Буйний День

Джек Лондон

Буйний День

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Буйний день

Частина 1

Розділ I

Вечір у «Тіволі» видався нудний. Відвідувачів у великій кімнаті з рубленими стінами було небагато. Біля довгого прилавка стояло півдесятка людей. Двоє з них доводили один одному, що помічніше від скорбуту – настій з ялинових голок чи цитриновий сік. Сперечалися вони знуджено і раз у раз похмуро замовкали. Решта заледве звертали на них увагу. Біля протилежної стіни стояли столи для азартних ігор. Цього вечора за ними було майже порожньо. Костей ніхто не кидав. Один тільки чоловік грав сам із собою у «фараона». Рулетка не крутилася, а круп’є стояв коло грубки, що аж гуготіла, до червоного розжарена, і розмовляв із молодою чорноокою жінкою, ставною й гожою з лиця. Від Джуно до Форту Юкону всі знали її під прізвиськом «Діва». За одним столом троє грало в покер, але на дрібні марки й без ніякого захоплення, бо не було глядачів. Крізь відчинені двері в задній стіні видко було, як у прибічній кімнаті три пари мляво танцюють під фортеп’яно та скрипку.

Проте Серкл-Сіті не був порожній та й грошей у ньому не бракувало. Як звичайно, там зібралися шукачі золота з Лосячого ручаю та з інших розсипищ. Літнє промивання дало людям чимало, і гамани в них повні були золотого піску та самородків. Клондайку тоді ще не було відкрито, і на Юконі нікому й на думку не спадало, що можна глибше копати та відігрівати мерзлий ґрунт вогнищами. Тому взимку роботи не було, й довгої полярної ночі люди ниділи мов у сплячці по таких таборах, як Серкл-Сіті. Час їм стягався дуже поволі й нудно. Гамани розпирало золото, а єдину розвагу можна було знайти тільки по шинках. І все-таки в «Тіволі» цього разу було не людно. Діва, стоячи під грубою, позіхнула на ввесь рот.

– Як тут не розворушиться – піду спати, – сказала вона, звертаючись до Чарлі Бейтса. – Що там скоїлось у таборі? Повимерли, чи що?

Бейте полінувався навіть відповісти і понуро крутив собі далі цигарку. Ден Макдональд, власник «Тіволі» та всіх його ігор, один із перших шинкарів на горішньому Юконі, теж понуро перейшов кімнату й зупинився біля грубки.

– Помер хто, чи що? – спитала його Діва.

– Та начебто, – відповів шинкар.

– То, либонь, усі вони там перемерли, – зробила висновок Діва й ще раз усмак позіхнула.

Макдональд осміхнувся й кивнув головою. Він уже намірився був щось сказати, коли враз надвірні двері розчинилися навстіж і до хати вступив якийсь чоловік. Морозяне повітря, що повалило за ним, від тепла взялося парою; вона обгорнула його до колін, постелилася підлогою й розтанула біля грубки. Знявши з кілка віник, він пообмітав сніг із мокасинів та довгих вовняних панчіх. Прибулець здавався б високою людиною, якби йому назустріч не вийшов і не взяв його за руку височенний франко-канадець.

– Здоров був, Буйний Дню! – привітав вія прибульця. – Далебі, радий тебе бачити!

– Здоров, Луї, коли це вас сюди занесло? Ходімо, вип’ємо та розкажеш мені все про Костяну річку. А, бодай вам, ну, здоров, здоров ще раз. А де ж твій товариш? Чом я його не бачу?

Від прилавка підійшов ще один здоровило і стиснув прибульцеві руку.

Олаф Гендерсон і француз Луї, що працювали вдвох на Костяній річці, були найдебеліші на весь край чоловіки, і новий гість, хоча тільки на півголови нижчий, здавався проти них недоростком.

– Здоров, Олафе! – сказав новий гість, що його названо Буйним Днем. – Тебе мені й треба, чуєш? Завтра мій день народження, і я думаю вас усіх повкладати! Чуєте? І тебе, Луї, теж не мину! У свій день народження я можу всіх вас поваляти! Чуєте? Ходім, Олафе, вип’ємо та й побалакаємо.

