Щоденники 1913–1923 рр.

Старий торговець, здоровенний на зріст чоловік, підіймався сходами до своєї квартири, не просто тримаючись за поручень, а стискаючи його в руці; ноги в нього підтиналися. Перед дверима, скляними дверима з ґратками, він хотів був, як завжди, дістати з кишені штанів в’язку ключів, але цієї миті завважив у темному кутку молодика, що схилився в поклоні.

– Хто ви? Що вам треба? – запитав торговець, усе ще важко сапаючи від натуги.

– Ви торговець Меснер? – озвався молодик.

– Так, – відповів торговець.

– Тоді я маю для вас повідомлення. Хто я такий, тут, власне, значення не має, бо до справи я не причетний, я тільки мушу переказати вам повідомлення. І все ж я відрекомендуюсь, мене звати Кетте, я студент.

– Так, – мовив Меснер і на мить задумався. – І що це за повідомлення?

– Побалакаймо про це краще в кімнаті, – сказав студент. – Це справа така, що на сходах її не залагодиш.

– Я ні від кого не жду ніякого повідомлення, – промовив Меснер і перевів погляд убік на підлогу.

– Можливо, – відказав студент.

– А втім, – похопився Меснер, – уже початок на дванадцяту ночі, нас тут ніхто не почує.

– Ні, – відповів студент, – тут я не можу цього сказати.

– А я, – сказав Меснер, – уночі гостей не приймаю. – І так різко стромив ключа в замок, що вся в’язка аж забряжчала.

– Але ж я чекаю тут іще з восьмої, вже три години, – промовив студент.

– Це свідчить лише про те, що повідомлення важливе для вас. А мені жодні повідомлення не потрібні. Кожне повідомлення, якого я уникну, – для мене виграш. Я не допитливий, ідіть собі, йдіть. – Він узяв студента за його легеньке пальтечко й відштовхнув трохи вбік. Потім прочинив двері квартири, з якої на прохолодні сходи війнуло дуже теплим повітрям. – А те повідомлення, до речі, ділове? – поцікавився він, уже стоячи у розчахнутих дверях.

– І цього я не можу тут сказати, – відповів студент.

– Тоді бажаю вам доброї ночі, – сказав Меснер, ступив до кімнати, замкнув за собою двері на ключ, увімкнув електричний нічник, налив біля настінної шафки, де стояло кілька пляшок з лікерами, чарку, випив, прицмокуючи, й заходився роздягатись. Щойно він сперся на високі подушки й хотів був почитати газету, як йому здалося, наче хтось постукав у двері. Меснер відклав газету на ковдру, згорнув руки й прислухався. Справді, хтось таки стукав, і то зовсім тихенько, та ще й у самому низу дверей. «От уже настирлива мавпа», – усміхнувся Меснер. Коли стук стих, він знов узяв до рук газету. Та ось постукали гучніше, просто-таки загупали в двері. Як ото діти, граючись, стукають у двері то тут, то там, так і тепер – стукали то глухо в дерево внизу, то дзвінко у шибку вгорі. «Доведеться вставати, – подумав, похитуючи головою, Меснер. – Зателефонувати портьє я не можу, адже апарат стоїть у передпокої, і, щоб увійти туди, треба збудити господиню. Не залишається нічого іншого, як спустити хлопця зі сходів власноруч». Він натяг фетрову шапочку, відкинув ковдру, вперся руками в край ліжка, неквапно поставив на підлогу ноги і взув високі домашні пантофлі на ваті. «Ну ось, – подумав він, поглядаючи на двері й покусуючи верхню губу, – тепер знов тихо. Але треба забезпечити собі надійний спокій, – сказав він потім, узяв із підставки кийка з роговою головкою, перехопив його посередині й рушив до дверей.

– Там хто-небудь іще є? – запитав він крізь замкнені двері.

– Так, – почулася відповідь. – Прошу вас, відчиніть.

– Відчиняю, – сказав Меснер, відімкнув двері й став із кийком на порозі.

– Не бийте мене, – застережливо промовив студент і ступив крок назад.

– Тоді забирайтеся геть! – сказав Меснер і показав пальцем на сходи.

– Але я не маю права, – відповів студент і так несподівано кинувся до Меснера… (Запис уривається.)

27 листопада. Я повинен зупинитись, щоб від мене просто-таки не відмахнулись. Хоч я й не бачу небезпеки загубитись, а все ж почуваюся безпорадним і чужим. Але твердість, якої мені надає бодай щось написане, безперечна й прекрасна. Погляд, яким учора я подивився на все під час прогулянки!

