Машина часу

Наскільки пригадую, після того ми вийшли на невеличкий дворик між крилами палацу. Він був укритий травою, на ньому росло троє фруктових дерев. Ми спочили й трохи підживилися. Надвечір я почав обмірковувати наше становище. Насувалася ніч, а надійної схованки в нас ще не було. Але тепер це питання мало непокоїло мене. Я мав зброю, що якнайкраще могла захистити нас од морлоків, – сірники. А на той випадок, якби виникла потреба в яскравішому освітленні – у мене в кишені була камфора. Найрозважли-віше, здавалося мені, – перебути ніч на вільному повітрі під захистом вогню, а ранком – податися шукати Машину. Єдиною моєю зброєю в цих пошуках був залізний важіль. Та, познайомившись ближче з навколишнім світом, я почав ставитися до бронзових дверей по-іншому. До цього часу я не наважувався ламати їх, боячись таємниці, що ховалася за ними. Ніколи не здавались вони мені дуже міцними, і я думав, що зможу легко виламати їх своїм важелем.

XII. У ТЕМРЯВІ

Ми вийшли з Палацу, коли сонце вже сховалося за обрієм. Я вирішив завтра вранці повернутися до Білого Сфінкса, а тим часом хотів, поки ще не зовсім споночіло, вибратись із лісу, який затримав мене вчора. Я мав на думці відійти якомога далі, а тоді, розклавши багаття, переночувати під захистом вогню. Отож дорогою я збирав хмиз та суху траву і набрав цілий оберемок. Посуватися вперед з таким вантажем ми могли тільки дуже повільно, і до того ж Віна страшенно втомилася. Хотілося спати й мені. Коли ми наблизилися до лісу, була вже ніч. На узліссі, налякана темрявою, Віна спинилася, а мене дивне передчуття якогось неминучого лиха, навпаки, штовхало вперед. Я не спав ніч і два дні трусився, як у пропасниці, був роздратований і відчував, що до мене підкрадається сон, а разом із ним і морлоки.

Поки ми вагалися, в чорних кущах позаду я побачив три принишклі постаті. Навколо були хащі й висока трава, і вони могли непомітно наблизитися до нас. Ліс, здавалося, був не менше як милю завширшки. Якби нам пощастило дістатися до відкритої галявини на схилі, ми могли б уважати себе в безпеці. Я гадав, що освітлюючи собі шлях сірниками та камфорою, можна ризикнути. Але, щоб запалювати сірники, треба мати вільні руки, отже, довелося б кинути хмиз. Я неохоче поклав його на землю. І тут мені заманулося побавити наших приятелів, підпаливши це сухе гілля. Згодом я побачив усю божевільну нерозважливість цього вчинку, але тоді він видався мені чудовим способом прикрити наш відступ.

Не знаю, чи думали ви коли-небудь, яким незвичайним явищем повинен здаватися вогонь у помірному кліматі, де немає людини. Сонячні промені лише зрідка бувають настільки сильні, щоб запалити яку-небудь деревину, навіть коли їх збирають в один фокус краплі роси, як це трапляється в тропічних країнах. Блискавка вдаряє, обвуглює, але рідко призводить до спустошливої пожежі. Гниючі рослини можуть іноді тліти під впливом внутрішньої хімічної реакції, але при цьому майже ніколи не спалахує полум’я.

За цієї доби занепаду цивілізації на землі забули навіть, як здобувати вогонь. Червоні язики, що лизнули мій хмиз, були для Віни видовищем новим і дивовижним.

Вона хотіла підбігти до багаття й погратися з ним. Вона б навіть і в вогонь кинулась, якби я не затримав її. Та я вчасно, незважаючи на опір, вхопив свою супутницю на руки і сміливо заглибився в ліс. Деякий час дорогу мені освітлювало багаття. Озирнувшись назад, я між стовбурів дерев побачив, як полум’я перехопилося на найближчі кущі, і вогонь покрученою смугою поплазував по траві пагорба. Я засміявся й знову повернув до чорних дерев переді мною. Було зовсім темно. Віна конвульсійно чіплялась за мене. Мої очі так призвичаїлись до темряви, що я бачив і оминав коріння, яке виступало з землі. Над нами висів чорний морок, і лише де-не-де виблискували клапті синього неба. Я не запалив жодного сірника, бо руки мої були зайняті – на лівій я ніс Віну, а в правій тримав залізний важіль.