Від нового гостя в шинку неначе теплом війнуло.

– А, Буйний День! – скрикнула Діва, пізнавши його зразу, тільки-но він уступив у кімнату.

І похмуре Бейтсове обличчя раптом проясніло. Ден Макдональд попростував до трьох приятелів біля прилавка.

Разом із Буйним Днем у «Тіволі» враз повеселішало. Заворушилися буфетники, задзвеніли голоси, пролунав сміх. Скрипаль, визирнувши у двері, сказав піаністові: «Це Буйний День!» – і темп вальсу пожвавішав, танцюристи, ніби запалившись загальним настроєм, закрутилися немовби справді з охотою. Усі-бо здавна знали, що коли з’являвся Буйний День, ту ж мить зникала всяка нудьга.

Раптом обернувшись, він угледів молоду жінку, що стояла під грубкою й дивилась на нього палкими привітними очима.

– А, здорова була, Діво! – гукнув він. – Як ся маєш, Чарлі? Та що це з вами всіма скоїлось? Чого так понадималися всі, неначе труна не коштує тільки три унції? Ходімо, вип’ємо! Та ворушіться ж, непоховані мерці! Ідіть, труїться! Геть усі! Цей вечір мій! Я п’ю й гуляю! Завтра мені тридцять. Уже старість! Це останній вибух молодості! Друзі ви мені чи ні? Ну, горніть, горніть усі сюди! Стій, Девісе! – гукнув він до чоловіка, що встав був з-за фараонного стола. – Мені хочеться поспитати щастя. Побачимо, хто з нас двох сьогодні всіх частуватиме.

Буйний День вийняв із кишені важку торбинку із золотим піском і поклав її на карту.

– П’ятдесят! – коротко сказав він.

Девіс здав дві карти. Побила карта Буйного Дня. Він записав на папірці виграш, і вагар за прилавком зважив на п’ятдесят доларів піску та висипав його Буйному Дневі в торбинку.

Вальса в прибічній кімнаті дограно, і три пари танцюристів, а за ними й музики рушили до прилавка.

– Гей, горніть сюди! – гукнув Буйний День, угледівши їх. – Ідіть і вибирайте, чого душа бажає! Сьогодні мій вечір і така ніч, що трапляється не часто. Та йдіть же ви, сиваші та рибоїди! Кажу ж вам, це мій вечір!

– Препаршивий вечір! – докинув Чарлі Бейте.

– Правда твоя, синку, – весело погодився Буйний День, – вечір таки паршивий, а все ж це мій вечір! Я й сам паршивий старий вовк. Послухайте-но, як я вию!

І він справді завив вовком, завив, як самотній сірий вовк північних лісів, аж Діва здригнулась і затулила собі пальцями вуха. А за хвилину Буйний День уже вхопив її в обійми, вихором помчав у кімнату для танців і закрутився разом з іншими трьома парами у хвацькому вірджінському рілі.

Кімната ходором ходила від тупоту ніг, узутих у мокасини. Буйний День був осередком веселощів – він запалював усіх жартами та сміхом, і тієї пригніченості, що досі тут панувала, не стало й знаку.

З його приходом і саме повітря в «Тіволі» ніби змінилося, неначе пройнявшись його могутньою наснагою. Люди, що заходили з вулиці, зразу це відчували, і на їхні запитання, у чім річ, буфетники кивали головою на задню кімнату, відповідаючи значуще: «Буйний День гуляє!» Люди залишалися, і буфетникам додавалося роботи. Грачі так само віджили: незабаром усі столи були вже зайняті, і сухий стукіт марок та хурчання кульки на рулетці, одноманітні й безнастанні, навіть покривали гомін хрипких голосів, лайку та регіт.

Мало хто знав Елама Гарніша під іншим ім’ям, ніж Буйний День. Його прозвали так ще юнаком за звичай витягати товаришів з-під укривал зі словами: «Гей, уставайте! Уже буйний день надворі!».

