Лідери, що змінили світ

З дев’яти років своєї практично необмеженої влади Пілсудський лише 25 місяців був прем’єром, принципово не бажав боротися за президентство. Більше того, Перший маршал республіки у 1928 році відмовився і від прем’єрства, формально залишився тільки… генеральним інспектором збройних сил. Якщо спершу якісь демократичні умовності зберігалися, то 1930 року було розігнано сейм і проведено масові арешти всіх політичних опонентів Пілсудського. Втім, арешти почалися ще раніше. Так, відразу після Травневого заколоту 1926 року (перепрошую, революції) за сфабрикованими звинуваченнями у фінансових махінаціях було заарештовано генерала Розвадовського, який, нагадаємо, командував польськими військами під Варшавою у 1920 році. Через півроку генерал вийшов із в’язниці, але незабаром помер при загадкових обставинах. Подейкують, що його отруїли. Але розслідування так ніхто ніколи і не проводив. Підживлювала ці чутки та дріб’язкова послідовність, з якою Пілсудський знищував (принаймні політично) усіх тих, хто міг суперничати з ним у популярності, претендував на лідерство в польському націонал-патріотичному таборі. Пілсудський дуже любив легенду про себе як про батька незалежності і єдиного творця держави і робив усе, щоб розбудувати і закріпити ту легенду. Він намагався поставити себе вище за будь-які державні посади, не кажучи вже про політичні партії, стати таким собі Батьком, чи навіть Дідом нації. Не випадково, що прізвисько Дзядек, Дідусь дуже часто вживалося на сторінках проурядової преси і Пілсудський нічого проти такої фамільярності не мав.

Створений Пілсудським санаційний режим з позицій сьогодення не може викликати жодного захвату. Фактично всю владу було зосереджено в руках одного-єдиного клану – колишніх легіонерів та пеовяків. За екзальтованою патріотичною риторикою пілсудчиків у багатьох випадках крилася кричуща некомпетентність, а дуже часто і корупція, під гаслами боротьби з якою вони прийшли до влади.

Пілсудський, за його власними словами, абсолютно не розумівся на економіці і намагався не втручатися в ці питання. Тому політику пілсудчиків у цій сфері важко назвати ефективною. Досить зауважити, що аж до кінця існування Другої польської республіки у 1939 році так і не було досягнуто рівня промислового виробництва, який існував на цих землях у 1913 році.

Проте найбільші історичні претензії українці можуть пред’явити Пілсудському за його національну політику. Однією з підвалин санації була так звана пацифікація (умиротворення) національних околиць, перш за все українських земель. Мабуть, немає потреби переповідати широко відомі факти переслідування та утисків польською владою української культури, громадської активності, навіть православної церкви. Зауважимо тільки, що крилатий вираз «Чоботи найкраще чистити українською кров’ю» належить не Юзефові Пілсудському, а одному з пілсудчиків, який на практиці реалізовував політику пацифікації свого «коханого вождя». Залишається лише загадкою, як Пілсудський міг розраховувати на якусь співпрацю з українцями (хай не галичанами, а наддніпрянцями) у майбутньому. Чи він тоді вже не сподівався на реалізацію своїх федералістських планів?

Загалом, складається враження, що все чи майже все, що було в Польщі доброго з кінця 20-х до кінця 30-х років минулого століття, існувало і творилося не завдяки, а всупереч правлячому режимові.

Щоправда, слід зауважити, що в останні роки свого життя Пілсудський багато хворів, дуже постарів і не завжди був здатний займатися державними справами. Отож важко сказати, що було ініціативою самого Дзядека, а що творили пілсудчики від його імені. «Ця людина є абсолютно божевільною, – жалівся своєму ад’ютантові у 1934 році «головний пілсудчик» генерал Едвард Ридз-Смігли. – Рано чи пізно це вийде на яв і тоді нас усіх спитають, а чому ви мовчали?» Водночас й сам Пілсудський не вважав своїх наступників гідними високої місії. Прем’єр Єнджеєвич у травні 1934 року розмовляв з Маршалом. Він запам’ятав, як «з-під густих, настовбурчених брів дивилися на мене очі, змучені турботою чи неспокоєм, очі людини страждаючої і пригніченої. До кінця життя я не забуду виразу цього зболілого і змученого обличчя. Після довгого мовчання я почув пошепки сказані слова: “Ох, ці мої генерали. Що зроблять вони з Польщею після моєї смерті”».

