки не мав. Більшість відповідей Лойда були скупими, тому Гаррі нарешті дозволив йому повернутися до місця відпочинку за своїм столом, добре схованим за примірниками «Нью-Йорк таймс».

Хоча в Лейвенгемі було десь близько тисячі в’язнів, однак навряд хоч кожен десятий міг читати та писати. Тож не всі прагнули відвідати бібліотеку у вівторок, четвер або неділю.

Незабаром Гаррі виявив, що Макс Лойд був як ледачим, так і не дуже порядним. Він не заперечував проти купи ініціатив, що їх пропонував його новий заступник, доки це не додавало зайвої роботи йому самому.

Головним завданням Лойда, здавалося, було тримати філіжанку кави на столі – на випадок того, якщо завітає якийсь офіцер. Після того як учорашній примірник «Нью-Йорк таймс» доправляли до бібліотеки, Лойд опинявся за своїм столом. Спершу він переглядав перелік книжкових новинок, а коли закінчував його вивчати, зосереджував свою увагу на рекламних оголошеннях, а потім на новинах і, нарешті, на спорті.

По обіді він розпочинав розв’язувати кросворд, який Гаррі закінчував наступного ранку. На той час, коли газета потрапляла в руки Гаррі, новини вже застарівали на два дні. Він завжди починав із міжнародних новин, оскільки хотів з’ясувати, як просувається війна в Європі. Так він дізнався про вторгнення до Франції і про те, що Невілл Чемберлен подав у відставку з посади прем’єр-міністра, а Вінстон Черчилль його замінив.

Це не був вибір кожного, але Гаррі ще не забув промови Черчилля, коли той вручав нагороди в Бристольській ґімназії. Він не сумнівався в тому, що Британію очолив хороший лідер. І Гаррі знову проклинав долю, що він зараз – лише заступник бібліотекаря в американській буцегарні, а не офіцер Королівського флоту. Упродовж останньої години дня, коли Гаррі не мав іншої роботи, він заповнював свій щоденник.

◾

Гаррі знадобилося трохи більше місяця, щоби реорганізувати розміщення всіх книжок за відповідними категоріями: окремо художня література й окремо – все інше.

Упродовж наступного місяця він розбив їх на ще менші підгрупи. Тож в’язням більше не доводилося гаяти часу на пошуки якоїсь книги, приміром, із обробляння дерева. Він пояснив Лойду, що коли мова заходить не про белетристику, категорія важливіша за ім’я автора. Лойд лише стенув на це плечима.

У неділю вранці Гаррі ладнав візочок й прошкував усіма чотирма блоками, забираючи книжки в ув’язнених, адже декотрі не повертали їх більше року. Він очікував, що рецидивісти у блоці Д обурюватимуться, навіть намагатимуться затіяти бійку при вторгненні. Насправді ж усі хотіли познайомитися з чоловіком, котрий перевів Геслера до Пірпойнту.

При зустрічі з колегією Геслеру запропонували вищу посаду в Пірпойнті, і він прийняв це підвищення по службі, оскільки це було ближче до рідного міста. Хоча Гаррі зроду не патякав, що саме він доклав руку до переведення Геслера, Квінн уже подбав про те, щоби цю історію передавали з вух у вуха, поки вона не перетворилася на леґенду.

Під час своїх вояжів блоками у пошуках зниклих книг Гаррі часто підслуховував теревені, які записував у свій щоденник увечері.

◾

Іноді до бібліотеки заходив начальник, не в останню чергу через те, що коли Гаррі з’явився перед комісією, то назвав ставлення пана Свонсона щодо освіти в’язнів сміливим, творчим і далекоглядним. Гаррі не міг навіть уявити, яку неймовірну кількість незаслужених лестощів начальник із задоволенням поглинав.

Після перших трьох місяців його роботи запити на книжки зросли на чотирнадцять відсотків. Коли Гаррі запитав у начальника дозволу організувати вечірні читання, Свонсон на мить повагався, але поступився, бо Гаррі знову повторив слова: «сміливо, творчо та далекоглядно».

