Лише час підкаже

Джеффрі Арчер

Лише час підкаже

Jeffrey Archer

Only Time Will Tell Copyright

© 2011 by Jeffrey Archer

© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Мейзі Кліфтон

1919

Пролог

Ця історія ніколи не була б написана, якби я не завагітніла. Майте на увазі, що я планувала втратити цноту в тій поїздці до Вестон-Сюпер-Маре, але з іншим чоловіком.

Артур Кліфтон народився на Стілл-Гаус-лейн, як і я; навіть ходив до того ж навчального закладу, що я, – Меррівудської початкової школи, але через те, що я була на два роки молодшою за нього, він навіть не здогадувався, що я взагалі існую. Усі дівчата в моєму класі шаленіли від нього – і не лише тому, що хлопець був капітаном шкільної футбольної команди.

І хоча Артур зроду не виявляв до мене якогось особливого зацікавлення, коли я навчалася у школі, та невдовзі після того як він повернувся із Західного фронту, все змінилося. Я навіть не впевнена, що він второпав, хто я така, коли запросив мене на танці одного суботнього вечора до «Пале», але, якщо бути справедливою, мені й самій довелося двічі впевнитись, щоб його впізнати, бо він відпустив собі вуса, а волосся зачісував, як Рональд Колмен[1]. Того вечора він не дивився на жодну іншу дівчину, окрім мене, та коли ми танцювали останній вальс, я вже напевне знала, що це – лише питання часу, коли він попросить мене вийти за нього заміж.

Артур тримав мене за руку по дорозі додому, а коли підійшли до вхідних дверей, спробував мене поцілувати. Я відсахнулася. Адже преподобний Воттс часто мене напучував, що треба залишатися чистою аж до того дня, коли вийду заміж, а панна Мандей, наша реґентка, попередила мене, що чоловіки хочуть від дівчат лише одного, а коли це отримають, то швидко втрачають до них інтерес. Я часто питала себе, а чи панна Мандей не казала це, виходячи з власного досвіду.

Наступної суботи Артур запросив мене до кінотеатру, щоб подивитися на Ліліан Ґіш у «Зламаних квітах», і хоча я дозволила йому обійняти себе за плечі, цілувати все ж заборонила. Він і не пручався. Правду кажучи, Артур був тоді занадто сором’язливим.

Ще наступної суботи я таки дозволила йому поцілувати себе, але коли він спробував залізти під блузку, відштовхнула нахабу.

І не дозволяла йому цього робити, доки не запропонував мені руку і серце, купив обручку, а преподобний Воттс двічі не оголосив про майбутній шлюб.

Мій брат Стен сказав, що я була останньою незайманкою по наш бік річки Ейвон, хоча підозрюю, що більшість цих завоювань лишалися тільки в його свідомості. Тим не менш, я вирішила: вже настав час, і буде краще, коли це станеться під час поїздки до Вестон-Сюпер-Маре з чоловіком, за якого я збираюся вийти заміж через кілька тижнів.

Проте щойно Артур і Стен зійшли з автобуса, вони одразу ж подалися до найближчого пабу. Я ж увесь останній місяць витратила на планування цього моменту. Тому коли вийшла на вулицю, як справжня панночка, була вже готова на все.

Я пішла до пристані, почуваючись достатньо впевнено, аж тут усвідомила, що хтось іде за мною назирці. Я озирнулася і вельми здивувалася, коли побачила, хто це. Чоловік наздогнав мене і запитав, чи я сама.

– Атож, – відповіла я, усвідомлюючи, що до цього часу Артур уже взявся за третю пінту.

Коли він поклав руку на мої сідниці, я мала б утелющити йому в писок, але з кількох причин не стала цього робити. Почнімо з того, що я задумалася про переваги інтиму з кимось, кого я, ймовірно, більше ніколи не зустріну. І маю зізнатися: мені сподобалися його залицяння.

До того часу як Артур і Стен мали б замахнутися на свою восьму пінту, він забронював для нас гостьовий будиночок біля моря. Схоже, що там правили спеціальний тариф для відвідувачів, які не планували ночувати. Він став цілувати мене іще до того, як ми опинилися всередині, а щойно двері спальні зачинилися, взявся шпарко розстібати ґудзики на моїй блузці. Вочевидь, робив це не вперше. Я навіть упевнена, що була далеко не першою дівчиною, яку він затягнув до ліжка. Інакше звідки він міг знати про спеціальні ціни?