Серед піонерів у цій далекій полярній пустелі, де всі люди були піонери, він був один із найперших. Декотрі, як-от Ель-Майо та Джек Макквещен, прийшли, щоправда, раніше за нього, але вони добивалися через Скелясті гори від Гудзонової затоки, він же перший перейшов через Чілкут і Чілкет. Навесні 1883 року, дванадцять років тому, перебрався він вісімнадцятирічним парубійком із п’ятьма товаришами через Чілкутський перевал. А восени повернувся тільки з одним, решта четверо загинули в похмурій, на жодну карту не нанесеній пустелі. І ось уже дванадцять років, як Елам Гарніш шукав золота в присмерковому полярному краї.

І ніхто не шукав його так завзято й уперто, як він. Він виріс разом із цим краєм. Іншого він не знав. Цивілізація була для нього напівзабутий сон якогось далекого життя. Такі селища, як Сорокова Миля та Серкл-Сіті, здавались йому столицями, і він не тільки виріс із цим краєм, а й творив його, нехай ще напівдикий, разом з іншими творив його історію й географію. Ті, що йшли після нього, писали про його переходи й позначали на карті стежки, протоптані його ногами.

Герої не дуже схильні вихваляти геройство, але серед героїв цього краю Гарніша, хоч і зовсім ще молодого віком, шановано як найстаршого. Щодо часу – він прибув сюди раніше за них; щодо діла – ніхто не міг із ним зрівнятися; щодо витривалості – усяке знало, що він побив би найдужчого з них. До того ж його знано як людину сміливу, правдиву й чесну.

У всіх краях, де часто й легко важать життям і не дуже його бережуть, люди цілком природно, майже неминуче шукають розваги й спочинку в азартній грі. І на Юконі люди ставили на карту своє життя заради золота, а вигравши золото в землі, програвали його один одному. Елам Гарніш не був виняток. Вдачу він мав наскрізь чоловічу, завзяту, й інстинкт грача був у ньому дуже сильний. А в яку гру він мав грати, про те подбало саме життя.

Народився він на фермі в Айові. Батько його незабаром перебрався до Східного Орегону, й Елам пробув там усі свої дитячі літа серед золотих копалень. Він не знав у житті нічого, крім затятої гри на великі ставки. Сміливість та витримка мають, звісно, чималу вагу в грі, але карти роздає велика богиня Фортуна. Чесна праця, що дає певний, але нікчемний заробіток, нічого не варта. Справжні люди провадять велику гру, важать усім для всього, і взяти менше, ніж усе, для них означає програти. Отож, дванадцять років проживши на Юконі, Елам Гарніш тільки програвав. Торік, щоправда, на Лосячому струмку взяв він золота на двадцять тисяч доларів, і ще на стільки залишилось його там у землі, але, як сам казав, він повернув лише невеличку частку того, що ставив. Дванадцять років ставив він на карту своє життя, і сорок тисяч доларів – нікчемний виграш на таку ставку. Цих грошей вистачало тільки на те, щоб трохи випити та потанцювати в «Тіволі», перекалатати зиму в Серкл-Сіті та прохарчуватись наступний рік.

Юконці переробили старе прислів’я; вони казали: «Тяжко прийшло, легко пішло». Після танцю Елам Гарніш знову покликав усіх випити. За чарку платилось долар, а золото цінували за шістнадцять доларів унція; таких, що приймали запросини, було в шинку душ тридцять, і після кожного танцю Елам їх усіх частував. То був його вечір, і нікому не дозволялося за щось платити. Гарніш не був п’яницею, віскі мало невелику вагу в його житті. Він був занадто живучий, занадто дужий і чистий тілом та духом, щоб підпасти під владу алкоголю. У своїх мандрах краєм, із собачим запрягом чи в човні, він місяцями не пив нічого міцнішого за каву, а був і такий рік, коли й тієї кави не бачив. Але він мав товариську вдачу, а що на Юконі товариство можна було знайти тільки в шинку, то він і виявляв її в такий спосіб. Ще змалку він звик бачити в золотошукацьких селищах Заходу, що чоловіки розважаються лише так, і для нього то був єдиний спосіб поводитись у товаристві, іншого він не знав.