Спершу я чув тільки хрускіт гілок під ногами, легкий шелест вітру над головою, власне дихання та стукіт серця. Потім почувся якийсь дивний шерех, але я вперто просувався вперед. Шерех ставав усе виразніший, далі я почав розпізнавати звуки й голоси, що з ними познайомився в Підземному Світі. Очевидно, то були морлоки, які цілою зграєю гналися за нами. І справді, за хвилину я відчув, як мене вхопили за куртку, а згодом – за руку. Віна затрусилася всім тілом і принишкла.

Саме був час запалити сірник. Але щоб дістати його, я мусив поставити Віну на землю. Поки я шукав у кишені коробку з сірниками, в темряві біля моїх ніг зчинилася метушня. Віна мовчала, а морлоки щось бурмотіли, їхні м’які маленькі руки ковзали по моєму вбранні, по спині, торкалися навіть шиї. Нарешті сірник зашипів і загорівся. При світлі його я побачив білі спини морлоків, що тікали під захист дерев. Квапливо витягти з кишені шматок камфори, щоб запалити його, коли сірник почне гаснути, я подивився на Віну. Вона нерухомо лежала долі, пригорнувшись до моїх ніг. Охоплений жахом, я нахилився до неї. Вона, здавалося, ледве дихала. Я запалив шматок камфори й кинув його на землю. Коли він, спалахнувши, відігнав морлоків і розвіяв темряву, я став навколішки й підняв Віну. Ліс позад нас гудів гомоном і бурмотінням величезного натовпу.

Віна, очевидно, знепритомніла. Я обережно поклав її на плече і, підвівшись, зібрався йти далі, але мене приголомшила жахлива думка: пораючись із сірниками та з Віною, я повертався на всі боки і тепер не мав ніякого уявлення, в якому напрямі йти далі. Може, я йду до Палацу з Зеленої Порцеляни? Мене пройняв холодний піт. Треба було зараз же на щось зважуватись. Я вирішив розвести вогонь і отаборитися тут, де ми стояли. Отже, опустивши все ще нерухому Віну на оброслий мохом пень, я, поки не погасла камфора, кинувся збирати сухі гілки та листя. Тут і там з темряви дивилися на мене блискучі, як карбункули, очі морлоків.

Камфора востаннє спалахнула й погасла. Я запалив сірник. Два білі створіння, що підкрадалися до Віни, метнулися вбік. Одне з них засліпив огонь, і воно наштовхнулося просто на мене. Я не розгубився і щосили вдарив його кулаком. Почувся хряскіт кісток. Потвора зойкнула з болю, заточилася й упала. Я запалив другий шматок камфори й знову став збирати хмиз. Тут виявилось, що листя на деревах було зовсім сухе, бо майже цілий тиждень, від часу мого прибуття, не впало й краплі дощу. Тоді, замість того щоб нахилятись і шукати паливо на землі, я почав підстрибувати й обламувати нижні віти дерев. Незабаром моє багаття з зелених і сухих гілок задушливо зачадило, і я міг заощаджувати камфору. Я обернувся до Віни, що лежала біля моєї залізної палиці, і намагався привести її до тями, та вона була наче мертва. Я не міг навіть розібрати, чи дихає вона.