Дитина двірнички, що відчинила ворота. Загорнене в стару хустку, бліде, застигле й опухле личко. Вночі двірничка носить її з собою так до воріт.

Двірниччин пудель, який сидить унизу на сходах, прислухається до мого тупання, що починається від п’ятого поверху, проводжає мене поглядом, коли я проминаю його, й дивиться мені вслід, коли я біжу далі. Приємне почуття довіри, позаяк він мене не боїться, я для нього – частина будинку і його звуків.

Картина: хрещення юнги, коли судно перетинає екватор. Довкола вештаються матроси. На судні, що його сходжено вже вздовж і впоперек, унизу й угорі, повсюду можна знайти місце, щоб посидіти. Здоровенні матроси висять на суднових трапах, упираючись могутніми крутими плечима й ногами в корабельну плоть, і спостерігають виставу внизу.

4 грудня. Якщо поглянути збоку, то це просто жахливо – померти чи навіть накласти на себе руки дорослим, але молодим. Піти з життя в цілковитому сум’ятті, яке мало б сенс, коли б йому судилося розвиватись далі, піти без надії чи з єдиною надією, що твою появу в житті за великим рахунком вважатимуть такою, яка не відбулася. Ось у якому становищі я міг би тепер опинитись. Умерти означало б не що інше, як Ніщо віддати Нічому, але почуття з цим не змирилися б, позаяк хіба можна, навіть усвідомлюючи себе як Ніщо, свідомо віддати себе Нічому, до того ж не просто порожньому Нічому, а Нічому бурхливому, чиє убозтво полягає лише в його незбагненності.

Чоловіче товариство, господарі й слуги. Огрубілі риси облич, що вилискують живими барвами. Господар сідає, а слуга подає йому на таці їжу. Різниця між обома не велика, не більша, ніж, наприклад, між одним чоловіком, що внаслідок взаємодії численних обставин став англійцем і живе в Лондоні, й другим, лапландцем, який у той самий час самотньо пливе човном у штормовому морі. Певна річ, слуга – але й це лише за певних обставин – може стати господарем, але це запитання, хоч як на нього відповідай, тут не має значення, адже йдеться про нинішню оцінку нинішніх стосунків.

Єдність людства, яку кожна людина, навіть найприступніша й найтовариськіша, час від часу, хай тільки й інтуїтивно, ставить під сумнів, своєю чергою виявляє себе – чи то тільки здається, що вона себе виявляє, – також перед кожною людиною в цілковитій спільності загального й одиничного людського розвитку, яка дає про себе знати знов і знов. Навіть у найпотаємніших почуттях одинака.

Страх перед глупством. Бачити глупство в кожному почутті, що пнеться вперед і примушує забути про все на світі. Тоді що ж таке не глупство? Не глупство – це по-жебрацькому стовбичити біля порога, збоку від входу, пускатися берега й нарешті загинути. Але П. і О. все ж таки огидні дурні. Мабуть, є глупства більші, ніж їхні носії. Огидність – це, певно, коли маленькі дурні аж зі шкури пнуться у своєму великому глупстві. Та чи не в такому становищі опинився Христос в очах фарисеїв?

Прекрасне, сповнене суперечностей уявлення, нібито людина, що помирає, скажімо, о третій ночі, відразу ж по тому, десь на світанку, вступає у вище життя. Яка несумісність між видимо людським і всім іншим! Як же неминуче одна таємниця щоразу породжує іншу, ще більшу! Першої миті, як починаєш думати, аж дух перехоплює. Власне, треба боятися виходити з дому.

5 грудня. Який лютий я на матір! Досить мені лише заговорити з нею, як я вже починаю дратуватись і мало не зриваюся на крик.

О. все ж таки страждає, а я не вірю, що вона страждає, що вона здатна страждати, не вірю всупереч найкращим своїм почуттям, не вірю, щоб не стати вимушено на її бік, чого я б не зміг зробити, бо й вона мене дратує.

З боку я бачу в Ф., принаймні іноді, лише численні дрібні деталі. Через це її образ такий ясний, чистий, самобутній, окреслений і прозорий воднораз.

8 грудня. Конструкції в романі Вайса. Сила для того, щоб їх усунути, обов’язок, щоб це зробити. Досвід я майже заперечую. Я прагну спокою, крок за кроком, чи бігу, але не виважених стрибків сарани.

