Буйний День

На гору Буйний День глянув лиш мигцем; його цікавила широка рівнина, обабіч охоплена глибокою водою, де були дуже зручні місця причалювати пароплавам.

– Саме придатна для міста площа, – промурмотів він. – Сорок тисяч люду можуть тут оселитися. Треба тільки наскочити на золото. – Він на хвилинку замислився. – Десять доларів на миску – цілком доволі. Така буде метушня, якої на Алясці ніколи й не бачили. А коли не тут, то в усякому разі десь недалеко. Варто би по всій дорозі назирати місць для оселиська.

Він постояв ще, дивлячись на пустельну площину. Його жива уява малювала йому образи тих часів, коли сюди звідусіль посунуть люди. Він уже розставляв по ній тартаки, великі крамниці, шинки, зали для танців і довгі вулиці золотошукацьких хатин. Тими вулицями йшли тисячі люду, а перед крамницями стояли важкі вантажні санки з довгими собачими запрягами. А інші вже спускалися головною вулицею до Клондайку, прямуючи до того уявлюваного «десь», де малося добувати золото.

Буйний День засміявся, прокинувшись від своїх марень, спустився з гори, перейшов терасу і повернувся до стоянки. За п’ять хвилин він уже загорнувся у своє хутро. Але зараз-таки знову розплющив очі й сів, сам собі дивуючись, що не спить. Індіянин спав поруч; жар жеврів із-під попелу, п’ятеро собак лежали, поховавши носи й позакривавшись своїми кудлатими хвостами; збоку стирчали застромлені у сніг дві пари лижв.

– Голову до пня дам, що серце мене не дурить, – пробурмотів він. Його думки мимохіть вернулися до покеру, і він усміхнувся на той спогад. – Чотири королі! Ну й Кернса ж серце не одурило!

Він знову ліг, натягши хутро аж на вуха, заплющив очі й цього разу вже міцно заснув.

Розділ V

На Шістдесятій Милі вони поновили припаси, забрали декілька фунтів листів і подалися далі. Ще від Сорокової Милі шлях був невтертий, і так, либонь, мало бути до самої Даї. Буйному Дневі це не дуже дошкуляло, але Кама тяжко мучився. З гордості він мовчав, хоч застуджені в лютий мороз легені давалися взнаки, і затаїти цього він не міг. Приморожено тільки тонюсінький шар легеневої тканини на вершках, проте вона почала злущуватися струпом, спричинюючи сухий уривчастий кашель. Усяка надмірна натуга викликала напади кашлю, очі Камі наливалися кров’ю, аж здавалося, що вони от-от вискочать, по щоках котилися сльози. А вдихнувши чаду від смаженого сала, Кама закашлювався на пів години, мов у корчах, і коли Буйний День варив їсти, індіянин намагався бути з навітряного боку.

День по дні плентали вони без кіпця м’яким невтоптаним снігом. То була важка втомна праця без просвітку; не було й знаку радісної тої бадьорості, з якою мчиш твердою гладенькою дорогою. То один, то другий ішов спереду і втоптував лижвами сніг, і так без спочинку. Дрібний сипкий сніг лежав верствою на ярд завтовшки, і під вагою людини широка плетена лижва вгрузала в пухку поверхню на добрий фут; передок її тоді впирався в прямовисну снігову стінку, таку саму заввишки. Щоб рушити далі, треба було ногу піднести не навкіс, а просто вгору. Якщо хоч трохи посунути лижву вперед, передок пробивав снігову стінку, загрузав глибше, і другий кінець лижви бив ззаду по ногах. Тому, коли йдеш на лижвах глибоким снігом, м’язи працюють зовсім не так, як за звичайного собі ходіння. За кожним кроком ногу доводилося піднімати на цілий фут угору, а тоді вже переставляти вперед. Протоптаною таким чином стежкою йшли собаки, за ними чоловік біля жердини, а вже за ним сунули санки. Напружуючись так, як могли тільки вони, Буйний День із Камою проходили щонайбільше три милі за годину. Отож Буйний День вирішив, що треба менше часу витрачати на спочинки, бо ж мало чого ще могло трапитись у дорозі. Треба мати й про запас зайві години. А тому, скоротивши час зупинок, вони тепер ішли по дванадцять годин на добу. Поклавши три години, щоб розташуватись на ночівлю, зварити їсти, поснідати, зібратися, пообідати підігрітими бобами, – вони мали на спочинок дев’ять годин, і з них ні собаки, ні люди не марнували ані одної хвилини.

