Машина часу

III. ДИВНЕ ОБЛИЧЧЯ

Ми вийшли з каюти й наштовхнулися на чоловіка, що заступив нам дорогу. Стоячи на східцях спиною до нас, він пильно вдивлявся в глибину люка. Наскільки я міг розгледіти, він був куций на зріст, широкоплечий, незграбний, із сутулуватою спиною, шия його була вкрита цупкою щетиною, а голова геть увійшла в плечі. На ньому була одежа із синьої саржі. Чорне волосся його здавалося напрочуд густим і жорстким. Раптом скажено загарчали невидимі собаки, і він ураз шарпнувся назад, так що я ледве встиг стримати його рукою. Він із чисто звірячою спритністю рвучко обернувся.

Його чорне лице, що майнуло тоді переді мною, глибоко вразило мене. Воно було страхітливо потворне. Нижня щелепа виступала далеко вперед, скидаючись трохи на звірячу. В напіврозкритому великому роті блиснули такі зубись-ка, яких ніколи ще не доводилося мені бачити в жодної людини. Білки очей були залиті кров’ю, тільки тоненька біла смужечка обмережувала брунатні зіниці. Дивне збудження відбивалося на його обличчі.

– Ти, проклятущий! – гримнув на нього Монтгомері. – Якого дідька стовбичиш на дорозі?

Чорний метнувся вбік, не вимовивши й слова. Коли я підіймався трапом, то мимоволі весь час дивився на нього. Монтгомері на якусь хвилину зупинився внизу.

– Чого виснеш тут? – додав він стриманіше. – Твоє місце нагорі, ти сам знаєш.

Чорновидий зіщулився.

– Вони… Вони не хочуть, щоб я там був, – повільно, з дивною хрипотою в голосі озвався він.

– Вони не хочуть?! – погрозливо вигукнув Монтгоме-рі. – Але я наказую тобі йти туди.

Він хотів щось іще додати, та, раптом глянувши на мене, почав підійматися трапом услід за мною. Вкрай зачудований дивною потворністю цього чорновидого створіння, я зупинився на півдорозі й глянув на нього знову. Я ще ніколи не зустрічав такого невимовно відразливого обличчя, і – яка неймовірна суперечливість! – водночас у мене було враження, ніби я десь уже бачив саме отакі риси, отакі рухи, що гостро вразили мене тепер. Уже згодом спало мені на думку, що, певне, я бачив його тоді, коли мене підіймали на судно. І все-таки це не розвіювало моїх підозр: я не міг зрозуміти, як можна, хоч раз побачивши таке обличчя, забути найточніші обставини зустрічі з ним?

Кроки Монтгомері, що йшов позад мене, обірвали мої думки. Я повернувся й став оглядати захаращену палубу маленької шхуни. Звуки, які я чув раніше, уже трохи підготували мене до того, що мені довелося зараз побачити. Такої загидженої палуби я, безперечно, ніколи ще не бачив. Там валялися огризки моркви, стебла якоїсь трави, всяке сміття. До грот-щогли було прив’язано на ланцюгах цілу зграю клятущих хортів, що почали гавкати й кидатись на мене. Під бізань-щоглою величезна пума була затиснута в такій маленькій залізній клітці, що не могла й повернутися. Далі під правим бортом стояло кілька великих кліток із кроликами, а біля них у коробці, збитій на зразок клітки, стояла самотна лама. На собаках були намордники. Єдиним людським створінням на палубі був похмурий мовчазний матрос біля стерна. Полатані брудні вітрила напиналися під вітром, і маленьке суденце, здавалося, мчить на всю силу. Небо було ясне, сонце котилося до заходу. Гнані вітром довгі спінені хвилі бігли разом із нами. Ми проминули стернового, вийшли на корму й дивилися звідти, як під нею піниться вода, як танцюють і зникають у кільватері бульбашки. Я обернувся й глянув на палубу загидженого судна.

– Що це, морський звіринець? – запитав я.

– Та щось подібне, – відповів той.

– Для чого тут ці тварини? На продаж, наче якісь рідкісні зразки? Капітан хоче збути їх десь у південних морях?

