Лише час підкаже

– Твоє прізвище? – поцікавився Гаррі.

– Стівенсон.

– Ну, а я – Кліфтон. Ласкаво просимо до школи Святого Беди.

– А я – Тьюксбері, – назвався хлопчик, який стояв по інший бік від ліжка Стівенсона.

– Ласкаво просимо до школи Святого Беди, Тьюксбері.

– Дякую, Кліфтоне. Власне, мій батько і дідусь навчалися тут, перш ніж вступити до Ітона.

– Я й не сумнівався, – кивнув Гаррі. – І можу закластися, що вони були капітанами ітонців у грі проти Герроу на «Лордз», – додав він і відразу ж пошкодував про свої слова.

– Ні, мій батько був «мокрим бобом», – сказав Тьюксбері і додав: – Зовсім не «сухим бобом»[24].

– «Мокрим бобом»? – перепитав Гаррі.

– Він був капітаном Оксфорда проти Кембриджа у перегонах на човнах.

Стівенсон раптом розплакався.

– Що сталося? – запитав Гаррі, сідаючи на ліжко поруч із ним.

– Мій батько – водій трамвая…

Усі інші перестали розпаковуватися і вирячилися на Стівенсона.

– Це правда? – уточнив Гаррі. – Тоді мені буде краще розкрити свою таємницю, – додав він достатньо голосно, щоб кожен хлопець у спальні міг почути його слова: – Я син вантажника. І не здивуюся, що ти новий хоровий стипендіат.

– Ні, – сказав Стівенсон, – я відкритий стипендіат.

– Тоді вітаю, – сказав Гаррі і потиснув йому руку. – Ти наслідуєш довгу та шляхетну традицію.

– Дякую. Але у мене є одна проблема, – прошепотів хлопчик.

– Яка, Стівенсоне?

– У мене немає зубної пасти.

– Не хвилюйся, друзяко, – втрутився Т’юксбері, – моя мати завжди кладе запасну.

Гаррі всміхнувся, коли дзвоник задзеленчав знову.

– Всі по ліжках, – твердо сказав він, проходячи через спальню до дверей, і почув шепотіння:

– Дякую за зубну пасту…

– Не думай про це, друзяко.

– А тепер, – сказав Гаррі після того, як загасив світло, – не хочу чути жодного слова від будь-кого, доки дзвоник не розбудить вас уранці о шостій тридцять. – Я мав на увазі – жодного слова.

Він усміхався, коли спускався сходами, щоб приєднатися до Дікінса та Беррінґтона у кабінеті для старост.

Дві речі здивували Гаррі, коли він повернувся до школи Святого Беди в перший день навчання. Не встиг він увійти у вхідні двері, як пан Фробішер відвів його убік.

– Вітаю, Кліфтоне, – тихо сказав він. – Про це оголосять лише на завтрашніх зборах, але ви станете новим старостою школи.

– Ним же мав стати Джайлз, – механічно сказав Гаррі.

– Беррінґтон буде капітаном шкільної команди, і…

Гаррі аж підстрибнув, коли почув звістку, що його приятель повертається до школи Святого Беди.

Старий Джек мав рацію, коли сказав, що пан Г’юґо знайде спосіб, аби його син повернувся вже першого ж дня.

Коли Джайлз зайшов до зали кілька хвилин по тому, хлопці потиснули один одному руки, але Гаррі жодного разу не торкнувся теми, яка мала б займати думки їх обох.

– І як тобі новаки? – поцікавився Джайлз, коли Гаррі увійшов до кімнати.

– Один із них нагадує мені тебе, – сказав Гаррі.

– Тьюксбері, без сумніву.

– Ти його знаєш?

– Ні, але мій тато навчався в Ітоні в той самий час, що і його батько.

– Я сказав йому, що я син вантажника, – повідомив Гаррі, коли впав у єдине зручне крісло у кімнаті.

– Справді? – не повірив Джайлз. – А він тобі сказав, що він син міністра?

Гаррі нічого не відповів.

– Чи є хтось, за ким треба наглядати? – поцікавився Джайлз.