На першому читанні до Гаррі навідалися лише троє в’язнів, одним із них був Пет Квінн, він уже вмів читати та писати. А до кінця наступного місяця група уже зросла до шістнадцятьох, хоча кілька слухачів були готові майже на все, аби лише вийти зі своїх камер хоч на годину ввечері. Однак Гаррі вдалося залучити кількох молодших в’язнів, постійно нагадуючи: оскільки вони не ходили до «правильної» школи або взагалі хоч до якоїсь школи, це ще не означає, що вони телепні. Або навпаки, як влучно зауважив Квінн.

Незважаючи на всю додаткову завантаженість, Гаррі виявив, що йому все ще залишається час для себе, тому поставив собі завдання читати хоч дві нові книжки за тиждень. Після того як освоїв кількох американських класиків у бібліотеці, звернув увагу на детективи – найпопулярніший жанр з-поміж усього, вони займали сім із дев’ятнадцяти стелажів бібліотеки.

Гаррі завжди подобався Конан Дойл, і він із нетерпінням чекав знайомства з його американськими суперниками. Він почав із «Пройдисвітів» Ерла Стенлі Ґарднера, перш ніж перейти до «Глибокого сну» Реймонда Чандлера. Він почувався трохи винним через те, що йому сподобалося. Що на це сказав би пан Голкомб?

Упродовж останньої години перед закриттям бібліотеки Гаррі продовжував поновлювати записи в щоденнику. Одного вечора його захопив зненацька Лойд, котрий після того, як прикінчив газету, запитав, чи може він почитати цей опус. Гаррі знав, що Лойд раніше був літературним аґентом у Нью-Йорку і саме тому потрапив на роботу до бібліотеки. Іноді він називав імена авторів, котрих репрезентував, про більшість із яких Гаррі ніколи не чув. Про те, як він опинився в Лейвенгемі, Лойд розповів лише одного разу, спостерігаючи за дверима, щоб переконатися, що їх ніхто не чує.

– Трохи не пощастило, – пояснив Лойд. – Я добросовісно вклав частину грошей своїх клієнтів на фондовій біржі. А коли все пішло не за планом, мені довелося якось виходити з халепи.

Коли Гаррі тієї ж ночі повторив цю історію Квінну, той звів очі до неба.

– Швидше за все, він розтринькав ці грошенята на перегони і тямких леді.

– Тоді навіщо вдаватися до таких деталей? – не зрозумів Гаррі. – Адже він зроду нікому не казав, чому опинився тут?

– Іноді ти буваєш такий наївний, – зітхнув Квінн. – Лойд знає, що через твій переказ є куди більше шансів на те, що решта повірять у його історію. Будь певен, що ніколи не зможеш укласти з цим чоловіком якоїсь певної угоди, адже злодії мають по шість пальців на кожній руці…

Цю фразу Гаррі одразу записав у своєму щоденнику. Але він не прислухався до порад Квінна – почасти тому, що не міг уявити собі, яку уклав би угоду з Максом Лойдом, окрім того, чия черга наливати начальнику каву, коли той з’явиться.

◾

До кінця першого року його перебування в Лейвенгемі Гаррі заповнив своїми спостереженнями про життя за ґратами вже три зошити і міг лише гадати, скільки ще сторінок цього щоденного літопису з’явиться, перш ніж він відбуде своє покарання. Бранець дуже здивувався, коли Лойд захопився його писаниною, прагнучи прочитати наступну порцію. Він навіть припустив, що її можна показати видавцеві. Гаррі зареготав.

– Не можу уявити, щоби хтось зацікавився моїми нотатками!

– Ти й справді не можеш, – зауважив Лойд.

Емма Беррінґтон

1939–1941

6

– Себастьян Артур Кліфтон, – оголосила Емма, передаючи сплячого малюка його бабусі.

Мейзі засяяла, коли вперше взяла онука на руки.

– Вони не дозволили мені зустрітися з вами, коли відправляли до Шотландії, – виправдовувалася Емма, навіть не намагаючись приховати свого обурення. – Тому я зателефонувала вам, як тільки повернулася до Бристоля.