На факторії Селкірк, біля річки Пеллі, Буйний День запропонував Камі лишитися й спочинути, доки він повертатиметься назад із Даї, а тоді до нього прилучитись. Бродяжий індіянин з озера Ле-Барж залюбки погодився його заступити, але Кама був упертий і тільки щось пробубонів ображено на таку пропозицію. Собак вони перемінили: своїх заморених Буйний День покинув, поки вертатиметься, і взяв шістьох нових.

До Селкірка вони добились о десятій годині ввечері, а другого ранку о шостій були вже знов у дорозі. Тепер їм малося пройти миль із п’ятсот сніговою пустелею, що розлягалась між Селкірком та Даєю. Погода раптово змінилася, знов узяв лютий мороз. Але й у тепло, й у холод дорога однаково була забивна. Коли термометр показує п’ятдесят градусів під нулем, посуватися ще важче. У великий мороз полозки грузли в сухому снігу, як у піску, і собакам було тяжче їх тягти, ніж за двадцять чи тридцять градусів. Буйний День вирішив їхати по тринадцять годин щодня. Він ревниво зберігав виграний час, бо знав, що далі будуть іще гірші місця.

Зима не дійшла ще й половини, і швидка та бурхлива річка П’ятдесята Миля справдила його найгірші побоювання. Декуди вона зовсім не замерзла, і тільки попід берегами тяглась ненадійна смуга льоду, але там, де бистрина билася в урвисті кам’яні стіни, і такі забережні не могли утворитись. Подорожні крутились туди-сюди, то переходили річку, то вертались назад – часом по кілька разів пробували, поки нарешті перебиралися через якусь дуже небезпечну місцину. То була повільна й важка праця. Коли траплялись льодові мости, треба було їх спочатку випробовувати. Буйний День або Кама ішов уперед на лижвах, тримаючи напереваги довгу жердину. Якщо часом лід уламувався під ногами, кінці жердини падали на краї пробитої ополонки, і за неї можна було втриматись. Обом не раз довелось так скупатися. При п’ятдесятьох градусах під нулем мокрому по пояс іти не можна, бо замерзнеш, отож кожна така купіль спричинювала зупинку. Вискочивши з води, треба було бігти, щоб пожвавити кровообіг, а сухий товариш у цей час розпалював багаття, інакше бо ніяк було передягтись і висушити мокру одежу до іншого разу.

До всього того, поночі не можна було йти небезпечною річкою. Робочий день, хоч-не-хоч, обмежувався шістьма годинами денного присмерку. Кожна хвилина тепер важила багато, і вони все робили, щоб не згаяти жодної.

Ще задовго перед світанком табір здіймали, запрягали собак, навантажували санки й сідали біля багаття чекати першого сірого проблиску. І опівдні перестали спинятися. Тепер вони ввесь час відставали від свого розкладу, і виграний спершу час щодень меншав. Деколи вони проходили тільки п’ятнадцять, а то й дванадцять миль протягом цілого дня. А то якось на дуже вже кепському місці їм довелося тричі виходити на берег і перетягати санки й вантаж через кручі. Тоді за два дні вони пройшли тільки дев’ять миль.