9 грудня. «Каторга» Вайса. Коли історія наближається до кінця, враження притуплюється. Світ зазнав поразки, і ми спостерігали це з розплющеними очима. Отже, можемо спокійно відвернутись і жити далі.

Ненависть до скрупульозного самоаналізу. Психологічні тлумачення на кшталт: учора я був такий, і це через те й через те, а сьогодні я – вже такий, і це через те й через те. Це неправда, не через те й через те, а тому й не такий і такий. Спокійно терпіти себе, не бути нерозважливим, жити так, як належить, а не ганятись, як собака за власним хвостом.

Я заснув у чагарнику. Розбудив мене гамір. У руках у мене виявилася книжка, яку я доти читав. Я відкинув її й підхопився на ноги. Щойно минув полудень; перед узвишшям, де я стояв, простиралася широка низина із селами та озерами й однаковими, схожими на очеретяні, високими чагарниками між ними. Я взявся руками в боки, озираючи все довкола й прислухаючись до гамору.

10 грудня. Відкриття набилися людині самі.

Усміхнене, молодяве, лукаве, розслаблене обличчя старшого інспектора, якого я в нього ще ніколи не бачив, а завважив аж сьогодні – тієї хвилини, коли читав йому один директорський папір і випадково підвів очі. Він ту ж мить пересмикнув плечима й водночас стромив праву руку до кишені штанів, ставши ніби зовсім іншою людиною.

Ніколи не можна врахувати й оцінити всі обставини, які тієї чи іншої хвилини впливають на настрій чи навіть визначають і сам настрій, і його оцінку, тим-то неправильно було б сказати, нібито вчора я почувався впевнено, а сьогодні я у відчаї. Провадити таку різницю означає тільки, що людина має бажання піддатися самонавіянню й жити життям, по змозі відокремленим від самої себе, часом неприродним, сховавшися за забобони й химери, як ото, буває, хтось у шинку, сяк-так сховавшись у кутку за чаркою горілки, розважає сам себе переважно фальшивими, недоказовими фантазіями й мріями.

Близько півночі один молодик у тісному, світло-сірому картатому, трохи притрушеному снігом пальті спустився сходами до невеликого вестибюля комічної опери. Біля касового столика, з-за якого злякано підхопилася з дрімоти дівчина і втупилася в нього великими чорними очима, він купив квитка й на хвилю зупинився окинути поглядом залу, що лежала перед ним трьома східцями нижче.

Майже щовечора я приходжу на міський вокзал, а сьогодні, позаяк пустився дощ, півгодини тинявся туди-сюди в залі. Хлопчина, який без угаву їсть цукерки з автомата. Сягне рукою до кишені, дістане пригірщ дрібняків, недбало вкине їх до отвору й заходжується жувати, вичитуючи тим часом усілякі написи; іноді цукерки випадають на брудну підлогу, він підхоплює їх і відразу запихає просто до рота. – Чоловік біля вікна спокійно щось жує, запанібрата розмовляючи з жінкою, своєю родичкою.

11 грудня. У Тойнбігаллє читав початок «Міхаеля Кольгааса». Цілковита невдача. Погано вибрав фрагменти, погано читав та ще й безглуздо шпортався в тексті. Зразкові слухачі. У першому ряду зовсім маленькі хлопчики. Один із них від нудьги, в якій він не винен, обережно впускає на підлогу кашкета, потім обережно підіймає його, і так раз по раз. Позаяк він надто малий і, сидячи, ногами до підлоги не дістає, то йому доводиться щоразу трохи сповзати з крісла. Читав незграбно, й погано, й безглуздо, й нерозбірливо. А пополудні я весь аж тремтів від бажання читати, ледве стримував рота стуленим.

І справді, навіть поштовху не треба, досить лише стримати останні призначені для себе сили, і мене вже поймає, просто-таки роздирає відчай. Коли я сьогодні гадав собі, що, читаючи зі сцени, неодмінно буду спокійний, то питав себе, що це буде за спокій, на чому він ґрунтуватиметься, і міг тільки відповісти, що це буде просто спокій задля самого спокою, незбагненна ласка, тільки й того.

12 грудня. А вранці я підвівся досить-таки свіжий.

Учора дорогою додому: невеличке, загорнене в сіре хлопченя біжить збоку від гурту хлопчиків, однією рукою плескає себе по стегну, другою хапає одного з того гурту й – досить так недбало, чого я не повинен забути, – кричить: «Dnes to bylo docela hezky»[2].

