Щоденники 1913–1923 рр.

Як по-дитячому сидить за своєю роботою бляхар і невтомно гамселить молотком; його видно крізь відчинені двері майстерні.

Роскоф, «Історія диявола»: «той, хто працює вночі», у нинішніх карибів вважається творцем світу.

13 серпня. Можливо, нарешті всьому настав кінець, і вчорашній мій лист був останній. Це було б цілком справедливо. Хай там які страждання чекають мене, хай там які страждання чекають її – їх не можна порівняти з тими спільними стражданнями, які судилися нам двом. Я помалу прийду до тями, вона вийде заміж, і це – єдина рада в живих людей. Нам двом несила прорубати для нас двох дорогу в скелі, досить того, що ми цілий рік через це проплакали й промучились. Вона має зрозуміти це з моїх останніх листів. Якщо ні, то я, звичайно ж, одружуся з нею, бо я надто слабкий, щоб чинити опір її уявленню про наше спільне щастя, і не в змозі, якщо це залежить від мене, не здійснити того, що вона вважає за можливе.

Учора ввечері на Бельведері під зорями.

14 серпня. Сталося навпаки. Надійшли три листи. Останньому впиратися я вже не міг. Я кохаю її, наскільки здатний на це, але кохання задихається під брилами страху й самозвинувачень.

Висновки з «Вироку» для себе самого. Опосередко- вано я завдячую оповідання їй. Але ж ґеорґ гине через наречену.

Злягання як кара за щастя бути разом. Жити по змозі аскетично, аскетичніше, ніж неодружений, – це для мене єдина можливість зносити шлюб. А для неї?

І все ж, незважаючи ні на що, якби ми, я й Ф., були цілком рівноправні, мали однакові перспективи й можливості, я б не одружився. Та глухий кут, до якого я помалу загнав її долю, обертає це в мій неминучий, хоч і далеко не в такий уже й обтяжливий обов’язок. Тут діє якийсь таємничий закон людських взаємин.

Лист до батька й матері дався мені з великими труднощами – надто через те, що план, складений за особливо несприятливих обставин, довго не хотів мінятися. Сьогодні мені все ж таки випадково пощастило його змінити, принаймні в ньому нема неправди, і лист читається легко, він зрозумілий і для батька й матері.

15 серпня. Муки в ліжку перед ранком. Бачив лиш одну раду – вистрибнути з вікна. Мати підійшла до ліжка й спитала, чи відіслав я листа й чи це той самий текст. Я відповів, що текст той самий, тільки ще різкіший. Вона сказала, що не розуміє мене. Я промовив, що вона, звісно, не розуміє мене й не тільки в цій справі. Згодом мати поцікавилася, чи напишу я дядькові Альфреду, він, мовляв, заслужив, щоб я йому написав. Я запитав, чим же він це заслужив. «Він телеграфував, писав, він добре до тебе ставиться». – «Все це тільки про людське око, – відповів я, – він мені зовсім чужий, анітрохи мене не розуміє, не знає, чого я хочу й що мені потрібно, у нас із ним немає нічого спільного». – «Виходить, тебе не розуміє ніхто, – кинула мати. – Я тобі, мабуть, також чужа й батько теж. Виходить, усі ми бажаємо тобі тільки зла». – «Звісно, всі ви мені чужі, між нами лише кревна спорідненість, але вона ні в чому не виявляється. Ніякого зла ви мені, звичайно, не бажаєте».

Ці та декотрі інші спостереження за собою навели мене на думку, що внутрішня впевненість і рішучість, які чимдалі зростають, дають мені змогу, всупереч усьому, існувати в шлюбі, ба навіть вигідно користатися з нього, щоб реалізувати своє покликання. Щоправда, цього висновку я дійшов, певною мірою вже стоячи на підвіконні.

Я до безтями замкнусь від усіх на світі. З усіма розсварюся, ні з ким не розмовлятиму.

Чоловік із суворими темними очима, що ніс на плечах оберемок старих пальт.