Життя після смерті

Юзеф Пілсудський помер 25 травня 1935 року. І Польща пережила тоді шок, який можна порівняти лише із шоком, якого зазнала Радянська Росія на 11 років раніше, коли помер Ленін.

Спадкоємцем Пілсудського на посаді генерального інспектора польських збройних сил, а фактично диктатором Польщі став Ридз-Смігли.

А ще через чотири роки, у вересні 1939-го, вся споруда, яку з такою упертістю та старанністю зводив Пілсудський, завалилася. Протягом кількох тижнів Гітлер та Сталін розгромили виплекану Дзядеком армію і поділили його державу.

Проте фундамент виявився надзвичайно міцним. Польща Пілсудського була далеко не взірцевим суспільством. Та переконаність в абсолютній цінності власної незалежної держави увійшла в кров переважної більшості поляків саме за два десятиріччя існування «міжвоєнної», як кажуть наші західні сусіди, Польщі. І підважити цю переконаність не змогли ані п’ять з половиною років нацистської окупації, ані 45 років правління залежного від Москви режиму польських комуністів. Чи справді «змартвихвстанє» Польщі у 1918 році – в першу чергу заслуга Пілсудського? Однозначної відповіді на це питання не може дати ніхто. Але, зрештою, нині це вже не так і важливо. Пілсудський нерозривно пов’язав своє ім’я у свідомості більшості поляків з відбудовою незалежності, зі створенням польської держави. Він вчасно народився, вчасно діяв – Польща на початку ХХ сторіччя потребувала саме такого діяча – і навіть вчасно помер – доживши до 1939 року, Маршал мав би потім чималі клопоти зі своїм посмертним іміджем. «Пілсудський здобув собі таку славу, яка у Польщі напевно вже не випаде нікому протягом наступної пари століть», – стверджує політолог та історик Мєчислав Прушинський. Згодимося.

Карл Маннергейм: Маршал, який переміг Сталіна

Улітку 1987 року ми з друзями відправилися шлюпками в похід по шхерах Ладозького озера. Північна природа була сповнена величі та якоїсь похмурої краси. Важко навіть було збагнути, яке, власне, «тисячоліття надворі». Здавалося, що з чергової протоки ось-ось випливе корабель із рудими засмаглими вікінгами в рогатих шоломах чи човен з білявими фінами у домотканих сорочках. Враження посилювала повна відсутність людей. Вже за кілька кілометрів від міста Сортавали не можна було зустріти живої душі. Кожний острів був безлюдним. Та на кожному з них можна було знайти сліди життя – старезну яблуню з покрученими вітами, напівзатоплену дренажну канаву, камені з фундаментів зруйнованих будинків… Лише черепа та людських кісток десь у траві бракувало для того, щоб здалося, що ходиш по руїнах середньовічного городища, сплюндрованого хижою чужинською ордою. Сплюндрованого жорстоко, дощенту, так, щоб і сліду не лишилося по його мешканцях. Утім, чому здалося? Власне, все так і було…

Ранньою весною за якихось п’ять десятків років перед нашою поїздкою люди, що споконвіку жили на цих островах, змушені були втікати світ за очі, покинувши свої домівки. Лічені старики, що вирішили залишитися під чужинською владою, прожили у своїх хуторах не більше двох тижнів – усіх їх було депортовано на північ Сибіру і жоден (!) з них ніколи не повернувся ані до рідних згарищ, ані до своїх дітей, що втекли на захід. «Визволителі» так ніколи і не змогли «перетравити» болотяні землі на холодному краю землі. На кількох десятках островів просто неможливо було створити колгосп – не було і немає таких човнів, щоб возити з острова на острів трактор «Бєларусь» чи комбайн «Дон». Отож усі покинуті хутори було безжально і методично зруйновано.

Після Радянсько-фінської війни 1939/40 року Фінляндія втратила територію, де проживало 15 відсотків населення, «фінський Сочі» – Сортавалу, місто, де влітку часом можна навіть загоряти, найродючіші свої землі, які у росіян було визнано взагалі «непридатними для сільського господарства»…

Проте у кривавій, страшній, здавалося, безнадійній війні фіни відстояли найдорожче – свою незалежну державу. Фінляндія так ніколи і не стала ані «радянською», ані «народною» республікою, ні складовою частиною, ні сателітом СРСР. Енкаведисти так і не змогли провести масових депортацій «контрреволюційних і антирадянськи налаштованих елементів» з цієї країни, ніхто ніколи не заганяв у колгоспи хуторян Похьойс-Карьяли чи Кескі-Суомі, секретарі парткомів не розпинали кращих представників інтелігенції за «націоналістичні ухили в творчості», а роботяги Гельсінки не втрачали поволі людської подоби під впливом загального свинства радянського життя.