Мушу зізнатися: я зовсім не очікувала, що все станеться так швидко. Коли він скінчив, я зникла у ванній, а він сидів на краєчку ліжка та курив цигарку. «Може, вдруге буде краще», – подумала я.

Але коли повернулася до кімнати, то його вже як корова язиком злизала. Маю зізнатися, що була розчарована.

Я, можливо, відчула більшу провину за те, що зрадила Артура, якби він не виблював на мою спідницю на зворотному шляху до Бристоля.

Наступного дня я розповіла мамі, що сталося, не приховуючи, хто був тим хлопцем. Адже вона з ним усе одно не зналася і навряд чи зустрінеться. Мама сказала, щоб я стулила пельку, позаяк не хотіла скасовувати весілля, і навіть якщо я виявлюся вагітною, ніхто ні про що не здогадається, адже ми з Артуром поберемося іще до того часу, як хтось помітить зміни в моєму організмі.

Гаррі Кліфтон

1920–1933

1

Мені сказали, що мого батька вбили на війні.

Щоразу, коли я розпитував маму про його смерть, вона не казала нічого, окрім того, що він служив у Королівському Ґлостерширському полку і його вбили у боях на Західному фронті усього за кілька днів до укладення перемир’я. Бабуся ж розповідала, що мій батько був хоробрим чоловіком, і коли ми якось залишилися самі в будинку, вона показала мені його медалі. Мій дідусь рідко пропонував почути свою думку про будь-що, але він і глухим був як пень, тому, можливо, навіть не почув цього запитання. Єдиним іншим чоловіком у родині, якого я запам’ятав, був мій дядько Стен, котрий зазвичай сидів на чолі столу за сніданком. Коли він виходив щоранку, я здебільшого напрошувався прогулятися з ним до міських доків, де дядько працював. Кожен день, який я проводив на причалі, був сповнений пригод. Торговельні кораблі, що прибували з далеких земель, розвантажували зі своїх трюмів рис, цукор, банани, джут і багато інших речей, про які я зроду навіть не чув. Після того як трюми порожніли, їх завантажували сіллю, яблуками, оловом і навіть вугіллям (його я любив найменше, бо воно одразу виказувало, де я вештався весь день, і дратувало мою матір). А потім кораблі знов зникали у невідомій далечині.

Мені завжди хотілося допомагати дядькові Стенові розвантажувати якийсь корабель, що пришвартувався вранці, але він лише реготав і промовляв:

– На все свій час, хлопче.

Це не могло статися швидко для мене, але без жодного попередження в обставини втрутилася школа.

Коли мені виповнилося шість років, мене відправили до Меррівудської початкової школи, хоча я вважав, що це марна трата часу. Який був сенс від школи, коли все, що мені потрібно, я міг дізнатися в доках? Наступного дня я б туди й не пішов, якби моя мати не затягнула мене до самої брами, лишила там і повернулася аж о четвертій пополудні, щоб забрати додому.

Я не здогадувався, що в мами є й інші плани на моє майбутнє, які не передбачають мого залучення до роботи дядька Стена в порту. Коли мама лишала мене щоранку біля брами, я стовбичив на подвір’ї, доки вона не зникала з поля зору, а тоді мчав до доків. Я стежив, аби завжди вчасно повернутися до воріт школи, коли мама приходила забирати мене. Дорогою додому я розповідав їй усе, що буцімто робив у школі того дня. Я добре вмів плести небилиці, але незабаром вона виявила, що всі мої оповідки – вигадка.

Один чи двоє хлопців з моєї школи також зависали на доках, але я тримався від них подалі. Вони були старшими та дебелішими за мене і не проминали нагоди дати мені стусана, якщо я траплявся їм на очі. Мені також доводилося остерігатися й пана Гаскінса, головного прораба, бо щоразу той, заскочивши мене, як сам любив казати, давав мені копняка та погрожував:

– Якщо іще раз побачу, що ти тут вештаєшся, лобуряко, то все розкажу директору.

Іноді Гаскінс вирішував, що бачив мене аж занадто часто і повідомляв-таки про це директорові, який періщив мене паском, перш ніж відправити назад у клас. Мій класний керівник, пан Голкомб, ніколи не нарікав, якщо я не з’являвся на його заняття, але він був занадто м’яким. Щоразу, коли мама з’ясовувала, що я прогуляв уроки, вона не могла приховати свій гнів і тиждень не видавала мені мої півпенні на особисті потреби. Але, незважаючи на випадкові лупцювання старших хлопців, регулярні екзекуції директора та втрату кишенькових грошей, я не міг опиратися звабі доків.