Дим од багаття йшов просто мені в обличчя, і голова моя раптом обважніла. Та ще й повітря було просякнуте запахом камфори. Багаття цього мало вистачити на якусь годину. Відчувши себе виснаженим після важкого дня, я сів на землю. Ліс шумів якимсь незрозумілим сонливим шепотом. Я задрімав нібито на хвилину й зараз же розплющив очі. Довкола було темно, і я відчував дотик морлоків. Визволившись з їхніх чіпких пальців, я сунув руку в кишеню, але сірників там уже не було. Тим часом морлоки знову наблизились і схопили мене. Я миттю збагнув, що трапилося: я заснув, і багаття погасло. Мене охопив смертельний жах. З лісу віяло запахом горілого дерева. Мене вхопили за шию, за волосся, за руки і силкувалися збити з ніг. Неможливо описати, який то був жах, коли в темряві мене оповили руки цих м’якотілих створінь. Здавалося, наче я борсаюсь у якомусь страхітливому павутинні. Нарешті вони подолали мене і я упав. Чиїсь маленькі зуби вп’ялися мені в шию, я перевернувся і намацав у цю мить рукою свій залізний важіль. Це надало мені сили. Я звівся на ноги, струснув з себе купу цих людей-пацюків і, вимахуючи палицею, почав гатити морлоків по обличчях. Чути було, як важіль ляскав по м’яких тілах і трощив кістки. За хвилину я був вільний.

Мене опанувало якесь дивне збудження, – таке буває, кажуть, під час бою. Я знав, що ми з Віною приречені, але мені хотілося, щоб морлоки заплатили за наше м’ясо якнайдорожче. Я притулився спиною до дерева й несамовито вимахував важелем. Ліс був повен крику морлоків. Минула хвилина. Голоси їхні стали пронизливіші, збудження їхнє зростало. Але ніхто не підходив близько до мене. Я пильно вдивлявся в темряву, і зненацька в душі моїй прокинулась надія. А може, морлоки перелякалися? І тут я помітив дивну річ. Темрява, здавалося, світлішала. Я починав невиразно бачити постаті морлоків: троє лежали круг мене, а решта, на диво мені, чомусь безперервним потоком мчала в глибину лісу. І спини їхні тепер були не білі, а червонуваті. Я закам’янів з подиву. Раптом між деревами блимнула й зараз же зникла червона іскорка. Тепер мені стали зрозумілі й запах гару, і той шерех, що переходив уже в гуготіння, і червоні відблиски, і втеча морлоків.

Відійшовши від дерева й оглянувшись назад, я між чорних стовбурів побачив полум’я лісової пожежі. За мною гналося моє перше багаття. Озирнувшись навкруги, я ніде не знайшов Віни. Ззаду мене шипіло й тріщало. Кожен раз, як займалося нове дерево, наче розлягався вибух. Розмірковувати не було часу. З палицею в руках я дременув слідом за морлоками. Шалена то була втеча. Один раз полум’я так швидко обійшло мене з правого боку, що я мусив був зараз же повернути ліворуч. Коли я вибіг нарешті на невеличку галявину, якийсь засліплений пожежею морлок уткнувся мені в ноги, проскочив мимо й кинувся просто в огонь.

Тут мені довелося бути свідком найогиднішого видовища з усіх, які бачив я в тому майбутньому світі. Навкруги було світло, як удень. Посеред галявини був горбок, а на ньому ріс спалений сонцем кущ колючого глоду. За горбком знову розстилався ліс. Жовті язики полум’я вихоплювалися вже й звідти, оточуючи всю галявину вогненною стіною. На горбку збилися в купу тридцять-сорок морлоків. Знеможені спекою, засліплені полум’ям, вони очманіло металися, натикаючись один на одного. Спершу я забув, що вони нічого не бачать, і в нападі страху трощив їх своєю палицею, як тільки котрий наближався до мене, – одного я вбив, кількох покалічив. Та побачивши, як один із них навпомацки дерся крізь кущі, і почувши їхні жалібні стогони, я зрозумів, що вони зовсім безпорадні перед вогнем, і більше вже не бив їх.

Час від часу який-небудь морлок натикався на мене, і тоді вся постать його виявляла такий невимовний жах, що я перший уступав дорогу. Якусь мить полум’я нібито почало згасати. Ще трохи – і вони знову побачать мене! З переляку я хотів уже був поновити наступ й убити кількох із них, але вогонь спалахнув з новою силою, і я стримався. Уникаючи зустрічі з морлоками, я вештався по горбку і шукав хоч які-небудь сліди Віни. Але вона зникла.