– Стівенсон, – сказав Гаррі. – Щось середнє між Дікінсом і мною.

– Тоді краще заблокувати пожежний вихід, перш ніж він вирішить ним скористатися.

Гаррі часто думав про те, де він би зараз був, якби Старий Джек не переконав його повернутися до школи тієї ночі.

– Який завтра перший урок? – запитав Гаррі, звіряючись зі своїм розкладом.

– Латина, – повідомив Дікінс. – Ось чому я студіюю з Джайлзом Першу пунічну війну.

– З двісті шістдесят четвертого по двісті сорок перший рік до Різдва Христового, – проторохтів Джайлз.

– Б’юся об заклад, що тобі це подобається, – зауважив Гаррі.

– Ще й як, – відгукнувся Джайлз, – і я просто не можу дочекатися продовження Другої пунічної війни.

– З двісті вісімнадцятого по двісті перший рік до Різдва Христового, – підхопив Гаррі.

– Мене завжди дивувало, звідки греки та римляни точно знали, коли народиться Христос, – пожартував Джайлз.

– Ха-ха-ха! – зареготав Гаррі.

Дікінс не засміявся, але сказав:

– І, нарешті, іще треба буде розглянути Третю пунічну війну, зі сто сорок дев’ятого до сто сорок шостого року до Різдва Христового.

– Мені справді потрібно знати про всі три? – уточнив Джайлз.

* * *

Церква Святої Марії у Редкліффі була переповнена містянами та школярами, котрі приїхали, щоб вистояти службу Божу з нагоди початку Великого посту, з читанням восьми уривків із Біблії та вісьмома колядками. Хор зайшов через неф і повільно просувався проходом, співаючи «Приходьте, вірні», а потім зайняв місце на хорах.

Директор прочитав перший уривок. За ним прозвучало «Маленьке місто Віфлеєм». В афіші зазначалося, що солістом третього куплету стане хорист Гаррі Кліфтон.

«Як тихо-тихо сходить дивовижний дар…» Мама Гаррі сиділа горда у третьому ряду, а старенька, котра сиділа поруч із нею, хотіла розповісти всій парафії, що вони слухають її онука. Чоловік, який сидів по інший бік Мейзі, не міг розчути жодного слова, однак про це ніхто не здогадався, спостерігаючи задоволену посмішку на його обличчі. Дядька Стена ніде не було видно.

Капітан команди прочитав другий уривок, а коли Джайлз повернувся на своє місце, Гаррі помітив, що він сидить поруч із солідним чоловіком із посрібленим волоссям на голові, тому вирішив, що це, мабуть, сер Волтер Беррінґтон. Джайлз якось йому сказав, що його дідусь живе у ще більшому будинку, ніж його, але Гаррі не думав, що таке можливе. З іншого боку Джайлза сиділи його батьки. Пані Беррінґтон посміхнулася Гаррі, але пан Беррінґтон ні разу навіть не глянув у його бік.

Коли орга5н заграв прелюдію до «Тріє царі», уся громада підвелася і заспівала разом. Наступний уривок прочитав пан Фробішер, після чого настало те, що панна Мандей очікувала як кульмінацію служби. Тисячоголоса громада навіть не поворухнулася, коли Гаррі співав «Тиху ніч» так ясно й упевнено, що навіть директор посміхнувся.

Наступний уривок читав бібліотечний ментор. Гаррі вже кілька разів тренував із ним цитату зі святого Марка. Дікінс намагався уникнути цієї честі, як він описав це Джайлзу, але пан Фробішер наполягав, адже четвертий уривок завжди читав бібліотекар. Дікінсові було далеко до Джайлза, але й він читав непогано. Гаррі підморгнув приятелю, коли той повернувся на місце поруч зі своїми батьками.