Дарма, що вбраний так самісінько, як і решта відвідувачів «Тіволі», він визначався з-поміж них. На ногах він мав мокасини з м’яко вичиненої лосячої шкіри, вишивані на індіянський взір намистинками. Штани на ньому були звичайні, а куртка – пошита з укривала. При боці теліпалися довгі шкіряні рукавиці, підбиті хутром. Юконським звичаєм, вони висіли на ремінці, перекинені йому через шию. На голові була хутряна шапка з піднятими навушниками й поворозками, що метлялись не зав’язані. Своїм худорлявим, довгастим обличчям, вилицями і ледь запалими щоками він дуже нагадував індіянина. Засмага на виду та гострий погляд чорних очей тільки збільшували цю подібність, хоч із його бронзової шкіри, та й з очей знати було, що він білий. Він показував більш, як на тридцять років, хоч воднораз його чисто виголене лице без жодної зморшки здавалося хлоп’яцьким. Та він пережив і витерпів далеко більше, ніж пересічна людина, і це поклало на ньому якийсь невловний слід, що виказував його вік. Він жив простим і напруженим життям, і це жевріло у нього в очах, тремтіло в голосі й немовби завжди шепотіло навіть зі стулених уст.

Губи в нього були тонкі й щільно стискались над рівними зубами. Загнуті вгору кутики м’якшили їхню суворість, а дрібнесенькі зморшки в кутиках очей свідчили про веселу вдачу. Якби не ці необхідні якості, його натура, суттю своєю дика, була б жорстокою й немилосердною. Ніс був тонкий, гарний, із досить широкими ніздрями, ані завеликий, ані замалий, чоло трохи вузьке, але високе, опукле, прегарної форми. До індіянського тину знов же пасувало і його волосся – рівне, чорне, з тим полиском, що його дає тільки здоров’я.

– Буйний День, а свічки палить, – засміявся Ден Макдональд, коли з кімнати, де танцювали, бухнули покрики й регіт.

– І ніхто не потрапить цього так, як він, еге ж, Луї? – озвався Олаф Гендерсон.

– А так, – відказав Луї. – Хлопець – щире золото!

– І коли Господь Бог в останній день промиватиме його душу, – додав Макдональд, – йому доведеться чимало попокидати лопатою в жолоб.

– Добре сказано! – промурмотів Олаф Гендерсон, захоплено дивлячись на старого шинкаря.

– Ай добре, – згодився й француз Луї. – Я так гадаю, що з цієї нагоди не гріх і хильнути.

Розділ II

О другій годині вночі танцюристи, виголодавшися, припинили танці на пів годинки, щоб трохи підживитися. Саме тоді Джек Кернс запропонував покера. Джек був огрядний чолов’яга з грубуватим обличчям. Удвох із Ветлсом зробив він колись відчайдушну спробу закласти факторію у верхоріччі Койокуку, далеко за Полярним колом. Повернувшись назад, до своїх факторій на Сороковій та Шістдесятій Милях, він поклав собі шукати щастя в іншому напрямі й виписав із Штатів невеличкого тартака й річкового пароплава. Тартак був уже в дорозі, індіяни везли його собаками через Чілкутський перевал. На Юконі його сподівалися раннього літа, коли зійде крига. Пізніше влітку, коли Берингове море та гирло Юкону зовсім звільниться від криги, пароплав, складений у Форті Сент-Майкл, мав прибути річкою, ущерть навантажений усяким припасом.

Отож Джек Кернс запропонував покера. Француз Луї, Ден Макдональд і Кембл (той, що йому колись пощастило на Лосячому) не танцювали за браком дам і через те сприйняли пропозицію прихильно. Вони саме шукали собі п’ятого, коли з прибічної кімнати з’явився Буйний День попідруч із Дівою і з хвостом танцюристів за собою. Почувши, що його кличуть, він підійшов до столу в кутку.