Нарешті я сів на вершині горбка й став дивитися на це дивне, неймовірне збіговисько засліплених істот, що никали довкруж мене й перегукувались якимись чудними звуками, коли на них падало світло пожежі. По небу вилися пасма диму, і де-не-де крізь отвори в цій далекій – немов з іншого світу – червонуватій завісі поблискували маленькі зорі. Двоє чи троє морлоків зосліпу наштовхнулися на мене, і я, здригаючись від огиди, кулаками прогнав їх геть.

Більша частина цієї ночі здавалася мені кошмаром. Я кусав собі руки й кричав, жагуче бажаючи прокинутись. Я бив кулаками об землю, схоплювався, сідав, блукав по горбку і знову сідав. Тоді тер собі очі й благав Бога допомогти мені прокинутись. Кілька разів бачив я, як морлоки, нахиливши голову, в розпачі кидалися в огонь. Врешті-решт над поблідлим уже полум’ям пожежі, над важкими клубами чорного диму, над пеньками погорілих дерев і над залишками цих бридких створінь заяснів світанок.

Я знову почав шукати сліди Віни, але даремно. Очевидно, її бідне маленьке тільце залишилось десь у лісі. Все ж таки я відчув якусь полегкість від думки, що, може, Віна уникла жахливої долі. Згадавши про неї, я насилу стримався, щоб не вхопити палицю та не кинутись на цих огидних, безпорадних створінь.

Горбок, як я казав, був наче острівець у лісі. З його вершини крізь хмари диму виднів Палац із Зеленої Порцеляни, звідки я без труднощів знайшов би дорогу до Білого Сфінкса. Залишивши морлоків, які все ще метушилися й стогнали на горбку, я обмотав ноги травою і по димучому попелу, під яким жевріли іскри, попрямував туди, де була захована моя Машина. Я ледве тягнув ноги, бо був дуже стомлений та ще й шкутильгав. Думка про смерть маленької Віни краяла мені серце. Від усього того можна було впасти в розпуку… Тепер, у цій затишній кімнаті, загибель Віни здається мені лише важким сном, але тоді я сприймав це, як непоправну втра-

ту. Того ранку я знову був жахливо самотній. Я почав згадувати про свій будинок, про цей камін, про декого з вас, і мене охопила болісна туга.

Ступаючи по димучому попелу, я зробив одне приємне відкриття – в кишені моїх штанів лежало кілька сірників. Певно, вони випали з коробки перед тим, як її у мене вкрали.

XIII. ПАСТКА В БІЛОМУ СФІНКСІ

Близько восьмої чи дев’ятої години ранку я підійшов до тої лави з жовтого металу, на якій милувався навколишнім світом першого вечора мого перебування тут. Я згадав про тодішні свої необдумані висновки і не міг стримати гіркої посмішки з приводу своєї самовпевненості. Тепер переді мною слався той же мальовничий краєвид, була та сама буйна рослинність, ті самі розкішні палаци і величні руїни, та сама срібляста річка, що спокійно котила свої води між родючих берегів. Серед дерев маяли яскраві вбрання тих гарненьких людей. Дехто з них купався саме там, де я колись урятував Віну, при згадці про неї у мене боляче стиснулося серце. Немов плями на цьому чудовому видовищі, вимальовувались дашки, які прикривали колодязі, що вели до Підземного Світу. Тільки тепер зрозумів я, що ховалося за вродою цього наземного народу. Безжурний був їхній день, безжурний, як день худоби на пасовиську. Наче худоба, не знали вони про свого ворога й ні про що не турбувалися. І кінець їхній був такий, як і в худоби.

Болісно було думати, як недовго панував над природою людський розум. Він сам укоротив собі віку. Люди вперто прагнули добробуту, вигод усталеного, всебічно забезпеченого суспільства, досягли всього цього, і… ось який їхній кінець. Колись і життя, і власність, очевидно, опинилися в цілковитій безпеці. Заможний був упевнений у своєму багатстві та життєвих вигодах. Бідняк знав, що йому забезпечене життя і праця. Безсумнівно, в тому світі не було ні проблеми безробіття, ні якихось інших невирішених соціальних питань. І настав Великий Спокій.