Потім хор підвівся, щоб заспівати «У солодкій радості», а парафіяни залишилися сидіти. Гаррі вважав, що ця колядка – одна з найвибагливіших у його репертуарі через нетрадиційну гармонію. Пан Голкомб заплющив очі, щоб краще чути старшого хориста. І Гаррі заспівав «Тепер нехай усі серця співають», коли вчителю здалося, що він почув легкий, майже непомітний тріск у голосі. Він припустив, що Гаррі, либонь, застудився. Але панна Мандей краще знала, що це. Вона й раніше чула такі ранні ознаки. Жінка лишень молилася, щоб це була лише помилка, але знала, що на свою молитву не отримає відповіді. Гаррі доспіває решту служби так, що лише кілька людей второпають, що сталося, і він співатиме іще кілька тижнів, можливо, й місяців, але на Великдень співатиме вже хтось інший.

Серед тих, хто не сумнівався в тому, що сталося, був і дідуган, який з’явився лише за кілька хвилин після початку служби. Старий Джек вибрався надвір іще до того, як єпископ востаннє всіх благословив. Він знав, що Гаррі не матиме змоги його навідати аж до наступної суботи, що дасть йому достатньо часу, щоб вигадати, як відповісти на неминуче запитання.

* * *

– Ми можемо приватно поспілкуватися з вами, Кліфтоне? – запитав пан Фробішер, коли дзвоник провістив про закінчення уроку. – Можливо, буде краще зробити це в моєму кабінеті.

Гаррі ніколи не забуде той раз, коли почув такі ж слова.

Коли Гаррі зачинив за собою двері кабінету, класний керівник указав йому на місце біля вогню, чого раніше зроду не робив.

– Я просто хотів запевнити вас, Гаррі, – це також прозвучало вперше, – що той факт, що ви більше не зможете співати в хорі, ніяк не вплине на вашу стипендію. Ми у школі Святого Беди добре розуміємо, що внесок, який ви зробили в шкільне життя, давно вийшов за межі каплиці.

– Дякую, сер, – уклонився Гаррі.

– Проте нам треба розглянути ваше майбутнє. Хормейстер мені сказав, що має пройти певний час, перш ніж ваш голос повністю відновиться, і боюся, що це означатиме, що нам доведеться бути реалістичними щодо ваших шансів отримати хорову стипендію Бристольської ґімназії.

– Немає жодного шансу, – спокійно визнав Гаррі.

– Змушений погодитися з вами, – кивнув Фробішер. – Дуже радий, що ви правильно оцінюєте ситуацію. Але, – продовжив він, – я був би радий внести ваше ім’я на відкриту стипендію Бристольської ґімназії. Однак, – додав він, перш ніж Гаррі встиг щось сказати, – за таких обставин варто вважати, що у вас буде більше шансів отримати таку стипендію, скажімо, у школі в Колстоні чи в Королівському коледжі у Ґлостерширі, де не такі вимогливі вступні іспити.

– Ні, дякую, сер, – сказав Гаррі. – Єдиним моїм вибором залишається Бристольська ґімназія.

Він сказав те саме Старому Джеку і так само твердо, як і попередньої суботи, коли його наставник пробурмотів щось про те, щоб не палити за собою мости.

– Хай буде так, – сказав пан Фробішер, який і не чекав жодної іншої відповіді, але все ще відчував, що його прямий обов’язок запропонувати альтернативу. – А тепер обернімо ваші клопоти на нашу користь.

– Як ви пропонуєте мені це зробити, сер?

– Тепер, коли ви буде звільнені від щоденних репетицій хору, у вас з’явиться більше часу, щоб підготуватися до вступного іспиту.

– Аякже, сер, але я все ще маю свої обов’язки як…

– І я зроблю все, що в моїх силах, щоб ваші обов’язки старости школи були не такими обтяжливими в майбутньому.

– Дякую, сер.

– До речі, Гаррі, – зронив пан Фробішер підводячись, – я тільки-но прочитав ваш твір про Джейн Остін, і мене зачарувала ваша думка, що якби панна Остін змогла вступити до університету, то вона, можливо, ніколи б не написала жодного роману, і навіть якби написала, то її творчість, імовірно, не була б такою проникливою.

– Іноді залишатися знедоленим є перевагою, – відповів Гаррі.

– Це не схоже на слова Джейн Остін, – зауважив пан Фробішер.