– Може, й так, – ухильно відповів Монтгомері й обернувся до корми.

Раптом ми почули чийсь вереск і цілу зливу брутальної лайки, що долинала із люка. Звідти поспіхом вилізло те саме неоковирне створіння з чорним обличчям. За ним з’явився присадкуватий рудоволосий чолов’яга в білому кашкеті. Тільки забачивши чорновидого, хорти, що вже потомилися гавкати на мене, почали знову люто гарчати й рватися з ланцюгів. Чорний завагався перед ними на мить, аж тут підскочив рудий і щосили вдарив його межи плечі. Сердега зваливсь як підрубаний і покотився брудною палубою під оскаженіле собаче гавкання – щастя його, що на собаках були намордники. Із вуст рудого вихопився радісний крик. Він стояв, похитуючись, і щомиті, здавалось мені, міг упасти в люк або кинутись на свою жертву.

Монтгомері, побачивши його, аж затремтів.

– Стривайте! – гукнув він застережливо.

На палубу вийшло кілька матросів. Чорновидий із диким виском качався під собачими лапами, та ніхто й гадки не мав порятувати його. Хорти щосили штовхали мордами свою жертву, їхні рухливі сірі тулуби юрмилися довкола недоладно розпростертого тіла. А поруч стояли матроси й гу-тютюканням заохочували псів, ніби все це було їм найутіш-нішою забавкою. Монтгомері щось гнівно вигукнув і пішов уздовж палуби; я рушив за ним.

За хвилю чорновидий звівся на ноги і пошкутильгав геть. Біля вантів він сперся на борт і так стояв, важко дихаючи й поглядаючи через плече на хортів. А рудий тим часом зайшовся задоволеним сміхом.

– Слухайте, капітане, – більш ніж звичайно шепелявив Монтгомері, вхопивши рудого за лікті. – Як ви смієте?

Я стояв позад Монтгомері. Капітан обернувся до нього й втупився посоловілими п’яними очима.

– Як це – смію? – буркнув він. З хвилину він мляво дивився в лице Монтгомері, а тоді додав: – Косторізе проклятий!

Рвучким рухом він наставив руки і по кількох безуспішних спробах нарешті всунув свої кулачиська в бокові кишені.

– Ця людина – пасажир, – промовив Монтгомері, – і ви не маєте права давати рукам волю.

– Геть до біса! – ревнув капітан. Він різко повернувся й ледве не впав. – На власному судні я можу робити все, що мені заманеться!

Я вважав, що Монтгомері, бачивши капітана п’яним, мусив би облишити його, а не заводитись. Проте він, ледь помітно збліднувши, рушив за капітаном, який наближався до борту.

– Слухайте, капітане, – повторив Монтгомері, – ніхто вам не дозволить отак поводитись із моїм служником. Ви глумитеся над ним із того часу, як він ступив на судно.

Хвилину капітан мовчав. Хміль запаморочив йому голову, і він не міг знайти потрібних слів. Зрештою він прохрипів:

– Косторізе проклятий!

Ця сцена впевнила мене, що Монтгомері – людина рішучого характеру, здатна розпалити себе і тривалий час перебувати в такому стані. Було видно, що суперечка ця не перша.

– Він же п’яний, – сказав я, наважившись і собі втрутитись у цю справу, – краще з ним не заводитись.

Обвисла губа Монтгомері скривилася.

– Він завжди п’яний. Ви вважаєте, що це виправдовує його знущання з пасажирів?

– Моє судно, – знову почав капітан, махнувши рукою кудись у напрямі кліток, – було чисте. А гляньте-но зараз!

І справді, чистим судно аж ніяк не можна було назвати.

– Моя команда була пристойна! – не вгавав п’яний.

– Ви самі погодилися взяти на борт тварин.

– Я волів би довіку не бачити вашого триклятого острова. Ну й на якого дідька знадобилися там ці тварини? А ваш служник… Хіба ж то людина? Якийсь пришелепуватий. І тут йому робити нічого! Чи, може, ви думаєте, що моє судно належить вам?