Ми забуваємо закон природи, який каже, що розумова гнучкість являє собою винагороду за всі небезпеки, зміни й тривоги в нашому житті. Істота, що живе в цілковитій гармонії з оточенням, стає простою машиною. Природа вдається до розуму лише тоді, коли звичка та інстинкт виявляють свою неспроможність. Де немає змін і немає потреби в змінах, там нема й розуму. Володіють ним лише ті істоти, які мають у житті різноманітні потреби і наражаються на небезпеки.

Ось унаслідок чого, гадав я, дійшли наземні люди до своєї нікчемної краси, а підземні – до чисто механічної праці. Але й для цього ідеального стану речей, при всій його механічній довершеності, людству бракувало одного – абсолютної сталості. Можливо, з плином часу людям Підземного Світу почало бракувати їжі. І ось зненацька мати Потреба, яка мовчала протягом тисячоліть, піднесла знову голос і розпочала діяти там, унизу. Підземні мешканці завжди були в контакті з машинами, що, крім навичок, вимагало ще й певної розумової праці. Отже, в цих створіннях мали зберегтися деякі залишки людської енергії. І коли їм забракло їжі, вони повернулися до того, що забороняли колись старі звички. Ось яким уявляв я собі світ у вісімсот дві тисячі сімсот першому році. Люди часто помиляються. Можливо, що й ці мої висновки – хибні. Але, в усякому разі, я тоді думав так і переказую вам свої думки.

Незважаючи на втому, збудження й жахи минулих днів, незважаючи на свій смуток, я замилувався сонячним світлом і мирним краєвидом. Мені неймовірно хотілося спати, і незабаром усі мої розмірковування перейшли в дрімоту. Відчуваючи це, я не став чинити всупереч своїм бажанням, а ліг на м’яку траву й заснув довгим, здоровим сном.

Прокинувся я надвечір. Тепер я був певний, що морло-ки не схоплять мене сонного. Потягнувшись, я рушив з пагорка до Білого Сфінкса, тримаючи в одній руці палицю, а в другій – сірники.

І тут на мене чекала велика несподіванка. Бронзові двері в п’єдесталі були відчинені – їх по пазах спустили вниз.

Я спинився біля дверей і на хвилину завагався.

Всередині була невеличка кімната, а на підвищенні в одному з кутків стояла моя Машина. Маленькі важелі від неї лежали у мене в кишені. Отже, після всіх моїх готувань до облоги Білого Сфінкса – така несподіванка! Я кинув на землю свою залізну палицю, майже шкодуючи, що не довелося застосувати її.

Коли я вже схилився, щоб увійти, у голові в мене промайнула одна думка. Враз я зрозумів, чого морлоки хочуть! Стримуючи в собі бажання розреготатися, я переступив через бронзовий поріг і наблизився до Машини. Як не дивно, її було дбайливо почищено і змащено. Згодом я навіть подумав, що морлоки, може, пробували й розбирати Машину, силкуючись своїм недалеким розумом збагнути її призначення.

Поки я стояв та розглядав свій апарат, зазнаючи насолоди від самого дотику до нього, трапилося те, на що я й чекав. Бронзові двері раптом піднялися й стукнулись об горішній край рами. Я опинився в темряві – у пастці, як гадали морлоки. Я стиха засміявся.

Чулося вже їхнє бридке хихотіння, коли вони наближалися до мене. Якомога спокійніше я спробував черкнути сірником. Мені лишалося тільки закріпити важелі й зникнути, наче привид. Та я забув про одну дрібницю. Ці кляті сірники могли запалюватись тільки тоді, коли їх потруть об коробку.

Спокій мій, – ви легко можете собі це уявити, – раптом зник. Маленькі створіння були вже близько. Одне доторкнулося до мене. Я щосили вдарив його у темряві важелем і почав вилазити на сідельце. Мене вхопила чиясь рука, потім – інші. Довелося відривати їхні чіпкі пальці від важелів і одночасно намацувати осі, куди ці важелі нагвинчувалися. Одного вони вже були висмикнули в мене, – важіль упав, і шукати його я мусив у темряві, відбиваючись головою від морлоків. Чувся тріск їхніх черепів. Бійка, здається, була ще запекліша, ніж у лісі.