– Хочеш до нас? – запитав Кембл. – Як тобі щастить сьогодні?

– А певне, мені сьогодні щастить! – відказав зраділо Буйний День і враз відчув, що Діва застережливо тисне йому руку. Їй хотілося ще потанцювати з ним. – Далебі, щастить, але я радніший танцювати. Та й шкода оббирати вас.

Ніхто не сперечався. Коли він відмовив, то вже відмовив твердо. Діва потягла його за руку, щоб іти перекусити разом із танцюристами. Та настрій йому раптом змінився. Не можна сказати, щоб йому пропала охота до танцю або захотілось Діву уразити, але його волелюбна вдача повстала проти її настирливості. Він і думки не припускав, щоб якась жінка могла ним командувати. Жінкам він подобався, проте в його житті вони багато не важили. Вони були йому забавкою, утіхою, навіть спочинком після більшої життєвої гри. Він не відрізняв жінок від віскі або карт, хоч давно спостеріг, що легше відучитися від віскі й карт, аніж відкараскатися від жінки, коли вона тебе обплутає.

Він був раб себе самого, що цілком природно в людини зі здоровим «я», але всякого іншого рабства панічно боявся. Солодка неволя кохання була йому зовсім незбагненна. Закохані люди здавались йому божевільними, а над божевіллям – гадав він – не варто й замислюватися. От товаришувати з чоловіками – це зовсім не те, що кохання. У товаришуванні нема ніякої неволі. Це ділова угода між людьми, де ніхто ні за ким не вганяє, але кожен несе свою частину тяжкої праці й небезпеки, уганяючи за життям і золотом. Чоловіки й жінки вганяють одне за одним, намагаючись неодмінно заневолити одне одного, а в приязні між чоловіками цього немає. І хоч він мав надлюдську силу і давав своїм товаришам більше, ніж отримував сам, але робив це не з примусу, а просто від щедрот своєї праці та героїчних зусиль. Траплялось, переходивши межигір’ями, де дмуть вічні буревії, чи болотами, що кишать мошвою, він ніс на собі вдвічі важчу ношу, ніж будь-хто з товаришів, але робив те з доброї волі, і несправедливого тут не було нічого. Кожен працював, що було сили. Один дужчий, другий кволіший, – так воно є, та доки чоловік працює, віддаючи всю свою силу, доти праця чесна й угода чиста, і кожне має справедливу пайку.

З жінками не те. Жінка дає мало, а вимагає всього. Коли трапиться чоловікові раз-другий на неї зирнути, її вже бере охота обплутати його поворозками свого фартуха. От хоч би Діва. Вона позіхала на весь рот, коли він увійшов, і зраділа хтозна-як, коли він запросив її до танцю. Один танець ще туди-сюди, але щойно він протанцював з нею два, три танці, потім ще кілька – вона вже тисне йому руку, коли його кличуть у карти грати. Ось тобі вже й поворозка, а піддайся раз, то й кінця не буде. Звісно, дівка вона гарна, здорова, ставна, і вродою тішить око, та й танцює дуже добре. Та біда в тому, що вона жінка з властивим усякій жінці бажанням зв’язати чоловіка, спутати його й накласти своє тавро; краще тоді покер. Адже він його любить не менш, ніж танці.

І Буйний День не піддався Діві, не зрушив із місця. Він сказав:

– А втім, я не від того, щоб трохи вас витрусити!

Він почув, як Діва знов потягла його за руку. Їй таки хотілось його обплутати. І на мить у ньому прокинувся дикун, переляканий і кровожерний. У цю безмежно коротку мить він був подібний до тигра, розлютованого тигра, що відчув перед собою пастку. Якби він був справжній дикун, то він або вибіг би прожогом геть із шинку, або кинувся б на Діву й забив би її. Але враз у ньому ворухнулась віками вихована дисципліна, що обернула людину, хоч і не зовсім, на стадну істоту, і він мимохіть відчув навіть якийсь жаль до жінки. Усміхаючись і зазираючи їй у вічі, він лагідно сказав:

– Піди попоїж чого-небудь. Я не голодний. Ми з тобою потім ще потанцюємо, ще ж зовсім рано. Іди, рибонько!