– Ваші матроси весь час збиткуються над тим бідолахою.

– Воно й не диво. Бо то ж диявол, сущий диявол! Вони його терпіти не можуть. Та й я не можу. Всім він осоружний, навіть вам!

Монтгомері відвернувся від капітана.

– І все-таки ви мусите дати йому спокій, – промовив він, підтверджуючи сказані слова кивком голови.

Але капітан, видно, не мав ніякого бажання поступатися.

– Хай тільки, – не втихомирювався він, – насмілиться те опудало з’явитися ось тут, я йому всі тельбухи виверну! І не вам учити мене, що я маю робити! Кажу вам: я – капітан. Капітан і господар. Я тут закон, кажу вам, я тут закон і пророк! Я погодився відвезти пасажира і його слугу до Арі-ки й назад, а на острів ще привезти кількох тварин. Але я не погоджувався везти якусь потвору і якогось косторіза…

Це останнє вже було на адресу Монтгомері. Той кинувся до капітана, але я став між ними.

– Він же п’яний, – знову сказав я.

Капітан розійшовся ще дужче:

– Заткни пельку!

Я рвучко обернувся до нього, мимохідь побачивши, яким загрозливим стало поблідле обличчя Монтгомері. Цим втручанням я спрямував на себе весь потік лайливих слів.

Та все ж я був задоволений, що відвернув неминучу бійку, нехай і за рахунок гніву п’яного капітана. Мені траплялося бувати серед усілякого люду, проте я ніколи ще не чув із людських уст такої невтримної зливи найогиднішої лайки, яку оце почув із капітанових уст. При всій своїй природженій лагідності я насилу міг вислуховувати таку гидоту. Звичайно, стримуючи капітана від бешкету, я забув, що для нього я всього-на-всього людська істота, підібрана в морі й позбавлена будь-яких засобів до існування, що я тільки дармовий пасажир, залежний від добрості чи розрахунку судновласника. Та хоч би там що, але бійки я таки не допустив.

IV. БІЛЯ БОРТУ ШХУНИ

Того ж вечора, по заході сонця, ми побачили землю, і шхуна кинула якір. Монтгомері сказав, що це і є мета його подорожі. Берег був занадто далеко, щоб можна було детально його розгледіти. Все, що я бачив, – це синювата вузька цятка на невиразному тлі сіро-блакитного моря. Звідти здіймалася в небо майже прямовисна смужечка диму.

Капітана не було на палубі, коли побачили землю. Зігнавши на мені всю лють, він зійшов донизу і, як я дізнався, заснув на підлозі своєї каюти. Його помічник узяв на себе команду. Це був той самий понурий мовчун, якого ми бачили біля стерна. Здавалося, що він також відчував до Монт-гомері неприязнь. Обідали ми втрьох, і час минав у похмурій мовчанці: помічник не звертав на нас анінайменшої уваги. Я кілька разів марно пробував вступити з ним у розмову. Мене вразило й те, що ця людина ставиться до Монтгомері та його тварин з якоюсь дивною ворожнечею. Монтгомері ж – я вважав – старанно приховує справжні наміри, з якими везе своїх тварин. Проте хоч моя цікавість дедалі зростала, я вже його не розпитував.

Допізна ми розмовляли з ним на палубі. На небі висіялись зорі. Нічну тишу порушувало тільки шарудіння тварин та переривисті звуки на носі судна, де горіло жовтаве світло. Припавши до палуби, зі своєї клітки за нами сторожко чатувала сяючими очима пума. Пси, здавалося, поснули. Монт-гомері витяг сигари.

З сумом згадував він Лондон, розпитував мене про зміни, що сталися там. Він говорив як людина, що любила те далеке життя, а тоді несподівано втратила його назавжди. Я намагався підтримувати цю розмову. Дивацтво співбесідника мимоволі спадало мені на думку, коли, розмовляючи з ним, я дивився на його виснажене, бліде обличчя, освітлене лїхта-рем, що висів позад мене. Потім я обернувся і кинув погляд на темний океан, що десь у невідомості ховав той маленький острів.