Нарешті важелі загвинчено. Я натиснув на них. Чіпкі пальці зіслизнули з мене. Темрява незабаром спала з моїх очей, і я знову опинився серед того шуму та сіруватого світла, про які вже розповідав.

XIV. ПОДАЛЬШІ ВИДІННЯ

Я вже розповідав вам про неприємне почуття запаморочення й млості, якого зазнаєш, подорожуючи на Машині Часу. А цього разу я ще й не встиг умоститись як слід у сідло і сидів, звиснувши на один бік. Машина розхитувалась і тремтіла. Я вчепився в неї руками і спершу не помічав нічого. Скільки минуло часу – не знаю, але, трохи очунявши й глянувши на циферблат, я був страшенно здивований. Одна стрілка на ньому позначає дні, друга – тисячі, третя – мільйони, четверта – мільярди днів. Виявилося, що, замість того, щоб вертати назад, я мчав у Часі вперед: випадково я поставив важелі на передній хід, і стрілка на тисячі днів крутилася зі швидкістю секундної стрілки годинника, позначаючи мій шлях у майбутнє.

Поки я мчав уперед, навкруги мене відбувалися дивні зміни. Мерехтлива сіра сутінь потемнішала. Далі, – дарма що я мчав із неймовірною швидкістю, – мерехтіння дня й ночі, що мало вказувати на сповільнення руху, щораз ставало виразніше. Спочатку це дуже здивувало мене. День і ніч уже не так швидко змінювали одне одного; повільніше рухалось і сонце на небі – аж мені почало здаватися, що на свою денну путь воно витрачало тепер цілі століття. Ще далі землю обгорнув незмінний присмерк, і лише коли-не-коли темне небо освітлювала комета. Смужка світла на крайнебі давно зникла, бо сонце тепер уже не заходило. Воно лише підіймалось та спускалось на заході і ставало щоразу більшим та червонішим. Місяця не було й видно. Круговий рух зірок сповільнювався, – тепер то були якісь повзучі світляні цятки. Нарешті незадовго перед тим, як я спинився, сонце, червоне і величезне, непорушно зависло над обрієм. Наче велетенський купол, воно жевріло тьмяним полум’ям, а іноді й зовсім пригасало. Одного разу воно наче знову спалахнуло яскравим вогнем, але скоро набуло свого попереднього похмурого червонуватого кольору. З усього цього я дійшов висновку, що припинення сходу та заходу сонця спричинили припливи та відпливи, які неухильно сповільнювали обертання Землі. Тепер Земля, як у наш час Місяць, була завжди повернена до сонця одним і тим самим боком. Спиняв я свою Машину дуже обережно, пам’ятаючи, як стрімголов падав уже минулого разу. Стрілки на циферблаті крутились уже повільніше. Стрілка на тисячі днів, здавалось, уже не рухалася, а стрілка, що позначала дні, не розпливалася вже туманною плямою на циферблаті. Нарешті я зміг розрізнити обриси якогось пустельного берега.

Я дуже плавно спинив свою Машину і, не злазячи з неї, озирнувся довкола. Небо вже втратило свою колишню блакить. На північному сході воно було чорне, як чорнило, у цьому мороці яскравим і незмінним світлом сяяли бліді зорі. Над головою небо було темно-червоне й беззоряне, а на південному сході світлішало й набувало пурпурового відтінку. Там, перетяте обрієм, лежало величезною горою сонце, червоне й нерухоме. Навкруги скелі були брунатного кольору, і єдиною ознакою життя, яку я міг помітити, була темнозелена рослинність, що вкривала всі виступи на скелях з південно-східного боку. Ця зелень своїм забарвленням нагадувала лісові мохи або лишайники у печерах – такий колір завжди мають рослини, що ростуть у постійній сутіні.