ЛЕОПОЛЬД С. (здоровенний кремезний чоловік, рухи повільні, вайлуваті, чорно-білий картатий одяг пом’ятий, вільно звисає; поспішаючи в двері праворуч, що ведуть до великої кімнати, плескає в долоні). Феліцо! Феліцо! (Жодної миті не чекаючи, що до нього хтось відгукнеться, біжить до середніх дверей і відчиняє їх.) Феліцо!

ФЕЛІЦА С. (з’являється в лівих дверях, спиняється на порозі; це сорокарічна жінка в кухонному фартусі). Я вже тут, Лео. Яким же знервованим ти став в останній час. Чого тобі?

ЛЕОПОЛЬД (різко обертається й, покусуючи губи, зупиняється). Нарешті! Ходи сюди! (Рушає до канапи.)

ФЕЛІЦА (стоїть на місці). Та вже ж! Чого ти хочеш? Мені ж треба на кухню.

ЛЕОПОЛЬД (сидячи на канапі). Облиш кухню! Ходи сюди! Я хочу сказати тобі щось важливе. Справа того варта. Ходи ж!

ФЕЛІЦА (неквапно ступає до Леопольда, підтягуючи шлейки фартуха). Що ж там таке важливе? Якщо ти маєш мене за дурепу, то я розгніваюсь, і то серйозно. (Спиняється перед ним.)

ЛЕОПОЛЬД. Та сідай же!

ФЕЛІЦА. А що, як я не хочу?

ЛЕОПОЛЬД. Тоді я не зможу тобі цього сказати. Мені треба, щоб ти була поруч.

ФЕЛІЦА. Ну ось я й сиджу.

21 серпня. Сьогодні одержав книжку К’єркегора «Книга судді». Як я й здогадувався, його доля, попри суттєві відмінності, дуже схожа на мою, принаймні він на тому самому боці світу. Він, як товариш, схвалює мої дії. Я начеркав до батька такого листа – відішлю його, якщо матиму силу, завтра:

«Ви зволікаєте з відповіддю на моє прохання, що цілком зрозуміло – будь-який батько вчинив би так само щодо будь-якого жениха; але приводом для мого листа стало зовсім інше; найбільше, на що я сподіваюся, – це що Ви сприймете листа спокійно. Я його пишу, бо потерпаю, що Ваші зволікання чи роздуми мають загальніші причини, ніж те єдине місце – а тільки воно й мало їх викликати – з мого першого листа, яке могло мене виказати. Я маю на увазі місце, де йдеться про те, яка нестерпна в мене служба.

Ви, мабуть, не звернете уваги на це слово, а дарма, краще б Ви детально розпитали в мене про нього, і тоді я коротко й чітко відповів би таке: моя служба мені нестерпна, бо суперечить єдиній моїй мрії і єдиній моїй професії, а саме: літературі. Позаяк я – ніщо інше, як література, і не можу й не хочу бути нічим іншим, моя служба ніколи не зможе мене захопити, скоріше вона остаточно мене занапастить. Мені вже недалеко до цього. Я постійно перебуваю в щонайтяжчому нервовому стані, а нинішній рік, сповнений мук і турбот про майбутнє моє й Вашої дочки, цілком довів мою неспроможність до опору. Ви можете запитати, чому я не покину службу й не спробую жити – маєтності в мене нема – літературними заробітками. На це я можу тільки дати жалюгідну відповідь, що мені несила зробити це; наскільки я в змозі оцінити своє становище, я швидше загину на своїй службі, і станеться це дуже скоро.