Який свіжий я, трохи змінивши свій денний розклад, вийшов сьогодні годині о шостій на вулицю. Кумедне спостереження: коли ж я цього позбудуся?

Щойно уважно розглядав себе в дзеркалі, і моє обличчя – щоправда, лише при вечірньому освітленні, до того ж лампочка була позад мене, тож освітленим виявився, власне, тільки пушок на краях вух, – навіть як придивитися ближче, здалось мені кращим, ніж воно є, наскільки я знаю, насправді. Ясне, відкрите, майже гарно окреслене обличчя. Чорнота чубу, брів і очних ямок проступає, мов життя, на тлі решти застиглої в очікуванні маси. Погляд анітрохи не спустошений, на це й натяку нема, але й не дитячий, швидше неприродно енергійний; та, може, він був просто спостережливий, адже я спостерігав себе й хотів нагнати на себе страху.

12 грудня. Учора довго не міг заснути. Ф. Нарешті в мене з’явився план, з ним я, невпевнений, і заснув. Попросити Вайса віднести їй до контори листа, і в ньому написати тільки, що мені потрібна звістка від неї чи про неї, тож я посилаю Вайса, щоб він написав мені про неї. Тим часом Вайс, поки вона дочитує листа, сидить край її столу, потім уклоняється й, позаяк іншого доручення не має й навряд чи розраховує дістати відповідь, іде.

Увечері дискусія у Спілці службовців. Я вів її. Аж смішно, що може викликати почуття власної гідності. Моя вступна фраза: «Відкриваючи сьогоднішню дискусію, я мушу висловити жаль із приводу того, що вона відбувається». Річ у тому, що мене вчасно не повідомили про це, і я не підготувався.

14 грудня. Доповідь Беермана. Порожнє місце, але виголошував з таким самовдоволенням, що часом воно просто заражало. Дівчаче обличчя з волом. Майже перед кожною фразою м’язи на обличчі стягуються, як перед чханням. У сьогоднішній його статті в «Таґблаті» віршик про різдвяний базар:

Хай дітки не плачуть, а сміються на свято —Купіть їм гостинців багато-багато.

Цитував Шоу: «Я посидющий, боязкий громадянин».

У конторі написав листа до Ф.

Переляк, що охопив мене, коли вранці дорогою до контори я зустрів схожу на Ф. дівчину з семінару; першої миті не міг збагнути, хто це, помітив лише, що вона, хоч і схожа на Ф., але все ж не Ф., однак якесь відношення до Ф. таки має, а саме: те, що на семінарі я, побачивши її, багато думав про Ф.

Щойно прочитав у Достоєвського місце, яке так нагадує мою «нещасність».

15 грудня. Листи до д-ра Вайса й дядька Альфреда. Телеграма не надійшла.

Читав «Ми, юнаки 1870—71 рр.» Ледве стримуючи сльози, перечитував місця, присвячені перемогам, та інші натхненні сцени. Бути батьком і спокійно розмовляти з сином. Але тоді замість серця не можна мати іграшковий молоточок.

«Ти вже написав дядькові?» – звернулася мати до мене із запитанням, якого я чекав уже давно і з люттю. Вона вже тривалий час боязко спостерігала за мною, з різних причин не зважуючись, по-перше, спитати в мене, а по-друге, спитати при батькові, та зрештою таки стурбовано спитала, бачачи, що я збираюся йти. Коли я проходив повз її крісло ззаду, вона підвела очі від карт, повернула до мене обличчя давно забутим, на мить ожилим ніжним рухом і спитала, тільки мимохідь поглянувши на мене й нерішуче всміхнувшись, і вже в самому її запитанні відчувалося, що вона змирилася з відповіддю, не чекаючи її.

16 грудня. «Громове волання захвату в серафимів».

Я сидів у Вельча в кріслі-гойдалці, ми розмовляли про те, яке безладне в нас життя, він – усе ж таки з певною надією («Треба хотіти Неможливого»), я – навіть без надії, втупившись у свої пальці, відчуваючи себе представником власної внутрішньої порожнечі, виняткової, а проте навіть не надто великої.

17 грудня. Лист до В. з дорученням. «Переливатися через край і все ж таки залишатися тільки горням на холодній плиті».