Нарешті вони минули ту жахливу річку П’ятдесяту Милю і вийшли до озера Ле-Барж. Там відкритої води не було, як не було й крижаних зашеретів. На добрих тридцять миль сніг лежав рівний, як стіл, але на три фути завглибшки й сипкий, мов борошно. Пройти можна було щонайбільше три милі на годину. Буйний День відсвяткував кінець переходу П’ятдесятою Милею тим, що йшов до пізньої ночі. Об одинадцятій уранці вони вибилися до озера. О третій пополудні, як уже насувалась полярна ніч, побачили долішній кінець озера, а поки на небо висипали зорі, вони пройшли його геть увесь; о восьмій годині зоставили його позаду і вступили в гирло річки Люїс; там вони спинилися на пів години, розігріли кілька кавалків заморожених бобів і дали собакам по зайвій пайці риби. Потім рушили й ішли проти течії до першої години по півночі, і тільки тоді спинились на ночівлю.

Того дня вони йшли шістнадцять годин. Собаки так потомились, що не мали сили навіть гризтись або гарчати. Останні милі Кама помітно кульгав, проте Буйний День о шостій годині другого ранку знов уже був на ногах. На одинадцяту годину вони досягли Білого Коня, а ночувати спинилися біля Квадратового яру. Важкий перехід річками лишався позаду, перед ними була низка озер.

Буйний День не стишував ходи. Вони йшли по дванадцять годин на добу: шість у присмерку дня та шість поночі. Варити їсти, лагодити збрую, розташовуватись і згортати табір – забирало три години. Решту дев’ять годин і собаки, і люди спали як убиті. Залізна сила Камина надвередилася. День у день нелюдська натуга виснажувала його. Рухи його ставали повільніші, пружність м’язів зникла, і кульгав він уже ввесь час. Проте він стоїчно працював і далі, не ухиляючись ні від чого, без жодного натяку на ремство. Буйний День також схуд і зморився. Однак його тіло, цей дивовижний механізм, діяло так само справно, як і перше, і він усе йшов та йшов невпинно й затято. Ніколи він не був до такої міри богом в очах у Ками, як ці останні дні переходу на південь. Індіянин, що чимраз більше підупадав на силі, не спускаючи очей дивився, як він іде поперед санок. Такого завзяття й витривалості Кама ще не бачив, та ніколи й не сподівався бачити в людині.

Отож настав час, коли Камі забракло снаги йти вперед і втоптувати стежку. Видно, індіянин украй знемігся, коли погодився, щоб Буйний День увесь час робив ту тяжку роботу сам. Вони пройшли всю низку озер від Маршу до Ліндермену, де починався узвіз на Чілкут. Буйному Дневі, властиво, слід було б отаборитись саме тут, під перевалом, бо ж насувалася ніч, але ні, він перехопився через перевал і спустився аж до Овечого табору, а хуртовина, що затримала б його на цілу добу, завихрила вже тільки ззаду за ним.

Це останнє напруження геть зломило Каму. Уранці він уже не спромігся звестись на ноги. О п’ятій годині, коли Буйний День розбудив його, він насилу сів, застогнав і знов упав. Гарніш упорався з усією роботою сам і позапрягав собак. Як усе вже було готове, він загорнув індіянина в троє укривал, поклав його на санки й міцно прив’язав. Дорога була непогана. То був їхній останній перегін. Буйний День погнав собак униз Дайським каньйоном, а тоді твердою втертою стежкою, що вела до самої Даї. Санки летіли, Кама стогнав, а Гарніш біг щодуху біля жердини, аби не попасти під полозки. Так вони в’їхали в Даю, що над морем. Додержуючи свого слова, Буйний День і тут не затримався. Йому досить було однієї години, щоб здати пошту, узяти нову, навантажити харчі, запрягти свіжих собак і найняти іншого індіянина. Кама лежав увесь час мовчки, аж доки Гарніш, готовий від’їжджати, підійшов попрощатись. Вони стиснули один одному руки.

– Ти заженеш і цього дурного індіянина, чуєш, Буйний Дню? – сказав Кама. – До смерті заженеш.

– Нічого, до Пеллі як-небудь дотягне, – усміхнувся Гарніш.

Кама із сумнівом похитав головою й повернувся на другий бік, спиною до Буйного Дня, на знак прощання.