А тепер порівняйте мене зі своєю дочкою, цією здоровою, веселою, природною і міцною дівчиною. Хоч би скільки я повторював їй у своїх майже п’ятистах листах і хоч би скільки вона заспокоювала мене своїм, щоправда, не надто переконливо обґрунтованим «ні», від правди ніде дітися: зі мною вона, наскільки я можу судити, має бути нещасна. Я – ні, не тільки через зовнішні обставини, а переважно через свою вдачу – людина замкнута, мовчазна, нетовариська, невдоволена, хоча особисто для себе я в цьому біди не вбачаю, позаяк це – тільки віддзеркалення моєї мети. З того, як я живу вдома, все ж таки можна принаймні зробити певні висновки. Отже, я живу в сім’ї, серед чудових і сповнених любові людей, живу чужіший, ніж чужак. З матір’ю в останні роки я не перемовляюся за день і двома десятками слів, а до батька ні з чим іншим, крім вітання, ніколи й не звертаюся. Із заміжніми сестрами й зятями не розмовляю взагалі, хоч і не лихий на них. Причина проста: мені геть нема про що з ними говорити. Все, що не належить до літератури, наганяє на мене нудьгу й викликає зненависть, бо дратує мене або стримує, хоч це, можливо, тільки здається. Сімейного життя я не розумію, у кращому разі можу його спостерігати. Родинних почуттів я позбавлений, у всіляких візитах вбачаю просто-таки спрямовану проти мене лиху волю.

Шлюб мене не змінив би, як не може мене змінити й моя служба».

30 серпня. Де знайти порятунок? Скільки спливає наповерх неправд, яких я вже й не пригадую. Якщо поєднання буде просякнуте ними так само, як справжнє прощання, тоді я вчинив, безперечно, слушно. У мені самому, як не брати до уваги людських взаємин, нема жодної видимої брехні. Обмежене коло чисте.

14 жовтня. Невеличка вулиця починалася муром церковного двору по один бік і низеньким будинком із балконом – по другий. У будинку жив пенсіонер Фрідріх Мунх, колишній службовець, і його сестра Елізабет.

Табун коней вихопився із загорожі.

Двоє друзів прогулювалися вранці верхи на конях.

«Нечиста сило, врятуйте мене від божевілля!» – вигукнув старий комерсант, що звечора ліг, стомлений, на канапу й тепер, уночі, лише зібравши всю силу, важко підвівся. У двері хтось глухо стукав. «Входьте, входьте, хто б там не був!» – покликав він.

15 жовтня. Мабуть, я знов зібрався на силі, мабуть, я знов потай пробіг коротку відстань і знов зупинився, зневірений від самотності. Але головний біль, безсоння! А йдеться ж про боротьбу, ба більше – у мене нема вибору.

Перебування в Ріві мало для мене велике значення. Вперше я зрозумів дівчину-християнку і жив майже повністю під її впливом. Я не в змозі занотувати на згадку щось значуще. Моя слабість, аби лише зберегти себе, воліє, щоб тупа голова залишалася краще вже ясною й порожньою, ніж сповненою сум’яття. Але мені такий стан майже миліший, ніж просто тупий і незбагненний натиск, адже, щоб від нього звільнитися – та й чи звільнитися насправді? – потрібен був би молот, який розтрощив би спершу мене самого.

Невдала спроба написати Е. Вайсу. А вчора в ліжку лист нуртував у мене в голові.

Загорнувшись у пальто, сидіти в кутку трамвая.

Дорогою з Ріви професор Ґ. Цей німецько-богемський ніс, що нагадує про смерть, припухлі, почервонілі, прищуваті щоки на схильному до безкровної худини обличчі, широка білява борода. Нажертися й напитися – це для нього все. Як він сьорбає гарячий суп, як угризається в непочищений шматок салямі, водночас облизуючи його, як поважно попиває ковтками вже тепле пиво, як навколо носа в нього виступають краплини поту. Бридота, яку повною мірою не осягнеш, хоч би як жадібно придивлявся й принюхувався.

Будинок стояв уже замкнений. У двох вікнах на третьому поверсі й ще в одному на п’ятому горіло світло. Перед будинком зупинилася карета. До освітленого вікна на п’ятому поверсі підійшов молодик, відчинив його й виглянув униз на вулицю. У місячному сяйві.