– Бо це сказала не вона, – пояснив Гаррі. – А хтось інший, хто не ходив до університету, – додав він, але нічого не став пояснювати.

* * *

Мейзі зиркнула на свій новий годинник і всміхнулася.

– Тепер час вирушати, Гаррі, якщо не хочу спізнитися на роботу.

– Звісно, мамо, – сказав Гаррі, вискакуючи з-за столу. – Я відпроваджу тебе до трамвайної зупинки.

– Гаррі, чи думав ти, що робитимеш, якщо не отримаєш цю стипендію? – поцікавилася його мати, нарешті поставивши запитання, якого уникала упродовж кількох тижнів.

– Постійно думаю, – сказав Гаррі, відчинивши їй двері. – Але в мене немає якогось особливого вибору. Просто доведеться повернутися до Меррівуда, а коли мені виповниться чотирнадцять років, піду і знайду собі роботу.

10

– Чи готові ви постати перед екзаменаторами, юначе? – запитав Старий Джек.

– Не настільки готовий, наскільки мені б хотілося, – відповів Гаррі. – До речі, я дослухався до вашої поради і перевірив екзаменаційні роботи за останні десять років. Ви мали рацію, існує певна закономірність, деякі з тих самих запитань з’являються через ті самі проміжки часу.

– Гаразд. А як у вас із латиною? Ми не можемо дозволити собі її не скласти, навіть якщо всі інші предмети вдасться скласти на відмінно.

Гаррі всміхнувся, коли Старий Джек сказав «ми».

– Завдяки Дікінсу я набрав шістдесят дев’ять відсотків минулого тижня, хоча й відправив Ганнібала форсувати Анди.

– Якісь шість тисяч миль похибки, – засміявся Старий Джек. – То що, на вашу думку, стане вашою ахіллесовою п’ятою?

– Сорок випускників школи Святого Беди, які складатимуть той самий іспит, не кажучи вже про двісті п’ятдесят представників інших шкіл.

– Забудьте про них, – порадив Старий Джек. – Якщо продемонструєте те, на що здатні, вони перестануть бути проблемою.

Гаррі мовчав.

– А як почувається ваш голос? – поцікавився Старий Джек, який завжди міняв тему, коли Гаррі бавився у мовчанку.

– Нічого нового, про що варто розповісти, – відказав Гаррі. – Лише за кілька тижнів зможу дізнатися: стану тенором, баритоном чи басом. І навіть тоді не буде жодної гарантії, чи залишиться він настільки ж добрим. Одне певне: Бристольська ґімназія не запропонує мені хорову стипендію, доки я – кінь зі зламаною ногою.

– Та годі вам, – підбадьорив Старий Джек. – Не так уже й все кепсько.

– Навіть іще гірше, – заперечив Гаррі. – Якби я був конем, мене б пристрелили і позбавили болю.

Старий Джек засміявся.

– І коли ж іспити? – запитав він, хоча й так уже знав відповідь.

– У четвер за тиждень. Ми почнемо із загальних знань о дев’ятій годині, й упродовж дня буде іще п’ять інших тестів, а закінчиться все о четвертій англійською мовою.

– Добре, що закінчувати доведеться вашим улюбленим предметом, – сказав Джек.

– Будемо на це сподіватися, – зітхнув Гаррі. – Але помоліться, щоб там було запитання про Діккенса, бо про нього вже три роки не питали, тому я прочитав усі його книжки після вимикання світла.

– Веллінґтон писав у своїх мемуарах, – поділився Старий Джек, – що найгірший момент будь-якої кампанії – чекати сходу сонця напередодні битви.

– Погоджуюся із Залізним герцогом, бо це означає, що я не висипатимуся упродовж наступних двох тижнів.

– Тим більше буде причин не прийти до мене наступної суботи, Гаррі. Вам треба краще використовувати свій час. У будь-якому разі, якщо я правильно запам’ятав, це ж ваш день народження?

– Звідки ви дізналися?

– Зізнаюся, що не прочитав про це на шпальті «Таймс». Але торік він випав на той самий день, тому я впав в азарт і купив для вас невеличкий подарунок.