Тоді вивільнив свою руку і, жартома підштовхнувши Діву в плече, повернувся до столу.

– Коли без обмеження, я граю з вами.

– Межа – до стелі, – сказав Джек Кернс.

– Тоді геть стелю!

Грачі перезирнулися, і Кернс оголосив:

– Гаразд, без стелі.

Елам Гарніш сів на вільного стільця й сягнув був до кишені по торбинку із золотом, та передумав. Діва на хвильку запишала губи, тоді відвернулась і пішла з іншими до прилавка.

– Я принесу тобі сендвіча, Буйний Дню, – кинула вона через плече.

Гарніш кивнув головою. Усмішкою вона дала йому взнаки, що не сердиться. І він був дуже радий, що врятувався від пут, не вразивши її надто боляче.

– Граймо на бляшки, а то марки геть стола завалюють. Як, не заперечуєте?

– Я згоден, – відповів Кембл. – Моя йде за п’ятсот доларів.

– І моя, – сказав Гарніш.

Інші й собі визначили вартість своїх бляшок. Француз Луї, найскромніший, пустив свої по сто доларів.

На Алясці тоді ще не водилось ні шахраїв, ані шулерів. Гралося чесно, люди вірили одне одному. Чоловікове слово варте було золота в його гамані. Довгастій мосянжевій бляшці вся ціна була який цент, проте коли вже хто грав на неї в карти й оголошував, що вона варта п’ятсот доларів, її й приймалося за п’ятсот доларів. Той, хто вигравав, певен був, що його партнер викупить свою бляшку, відваживши йому золота на п’ятсот доларів.

Бляшки мали різний колір, і через те легко було пізнати, котра чия. За тих перших часів на Юконі нікому і на думку не спало вимагати гроші на стіл. Кожен відповідав за програш усім своїм майном, хоч би де і яке воно було.

Гарніш зняв колоду – йому випало роздавати. Уважаючи це за добру прикмету, він гукнув, щоб усім присутнім принесли випити. Даючи першу карту Макдональдові, що сидів ліворуч від нього, він промовив:

– Ну, пригинайтесь тепер до самої землі, мелмюти, кудлачі, сиваші! Упирайтеся лапами, наляжте на шлейки, натягуйте посторонки! Гайда! Гей! Рушаймо до пані Фортуни! Та будьте певні, що дорога важкенька, крутенька й слизенька, і гін добрий буде, чимало хто без ніг зостанеться!

Спочатку гра йшла зовсім спокійно. Грачі більше мовчали, хоч навколо все гулом гуло. Елам Гарніш ніби кинув іскру. У двері входили нові й нові відвідувачі. Коли Буйний День гуляв, ніхто не хотів проґавити такого видовища. Кімната для танців була повнісінька. За браком жінок декотрі чоловіки пообв’язували рукави хусточками й танцювали за дам. Біля гральних столів товпилися люди. Безнастанний сухий стукіт марок та хурчання кульки на рулетці покривали голоси тих, що стояли коло прилавка або грілися під грубкою. Одно слово, була справдешня нічна гульня в юконському шинку.

Покер тягся досить мляво, великих карт не випадало, і партії не затягувались, хоча ставки були високі. Повна масть дала французові Луї п’ять тисяч, тоді як у Кембла та Кернса було на руках по трійці. Один раз банк на вісімсот доларів припав на дві пари. А другого разу Гарніш викликав Кернса на дві тисячі в темну. Коли Кернс відкрив карти, виявилося, що в нього кварт, а Гарніш зважився блефувати його з парою десяток.