Був уже пізній вечір. Студент утратив будь-яке бажання працювати далі. Та в цьому й не було потреби, за останні тижні він справді домігся великих успіхів, тож міг тепер, либонь, трохи й відпочити і менше працювати вночі. Він позгортав книжки та зошити, склав усе до ладу на невеличкому столику і хотів був уже роздягтися й лягти спати. Та його погляд випадково впав на вікно, і коли він побачив ясний місяць уповні, йому скортіло трохи прогулятися цієї чарівної осінньої ночі, а може, й покріпитися десь чорною кавою. Він погасив лампу, взяв капелюха й відчинив двері на кухню. Загалом йому було цілком байдуже, що завжди доводилося ходити через кухню, до того ж, з огляду на цю незручність, кімната йому обходилася значно дешевше, але іноді, коли в кухні було особливо гамірно чи коли він хотів, як оце, наприклад, сьогодні, вийти пізно ввечері, це було все ж таки неприємно.

Безрадісно. Сьогодні пополудні в напівсні: кінець кінцем моя голова від страждань має луснути. І саме у скронях. Уявивши собі цю картину, я побачив, власне, вогнепальну рану, тільки гострі краї отвору були відігнуті назовні, як ото в недбало відкритій бляшанці.

Не забути про Кропоткіна!

20 жовтня. Вранці – невимовна туга. Звечора читав Якобсонову «Справу Якобсона». Ця снага жити, ухвалювати рішення, радо ступати туди, куди треба. Він сидить у собі, як майстерний весляр сидів би в своєму, та й у будь-якому іншому човні. Я збирався написати йому листа. Але натомість пішов гуляти, притлумивши всі надбані почуття розмовою з Гаасом, якого саме зустрів; мене розпалили жінки, тепер я читаю вдома «Перетворення», і воно здається мені поганим. Мабуть, я справді гину, вранішня туга повернеться, я не зможу їй довго впиратися, вона відбере в мене будь-яку надію. Я навіть не маю бажання писати щоденника, може, через те, що там уже багато чого нема, може, через те, що я весь час змушений описувати лише половинчасті й, судячи з усього, неминуче половинчасті вчинки й лінії поведінки, а може, через те, що вже саме писання навіює на мене тугу.

Я б залюбки писав казки (чому я так ненавиджу це слово?), які подобалися б В. і які б вона тримала, коли їла, під столом і в перервах читала й страшенно червоніла, завваживши, що санаторний лікар уже певний час стоїть ззаду й спостерігає її. Вона іноді, а власне, завжди хвилюється, коли щось розповідає (я побоююсь, як сам завважив, просто-таки фізичного напруження, коли вона намагається щось пригадати, чи болю, під яким повільно розкривається або спочатку тільки трохи прогинається дно бездумного простору). Все чинить опір тому, щоб його записали. Якби я знав, що в цьому й полягає її воля – нічого про неї не згадувати (я виконав її достоту й майже без зусиль), то був би задоволений, одначе це – ніщо інше, як неспроможність. До речі, яка моя думка про те, що сьогодні ввечері я всю дорогу розмірковував, скільки втіхи з росіянкою втратив через знайомство з В., росіянкою, яка, – адже це цілком можливо, – мабуть, упустила б мене вночі до своєї кімнати, розташованої навскоси від моєї. І це тоді, коли моє вечірнє спілкування з В. зводилося до того, що я стукав їй умовним стуком, про який ми остаточно так і не домовились, у стелю своєї кімнати, розташованої під її кімнатою, вислуховував її відповідь, вистромляв голову з вікна, вітався, один раз вона благословила мене, один раз я впіймав кінець стрічки, яку вони спустила, годинами сидів на підвіконні, прислухаючись до кожнісінького її кроку нагорі, будь-який випадковий звук помилково сприймав за умовний стук, наслухав, як вона покашлює, як перед сном щось наспівує.

21 жовтня. Втрачений день. Побував на фабриці Рінґгоффера, семінарі Еренфельса, у Вельша, вечеря, прогулянка, й ось уже десята година. Весь час думаю про чорного жука, але не писатиму.