Того самого дня Гарніш перейшов Чілкут. Ані темрява, ані хуртовина його не спинила. Він спустився ще на п’ятсот футів до Крейтер-озера і там отаборився на ніч. Цього разу ночівля була «холодна». Вони ще не спустились до смуги лісів, а з собою палива не взяли, щоб не перевантажувати санок. За ніч сніг засипав їх на три фути. Прокинулись вони, як звичайно, ще затемна і насамперед мусили відкопатись. Індіянин, уже ситий по саму зав’язку подорожжю з цим, мовляв, божевільним, спробував був утекти. Але Буйний День його приструнчив, і він мусив залишитися. Вони пройшли Глибоке й Довге озера і спустились до Ліндермену. Назад Гарніш ішов таким самим убійчим темпом. Індіянинові доводилося скрутно, він був не такий витривалий, як Кама, але так само ніколи не нарікав. Тікати він більше не пробував і працював, що було сили, але в душі поклав собі відкараскатись від Буйного Дня.

День минав за днем, ночі чергувалися із присмерками. Морози поступалися перед завірюхами, завірюхи знову зміняли морози, а вони все йшли, лишаючи за собою безкінечні милі.

На П’ятдесятій Милі їх спіткала біда. Переходячи через крижаний міст, собаки завалились, і зразу їх затягло під лід. Посторонки луснули, й увесь запряг пропав, залишився один тільки задній пес. Буйний День з індіянином запряглися в санки самі, але людина не годна заступити собаку в такій роботі, а тим більше двоє людей п’ятьох собак. Через годину Буйний День зупинився, розвантажив санки, викинув собачий харч, зайву одіж і запасну сокиру. Проте й це не помогло. Другого дня останній собака розтяг собі сухожилки від надмірної натуги, і Буйному Дневі довелось його пристрелити й покинути санки. Він завдав собі на спину сто шістдесят фунтів пошти й припасів, а індіянинові сто двадцять п’ять. Решту без жалю покинув. Індіянин жахнувся, побачивши, що викинуто боби, кухлі, миски, відра, одіж, а всю нічого не варту пошту взято. Зоставили собі тільки по одному укривалові, сокиру, відро та мізерний запас сала й борошна. Сало можна було й сирим гризти, а борошно розколочувати в гарячій воді. Навіть рушницю з набоями покинули.

Так пройшли вони двісті миль до Селкірка. Ішли з раннього ранку до пізньої ночі. Час, потрібний на те, щоб отаборитись та нагодувати собак, тепер витрачали на дорогу. Спинялись, розпалювали невеличке багаттячко, загорнувшись в укривала, пили ріденьку борошняну бовтанку та розігрівали над вогнем сало, настромлене на паличку. Вранці вставали ще поночі, мовчки завдавали собі на плечі мішки, поправляли шлейки й рушали далі.

Останні десять миль до Селкірка Буйний День пустив індіянина вперед і мусив його підганяти, бо інакше цей привид із глибоко запалими очима й ямкуватими щоками ліг би й заснув на дорозі або покинув би свого мішка з поштою.

У Селкірку чекав на них старий запряг. Того самого дня здорових собак, що добре відпочили, запряжено в санки, і Буйний День рушив далі. Знов він то протоптував лижвами стежку, то йшов біля стернової жердини, чергуючись з індіянином із Ле-Баржу, що згодився з ним піти.

Буйний День на два дні відставав від свого розкладу, і снігопади та забивна дорога не давали йому надолужити їх аж до Сорокової Милі. Там ураз вияснилось, і можна було знову сподіватися сильного морозу. Він вирішив ризикнути й покинув частину припасів та собачого харчу. На Сороковій Милі тільки головами хитали: якої-то він заспіває, коли знову сніг піде?

– Буде мороз, лютий мороз! – весело засміявся Буйний День і погнав собак.

За ту зиму між Серкл-Сіті та Сороковою Милею проїхало чимало санок, і дорога була добре втерта. Мороз узяв справді й щодалі дужчав. До Серкл-Сіті лишалось усього якихось двісті миль. Індіянин із Ле-Баржу був молодий, гордий і самовпевнений, але не дуже досвідчений. Напочатку він радий був іти такою швидкою ходою, як і Буйний День, і вже навіть тішився думкою, що заморить білого.