Усім цим фіни величезною мірою завдячують графу Карлу-Густафу-Емілю фон Маннергейму, маршалу та головнокомандувачу, регенту держави та президенту республіки, людині, яка двічі врятувала цю країну від червоного потопу, що мав би повністю залити її.

Шлях космополіта

Більшість з історичних діячів визначає сенс свого життя ще в ранній юності і неухильно прямує до раз і назавжди визначеної мети. А Карл Маннергейм знайшов своє призначення 50-річним. Потрібна була історична гроза у вигляді двох російських революцій 1917 року і кілька тижнів непростих роздумів та сумнівів, щоб генерал-лейтенант армії Ніколая II написав заяву про вихід з російської служби і вирушив з Одеси на землю батьків, де він не жив 30 років, – створювати і захищати демократичну Фінляндію.

Досі точно не встановлено, в якому з маєтків свого батька – Лоухісаарі чи Вільнесі – народився майбутній маршал. Але достеменно відомо, що сталося це 4 червня 1867 року і він був третьою дитиною одного з найродовитіших аристократів Фінляндії графа Карла-Роберта фон Маннергейма та його дружини Гелени, уродженої фон Юлін.

Пращури Маннергейма прибули до Швеції, яка володіла тоді Фінляндією, у XVII сторіччі з Нідерландів. Прадід Карл-Ерік був лідером Аньяльської ліги, яка боролася проти шведського короля Густава III; 1795 року засуджений до страти і лише завдяки королівському помилуванню зберіг життя; 1809 року, коли росіяни захопили Фінляндію, очолив делегацію станів новоствореного Великого князівства, яка домовлялася з російським царем Алєксандром I про статус країни у складі імперії Романових. Дід Карл-Густаф-Еміль (на честь якого і було названо нашого героя) був головою Вищого апеляційного суду Фінляндії і вченим-біологом, а батько – відомим поетом, письменником і підприємцем. Бізнесова діяльність графа виявилася цілком невдалою, він збанкрутував і виїхав до Парижа, де провів останні роки життя в колі богеми. Батькову нерухомість було розпродано, і мати з дітьми змушена була жити в маєтку своєї мачухи. Коли Карлу-Густафу-Емілю було чотирнадцять років, його мати померла, батька, який прожив ще 33 роки, він так ніколи більше і не побачив, і його освітою та вихованням зайнявся брат покійної матері Альберт фон Юлін.

І батькова, і материна родини належали до шведської аристократії Фінляндії, їхньою рідною мовою була шведська. Шведи захопили країну ще в XII сторіччі, і на початок XIX віку фінську мову було практично витіснено з усіх сфер культурного життя – нею розмовляли лише селяни, які, втім, складали 80 відсотків населення країни. Не випадково, що першим пунктом вимог (чи побажань) громадян Фінляндії, які Маннергейм-прадід привіз до російського імператора, було затвердження шведської як єдиної мови адміністрації і суду в новоствореному Великому князівстві. Національне фінське відродження почалося лише в середині XIX сторіччя, і першою реакцією на це з боку шведської громади став випрошений в російського царя указ 1850 року, який забороняв видання книг фінською мовою. Лише за рік до народження майбутнього героя Зимової війни, у 1866 році, фінській громаді вдалося запровадити у початкових сільських школах викладання фінською мовою нарівні зі шведською.

Нині фінські патріоти намагаються довести, що родини Маннергеймів та Юлінів були двомовними, користувалися нарівні шведською і фінською, проте це виглядає доволі сумнівним. Принаймні 1918 року, коли Маннергейм повернувся до Фінляндії, він мав величезні труднощі в спілкуванні фінською та й потім, до самої смерті, розмовляв першою державною мовою країни з дуже помітним акцентом, припускаючися багатьох помилок.