Цей чоловік, здавалося мені, явився з безмежжя тільки для того, щоб урятувати мене. Завтра він покине шхуну і назавжди зникне з мого життя. Навіть якби ми познайомилися за звичайних обставин, то й тоді зустріч із ним, безперечно, не могла б не вразити мене. А тут іще така дивна обставина, що цей освічений чоловік живе на маленькому, нікому не відомому острівці, та ще й везе туди такий незвичний багаж. Мимохіть повторював я капітанове запитання: навіщо потрібні йому ці тварини? І чому він не признався, коли я вперше завів про це мову? А його служник – у ньому було щось надзвичайно дивне. Всі ті обставини таємничим серпанком оповивали цю людину, пожвавлюючи мою уяву і спонукаючи до роздумів.

Десь опівночі наша розмова про Лондон урвалася. Ми стояли мовчки, спершись на борт, і дивилися на спокійний океан, в якому відбивалися зорі. Кожен думав про своє. Нічна пора схиляла до розчуленості, і я почав дякувати Монтго-мері.

– Коли говорити щиро, – мовив я перегодом, – то ви врятували мені життя.

– Це випадковість, – відказав він, – просто випадковість.

– І все-таки я вам вдячний.

– Нема за що дякувати. Ви потребували допомоги, а в мене була можливість подати її. Я зробив вам ін’єкцію і потім годував вас – так, як робив би, здибавши рідкісний зразок якоїсь тварини. Я нудився, бо не знав, чим себе зайняти. Запевняю вас, якби я тоді був у поганому гуморі або якби ваше обличчя чомусь мені не сподобалось, то, далебі, не знаю, що сталося б із вами…

Така відповідь трохи ошелешила мене.

– Але ж бо… – почав я знову.

– Це звичайнісінька випадковість, кажу вам, – перебив він мене. – Така ж випадковість, як і все в людському житті. Тільки дурень не здатний цього збагнути. Чого б ото сидіти мені тут вигнанцем цивілізації, замість того щоб жити щасливо та втішатися усіма вигодами лондонського життя? Та лише тому, що одинадцять років тому однієї туманної ночі я на деякий час з’їхав з глузду!

Він урвав мову.

– Ну й що? – спитав я.

– І все.

Запала мовчанка. Тоді він нараз засміявся.

– У цьому зоряному світлі є щось таке, від чого починаєш багато базікати. Хай я й осел, але все ж я хочу вам розповісти.

– Будьте певні, що на мене можна покластися… Я вмію тримати язика за зубами.

Він уже був намірився розповідати, та раптом, завагавшись, заперечливо похитав головою.

– А втім, – сказав я, – можете й не розповідати, я не з цікавих. Зрештою, власні таємниці найкраще берегти в собі. Та й довірившись мені, що б ви виграли? Хіба на душі стало б легше, – це якщо я не розбазікаю. А якби я не стримався… Що було б тоді?

Він нерішуче щось пробурмотів. Йому, видно, було якось незручно, що отак раптом розчулився; мені ж зі свого боку зовсім не кортіло дізнатися, що саме змусило молодого медика покинути Лондон. На це вистачало мені власної уяви. Я стенув плечима й відвернувся. Чиясь мовчазна постать, схилившись на борт, дивилася на відбиті у воді зорі. Це був служник Монтгомері. Він почув, як я ворухнувся, і хутко зиркнув на мене через плече, а потім знову втупився очима в море.

Ця, сказати б, дрібниця несподівано приголомшила мене. Довкола було темно, тільки біля стерна блимав ліхтар. На коротку мить обличчя цього створіння вигулькнуло з темряви на світло, але я встиг помітити, що його очі світилися блідо-зеленим вогнем.