Я набув лише одного справжнього товариша, поки вештався біля причалу. Його звали Старий Джек Коломазь. Він мешкав у занедбаному залізничному вагоні на краю забудов. Дядько Стен радив мені триматися подалі від Старого Джека, адже той начебто дурний і брудний старий волоцюга. Та він не здавався аж таким брудним для мене, виглядав навіть чистішим за Стена, й уже незабаром я з’ясував, що він також не був і дурним.

Після обіду я доїв канапку з пастою «Марміт»[2] дядька Стена, догриз його яблуко й ковтнув пива, відтак вирішив повернутися до школи якраз до початку футбольного матчу: єдине, що мене цікавило в школі. Зрештою, після закінчення школи я намірявся стати капітаном бристольської команди або збудувати корабель, який міг би обійти весь світ. Якби пан Голкомб тримав язика на припоні і не виказав мене директору, я міг би цілими днями волочитися, уникаючи вугільних барж, і повертатися до шкільних воріт на четверту годину щодня, і моя мати ніколи б про це не дізналася.

* * *

Кожної другої суботи дядько Стен брав мене на стадіон «Ештон-ґейт», щоб спостерігати за грою футболістів «Бристоль-сіті». У неділю вранці мама тягнула мене до церкви Святого Різдва, від чого я ніяк не міг відкараскатися. Після того як преподобний Воттс востаннє всіх благословляв, я мчав до місця розваг, де приєднувався до своїх товаришів у футбольній грі перед тим, як наставав час вирушати додому на обід.

До того коли мені виповнилося сім років, кожному, хто знав хоча б щось про футбол, стало зрозуміло, що мені зроду не потрапити навіть до шкільної команди, не кажучи вже про капітанство у «Бристоль-сіті». Проте саме тоді я виявив, що Бог зробив мені один маленький дарунок, і він не крився в моїх ногах.

Раніше я не помічав, що кожен, хто сідав біля мене в церкві в неділю вранці, переставав співати, щойно я відкривав рота. Я б і не подумав про це, якби мама не запропонувала мені вступити до хору. Я зневажливо розсміявся. Адже всі знали, що хор був лише для дівчаток і маминих синочків. Я б поховав цю ідею, якби преподобний Воттс не повідомив мені, що хлопцям платять один пенні за похорон і два – за весілля. Так я отримав свій перший корупційний досвід. Але навіть після того, як я неохоче погодився на прослуховування, нечистий вирішив поставити на моєму шляху заваду в особі панни Елеонори Е. Мандей.

Я ніколи й не зустрів би панну Мандей, якби та не диригувала хором. Хоча вона мала зріст усього п’ять футів і три дюйми і виглядала так, ніби її може здути міцніший порив вітру, ніхто не намагався здерти з неї лахи. У мене навіть з’явилося відчуття, що навіть дідько злякався б панну Мандей, а преподобний Воттс – і поготів.

Я погодився на прослуховування, але не раніше, ніж моя мама вручила мені мою місячну суму кишенькових грошей. Наступної неділі я стояв у черзі з гуртом інших хлопців і чекав, коли мене закличуть.

– Ви завжди будете приходити на репетиції вчасно, – навчала панна Мандей, зосередивши на мені пильний погляд.

Я зухвало поглянув на неї.

– Ви ніколи не будете говорити, якщо вас не просять.

Я якось зумів промовчати.

– А під час служби ви завжди будете уважні.

Я неохоче кивнув. А тоді Бог благословив її запропонувати мені варіант.

– Але найважливіше, – заявила вона, взявши руки в боки, – упродовж дванадцятьох тижнів вам доведеться продемонструвати своє уміння читати та писати, щоб я могла упевнитись, що ви можете вивчити новий гімн або незнайомий псалом.

Я втішився, що зупинився вже на першій перешкоді. Але, як виявилося, панна Елінор Е. Мандей легко не здавалася.

– Яку частину ви вибрали для співу, дитино? – поцікавилася вона, коли черга дійшла до мене.

– Я нічого не вибрав, – заявив я.

Реґентка розгорнула книгу гімнів, передала її мені, а сама сіла за піаніно. Я всміхнувся при думці, що, можливо, мені ще вдасться потрапити на другий тайм нашого щонедільного футбольного матчу. Вона взялася грати якусь знайому мелодію, і коли я побачив, як моя мама злякано зиркає на мене з першого ряду, то вирішив, що краще зробити все, аби вона була б щасливою.