Берґманова доповідь «Мойсей і сучасність». Світле враження. – Принаймні я до цього не маю відношення. Між свободою і рабством перетинаються справді страшні дороги, для подальшого шляху проводиря нема, пройдений одразу губиться в пітьмі. Чи безліч таких доріг, чи тільки одна – про це ніхто не довідається, бо пізнати цього не дано. Я там. Піти звідти я не можу. Нарікати нема на що. Я не страждаю надміру, позаяк страждання мої ні з чим не пов’язані, вони не нагромаджуються, принаймні поки що я цього не відчуваю, і страждання мої багато менші від тих, які мене, можливо, ще чекають.

Постать чоловіка, що, трохи звівши обидві руки – одну вище, другу нижче, – стоїть перед суцільним туманом, ладен ступити в нього.

Прекрасний суворий відбір в юдаїзмі. Відчуваєш простір. Краще бачиш себе, краще себе оцінюєш.

Я лягаю спати, я стомився. Мабуть, там уже все вирішено. Мені це часто сниться.

Нещирий лист від Бл.

19 грудня. Лист від Ф. Чудовий ранок, теплінь у крові.

20 грудня. Листа нема.

Вплив тихого, лагідного обличчя, спокійної мови людини, надто чужої, ще не розгаданої. Божий голос із вуст людських.

Одного зимового вечора вулицями крізь туман ішов старий чоловік. Стояв страшенний холод. Вулиці були безлюдні. Жодна жива душа не поминула його, тільки вдалині то там, то там він невиразно бачив у тумані високого поліцейського чи жінку в хутрі або в хустках. Чоловіка нічого не тривожило, він думав лише про те, щоб навідати товариша, в якого давно вже не був і який саме тепер покликав його через служницю.

Було вже далеко за північ, коли у двері торговця Меснера хтось легенько постукав. Його не треба було будити, він засинав завжди аж над ранок, а доти любив лежати долілиць у ліжку, втиснувши обличчя в подушку й заклавши за голову руки. Стук Меснер почув одразу. «Хто там?» – спитав він. У відповідь почулося незрозуміле бурмотіння ще тихіше, ніж стук. «Там не замкнено», – сказав він і ввімкнув електричне світло. До кімнати ступила невеличка хирлява бабця у великій хустці.

1914

2 січня. Багато часу приємно провів з д-ром Вайсом.

4 січня. Ми вигребли в піску заглибину й почувалися в ній вельми затишно. Уночі ми згорталися в заглибині калачиком, батько накривав її колодами, а зверху накидав віття, тож ми мали непоганий захисток від бурі й звірини. «Тату!» – часто гукали зі страху ми, коли під колодами ставало вже зовсім темно, а батько все не з’являвся. Та потім ми бачили крізь щілину його ноги, він прослизав усередину, плескав кожного по плечу, – ми завжди заспокоювалися, коли відчували на собі його руку, – а тоді ми просто-таки всі водночас засинали. Крім батьків і матерів, нас було п’ятеро хлопців і троє дівчат, у заглибині всім було надто тісно, але вночі ми дуже боялися б, якби не лежали так близько одне побіля одного й одне на одному.

5 січня. Пополудні. Батько Ґете помер, стратившись глузду. Коли він хворів востаннє, Ґете саме працював над «Іфіґенією».

«Одвези цього нікчему додому, він упився», – звертається до Ґете якийсь придворний, маючи на увазі Крістіана.

Авґуст, що напивався так само, як і його мати, й безсоромно волочився за жінками.

Нелюба Оттилія, яку зі світських міркувань йому накинув у дружини батько.

Вольф, дипломат і письменник.

Вальтер, музикант, не може скласти іспити. Повертається до садової хижі й живе там місяцями; коли цариця схотіла його побачити: «Скажіть цариці, що я – не дикий звір».

«Здоров’я в мене скоріше свинцеве, ніж залізне».

Нікчемна, безплідна письменницька діяльність Вольфа.

Старече товариство у мансардних кімнатах. Вісімдесятирічна Оттилія, п’ятдесятирічний Вольф і давні знайомі.

Тільки з таких крайнощів помічаєш, як безнадійно кожна людина втрачена в самій собі, й тільки роздуми про інших людей і про закони, що панують у них і повсюди, можуть дати втіху. Який піддатливий зовні Вольф, як легко його на щось підбити, розвеселити, надихнути, примусити невтомно працювати – і який він внутрішньо скутий і нерухомий.

Чому чукчі не покидають свій жахливий край, будь-де їм жилося б краще проти нинішніх їхніх умов і нинішніх їхніх бажань. Але вони не можуть; адже все, що можливо, стається; можливо лиш те, що стається.