Тоді я ще не знав, що людські очі можуть мати бодай червонуватий відблиск. Тому все це видалося мені чимось надприродним. Чорна постать із фосфоричними зіницями пронизала всі мої помисли й почуття, і раптом переді мною на якусь хвилину знову ожили забуті жахи дитячих марень. Зникло все це так само швидко, як і з’явилось. Я знову побачив перед собою незграбну людську постать, в якій уже не було нічого незвичного, вона схилилась собі над бортом і дивилася на зорі, що віддзеркалювались у воді. Монтго-мері звернувся до мене:

– Я хотів би зійти вниз, – сказав він, – якщо ви надихалися свіжим повітрям.

Я щось буркнув йому у відповідь. Ми спустилися вниз і розпрощалися біля дверей моєї каюти.

Цілу ніч мені верзлося казна-що. Щербатий місяць зійшов пізно. Його таємниче бліде проміння навскіс падало до мене в каюту, і від койки лягала на стіну якась химерна тінь. Тоді нагорі попрокидалася хорти, почали гарчати й гавкати, так що я ледве міг склепити очі. Заснути ж мені пощастило тільки перед світанком.

V. ЛЮДИНА, ЯКІЙ НЕМА КУДИ ПОДІТИСЯ

Рано-вранці – це був другий день після видужання і, здається, четвертий, відколи мене підібрали, – я прокинувся зі своїх тривожних снів, сповнених стрілянини і реву юрби. Згори чути було чиїсь захриплі крики. Я протер очі й лежав, прислухаючись до галасу, лише поволі усвідомлюючи, де це я. Тоді почулося чалапання босих ніг, гуркіт, ніби кидали щось важке, скрип і дзвін ланцюгів. До мене долинув плескіт води. Враз судно круто повернуло, і жовто-зелена пінява хвиля хлюпнула в маленьке кругле віконце каюти; стікаючи, вода ринула геть. Я швидко одягнувсь і метнувся на палубу.

Підіймаючись трапом, я побачив на тлі багряного неба – сáме сходило сонце – широку спину капітана і його руде волосся. По мотузці, пропущеній через блок на головній щоглі, капітан спускав пуму. Видно було, що сердешна звірина смертельно перелякана і вся зіщулилась у своїй маленькій клітці.

– За борт їх! – горлав капітан. – Геть їх за борт! Зараз я очищу своє судно від цієї погані!

Він заступав мені дорогу і, щоб вийти на палубу, я змушений був торкнути його за плече. Він відсахнувся і ступив крок назад, щоб розгледіти, хто це такий. З першого погляду було видно, що він і досі п’яний.

– Га? Хто це? – тупо дивлячись на мене, гукнув він, а тоді проблиск свідомості майнув у нього в очах. – А, та це ж містер… містер…

– Прендік, – підказав я.

– Який там у дідька Прендік! – гаркнув він. – Ваше ім’я Заткнипельку. Містер Заткнипельку!

Певно, що нічого було відповідати цій тварюці. Але те, що він далі збирався робити, – то вже й зовсім я не міг передбачити. Він простяг руку до трапа, біля якого стояв Монтгомері, розмовляючи із плечистою сивою людиною в брудній синій фланелевій одежі: людина ця, мабуть, щойно ступила на борт.

– От-тюди, – заревів капітан, – от-тюди, проклятий містере Заткнипельку!

Монтгомері і той прибулець на ці слова обернулися.

– Чого ви хочете? – запитав я.

– Забирайся геть, проклятий містере Заткнипельку, ось чого я хочу! Геть під три вітри, й хутко мені! Ми прибираємо наше судно, очищаємо наше нещасне судно! Ану – за борт!

Зовсім отетерівши, я дивився на нього, через якусь мить мені спало на думку, що це якраз те, що мені потрібно. Перспектива подорожувати далі в товаристві цього лайливого дурня, бувши єдиним пасажиром на судні, – аж ніяк не приваблювала мене. Я обернувся до Монтгомері.

– Ми не можемо вас узяти, – коротко заявив широкоплечий.

– Не можете мене взяти! – вражено промовив я. Справді, я ще ніколи не бачив такого впертого й рішучого обличчя, як у цього прибульця.

– Вислухайте мене, – сказав я, обертаючись назад до капітана.