– Це було дуже мило, – похвалила Мейзі, пильно споглядаючи маленького хлопчика і намагаючись переконати себе, що Себастьян успадкував світле волосся і яскраво-блакитні очі батька.

Емма сиділа за кухонним столом, усміхалася і пила чай – «Ірл Ґрей», як запам’ятала Мейзі. А канапки з огірками та лососем, що полюбляв Гаррі, мабуть, виснажили її раціон. Роздивившись по кімнаті, очі гості опинилися на полиці коминка, де вона помітила світлину сепією рядового вояка часів Першої світової війни. Еммі дуже хотілося побачити відтінок його волосся, схований під шоломом, або хоча б колір його очей. Вони були блакитними, як у Гаррі? Чи карими, як у неї? Артур Кліфтон справляв враження зухвальця в армійській уніформі. Квадратна щелепа та рішучий вигляд демонстрували, що він із гордістю служить своїй країні. Її погляд зупинився на свіжій фотографії Гаррі, коли той співав у хорі школи Святого Беди, перед тим як зламався його голос. А поруч до стіни горнувся конверт, без сумніву підписаний рукою Гаррі. Дівчина припускала, що це останній лист, який він написав матері перед смертю. І задумалася: чи дозволить Мейзі його прочитати? Вона підвелася і підійшла до коминка, з подивом виявивши, що конверт не відкривали.

– Мені було дуже прикро почути, що ви були змушені покинути Оксфорд, – ризикнула поспівчувати Мейзі, коли побачила, як Емма дивиться на конверт.

– З огляду на вибір – продовжувати навчання чи народити дитину від Гаррі – я ні на мить не сумнівалася, – відказала Емма, все ще прикипівши очима до листа.

– І сер Волтер казав мені, що твій брат Джайлз вступив до Вессекського полку, але, його, на жаль…

– Бачу, ви маєте листа від Гаррі, – перервала потік цих слів Емма, не в змозі більше стримуватися.

– Ні, це не від Гаррі, – сказала Мейзі. – Це – від лейтенанта Томаса Бредшоу, котрий служив разом із ним на «Девонці».

– І що повідав лейтенант Бредшоу? – запитала Емма, добре усвідомлюючи, що конверт не відкривали.

– Уявлення не маю… – визнала Мейзі. – Його мені приніс доктор Воллес і сказав, що це – лист-співчуття. Я не відчувала потреби у додатковому нагадуванні про смерть Гаррі, тому й не відкрила цього послання.

– Але хіба це не може пролити світло на те, що сталося на «Девонці»?

– Дуже в цьому сумніваюся, – відповіла Мейзі, – адже вони зналися між собою лише кілька днів.

– А ви б не заперечували, якби я прочитала вам цього листа, пані Кліфтон? – запропонувала Емма, припускаючи, що Мейзі неабияк збентежиться, якщо зізнається, що не вміє читати.

– Ні, дякую, люба, – відмахнулася Мейзі. – Зрештою, Гаррі це не поверне, хіба ні?

– Погоджуюсь, – не здавалася Емма, – але, можливо, ви дозволити мені прочитати його для свого спокою.

– Німці всю ніч закидали бомбами доки, – змінила Мейзі тему. – Сподіваюся, що Беррінґтон не надто постраждав.

– Ми уникнули прямого удару, – повідомила Емма, неохоче сприймаючи, що їй не дозволять прочитати цього листа. – І я сумніваюся, що навіть німці наважаться скинути бомбу на дідуся.

Мейзі засміялася, і на мить Емма подумала, чи не схопити конверт із коминка і розірвати його, перш ніж Мейзі встигне її зупинити. Але Гаррі цього не схвалив би. От якби Мейзі захотіла на мить вийти з кімнати, то Емма скористалася б чайником, відпарила конверт, щоб розпечатати, перевірити підпис і покласти на своє місце, перш ніж господиня встигне повернутися.

Але Мейзі ніби прочитала її думки, бо залишалася біля коминка і не відходила від нього ні на крок.