Перші сто миль він стежив за Буйним Днем, сподіваючись запримітити хоч які-небудь ознаки втоми, і дивувався, що їх нема. На другій сотні миль він відчув їх у собі, але скрипнув зубами й не здався. А Буйний День усе гнав далі й далі, або біг спереду й кермував санками, або, коли приходив його ряд, спочивав, лежачи на санках, що летіли гладенькою дорогою. Останній день видався морозний і ясний, сприятливий для подорожі, і вони покрили сімдесят миль. О десятій увечері виїхали на високий берег і помчали головною вулицею Серкл-Сіті. Хоч була індіянинова черга спочивати, проте він скочив із санок і побіг за ними. Та то він тільки хизувався з гордощів, бо добре відчував, що зовсім знемагається.

Розділ VI

У «Тіволі» було людно. Зібралась та сама юрба, що й того дня, коли виряджали Гарніша. Був саме вечір шістдесятого дня, і минав термін закладів.

Як звичайно, кожне мало свою думку про те, чи пощастить Буйному Дневі додержати слова. О десятій годині ще бились навзаклад про те, чи повернеться він, чи ні. Більшість закладалася, що ні. Діва глибоко в душі певна була, що йому не пощастило, проте поставила двадцять унцій проти сорока Чарлі Бейтсових за те, що Буйний День повернеться до півночі.

Вона перша почула, як забрехали собаки.

– Слухайте! – скрикнула вона. – Це Буйний День!

Усі посунули до виходу. Але враз широкі подвійні двері розчинились і юрба подалась назад. Почулося нетерпляче скавчання, ляскіт батога і дзвінкий Гарнішів голос, що підбадьорював собак. Потомлені тварини завершили свою подорож, утягнувши санки по дерев’яній підлозі в самий шинок. Вони влетіли туди, а з ними й мороз. З густих клубків білої пари виринали їм тільки спини й голови; здавалося, ніби вони, рвучись із збруї, пливуть річкою. За ними вирізнився Буйний День, укритий увесь інеєм, по коліна в хмарі морозяного туману, теж ніби у воді бредучи.

Це був той самісінький Буйний День, що й раніше, тільки трохи змарнілий і втомлений, а чорні його очі блищали й іскрились дужче, ніж коли. Полотняна його парка з піднятою відлогою спадала довгими рівними бганками до колін, і він нагадував у ній ченця. Закурена димом багать, брудна, попропалювана, вона оповідала всю історію його важкої подорожі. Два місяці не голений заріст укривав йому обличчя, і сам той заріст за сімдесят миль бігу взявся намороззю від його віддиху.

Його в’їзд у «Тіволі» був ефектний і театральний, і Гарніш був свідомий цього. Це було його життя, і в ту хвилину він захлинався ним. Він був велика людина серед своїх товаришів, герой полярного краю, і цим величався. Та мить, коли він, покривши дві тисячі миль, уперся в «Тіволі» із санками, собаками, поштою, індіянином і всім подорожнім причандаллям, була видатною миттю у його житті. Він учинив ще один подвиг, і ввесь Юкон загуде тепер його ім’ям! Він – Буйний День – король над погоничами собачих запрягів!

У радісному трепеті слухав він бурю вітальних вигуків, дивився на знайому обставу «Тіволі»: довгий прилавок із рядами пляшок, гральні столи, розпечена грубка, вагар зі своїми терезами, музики, чоловіки й жінки, Діва, Селія, Неллі, Ден Макдональд, Бетлс, Біллі Ролінз, Олаф Гендерсон, Док Вотсон, геть усі. Усе було точнісінько так, як того вечора, коли він виїхав. Та годі, чи їздив же він? Шістдесят днів безупинної дороги білою сніговою пустелею нараз стислися в одну коротку хвильку, ніби втратили тривалість. Ніби він оце тільки пірнув у них, пробивши стіну мертвої тиші, а за мить, знов пробивши ту саму стіну, виринув серед гомону й гамору «Тіволі».