У невеличкій гавані одного рибальського селища споряджали до виходу в море барку. За роботою наглядав молодик у шароварах. Двоє літніх матросів підносили до причалу мішки та ящики, де їх приймав здоровенний чоловік на широко розставлених ногах і передавав у чиїсь руки, що витикалися йому назустріч із темного нутра барки. На великих тесаних каменях, якими було викладено ріг пірса, напівсиділо-напівлежало п’ятеро чоловіків, пахкаючи на всі боки димом від люльок. Час від часу до них підходив чоловік у шароварах, звертався з якимись словами й плескав їх по колінах. Чоловіки звичайно діставали з-за каменя в затінку баньку, й від одного до одного мандрувала склянка з каламутним червоним вином.

22 жовтня. Надто пізно. Солодкий присмак смутку й кохання. Сидіти в човні у сяєві від її усмішки. Це було найчудовніше. Постійно прагнути лише смерті й усе ж таки ще триматися – тільки це і є кохання.

Вчорашнє спостереження. Ситуація, яка відповідає мені найбільше: слухати розмову двох людей, що обговорюють справу, яка стосується їх безпосередньо, тоді як сам я маю до неї відношення лише дуже далеке, до того ж цілком альтруїстичне.

26 жовтня. Сім’я сиділа за вечерею. Через вікна без фіранок було видно тропічну ніч.

«То хто ж я такий?» – напустивсь я на себе. Я підвівся з канапи, де лежав з підібганими коліньми, й сів. Двері, що вели зі сходів просто до моєї кімнати, відчинились, і ввійшов молодик із похиленою головою й пильним поглядом. Він обминув, наскільки це було можливо у вузькій кімнаті, канапу й зупинився в темному кутку біля вікна. Я хотів був подивитися, що то за з’ява, ступив до чоловіка й схопив його за руку. Це була жива людина. Він – трохи нижчий від мене – всміхнувся й підвів погляд; уже сама безтурботність, з якою він кивнув головою й промовив: «Ви тільки придивіться до мене», – мала заспокоїти мене. І все ж я схопив його спереду за камізельку й ззаду за піджак і трясонув. У вічі мені впав його гарний масивний золотий ланцюжок від годинника, я схопив його і смикнув униз так, що петелька, до якої він був причеплений, розірвалася. Він стерпів це, тільки глянув униз на заподіяну шкоду й марно спробував застебнути камізельку на розірвану петельку. «Що ти робиш?» – промовив нарешті він і показав мені на камізельку. «Тільки спокійно!» – погрозливо кинув я.

Я забігав по кімнаті, із ступи перейшов на рись, із рисі на галоп і, поминаючи того чоловіка, щоразу сварився на нього кулаком. А він на мене вже й не дививсь, тільки все вовтузився зі своєю камізелькою. Я почувався дуже вільно, дихалось надзвичайно легко, тільки одяг не давав грудям могутньо здійматись.

Уже багато місяців молодий бухгалтер Вільгельм Менц збирався забалакати до дівчини, яку щоранку бачив дорогою до своєї контори то на одному, то на другому боці дуже довгої вулиці. Він уже змирився з тим, що намір його так і залишиться наміром – щодо жінок він був дуже нерішучий, до того ж ранок – теж не найкращий час, щоб заговорювати з дівчиною, яка поспішає. Та якось увечері, – це було незадовго до Різдва, – він знов побачив ту дівчину, яка йшла просто поперед нього. «Фройляйн», – гукнув він. Вона обернулася, впізнала чоловіка, якого бачила щоранку, трохи затримала, не зупиняючись, на ньому погляд, і знову відвернулася, позаяк Менц нічого більш не сказав. Вони були на яскраво освітленій вулиці посеред великого натовпу, і Менц міг, не привертаючи уваги, підійти до неї зовсім близько. Але сказати щось доречне Менцові в цю вирішальну хвилину на думку не спадало, залишитися дівчині чужим теж не хотілось, бо він намірявся неодмінно продовжити так серйозно розпочату справу, отож він зважився смикнути дівчину за нижній край жакетки. Дівчина стерпіла це, так наче нічого й не сталося.

6 листопада. Звідки ця несподівана впевненість? Хай би вона не минала! Коли б я міг як людина, що бодай трохи тримається на ногах, входити й виходити крізь усі двері! Не знаю тільки, чи я цього хочу.