– Дідусь передає вам вітання, – сказала Емма, все ще відмовляючись здаватися.

Мейзі почервоніла і стала базікати про своє нове призначення у «Ґранд-готелі». Емма не відводила свого погляду від конверта. Вона уважно перевірила літери M, К, С, Г і Л в адресі, знаючи, що їй доведеться зберегти накреслення цих літер у пам’яті, неначе сфотографувавши, доки не повернеться до садиби. Коли Мейзі віддала їй маленького Себастьяна, пояснивши, що, як це не сумно, але їй доведеться повертатися до роботи, Емма неохоче підвелася, востаннє поглянувши на конверт.

Повертаючись до садиби, Емма намагалася зберегти в думках взірець почерку, вдячна, що Себастьян саме солодко заснув. Як тільки машина загальмувала на гальці перед вхідними дверима, Гадсон відчинив задні дверцята, щоб Емма вийшла та занесла сина до обійстя. Мати віднесла його прямо до дитячої кімнати, де їх чекала нянька Беррінґтонів. На її здивування, Емма поцілувала малюка в чоло і мовчки вийшла.

Опинившись у своїй кімнаті, Емма відімкнула центральну шухляду свого письмового столу та витягнула звідти стосик листів, які Гаррі писав їй упродовж багатьох років.

Перше, що вона перевірила, була велика літера Г підпису Гаррі, така ж пряма та смілива, як і Г на невідкритому конверті Мейзі. Це додало їй певності продовжувати своє розслідування. Відтак вона стала шукати велику К і врешті-решт знайшла її на різдвяній листівці, та ще й з великою М – такою самою М і К, що й Мейзі Кліфтон на конверті.

«Гаррі мав би залишитися живим!» – постійно повторювала вона собі. Знайти слово «Бристоль» було легко, а от «Англія» – складніше, поки вона не натрапила на лист, написаний в Італії, коли вони обоє ще навчалися в школі. Дівчині знадобилося більше години, щоби акуратно вирізати всі тридцять дев’ять літер і дві цифри, перш ніж вона змогла відтворити адресу на конверті:

Пані Мейзі Кліфтон

27 Стілл-Гаус-лейн

Бристоль

Англія

Стомлена Емма впала на своє ліжко. Вона навіть уявлення не мала, хто такий той Томас Бредшоу. Але одне було певне: нерозкритий лист, що стоїть на коминку Мейзі, написав Гаррі. І він чомусь не хотів, аби вона дізналася, що її чоловік усе ще живий. Жінці стало цікаво: чи вирішив би він інакше, якби знав, що вона вагітна його дитиною, до того, як податися у той доленосний рейс.

Емма відчайдушно хотіла поділилася новиною про те, що Гаррі може бути живий, зі своєю матір’ю, дідусем, Ґрейс і, звісно ж, із Мейзі. Але вона тямила, що їй доведеться мовчати, доки не отримає переконливішого доказу, ніж нерозкритий лист. І в її свідомості почав формуватися план.

◾

Того вечора Емма не пішла на вечерю, а залишилася в своїй кімнаті і намагалася осягнути, чому Гаррі хотів, щоб усі, окрім його матері, повірили, що він загинув тієї ночі.

Коли вона нарешті лягла до ліжка опівночі, то могла лише припустити, що це, мабуть, було заради того, що він вважав справою честі. Можливо, він уявляв собі бідолашну, розчаровану дівчину, що це звільнить її від будь-яких зобов’язань, які вона може відчувати щодо нього. Хіба він не збагнув, що з першої миті, коли вона вперше поглянула на нього на дні народження її брата – а їй тоді було лише десять років, – вона ніколи не матиме іншого чоловіка у своєму житті?