– За борт! – ревнув той. – Це судно не для тварин та людожерів, гірших за тварин, куди гірших! За борт, проклятий містере Заткнипельку! Не візьмуть вони вас – однаково будете за бортом, хоч би там що! Геть зі своїми друзями! Я назавжди розпрощався з цим триклятим островом. Досить з мене! Амінь!

– Монтгомері, будьте хоч ви… – заволав я.

Його нижня губа скривилась. Кивком голови він безнадійно показав на сиву людину, що стояла поруч нього, – мовляв, не в моїй волі допомогти вам.

– Тепер я вже подбаю про вас! – сказав капітан.

Почалися дивовижні переговори. Я по черзі просив кожного з цих трьох людей. Спершу сивого чоловіка, щоб дозволив мені зійти на берег, тоді Монтгомері, тоді п’яного капітана, щоб залишив мене на судні; я благав навіть матросів. Монтгомері не прохопився ані словом, а все тільки хитав головою.

– Ви заберетеся геть із судна! – повторював капітан. – До біса закон! На судні я паную!

Нарешті я перестав просити, не докінчивши марної погрози. В нападі нестримної злості я відійшов до корми і похмуро втупився у порожнечу.

А тим часом матроси швидко розвантажували судно, спускаючи ящики й клітки з тваринами. З підвітряного боку шхуни стояв баркас із двома піднятими вітрилами, і туди скидали весь цей вантаж. Корпус баркаса був закритий від мене бортом шхуни, тому я не міг розгледіти, хто саме прибув із острова і приймає багаж.

Ні Монтгомері, ні його компаньйон не звертали на мене ніякої уваги. Вони віддавали накази чотирьом чи п’ятьом матросам, які спускали багаж, часом і собі докладаючи рук до роботи. Капітан також крутився там, скоріше заважаючи, аніж допомагаючи матросам. Мене охоплювали то відчай, то лють. Отак чекаючи, як вирішиться моє майбутнє, я раз чи двічі насилу стримався, щоб не розсміятися зі своєї щербатої долі. Сьогодні я не мав у роті й рісочки і від цього почував себе ще більш розбитим. Голод і кволість позбавляють людину мужності. Я цілком ясно усвідомлював, що не маю сил чинити опір капітанові, який міг любісінько позбутися мене, і не знав, як можна змусити Монтгомері та його супутника забрати мене. Мені залишалося тільки пасивно очікувати, що воно буде. А судно все розвантажували, і доля моя нікого не обходила.

Незабаром цю роботу закінчили і тоді взялися за мене. Хоч як я опинався, сил моїх було замало, і мене потягли до трапа. Проте навіть і в цю хвилину я завважив, які на диво смагляві були обличчя людей, що сиділи в баркасі разом із Монтгомері.

Баркас тим часом уже швидко відчалив від судна. Піді мною з’явилася смуга зеленої води. Вона швидко ширшала, і я з усіх сил позадкував, щоб не полетіти сторчака у воду.

Команда баркаса щось глумливо загукала, і я чув, як Мон-тгомері висварив її. А капітан, його помічник та один матрос, що допомагав їм, потягли мене на корму. Там до борту судна було прив’язано човен з «Леді Вейн». Він був наполовину затоплений, без весел і без ніякого харчу. Я відмовився зійти в нього й простягся серед палуби. Зрештою вони спустили мене туди на линві, бо з того боку трапів не було. Тоді відрізали линву і покинули мене в човні напризволяще.

Хвилі поступово відносили мене від шхуни. Немовби остовпілий, я дивився, як матроси взялися за снасті і судно повільно, але впевнено повернуло носом до вітру. Вітрила затріпотіли й напнулися. Я байдуже дивився на пошарпаний негодою борт шхуни, що круто похилилася в мій бік. Вона поволі почала зникати у мене з очей.

Я навіть не повернув голови, щоб слідкувати за нею. Спершу я ледве міг повірити в те, що сталося, і, впавши на дно човна, тупо дивився на пустельний океан, покритий легкими брижами. Лише згодом до мене дійшло, що я знову опинився в цій триклятій напівзатопленій шкаралупі. Коли я оглянувся назад, мені ще було видно над бортом човна, як віддалялася шхуна з рудим капітаном. Стоячи на кормі, він щось глузливо кричав до мене. Перевівши погляд на острів, я побачив баркас, який дедалі меншав, підходячи до берега.