Старий Джек узяв згорток, запакований у минулотижневу газету, і подав його Гаррі.

– Дякую, сер, – сказав хлопець, розв’язуючи мотузку.

Він розгорнув газету, відкрив маленьку темно-синю коробочку і з недовірою поглянув на чоловічий годинник «Інґерсолл», який раніше бачив у вітрині крамниці пана Дікінса.

– Дякую, – повторив Гаррі, вдягаючи годинник на зап’ястя.

Він якийсь час не міг відвести від нього очей і лише дивувався, як Старий Джек дозволив собі витратити шість шилінґів.

* * *

У день іспитів Гаррі прокинувся задовго до того, як сонце зійшло. Він відмовився від сніданку на користь перегляду деяких старих тестів із загальних знань, перевіряючи столиці країн, починаючи з Німеччини й закінчуючи Бразилією, всі дати урядування прем’єр-міністрів від Волпола до Ллойд-Джорджа і правління монархів від короля Альфреда до Ґеорґа V. Годиною пізніше він відчув, що готовий зустрітися з екзаменаторами.

Він знову сидів у першому ряду, між Беррінґтоном і Дікінсом. «Чи це востаннє?» – питав він себе. Коли годинник на вежі вдарив десять разів, кілька викладачів пройшлися рядами між столами, роздаючи тести із загальних знань сорока знервованим хлопцям. Точніше, тридцятьом дев’ятьом знервованим хлопцям і Дікінсу.

Гаррі повільно читав запитання. Коли дійшов до сотого, то нарешті дозволив посмішці вигулькнути на своєму обличчі. Відтак узяв ручку, занурив перо в каламар і взявся писати. За сорок хвилин він знову дійшов до сотого запитання. Знов зиркнув на годинник: у нього ще залишалося десять хвилин, аби перевірити свої відповіді. Він зупинився на тридцять четвертому запитанні і ще раз переглянув свою відповідь. Олівера Кромвеля чи Томаса Кромвеля відправили до лондонського Тауера за зраду? Він згадав про долю кардинала Вулсі і вибрав чоловіка, який зайняв його посаду лорда-канцлера.

Коли годинник вдарив знову, Гаррі дійшов до дев’яносто другого запитання. Він кинув швидкий погляд на свої останні вісім відповідей, перш ніж роботу вихопили з його рук, а чорнило ще не висохло на останній відповіді – Чарлз Ліндберґ.

Упродовж двадцятихвилинної перерви Гаррі, Джайлз і Дікінс повільно простували полем для крикету, де Джайлз за тиждень до цього набрав сотню перебіжок.

– Amo, amas, amat, – торочив Дікінс, безперервно повторюючи відмінки, ні разу не звірившись із підручником з латини Кеннеді.

– Amamus, amatis, amant, – бубонів Гаррі, коли вони повернулися до екзаменаційної зали.

Коли Гаррі за годину віддавав тест із латини, то був упевнений, що набрав більше, ніж необхідні шістдесят відсотків, і навіть Джайлз виглядав задоволеним собою.

Коли вони втрьох попрямували до трапезної, Гаррі обійняв Дікінса за плече і сказав:

– Дякую, друзяко.

Після того як Гаррі пізніше цього ж дня прочитав завдання з географії, то подумки подякував своїй таємній зброї. Старий Джек упродовж багатьох років передав йому багато знань, ніколи не примушуючи почуватися, що сидиш в аудиторії.

Під час обіду Гаррі не торкнувся ні ножа, ні виделки. Джайлз подолав половину свинячої відбивної, а Дікінс з’їв геть усе.

Історія була першим випробуванням того дня, яке не викликало у Гаррі якоїсь тривоги. Генріх VIII, Єлизавета, Релі, Дрейк, Наполеон, Нельсон і Веллінґтон усі вкупі вирушили на поле бою, а Гаррі знову відправив їх назад.

Математичний тест був набагато легшим, ніж він очікував, а Джайлз навіть подумав, що встиг би набрати іще одну сотню.