Але десь близько третьої години пішла справжня карта. Настав момент, що його грачі в покер ждуть, бува, тижнями. Новина вмить облетіла «Тіволі». Глядачі принишкли. Хто стояв далі й балакав, усі повмовкали й підступили ближче до столу. Грачі покинули інші столи, а кімната для танців спорожніла. Щонайменше сто душ стояли щільною мовчазною лавою навколо їхнього столу. З великих ставок почали ще до прикупу й усе лізли та лізли вгору, не прикуповуючи.

Кернс роздав карти. Француз Луї розпочав банк одною бляшкою – вона в нього йшла за сто доларів. Кембл тільки покрив її, та Елам Гарніш, до якого дійшов ряд, шпурнув п’ятсот доларів, зауваживши Макдональдові, що стеле йому легку доріжку.

Макдональд глянув на свої карти й поставив тисячу до мрів бляшками. Кернс, подумавши чималу хвилю над своїми картами, покрив її. Тепер французові Луї, щоб не вийти з гри, треба було докласти дев’ятсот доларів. Він так і зробив, повагавшись довгенько. Те саме мусив зробити й Кембл, щоб уже брати прикуп, але він на диво всім покрив дев’ятсот і накинув ще тисячу.

– О, нарешті подерлися вгору, – зауважив Гарніш, покрив тисячу п’ятсот та й собі ще накинув тисячу. – На й Фортуна, далебі, уже там сидить і дожидає. Наляжте добре на шлейки!

– І я не від того, щоб у гості до неї, – озвався Ден Макдональд, покриваючи дві тисячі й ставлячи ще тисячу.

Отоді якраз грачі запалилися, упевнившись, що пішла велика карта. Хоч на обличчях нічого не було знати, та всі якось несвідомо напружилися. Кожен намагався поводитись як звик за вдачею, але ж вдача в кожного була своя. Гєл Кембл підкреслював свою звичайну обережність. Француз Луї удавав велику зацікавленість. Ден Макдональд зберігав свою добродушність, хоч деколи вона здавалась трохи перебільшена. Кернс, як завжди, сидів холодний і стриманий, а Елам Гарніш, звісно, жартував і сміявся.

У банку було вже одинадцять тисяч, і бляшки без ладу лежали купою серед столу.

– У мене нема більше бляшок, – жалісно сказав Кернс. – Може, перейдімо на записки?

– Дуже радий, що ти ще тримаєшся, – весело відповів Макдональд.

– Стривай, я ще не знаю! Я вже поставив тисячу. Що там у банку зараз?

– Щоб покрити, треба три тисячі, але ніхто тобі не боронить накинути ще.

– Еге, накинути! Думаєш, і в мене самі тузи, як у тебе! – Кернс глянув у свої карти. – А знаєш що, Маку? Щось моє серце чує. Покрию я ці три тисячі.

Він написав на папірці суму, підписався й поклав на стіл.

Усі звернули очі на француза Луї. Той хвильку нервово перебирав руками карти.

– Ет, моє серце нічого не чує, – промовив Луї нарешті й досадливо шпурнув їх на стіл.

Усі сто з лишком пар очей утупились у Кембла.

– Я тебе не перекриватиму, Джеку, – сказав він і обмежився тим, що доклав потрібні дві тисячі.

Тоді всі очі звернулися до Гарніша. Той щось надряпав на клаптику паперу й кинув його на стіл.

– Тільки попереджую, що тут не доброчинне товариство й не недільна школа, – сказав він. – Я крию тебе, Джеку, і ставлю ще тисячу; а ти що, Макдональде? Ось де розгін твоїм тузам!

– Не бійсь, я свого не вгавлю. Накидаю тисячу, – відповів Макдональд. – Ну, що там твоє серце чує, Джеку?

– Щось чує, – Кернс довго перебирав свої карти. – Граю далі, але я хочу, щоб ви знали, скільки в мене грошей. Я маю пароплав «Бела», вартий двадцять тисяч доларів і ні цента менше; є в мене Шістдесята Миля, там на полицях краму на п’ять тисяч. Далі, ви знаєте, що я купив тартака, він тепер коло Ліндермену; ще одне судно в мене будується. То як, можна мені поборгувати?