Нараз я осягнув увесь жах свого становища. Я не мав ніякої змоги дістатися берега, хіба що хвилі віднесли б мене туди. Ви ж мусите пам’ятати, що я й досі був слабосилий після отих своїх пригод на човні, до того ж я був голодний, ледве при пам’яті, – чи ж диво, що мені забракло мужності? Раптом ридання вирвалося з моїх грудей. Я зайшовся таким плачем, яким плакав лише малою дитиною. Сльози текли по моєму обличчю. В нападі відчаю я став гамселити кулаками воду на дні човна. Я скажено гатив ногами по його борту. Я благав у Бога смерті.

VI. ЖАХЛИВІ ВЕСЛЯРІ

Побачивши, що я таки справді покинутий напризволяще, остров’яни змилосердилися наді мною. Мене повільно несло на схід, у напрямі до острова, і я з полегкістю зітхнув, побачивши, що й баркас повернув у мій бік. Коли важко навантажений баркас підійшов ближче, я міг розгледіти сивого широкоплечого супутника Монтгомері, що сидів на кормі поміж собак та багажних скринь.

Він мовчки й нерухомо дивився на мене. Чорновидий сидів біля пуми на носі баркаса і також не відводив од мене пильних очей. Було там іще троє чудних звіроподібних створінь, на яких люто гарчали хорти. Монтгомері, що кермував стерном, підчалив до мене, тоді трохи підвівся, схопив кінець линви від мого човна і прив’язав його до своєї корми, щоб тягти мене на буксирі, – в баркасі не було місця.

Я вже встиг отямитися після нервового потрясіння і досить бадьоро відповів на його оклик. Я сказав, що мій човен майже затоплений, і він подав мені дерев’яний черпак. Коли линва натяглась, я хитнувся назад від посмику, а потім заходився вичерпувати воду. Доки не вичерпав, – у човен набігло багато води, але він був ще досить міцний, – я не мав часу кинути погляд на людей, які сиділи в баркасі. Підвівши ж голову, я побачив, що широкоплечий так само пильно і, як мені здалося, з певним занепокоєнням дивиться на мене. Коли наші погляди зустрічалися, він опускав очі на хорта, що сидів у нього між коліньми. Це був чоловік кремезної статури, з гарним чолом і масивними рисами обличчя. На очі йому нависала поверх повік шкіра, як це буває лише в літніх людей, а риски в куточках уст надавали обличчю виразу войовничої рішучості. Він про щось тихо розмовляв із Монтгомері.

Я перевів погляд на його трьох людей, що сиділи в баркасі. Навдивовижу чудна була ця команда. Я бачив лише їхні обличчя. В них було щось невловиме, – не знаю, що саме, але воно збуджувало в мені незрозуміле почуття огиди. Я пильно вдивлявся в них, але це відчуття не минало, і я не міг дошукатися причин, які його збурювали. Вони скидалися на темношкірих людей; руки й ноги їхні були чомусь завинуті по самі пальці в якусь брудну білу тканину. Ніколи я не бачив, щоб чоловіки так закутувалися, – це роблять хіба жінки на Сході. На головах вони мали тюрбани, з-під яких дивилися на мене блискучі очі. Щелепи цих таємничих облич занадто виступали вперед, а гладеньке чорне волосся нагадувало конячу шерсть. Сидячи, вони здавалися багато вищими на зріст, аніж люди усіх тих рас, які я бачив досі. Сивий чоловік, – що був на зріст, мабуть, добрих шість футів, – коли сидів, виглядав на голову нижчим за цих трьох. Згодом я переконався, що насправді вони були не вищі за мене, тільки мали тулуби неприродно довгі, а ноги – куці й кумедно викривлені. В усякому разі, вигляд у них був напрочуд потворний. Вищий за них усіх, під переднім вітрилом сидів отой чорновидий, що його очі світилися в темряві.