Під час останньої перерви Гаррі повернувся до свого класу і переглянув твір, який написав про Девіда Копперфілда, впевнений, що не спіткнеться на своєму улюбленому предметі. Він повільно йшов до екзаменаційної зали, знову і знову повторюючи улюблене слово пана Голкомба: «Сконцентруйся».

Він поглянув на останній тест цього дня, аби виявити, що цей рік був присвячений Томасу Гарді та Льюїсу Керроллу. Він читав «Мера Кастербріджа» та «Пригоди Аліси в Дивокраї», але Божевільний капелюшник, Майкл Генчард і Чеширський кіт не були йому настільки ж відомі, як Пеґґоті, доктор Чілліп і Баркіс. Його перо повільно дряпало сторінку, а коли годинник пробив слушну годину, він аж ніяк не був упевнений, що написав усе правильно. Вийшов надвір під вечірнє сонце, відчуваючи, що трохи пригнічений, хоча з облич його суперників було зрозуміло, що ніхто не думав, що це буде легке завдання. Це змусило хлопця замислитися, чи в нього ще лишився шанс.

* * *

Потім сталося те, що пан Голкомб часто описував як найгіршу частину будь-якого іспиту, – дні нескінченного очікування того, як результати офіційно вивісять на шкільній дошці оголошень; час, коли хлопці врешті-решт роблять те, про що пізніше пожалкують, майже так, ніби хотіли втекти, а не дізнатися про свою долю. Одного хлопця спіймали, коли він дудлив сидр за велосипедним складом, інший курив «Вудбайн» у вбиральні, а третього бачили, коли виходив із місцевого кінотеатру після вимикання світла в спальні.

Джайлз не набрав жодної перебіжки наступної суботи, вперше за сезон. Коли Дікінс повернувся до бібліотеки, Гаррі довго гуляв, перебираючи кожну відповідь у своїй голові знову і знову. Це ситуацію не покращило.

У неділю вдень Джайлз влаштував собі довге тренування із сіткою. У понеділок Дікінс неохоче передав свої обов’язки новому бібліотечному ментору, а у вівторок Гаррі прочитав «Подалі від шаленої юрми»[25] і голосно вилаявся. У середу ввечері Джайлз і Гаррі забалакалися після опівночі, а Дікінс міцно спав.

* * *

Задовго до того, як годинник на вежі вдарив десяту вранці у четвер, сорок хлопчиків уже блукали дитинцем, тримаючи руки в кишенях, голови схилені – усі чекали, коли з’явиться директор. Хоча кожен із них знав, що доктор Оукшотт не вийде ні на хвилину раніше й ні на хвилину пізніше. За п’ять на десяту більшість поглядів напружилися в очікуванні, коли відчиняться двері будинку директора. Решта зосередилися на годиннику у великій залі, бажаючи, щоб хвилинна стрілка рухалася трохи швидше.

Коли ж пролунав перший дзвоник, преподобний Семюел Оукшотт відчинив вхідні двері і вийшов назовні. В одній руці він тримав аркуш паперу, а в іншій – чотири кнопки. Цей чоловік нічого не залишив поза увагою. Коли ж він дійшов до мети свого шляху, то відчинив хвіртку і пройшов дитинцем у звичному темпі, ні на кого навколо не звертаючи уваги.

Хлопці швидко розійшлися, створюючи коридор, щоб не ускладнювати директорові ходу. Той зупинився перед дошкою оголошень, коли вдарило вдесяте. Він вивісив результати іспитів на дошці і пішов без жодного слова. Сорок хлопчиків кинулися вперед, утворюючи тісняву навколо дошки оголошень. Ніхто не був здивований тим, що Дікінс очолив список із дев’яносто двома відсотками й отримав стипендію Пелоквіна Бристольської ґімназії.

Джайлз аж підстрибнув, навіть не намагаючись приховати своє полегшення, коли побачив шістдесят чотири відсотки навпроти свого прізвища. Вони обоє обернулися в пошуках товариша. А Гаррі стояв сам-один, далеко від юрби.