Як би там не було, середню освіту Маннергейм здобував шведською – і в Гельсінському приватліцеї (1874–1880), і в гімназії в Гаміні (1881–1882), і в Гамінському кадетському корпусі (1882–1886). З кадетського корпусу майбутнього маршала було з ганьбою виключено за численні порушення дисципліни. Лише наступного року він екстерном склав випускні іспити у Гельсінському приватліцеї і, отримавши атестат про середню освіту, зробив другу спробу військової кар’єри. Хоча ще 1878 року в складі російської армії було створено окремі збройні сили автономної Фінляндії, молодий аристократ не горів бажанням служити в цьому провінційному корпусі. 1887 року двадцятирічний Маннергейм вступив до одного з найпривілейованіших юнкерських училищ Росії – Миколаївського кавалерійського в Санкт-Петербурзі. Так розпочалася його тридцятирічна військова служба в імперській армії.

У Санкт-Петербурзі юнкер вже не бешкетував і через два роки з відзнакою закінчив училище, отримавши звання корнета. Прослуживши два роки в Польщі, Маннергейм 1891 року повернувся до Петербурга і став корнетом Лейб-гвардії Її Імператорської Величності Кінногвардійського полку – одного з найпривілейованіших полків російської гвардії. Наступного року він одружився з Анастасією, дочкою генерал-майора від кавалерії Ніколая Арапова і мав з нею двох дочок – Анастасію та Софію. Аристократичне походження та вдалий шлюб сприяли блискучій кар’єрі гвардійського кавалериста, натомість стримував її брак коштів – золота гвардійська молодь, як правило, жила набагато «ширше», аніж це дозволяла порівняно скромна платня молодшого офіцера. Маннергейм же з Фінляндії ніякої матеріальної підтримки не отримував. Хоча, звичайно, вирішальну роль у кар’єрі відіграли його особисті якості – розум, лідерські здібності та відвага на полі бою. Гвардії поручик Маннергейм стояв у почесному караулі під час коронації останнього російського царя Ніколая II. А восени 1905 року за особливу мужність, проявлену у битвах з японцями під Сандепу, Інкоу та Мукденом, спеціальним указом імператора йому було достроково присвоєно звання полковника.

1906 року французький вчений Поль Пелло звернувся до російського та китайського урядів за дозволом провести комплексну наукову археологічно-етнографічно-біологічну експедицію з Ташкента до Пекіна – дослідити Західний (російський) та Східний (китайський) Туркестан. Російський уряд поставив умовою участь у експедиції російського «вченого», яким став полковник Маннергейм. Його кандидатуру підібрав особисто начальник Генштабу Паліцин. Маннергейм «подав у відставку» і навіть спеціально з’їздив до Фінляндії, щоб отримати замість загальноросійського фінляндський паспорт.

Кінна експедиція тривала понад два роки і зібрала величезну кількість різноманітних наукових матеріалів. Здобув славу етнографа та географа також і Маннергейм, який зробив за час експедиції понад 1300 фотографій. 1200 зібраних ним експонатів матеріальної культури сартів, киргизів, уйгурів та тибетців склали спеціальну експозицію в Національному музеї Гельсінки. Справжнім же підсумком його «наукової» роботи був секретний меморандум, де полковник обґрунтовував необхідність та можливість завоювання і включення до складу Російської імперії двох китайських провінцій – Сінцзяну та Ганьсу.

З 1913 року генерал-майор Маннергейм командував у Варшаві Окремою гвардійською кавалерійською бригадою, що складалася з лейб-гвардії Уланського Її Імператорської Величності полка і лейб-гвардії Гродненського гусарського полка.

Під час Першої світової війни бравий кавалерійський генерал послідовно командує бригадою, дивізією, оперативною групою з двох російських та трьох румунських дивізій, а з літа 1917 року – кавалерійським корпусом на Румунському фронті. Саме тоді він отримав звання генерал-лейтенанта, а ще перед цим – повний набір найвищих російських військових орденів за особисту відвагу та вдале керування військами. Генерал, що дотримувався правих поглядів, украй негативно сприйняв крах російської монархії і «революціонізацію» армії. Його неприязнь до соціалістів з Тимчасового уряду була взаємною, і 20 вересня 1917 року бойового генерала було знято з командування корпусом і відправлено у резерв штабу Одеського військового округу. Попри те, що Маннергейм сам написав заяву про це, пославшися на поганий стан здоров’я, в наказі про його переведення відзначалося, що «Маннергейм недостатньо розуміє суть демократичних перетворень, які відбуваються в Росії, а його ставлення до військових комісарів Тимчасового уряду є неприпустимим».