Батькам і матерям ми про це нічого не казали, але щовечора після дев’ятої я й двоє двоюрідних братів сходилися біля ґратчастої кладовищенської огорожі на невеличкому пагорбі, звідки було видно все довкола.

Крізь залізну кладовищенську огорожу ліворуч видніється великий, порослий травою вигін.

17 листопада. Сон: на узвозі, десь на його середині, до того ж переважно на проїжджій частині, ліворуч, якщо дивитися знизу, лежала купа сміття чи затверділої глини, яка, осипаючись, праворуч ставала чимдалі нижчою, а ліворуч – вищою, нагадуючи палісад. Я йшов праворуч, де шлях був майже вільний, і побачив чоловіка, що їхав знизу на триколісному велосипеді назустріч мені, немовби просто через перепону. У нього нібито не було очей, принаймні вони мали вигляд зарівняних отворів. Велосипед був розхитаний, і хоч їхав він, звичайно ж, невпевнено й хистко, проте нечутно, аж якось неприродно тихо й легко. Я схопив чоловіка в останню мить і, тримаючи його, мов кермо велосипеда, спрямував у проломину, з якої вийшов сам. І тут він упав на мене, й хоч я був велет, але тримав його все ж таки в незручній позі, до того ж велосипед, залишившись без нікого, почав котитися, щоправда, не швидко, назад і потяг мене за собою. Ми поминули гарбу, на якій стояло, збившись докупи, кілька людей, усі в темному одязі, серед них молодий слідопит у світло-сірому капелюсі з задертими крисами. Я ще здалеку впізнав того юнака й сподівався, що він мені допоможе, але він одвернувсь і сховався серед людей. Потім із-за гарби – велосипед тим часом котився собі далі, а вслід за ним, низько нахилившись і розставивши ноги, мусив котитись і я, – з’явився хтось невідомий і допоміг мені, однак не пригадую вже як. Знаю тільки, що та людина була гідна довіри, і тепер вона ховається мовби за напнутим чорним полотнищем, і з цим я мушу змиритись.

18 листопада. Я знов писатиму, але скільки сумнівів викликала в мене тим часом моя писанина! По суті, я нездара й невіглас, який, коли б його не примушували ходити до школи – без жодних його власних заслуг, хіба що він ледве помічав примус, – був би тільки й здатний, що сидіти в собачій будці, вискакуючи з неї, коли йому принесуть їдло, й заскакуючи назад, проковтнувши його.

В яскраво освітленому сонцем подвір’ї з протилежних боків бігли назустріч один одному два пси.

Вимучив початок листа до фройляйн Бл.

19 листопада. Мене захоплює читання щоденника. Чи не тому, що я вже не маю ані найменшої впевненості в теперішності? Все мені видається конструкцією. Будь-чиє зауваження, кожен випадковий погляд усе в мені перевертає – все, навіть забуте, зовсім незначне. Я впевнений у собі менше, ніж будь-коли, і відчуваю лише насилля життя. До того ж я безглуздо порожній. Я справді мов та заблукана серед ночі в горах вівця або вівця, що біжить услід за тією вівцею. Бути таким заблуканим і навіть не мати сили це оплакати.

Я зумисне завертаю у вулиці, де є повії. Коли я проходжу повз них, мене збуджує ця далека, а все ж реальна можливість піти з однією з них. Це непристойно? Але я не знаю нічого кращого, й такий вчинок видається мені, по суті, невинним і майже не вимагає від мене каяття. Та я хочу тільки товстих, літніх, у поношених сукнях, які, однак, завдяки всіляким накидкам мають досить пишний вигляд. Одна жінка мене вже, мабуть, знає. Я зустрів її сьогодні пополудні, вона ще не була вбрана професійно, коси ще гладенько зачесані, без капелюшка, в простій повсякденній блузі, як у кухарки, і несла вона якийсь згорток – певно, білизну до пралі. Ніхто, крім мене, не побачив би в ній нічого спокусливого. Ми мимохідь глянули одне на одного. Тепер, увечері – тим часом стало прохолодно, – я вздрів її в облиплому жовтувато-бурому пальті на протилежному боці вузенької вулички, що відгалужується від Цельтнерґасе, де вона очікує клієнтів. Я двічі озирнувся, вона перехопила мій погляд, але я просто-таки від неї втік.