Треба було йому озирнутись на санки, навантажені брезентовими мішками з поштою, щоб пересвідчитись у реальності тих шістдесятьох днів та перейдених кригою і снігом двох тисяч миль. Немов уві сні, стискав він простягнені до нього руки. Його обхопила несамовита радість. Життя таке чудесне! Він усе в ньому любив. Його пойняло почуття любові й приязні до всіх людей. Усі вони близькі йому й рідні. Він не годен був умістити в собі того почуття. Серце мов тануло в грудях, і хотілось геть усім зразу стиснути руки, одними широкими обіймами притулити їх усіх до грудей.

Він глибоко зітхнув і голосно крикнув:

– Платить, хто виграв! А виграв я! Ану, сюди, мелмюти й сиваші, кажіть, хто чим труїтиметься! Ось вам пошта з Даї, просто від Солоної Води! Усе як слід! Розперізуйте ремінці й пірнайте!

З десяток рук простяглось розвантажувати санки. Молодий індіянин з озера Ле-Барж нахилився й собі над санками, але враз якось кволо випростався. В очах йому промайнув подив. Розгублено озирнувся він навколо, бо такого, як тепер, не почував ще зроду. Він затрусився, мов у пропасниці, коліна йому підігнулись, і, поволі хилячись, він упав навпоперек санок. В очах його потемніло, і він зімлів.

– Ухоркався! – сказав Буйний День. – Візьміть його хто-небудь та покладіть на ліжко. Він добрячий хлопчина.

– Буйний День правду каже, – ствердив Вотсон. – У хлопця вже пороху не стало.

З поштою впоралися, собак вивели й нагодували, а Бетлс проспівав гімн про сік сасафрас, тим часом як решта, вишикувавшись уздовж прилавка, пили, розмовляли й збирали свої виграні заклади.

За кілька хвилин Буйний День у танцювальній кімнаті крутив вальса з Дівою. Замість парки на ньому вже була куртка з укривала й на голові хутряна шапка. Свої промерзлі мокасини він скинув і танцював у самих панчохах. Дорогою, ще надвечір, він промочив ноги аж по коліна, але не перевзувався, і його довгі панчохи взялися крижаною корою. Від тепла в кімнаті лід почав танути та ламатись і брязкотів під час танцю. Крижинки сипалися на підлогу, і всі танцюристи ковзались по них. Буйному Дневі те на карб не ставилось. У тому далекому краю він належав до небагатьох людей, що настановляють закон і своєю поведінкою дають зразок моральних норм, але самі стоять над законом. Він був один із тих небагатьох щасливців, що не можуть учинити негоже. Усе, що він робив, було добре, – байдуже, чи іншим воно дозволене. Звісно, такі люди завдячували це тому фактові, що вони майже завжди несхибно чинили тільки по справедливості, і то краще, шляхетніше, ніж інші. Буйний День, найстарший герой у цьому молодому краї і воднораз молодший за більшість інших, стояв осібно, як людина вища, як узірець людини, ба більше, як надлюдина. Тож зрозуміло, що Діві, коли вона віддавалась його обіймам у танці, болісно стискалося серце, що от у ній він бачить саму лише добру приятельку й знамениту танцюристку. Мала втіха була їй знати, що він ніколи не кохав. Вона знемагала від кохання до нього, а він кружляв із нею так, як і з будь-якою іншою жінкою або навіть із добрим танцюристом-чоловіком, що, обв’язавши хусточкою рукав, танцював би за даму.

Тієї ночі Буйному Дневі довелось потанцювати й з такою дамою. Серед юконців, як і скрізь на Заході, водилась така спроба на витривалість: так закрутити другого, танцюючи, щоб йому памороки забило. Отож, коли Бен Девіс, фараонний банківник, із барвистою хусткою на рукаві закрутився із Буйним Днем у танці, інші пари спинились подивитися, що з того буде. Крутячись увесь час в один бік, обидва вихором літали по кімнаті. У першій залі почули, що Буйний День танцює з Беном Девісом, і гральні столи та прилавок ураз спустіли. Усі скупчились у танцювальній кімнаті. Музики грали шалено, а пара крутилась чимраз швидше. Девіс уславився своєю тривкістю в таких змаганнях, і на Юконі він не одного здоровила перетанцював, але цей раз уже за кілька хвилин стало видко, що впаде він, а не його партнер.