Осінні місяці 1917 року, бездіяльно проведені Маннергеймом у Одесі, стали, як він напише в спогадах, найважчими в житті. Він бачив, як руйнується армія, якій віддав 30 років життя, як гине велика держава, якій вірно служив. Зайве, мабуть, казати, що Жовтневий переворот у Петербурзі граф сприйняв украй негативно. Про службу більшовикам мови бути не могло. Маннергейм вирішував іншу дилему: долучитися до російського білогвардійського руху, що саме виникав тоді, а чи послужити маленькій країні, в якій він народився півстоліття тому. Серед уродженців Фінляндії Маннергейм був найвищим за рангом і авторитетом воєначальником. І спікер фінляндського парламенту Свінхуфвуд буквально бомбардував генерала листами, молячи його повернутися на батьківщину і очолити створювану фінську армію.

Маннергейм чудово знав, що проти реальної незалежності Фінляндії виступають практично всі росіяни – від ультрамонархістів до комуністів. І цілком можливо, що йому доведеться зустрітися на полі бою зі своїми колишніми товаришами по зброї. Отож морально вибір був дуже важкий. Зрештою 1 січня 1918 року Маннергейм написав листа начальнику генерального штабу з проханням звільнити його з російської служби у зв’язку з тим, що він переходить у збройні сили незалежної Фінляндії. І виїхав до Гельсінки.

Війна за незалежність і будівництво лінії Маннергейма

Раднарком РРФСР офіційно визнав повну державну незалежність України і Фінляндії в один і той самий день – 31 грудня 1917 року. Але то зовсім не означало, що нова демократична, чи то пак соціалістична, Росія справді почала будувати відносини зі своїми колишніми колоніями на засадах рівноправності та невтручання. Обом молодим державам довелося вести криваві війни за незалежність. «Маленька» різниця полягає лише в тому, що Фінляндія ту війну таки виграла, а Україна програла. Тому, попри всі відмінності у розмірах, кліматі, географічному положенні, національному характері і таке інше, таке інше, таке інше, обидві країни виступають одна для одної своєрідним дзеркалом – що б було, якби реалізувався цей шанс, якби країна пішла у 1918–1920 роках іншим шляхом…

4 грудня 1917 року Сейм проголосив незалежність Фінляндії, а вже 28 січня 1918 року комуністична меншість у ньому здійснила спробу захопити владу в країні. Так почалася недовга, тримісячна, але дуже запекла війна між «червоними» і «білими» фінами. Маннергейм очолив Шюцкор (як називали себе «білі») ще 18 січня, отримавши від Сейму мандат головнокомандувача. Проте справжньої армії не було ані в білих, ані в червоних. Були лише нечисленні погано озброєні і навчені загони з обох боків. Червоногвардійцям вдалося захопити невелику, але найгустіше населену і розвинуту частину країни – все її південне узбережжя разом із столицею Гельсінки. Маннергейм змушений був перевести свій штаб до міста Ваза. В Фінляндії ще перебувало 40 тисяч військовослужбовців старої російської армії, яким Раднарком РРФСР наказав підтримувати «законний» уряд червоних у Гельсінки. Отож першою операцією Маннергейма на фінській службі було роззброєння своїх колишніх товаришів по зброї з російської армії. Цим було одночасно вбито двох зайців – ліквідовано загрозу втручання цих військ у фінську громадянську війну і значно ліпше озброєно білогвардійські загони, які перед тим мусили воювати фактично голими руками. Згодом, у березні та квітні, в околицях Тампере, а також під Вііпурі основні сили фінських червоногвардійців було розгромлено, і «Фінляндська Соціалістична Республіка» наказала довго жити. Певну допомогу Маннергейму надали добровольці зі Швеції та німецький експедиційний корпус генерала фон дер Ґольца.

Хоча сам Маннергейм, якому в ході цієї війни було присвоєно звання генерала від кавалерії, не брав безпосередньої участі в організації репресій білих проти червоних, вже тоді фінські комуністи наліпили йому ярлик «генерала-м’ясника». Білі бо справді не жаліли своїх червоних ворогів, і громадянська війна у Фінляндії була не менш жорстокою, аніж у Росії.