Невпевненість породжують, безперечно, думки про Ф.

20 листопада. Був у кіно. Плакав. «Лолотте». Добрий пастор. Маленький велосипед. Замирення батька й матері. Безкінечна розмова. Перед цим – сумний фільм «Лихо у доці», потім – веселий «Нарешті сам». Я геть спустошений і нічого не відчуваю, у трамваї, що проїздить мимо, живого глузду більше.

21 листопада. Сон: французьке міністерство, за столом сидять четверо. Йде нарада. Пригадую чоловіка, що сидів праворуч, із подовжнього боку столу, – плаский профіль, жовтувата шкіра, зовсім рівний ніс, що далеко виступав з обличчя (саме через його пласкуватість), і олійно-чорні, цупкі вуса, які закривали рота.

Сумне спостереження, в основі якого лежить, безперечно, знову ж таки конструкція, що її нижній кінець завис десь у порожнечі: коли я взяв із письмового столу чорнильницю, щоб віднести її до загальної кімнати, то відчув у собі якусь твердість, як ото буває, наприклад, коли в тумані з’являється і враз зникає ріг великої будівлі. Я вже не відчував себе втраченим, залежним від людей, навіть від Ф., у мені зачаїлось якесь чекання. Що, коли я втечу від усього цього, як, скажімо, хтось раптом утікає в поле?

Це пророкування, це рівняння на приклади, цей недвозначний страх просто смішний. Усе це – конструкції, що їх навіть в уяві, де вони тільки й панують, ледве діставшись живої поверхні, щоразу рвучка змиває хвиля. В кого та чарівна рука, яку, коли її стромити в січкарню, не посічуть і не розкидають на всі боки тисячі ножів?

Я полюю за конструкціями. Ступаю до кімнати й бачу в кутку їхнє білясте плетиво.

24 листопада. Позавчора ввечері в Макса. Він стає чимдалі чужішим, щодо мене він бував таким уже не раз, тепер і я стаю таким щодо нього. Учора ввечері просто ліг спати.

Над ранок сон: сиджу в санаторному парку за довгим столом, навіть на чолі столу, отож уві сні бачу, власне, свою спину. День видався похмурий, я, мабуть, вибрався за місто на прогулянку й щойно хвацько підкотив в автомобілі до самих сходів. Ось-ось мають принести обід, і ось я бачу одну зі служниць, тендітну молоду дівчину в сукні барв осіннього листя, вона надзвичайно легкою чи, може, хисткою ходою проминає колонаду, що служить ніби входом до санаторію, і спускається до парку. Я ще не знаю, чого вона хоче, та все ж запитливо показую на себе – мовляв, чи не мене вона шукає. Вона справді приносить мені листа. Я думаю, що це не може бути той лист, якого я чекаю, цей дуже тоненький і написаний чужим, непевним дрібним почерком. І все ж я розпечатую його й знаходжу багато густо списаних тоненьких аркушів, і рука на всіх незнайома. Починаю читати, перегортаю аркуші й усвідомлюю, що це, певно, дуже важливий лист, очевидно, від молодшої сестри Ф. Я заходжуюся жадібно його читати, і тут сусіда праворуч – не знаю, чоловік то чи жінка, можливо, дитина – зазирає через моє плече в лист. Я кричу: «Не смій!» Знервовані люди за столом починають тремтіти. Я, здається, накоїв лиха. Намагаюся хутенько вибачитись, щоб швидше повернутися до листа. І знову схиляюся над ним, але відразу прокидаюсь, немовби від власного крику. При тямі й пам’яті примушую себе знов заснути, і сон справді повертається, я ще встигаю притьма перечитати два-три розпливчасті рядки в листі, з яких нічого не запам’ятав, і, не прокидаючись, втрачаю сновидіння.