Вони покружляли ще трохи, коли враз Буйний День спинився, випустив Девіса й ступив назад, хитаючись і помахуючи руками, немов хапаючись за повітря. Але Девіс із застиглою на обличчі безтямною усмішкою сильно поточився, швидко перекрутився, щоб утримати рівновагу, і як колода гепнувся додолу. А Буйний День, ще заточуючись і хапаючись руками за повітря, підчепив найближчу дівчину й закружляв із нею у вальсі. Знову трапилося щось надзвичайне. Після двох тисяч миль страшної дороги, покривши за той день сімдесят миль, він перетанцював свіжого чоловіка, і то ж кого – самого Бена Девіса!

Буйний День любив посідати високі місця, і хоч у його житті й небагато траплялось таких нагод, проте він завжди добивався якнайвищого. Великий світ про нього не чув, але тут, на цій безмірній мовчазній Півночі, його знали повсюди, знали й білі, й індіяни, й ескімоси, знали від Берінгового моря аж до східних перевалів, від найдальших верхоріч аж до холодних тундр мису Барроу. Бажання панувати й скоряти собі було в ньому однаково сильне, чи то він боровся зі стихіями, чи з людьми, чи зі щастям у азартній грі. Само життя з усім тим, що в ньому діється, здавалось йому великою грою, а він був грач – увесь із голови до п’ят. Ризик і виграш були йому потрібні, як хліб. Правда, він не грав навмання: у нього на руках були великі козирі – його розум, спритність і сила, однак за всім цим стояв Талан, безсмертний Талан, що часом відвертається від тих, хто перед ним запобігає, нищить і руйнує мудрого, а обдаровує дурня. Усі люди за ним уганяють і мріють його скорити. Буйний День так само марив про це. У самій глибині його єства життя наспівувало спокусливу пісню величі, надило його й безнастанно нашіптувало, що він досягне більше, ніж інші, виграє там, де вони програють, буде переможцем там, де вони гинуть. Це був голос Життя здорового й потужного, що не знає ні кволості, ні занепаду, голос Життя сп’янілого від себе самого, до нестями захопленого собою й зачарованого своїм могутнім оптимізмом.

І в тому голосі, чи то в тихому шепоті, чи то в гучному, як сурма, поклику, учувалося йому все одне – що колись, десь, якось він загнуздає Талан, стане його паном, зв’яже й затаврує, як свого раба. Граючи в покер, він чув шепіт про чотирьох тузів і про велику масть; коли він вирушав на розшуки, той самий голос співав йому про золото під дерном, про золото в кам’яних надрах скель, про золото скрізь навколо. У найтяжчих знегодах мандрів, у скруті й голоді він чув його й вірив: коли навіть усі загинуть, він витримає і вийде переможцем. Це була давня віковічна брехня Життя, що само себе обдурює, вірить у своє безсмертя й незнищенність, у своє призначення вчинити щось більше, ніж інші, й осягти все, до чого прагнеш.

Буйний День вальсував, крутячись то в один, то в другий бік, доки не перестала паморочитись голова, і тоді знов запросив усіх випити. Але тепер усі одностайно запротестували. Ніхто вже не хотів приставати на його правило: платить той, хто виграв. Воно-бо суперечило всім звичаям і доброму глуздові. Звісно, це робилось по-товариському, від щирого серця, але ж треба й міру знати! Цей раз, за всіма законами, платити має Бен Девіс, то нехай він і платить. І взагалі все частування, що ставив Буйний День, повинен оплатити господар шинку, бо ввесь цей тиск народу, що дає добрячий виторг, приходить сюди через Буйного Дня. За це зняв мову Бетлс. Слова його, вельми яскраві й круті, були зустрінуті гучними оплесками.