– «Усе яскраво і красиво, істоти всі великі та малі, а речі мудрі і прекрасні…»[3]

Посмішка з’явилася на обличчі панни Мандей задовго до того, як я дійшов до «Господь Бог створив їх усіх».

– Як вас звати, дитино? – запитала вона.

– Гаррі Кліфтон, панно.

– Гаррі Кліфтон, ви будете приходити на репетиції хору по понеділках, середах і п’ятницях о шостій. – Вона поглянула на хлопця, який стояв за мною, і сказала:

– Наступний!

Я пообіцяв мамі, що вчасно прийду на першу репетицію хору, хоча й знав, що вона ж буде й останньою, позаяк панна Мандей дуже скоро дізнається, що я не вмію ані читати, ані писати. І вона стала б останньою, якби для тих, хто слухав, не було очевидним, що мій спів був вищого ґатунку, ніж у будь-якого іншого хориста. І справді, коли я розтуляв рота, всі замовкали, кидали на мене в церкві захоплені погляди, навіть із благоговінням, якого я відчайдушно прагнув на футбольному полі. Однак панна Мандей вдала, що нічого не помітила.

Після того як вона нас відпустила, я не пішов додому, а шугонув до доків, аби запитати в пана Коломазя, що робити з тим, що я не вмію читати й писати. Я уважно вислухав пораду стариганя, наступного дня повернувся до школи і зайняв своє місце у класі пана Голкомба.

Учитель не міг приховати свого здивування, коли побачив, як я всівся у першому ряду, але іще більше зачудувався, коли я вперше в житті звернув увагу на вранішній урок.

Пан Голкомб узявся навчати мене абетки, і вже за кілька днів я міг написати всі двадцять шість літер, хоча й не завжди в правильному порядку. Моя мама допомагала б мені, коли я повертався додому вдень, але, як і всі інші члени нашої родини, вона також не вміла ані читати, ані писати.

Дядько Стен якось примудрявся надряпати свій підпис, і хоча він міг сказати, яка різниця між пачками цигарок «Віллс стар» і «Вайлд вудбайнз», я був на сто відсотків впевнений, що насправді напис на етикетці прочитати він не міг. Незважаючи на його недоречне бурчання, я писав літери абетки на будь-якому шматку паперу чи картону, який тільки міг знайти. Дядько Стен, здається, не помічав, що подерта газета у вбиральні завжди була обписана.

Після того як я освоїв абетку, пан Голкомб познайомив мене з кількома простими словами, як-от «собака», «кішка», «мама» і «тато». Саме тоді я вперше запитав його про свого батька, сподіваючись, що він зможе хоч щось розповісти про нього. Адже вчитель, здавалося, мав би знати все. Але він дуже здивувався, що я так мало знаю про свого батька. За тиждень він написав для мене перше слово з чотирьох літер на дошці: «клас», а потім і з п’ятьох – «школа», і з шістьох – «книжка». До кінця місяця я вже міг написати перше речення: «Десь чув, що той фраєр привіз їхньому царю грильяж та класну шубу з пір’я ґави», в якому, як зазначав пан Голкомб, містилася кожна літера абетки. Я перевірив і виявив, що він має рацію.

До кінця визначеного терміну я вже міг написати «гімн», «псалом» і навіть «хорал», хоча пан Голкомб і далі нагадував мені, що треба вимовляти не всі написані літери. Але потім ми розійшлися на вакації, і я став хвилюватися, що не зможу впоратися з вимогами панни Мандей без допомоги пана Голкомба. І так, мабуть, і сталося б, якби місце вчителя не зайняв Старий Джек.

* * *

У п’ятницю ввечері я прийшов на репетицію хору на півгодини раніше, адже знав, що мені доведеться пройти іще одне прослуховування, аби залишитись у хорі. Я сидів мовчки на лаві в марній надії, що панна Мандей візьме когось іншого іще до того, як викличе мене.

Перше випробування я пройшов, як казала панна Мандей, блискуче. Нас усіх попросили прочитати «Господню молитву». Для мене це не було проблемою, бо я знав її напам’ять, адже моя мама щовечора уклякала біля мого ліжка й повторювала знайомі слова, перш ніж вкрити мене ковдрою. Проте наступне завдання панни Мандей виявилося набагато складнішим.