Моя Машина стояла на пологому березі. Море, що слалось у південно-західному напрямі, різкою смугою виднокола відділялося від тьмяного неба. На морі не було ні прибою, ні хвиль, навіть найменшого вітерця. Тільки поверхня його ледве-ледве здіймалась і опускалася, наче море дихало, зберігаючи ще ознаки свого вічного життя. Уздовж берега, коли вода трохи відступала, видно було грубий шар солі – рожевий під променями сонця. Голова моя обважніла, і дихав я дуже часто. Це нагадало мені єдину мою спробу піднятися на гори, і я зрозумів, що повітря стало більш розріджене, ніж у наш час.

Далеко десь на відлюдному березі розлігся пронизливий крик. Щось, ніби величезний білий метелик, покружляло в повітрі, а тоді зникло за невисоким пагорбом. Звук цей був такий неприємний, що я аж здригнувся і зручніше вмостився в сідлі. Оглянувшись, я побачив, що червонувата брила, яку я вважав за уламок скелі, заворушилася й почала наближатися до мене. Насправді то була величезна, подібна до краба істота. Уявіть собі краба з оцей стіл завбільшки. Повільно й невпевнено перебирав він ногами, помахуючи довгими вусами, наче батогом, великі клешні волочилися по землі, а випуклі очі з хижим блиском дивилися на мене з обох боків його, здавалося, металевого лоба. Спина краба була зморшкувата й горбкувата, подекуди вкрита зеленою поволокою цвілі. Я бачив, як ворушилися численні щупальці круг його рота. Немов закам’янівши, дивився я на це страховисько, аж раптом відчув, як щось лоскоче мою щоку. Здавалося, це була муха. Я спробував змахнути її, але вона зараз же повернулася і ніби сіла мені на вухо. Відганяючи її, я вхопив пальцями якусь нитку, що миттю висмикнулась із моєї руки. Охоплений жахом, я озирнувся назад і побачив, що то був вус ще одного велетенського краба. Потвора стояла у мене за спиною, її люті очі вилазили з орбіт, пащека жадала їжі, а здоровенні незграбні клешні, вкриті слизом водоростей, ось-ось ухоплять мене. Я поклав руку на важіль, і між мною та нападником пролягла відстань цілого місяця. Але я був усе ще на цьому березі, і тільки-но спинив Машину, як ті чудовиська з’явилися знову. Десятки їх повзали круг мене в цій сутіні поміж темно-зеленою рослинністю.

Не можу переказати вам, яким огидним занепадом віяло від цього світу. Червоне небо на сході; чорний морок – на півночі; солоне мертве море; кам’янистий берег, що аж кишів цими страхітливими повільними плазунами; одноманітний, отруйно-зелений килим лишайника і розріджене повітря, що забиває дух, – все це справляло на мене найжахливіше враження. Я пересунувся ще на сто років уперед – та ж сама картина. Червоне сонце, трохи більше й трохи похмуріше; мертве море; холодне повітря, безліч ракоподібних, що повзали серед зелених лишайників і червоних скель. Тільки на заході я побачив щось нове – бліду криву смужку, яка скидалася на молодик.

Так подорожував я, пролітаючи тисячоліття простору, усе далі й далі, захоплений бажанням глянути на майбутнє Землі. Час від часу я спинявся, мов зачарований, дивився на призахідне сонце, що дедалі більшало та темнішало, і на нашу Землю, життя на якій поволі завмирало. Нарешті, більше як через тридцять мільйонів років, величезне червоногаряче громаддя сонця затулило собою майже десяту частину всього тьмяного неба. Я ще раз спинився, бо крабів уже не було, а червонястий берег, коли не зважати на блідо-брунатні мохи та лишайники, перетворився на пустелю, подекуди вкриту білими плямами снігу. Гострий холод пронизав мене. Зверху падали негусті пластівці снігу. На північному сході під зоряним склепінням понурого неба блищав сніг, а віддалік вимальовувалось хвилясте пасмо рожево-білих пагорбів. Море коло берега взялося кригою, по воді пливли айсберги. Проте більша частина солоного океану, що кривавим світлом вилискував у променях вічного заходу, була ще вільна від льоду.