Сім’я Емми дуже зраділа, коли вона заручилася з Гаррі вісім років по тому, за винятком її батька, котрий так довго жив у брехні, яка не розкрилася аж до дня їхнього шлюбу. Вони стояли біля вівтаря з наміром скласти обітниці, коли Старий Джек довів церемонію до несподіваного і швидкого завершення. Звістка про те, що батько Емми може бути й батьком Гаррі, не знищила її кохання до Гаррі, бо цього ніколи не станеться. Ніхто не здивувався, що Гаррі повівся, як джентльмен, а батько Емми залишався вірним своєму характеру і поводився, як хам. Перший стояв і стійко терпів, а другий вискочив із задніх дверей захристя, і з того часу його ніхто не бачив.

Гаррі дав зрозуміти ще задовго до того, як попросив Емму стати його дружиною, що коли оголосять війну, він не вагаючись покине Оксфорд, аби вступити до Королівського флоту. Він був упертюхом навіть у хороші часи, а це були часи найгірші. Емма второпала, що немає сенсу намагатися відмовити його, оскільки нічого, що вона могла сказати чи зробити, не змінило б його наміру. Він також попередив, що не розглядає варіанта повернення до Оксфорду, аж доки німці не здадуться.

Емма також рано покинула Оксфорд, але, на відміну від Гаррі, у неї не залишилося вибору. Для неї не було шансів повернутися. Вагітність не схвалювали в Сомервіллі, тим більше серед незаміжніх. Це рішення, мабуть, розбило серце її матері.

Елізабет Беррінґтон так прагнула, щоб її донька здобула академічні знання… Адже їй не відмовлять із іншої причини, хіба через її стать. Промінчик світла з’явився на горизонті за рік, коли молодша сестра Емми, Ґрейс, здобула відкриту стипендію коледжу Гіртон у Кембриджі, і того дня, коли приїхала туди, вона затьмарила всіх найздібніших юнаків.

Як тільки стало очевидним, що Емма в тяжі, її відвезли до маєтку дідуся в Шотландії, щоб вона могла народити дитину Гаррі. Беррінґтони не приносять незаконного потомства, принаймні в Бристолі. Себастьян уже повзав навколо замку, перш ніж блудній доньці дозволили повернутися до садиби. Елізабет хотіла, щоби донька з онуком залишалися в Малджерлі, аж поки не закінчилася війна, але з Емми було досить переховування у віддаленому шотландському замку.

Одним із перших, кого вона навідала після повернення на захід країни, був її дідусь, сер Волтер Беррінґтон.

Саме він повідомив їй, що Гаррі став членом екіпажу «Девонця» і планував повернутися до Бристоля упродовж місяця, оскільки мав намір записатися звичайним моряком на «Рішучий». Але Гаррі так і не повернувся, й минуло шість тижнів, перш ніж вона дізналася, що коханий загинув у морі…

Сер Волтер узяв на себе обов’язки навідати кожного члена сім’ї поодинці, щоб повідомити їм трагічні новини. Він почав із пані Кліфтон, хоча й знав, що вона вже чула, що сталося, від доктора Воллеса, котрий привіз листа від Томаса Бредшоу. Потому він поїхав до Шотландії, щоб повідомити звістку Еммі. Сер Волтер дуже здивувався, що його онука не зронила й сльозинки, але Емма просто відмовилася повірити в те, що Гаррі більше немає…

Як тільки сер Волтер повернувся до Бристоля, він відвідав Джайлза і повідомив свіжі новини йому. Найближчого приятеля Гаррі аж заціпило, і ніхто з родини не міг нічого сказати або зробити, щоби втішити його. Лорд і леді Гарві сприйняли звістку про смерть стоїчно.

За тиждень, коли сім’я відвідала панахиду капітана Джека Тарранта в Бристольській ґімназії, лорд Гарві відчув: він радий, що Старий Джек так і не дізнався, що сталося з його протеже.

Єдиною особою в родині, котру аристократ відмовився відвідати, був його син, котрий зник. Він виправдовувався, що не знає, як його знайти, але коли Емма повернулася до Бристоля, зізнався їй, що навіть якби й знав, то не переймався б. І додав, що її батько, ймовірно, є єдиним, котрий зрадів би, що Гаррі вже на тому світі. Емма нічого на це не сказала, але не сумнівалася, що він має рацію.