Мейзі Кліфтон

1920–1936

11

Коли ми з Артуром побралися, це не можна було назвати святковою церемонією, адже тоді і в Тенкоків, і в Кліфтонів вітер у кишенях свистів. Найбільше довелося виділити на хор – аж півкрони, але це вартувало кожного витраченого пенні. Я завжди хотіла бути учасницею хору панни Мандей, і хоча вона мені сказала, що мій голос цілком непоганий, про це довелося все одно забути, бо я не вміла ані читати, ані писати.

Бенкет, якщо можна було його так назвати, відбувся на терасі будинку Артура у Стілл-Гаус-лейн: діжка пива, канапки з арахісовим маслом і десяток пирогів із свининою. Мій брат Стен навіть приніс свою рибу і смажену картоплю. А до того ж нам довелося піти звідти рано, щоб устигнути на останній автобус до Вестон-Сюпер-Maрe для нашого медового місяця. Артур забронював для нас приморський гостьовий будиночок увечері п’ятниці, проте майже весь вікенд лило, як із відра, тому ми рідко покидали спальню.

Було дивно, що вдруге я віддалася чоловікові також у Вестон-Сюпер-Маре. Була вражена, коли вперше побачила Артура голим. На його животі розтягнувся глибокий червоний, грубо зшитий рубець. Кляті німці. Він зроду не казав, що був поранений на війні.

Я не надто здивувалася, що Артур миттєво збудився, коли я зняла комбінацію, але змушена визнати, що я очікувала, що він зніме хоча б черевики перед тим, як ми станемо кохатися.

Ми виїхали з гостьового будиночка у неділю ввечері, щоб устигнути на останній автобус назад до Бристоля, бо Артуру треба було з’явитися в доках о шостій ранку в понеділок.

Після весілля Артур переїхав жити до нашого помешкання, бо ми наразі не могли собі дозволити власне гніздечко, як сказав він моєму батькові, що зазвичай означало: доки хтось із наших батьків не помре. У будь-якому разі обидві наші сім’ї, скільки себе пам’ятали, жили на вулиці Стілл-Гаус-лейн.

Артур дуже зрадів, коли я сказала йому, що при надії, бо він хотів мати принаймні шістьох дітей. Я трохи переживала, що первісток буде не від нього, але позаяк лише ми з моєю мамою знали правду, то в Артура не виникло жодних підозр.

За вісім місяців я народила хлопчика, і дякувати Богові, нічого не могло виказати, що він був не від Артура. Ми охрестили його Гарольдом, що дуже втішило мого батька, бо це означало, що його ім’я житиме іще в одному поколінні.

Відтоді я вважала за належне, що, як мама та бабця, застрягну вдома, приносячи по дитині щороку. Зрештою, в сім’ї Артура було восьмеро дітей, я ж була четвертою з п’ятьох. Але Гаррі виявився моєю єдиною дитиною.

* * *

Артур здебільшого повертався прямо додому ввечері після роботи, щоб мати змогу провести якийсь час із дитиною, перш ніж я вкладала сина до ліжка. Коли він не з’явився увечері в п’ятницю, я вирішила, що пішов до пабу з моїм братом. Але коли Стен приповз одразу після опівночі на бровах, розмахуючи пачкою банкнот, Артура з ним не виявилося. Стен подарував мені одну банкноту, що змусило мене запитати себе, чи не пограбував він часом банк. А коли поцікавилася в нього, де Артур, брат промовчав.

Тієї ночі я не лягала спати, просто сиділа на нижній сходинці при вході, чекаючи, що мій чоловік от-от повернеться додому. Артур ніколи не ночував поза домом, відколи ми були в шлюбі.

Незважаючи на те, що Стен протверезів до того, як прийшов на кухню наступного ранку, під час сніданку він не сказав ані слова. Коли я ще раз запитала в нього, де Артур, він заявив, що не бачив його, оскільки вони напередодні розійшлися в різні боки. Неважко було визначити, коли Стен бреше, бо він у таких випадках не дивився в очі. Я вже хотіла було сильніше натиснути на нього, коли почула гучний грюкіт у вхідні двері. Моя перша думка була, що це, мабуть, Артур повернувся, тому кинулася відчиняти.