Під тиском Німеччини Радянська Росія у травні 1918 року згодилася розпочати переговори про мир з білим урядом Фінляндії за посередництвом Берліна. Проте більшовики свідомо затягали переговори, не бажаючи визнавати реальну незалежність колишньої колонії аж до осені 1918 року, коли в Німеччині сталася революція. Переговори відновилися лише 1920 року, коли Ленін висунув ідею про «міні-Брест» і вирішив домовитися заради «мирної передишки» не лише з Польщею та країнами Балтії, а й з Фінляндією. І мир між більшовицькою Росією та Фінляндією було підписано у жовтні 1920-го в естонському місті Тарту.

У цілому ж, порівнюючи історичні долі наших двох країн, переконуємося, що бідній маленькій Фінляндії поталанило все ж більше, ніж Україні, – у грудні 1917 року армію Муравйова було направлено на Київ, а не на Гельсінки. Оволодіння Україною більшовики визнали важливішим, аніж захоплення Фінляндії. А сил на вирішення обох цих завдань одночасно Радянський уряд Росії просто не мав.

Після перемоги над червоногвардійцями навесні 1918 року почали посилюватися суперечності між Маннергеймом та урядом і парламентом країни. Головнокомандувач вважав, що нова державна еліта зав’язала занадто тісні стосунки з Німеччиною. Це не подобалося йому, по-перше, через його загальну антинімецьку спрямованість, якої він набув у армії Романових, по-друге ж, генерал чудово розумів, що Німеччина неухильно наближається до нищівної поразки у Першій світовій війні. І пов’язувати долю молодої держави з кораблем, що йде на дно, принаймні необачно. Після ж поразки Німеччини, коли питання про обрання «королем Фінляндії та Карелії» родича Вільгельма II Фрідріха-Карла Гессенського відпало ніби само собою, регентом «королівства без короля» було обрано Маннергейма. Він стояв на чолі держави з грудня 1918-го до липня 1919 року і робив усе можливе, щоб закріпити її незалежність. Зокрема, генерал пропонував Колчаку, Денікіну та Юденичу підписати угоду, за якою російські білогвардійці визнали б незалежність Фінляндії, а фіни натомість допомогли б вигнати більшовиків з Петрограда. Проте «єдінонєдєлімщики» принципово відмовилися від такого компромісу.

Улітку 1919 року занадто правий і реакційний Маннергейм програв президентські вибори лівоцентристу Стольберґу і на 12 років відійшов від керівництва державою. Проте колишній регент і відставний генерал залишався дуже впливовим політиком, зберігав величезний авторитет в армії, був головою Фінського Червоного Хреста, очолював Скаутську організацію, Товариство допомоги дітям, був директором одного з найбільших у країні Об’єднаного банку.

1931 року новий президент Реландер запросив 64-річного генерала очолити Раду оборони країни. Немолода вже людина розгорнула шалену активність на високій державній посаді. Маннергейм був переконаний, що більшовики ніколи не змиряться із незалежністю Фінляндії і при першій зручній нагоді спробують відновити контроль над колишньою провінцією Російської імперії. Тому він намагався сприяти розвиткові оборонної промисловості у Фінляндії (щоправда, без відчутних успіхів) і всіляко підвищувати боєздатність армії, покращувати її спорядження, «морально-політичну єдність армії та народу», як сказали б у Радянському Союзі. Проте улюбленим дітищем фельдмаршала стала система довгочасових фортифікаційних споруд на Карельському перешийку, яка дістала назву «лінії Маннергейма». Споруджувати укріплення фіни почали тут ще в 1920 році, але справжнього розмаху будівництво набрало тільки за Маннергейма. В будівництві лінії брали участь англійські, французькі, німецькі і бельгійські військові інженери-фортифікатори. Загальна довжина лінії складала 135 кілометрів – від Ладозького озера до Фінської затоки, а глибина – 95 кілометрів. «Лінія Маннергейма» включала в себе передову (зона загороджень), головну, другу і тилову смуги оборони, дві проміжні смуги і відсічні позиції.

Маннергейм так і не встиг добудувати свою лінію до нападу СРСР на Фінляндію. Проте і те, що вже було зроблено, являло собою одну з найпотужніших фортифікаційних ліній у світі. Багато європейських країн захоплювалися тоді таким будівництвом. Проте ані славнозвісна французька «лінія Мажіно», ані німецька «лінія Зігфріда», ані потужні чеські укріплення, ані радянські «укріпрайони» вздовж старого західного кордону не справили суттєвого впливу на перебіг Другої світової війни. Лінія Маннергейма виявилася єдиним прикладом справді ефективного використання такого типу споруд.