Один виноторговець з великого міста надумав побудувати в сусідньому містечку Ф. винний погрібець. Він винайняв невеликий підвал в одному з будинків на Рінґплац, звелів розмалювати стіни східними орнаментами й поставити старі, вже майже непридатні плюшеві меблі.

6 січня. Дільтей: «Переживання і творчість». Любов до людства, щонайглибша повага до всіх створених ним форм, спокійне споглядання з місця, найпридатнішого для цієї мети. Юнацькі твори Лютера, «могутні тіні, що тягнуться з невидимого світу до видимого, приваблені вбивством і кров’ю». – Паскаль.

Лист до А. через тещу. Л. цілувалася з учителем.

8 січня. Фантль читав уголос «Золоту голову»[3]. «Він жбурляє ворога, мов бочку».

Невпевненість, стриманість, спокій – у цьому все й минеться.

Що в мене спільного з євреями? У мене мало спільного навіть із самим собою, і я мав би нишком сидіти собі десь у куточку, задоволений, що маю змогу дихати.

Змалювання непоясненних почуттів. А.: «Відколи це сталося, вигляд жінок завдає мені болю, але це – не статеве збудження й не звичайна журба, мені просто боляче. Так було й тоді, коли я був упевнений у Лізль».

12 січня. Вчора: любовні походеньки Оттилії, молоді англійці. – Заручини Толстого, світлі враження ніжного, бурхливого, сповненого передчуттів молодика, що опановує себе. Гарно вбраний, весь у темному й темно-синьому.

Дівчина в кав’ярні. Вузенька спідничка, біла, вільна, оздоблена шкірою шовкова блузка, відкрита шия, сірий капелюшок з тієї самої матерії, який ледве тримається на голові. Її повняве, усміхнене, осяяне життєвою снагою обличчя, привітні, щоправда, трохи манірні очі. Моє обличчя, коли я згадую про Ф., паленіє.

Повернення додому, ясна ніч, виразне відчуття в душі глухої непевності, такої далекої від цілковитої ясності, що простирається широко й без перешкод.

Ніколаї, «Літературні листи».

Можливості для мене є, певна річ, але під яким каменем вони лежать?

Кинувся вперед, верхи на коні…

Безглуздість юності. Страх перед юністю, страх перед безглуздістю, перед безглуздим розквітом жорстокого життя.

Тельгайм: «У його душі живе та розкута жвавість, яка у мінливих життєвих умовах знов і знов вражає своїми цілком новими гранями і яку мають лише творіння справжніх поетів».

19 січня. У конторі – страх упереміж із почуттям власної гідності. Загалом упевненіший. Дуже невдоволений «Перетвореннями». Кінцівка нечитабельна. Недосконало мало не до самої основи. Річ вийшла б куди краще, якби мені не завадила тоді службова поїздка.

23 січня. Старший контролер Б. розповідає про свого товариша, полковника у відставці, який спить при відчиненому навстіж вікні: «Вночі це дуже приємно, але вранці, коли доводиться відгрібати від отоманки біля вікна сніг, а тоді починати голитись, тоді це неприємно».

З мемуарів графині Тюргайм:

Мати: «Її м’якій вдачі особливо підходив Расін. Я нерідко чула, як вона молилася Богу, щоб Він дав йому вічний спокій».

Відомо, що він (Суворов), коли російський посол граф Разумовський давав на його честь у Відні великі обіди, накидався, мов ненажера, на всі страви, що стояли на столах, нікого не чекаючи. Наївшись, він уставав і залишав гостей.

Якщо судити з гравюри, крихкотілий, рішучий, педантичний старий чоловік.

«Тобі це не судилося», – погане материне втішання. Найгірше те, що нічого кращого нині мені, по суті, й не треба. Це була моя рана, раною вона й залишається, а загалом мене просто-таки затягує і додає мені трохи стійкості й надії розмірене, майже позбавлене перемін, напівактивне життя останніх днів (робота над «Підприємством» у конторі, турботи А. про його наречену, Отлин сіонізм, задоволення дівчат від доповіді Зальтена – Шільдкраута, читання мемуарів Тюргайм, листи до Льови й Вайса, коректура «Перетворення»).

24 січня. Наполеонівські часи: свято за святом, усі поспішають «зазнати втіх короткого мирного періоду». «З другого боку, вплив жінок на них був скороминущий, вони справді не могли втрачати часу. Кохання тоді виражали в підкресленому захопленні й глибокій відданості». – «Нині тимчасову слабість уже не прощають».