Тепер, наприкінці другого місяця наших занять, від нас очікували, що ми гучно читатимемо псалом перед усім хором. Я вибрав сто двадцять перший псалом, який також знав напам’ять, бо часто співав його в минулому. «Свої очі я зводжу на гори, звідки прийде мені допомога»[4]. Я міг хіба сподіватися, що допомога прийде саме від Господа. Хоча мені й вдалося розгорнути книгу псалмів на правильній сторінці, позаяк я уже навчився рахувати від одного до сотні, я боявся, що панна Мандей усе ж второпає, що я не стежу в кожному куплеті рядок за рядком. Якщо вона щось і запідозрила, то себе не видала, тому я лишився на хорах іще на місяць, тоді як двійко інших негідників – це її слово, бо я не знав, що воно означає, поки не запитав пана Голкомба наступного дня, – вигнали до решти громади.

Коли ж настав час відбути третє й останнє випробування, я був уже до нього готовий. Панна Мандей попросила усіх, хто залишився, виписати десять заповідей у правильному порядку, не звертаючись до книги «Вихід». Реґентка заплющила очі на те, що я написав «крадіжку» до «вбивства», не зміг написати «перелюб» і, звісно, не знав, що це означає. Лише після того як іще двох негідників витурили навіть за менші злочини, я збагнув, наскільки винятковим мав бути мій голос.

Першої неділі посту панна Мандей оголосила, що вибрала трьох нових дискантів, або «маленьких янголяток», як преподобний Ватт звик про нас казати, які приєднаються до її хору, а решту відкинули за вчинення таких непростимих гріхів, як балаканина під час проповіді, смоктання льодяників і, як у випадку двох хлопців, гра в каштани під час «Пісні Симеона».

Наступної неділі я одягнув довгу синю рясу з гофрованим білим коміром. Тільки мені дозволили надіти на шию бронзовий медальйон Богородиці, щоб продемонструвати, що мене обрали солістом. Я хотів би гордо носити медальйон удома і навіть до школи вдягати, щоб похизуватися перед іншими хлопцями, але панна Мандей відбирала його після кожної служби.

У неділю я переносився в інший світ, але боявся, що це не зможе тривати вічно.

2

Коли дядько Стен вранці вставав, йому завжди вдавалося розбудити всю родину. Ніхто не скаржився, оскільки чоловік був годувальником сім’ї, і в будь-якому разі він був дешевшим і надійнішим, ніж будильник.

Перший гамір, який чув Гаррі: траснули двері спальні. За цим тупотів дядько, він човгав скрипучою дерев’яною підлогою, спускався сходами й вивалювався у коридор. Потім ляскали інші двері, і дядько зникав у вбиральні. Якщо хтось іще спав, то хлюпання води, коли дядько Стен тягнув за ланцюжок, а потім іще двічі трахкання дверима, перш ніж він повертався в спальню, нагадувало, що Стен розраховує побачити свій сніданок на столі, коли увійде на кухню. Лише суботніми вечорами він умивався та голився перед тим, як вирушати в «Пале» або в «Одеон», куди він учащав. А ванну приймав чотири рази на рік – на початку кожного кварталу. Зате ніхто не звинувачував Стена, що той витрачає на мило свої важко зароблені гроші.

Мейзі, мама Гаррі, вставала наступною, вистрибуючи з ліжка за кілька хвилин після першого зачиняння дверей. До того часу, як Стен виходив із убиральні, на плиті вже стояв баняк із кашею. Бабуся долучалася вже незабаром і складала доньці компанію на кухні іще до того, як Стен займав своє місце на чолі столу.

Гаррі треба було зійти вниз упродовж п’яти хвилин після першого зачиняння дверей, якщо він сподівався отримати хоч якийсь сніданок. Останнім, хто прибував на кухню, був дідусь, який був такий глухий, що йому єдиному вдавалося проспати весь ранковий ритуал Стена. Цей розклад у побуті Кліфтонів зроду не змінювався. Коли є лише одна вбиральня, одна раковина й один рушник на всіх, порядок стає необхідністю.

До того часу як Гаррі хлюпав в обличчя холодною водою, його мати вже подавала сніданок на кухні: два грубо нарізаних кусні хліба, намащені смальцем для Стена, і чотири тоненькі скибочки – для решти членів сім’ї, підсмажені – якщо в лантусі, що наповнювали по понеділках, залишалося трохи вугілля. Коли Стен доїдав свою кашу, Гаррі дозволялось вилизати миску.

Великий брунатний чайник із чаєм завжди заварювали на плиті, і бабуся розливала напій у різноманітні горнятка через посріблене вікторіанське ситечко для чаю, яке успадкувала від своєї матері. На той час, як інші члени сім’ї сьорбали несолодкий чай, бо цукор був лише для особливих днів та свят, Стен відкорковував свою першу пляшку пива, яку зазвичай випивав одним ковтком. Потім він підіймався з-за столу і гучно відригував перед тим, як прихопити з собою пакунок з обідом, який бабуся готувала ще до сніданку: дві канапки з «Мармітом», ковбаса, яблуко, дві пляшки пива та згорток із п’ятьма цигарками.

Щойно Стен вирушав до доків, усі одразу ж затівали бесіду.

Бабуся завжди хотіла дізнатися, хто відвідував цукерню, в якій її донька працювала офіціанткою: що їли, що пили, де сиділи; рецепти страв, які готували на плиті в кухні, освітленій електричними жарівками, які не залишали після себе воскового сліду, не кажучи вже про клієнтів, котрі іноді залишали три пенси на чай, якими Мейзі доводилося ділитися з кухарем.

Мейзі більше прагнула дізнатися, що Гаррі робив у школі минулого дня. Вона вимагала щоденного звіту, який, здавалося, зовсім не цікавив бабуню, можливо, тому, що вона ніколи не ходила до школи. Хоча вона зроду і в цукерні не була.

Дідусь рідко щось коментував, адже після чотирьох років заряджання та розряджання артилерійської гармати – вранці, опівдні й уночі – став таким глухим, що йому лишалося вдовольнятися, спостерігаючи, як ворушаться губи, і час від часу кивати. У когось стороннього могло скластися враження, що він не сповна розуму, але решта сім’ї знала, що це далеко не так.

Ранковий родинний ритуал змінювався лише у вихідні. У суботу Гаррі виходив із кухні зі своїм дядьком, завжди тримаючись на крок позаду, коли прямував до доків. У неділю мама Гаррі супроводжувала сина до церкви Святого Різдва, де на лаві у третьому ряду захоплювалася променями слави соліста хору.

Але сьогодні була субота. Упродовж двадцяти хвилин марширування до причалу Гаррі ніколи не розтуляв уста, якщо дядько не звертався до нього. Щоразу, коли він це робив, то неодмінно повторював ту ж балачку, що й попередньої суботи.

– Коли ти вже нарешті кинеш ту школу і візьмешся за роботу, юначе?

Таким завжди було заклинання дядька Стена.

– Цього не дозволять зробити, доки мені не виповниться чотирнадцять, – нагадав йому Гаррі. – Такий закон.

– Напрочуд дурний закон, якщо хтось запитав би мою думку. Я кинув школу і став працювати в доках ще до того, як мені виповнилося дванадцять років, – оголосив Стен, так ніби Гаррі раніше зроду не чув цієї глибокої думки.

Гаррі не квапився відповідати, оскільки він уже знав, яким буде наступне речення його дядька.

– А також записався в армію Кітченера[5] іще до свого сімнадцятого дня народження.

– Розкажіть мені про війну, дядьку Стен, – просив Гаррі, усвідомлюючи, що це займе чоловіка на кілька сотень ярдів.

– Ми з твоїм татом приєдналися до Королівського Ґлостерширського полку в один і той же день, – базікав Стен, торкаючись картуза, ніби віддаючи честь далекому спогаду. – Після дванадцятьох тижнів базового вишколу в казармах Таунтона нас відправили під Іпр воювати з бошами. Коли ми дісталися туди, то переважно ховалися у загиджених пацюками шанцях, чекаючи, аби якийсь вилупок офіцер нам наказав, що за сигналом сурмача маємо вибиратися нагору, прилаштовувати багнети та стріляти з гвинтівок, бо ми атакуємо ворожі позиції.

Після цього наставала пауза, після якої Стен додавав:

– Я був одним із щасливців. Бо повернувся додому з руками та ногами.

Гаррі міг передбачити кожне його наступне слово, але йому залишалося тільки мовчати.

– Ти просто собі не уявляєш, як тобі пощастило, хлопче. Я втратив двох братів, твого дядька Рея і твого дядька Берта, а твій батько не тільки втратив брата, а й батька, твого іншого діда, якого ти ніколи не бачив. Справжній чоловік, який може вихилити пінту пива швидше, ніж будь-який вантажник, котрого я будь-коли зустрічав.

Якби Стен поглянув униз, то побачив би хлопчика, який губами повторює його слова, але сьогодні, на подив Гаррі, дядько Стен додав фразу, якої зроду раніше не промовляв: