Різдвяний сюрприз

– Не треба. Я все перевірила. У холодильнику у нас масло, сосиски. Гадаю, до вечора вона не здогадається, що ми втекли…

Вони крадькома покинули помешкання, піднялися залізною драбиною на рівень вулиці й упевнено покрокували в бік Ессекс-роуд. Коли вийшли на неї, повернули ліворуч. Побачивши скверик, сповільнили крок і присіли на мокру лавку спочити.

– Я й не думала, що ти такий ревнивий! – Інґрида кинула на Клаудіюса допитливий погляд. – У Литві ти таким не був!

– В Литві не було причин.

– Як це не було причин?! Побачення раз на два тижні! А ти не питав себе: з ким я можу в проміжки між нашими побаченнями зустрічатися? Адже я могла і жити із кимось разом, втікаючи двічі на місяць до тебе, а йому брехати, що їду до батьків…

– Ну ти ж порядна… Ти б так не вчинила!

– А навіщо тоді ти поперся стежити за мною в перукарню? – Інґрида здивовано похитала головою.

– Ну не платять просто так за дві фотографії п’ятдесят фунтів, – видихнув Клаудіюс. – Я за тебе боявся. Цей придурок явно на тебе оком накинув!

– Не придурок, а Карстен, перукар! А чоловіки-перукарі завжди тонко відчувають красу. До речі, половина з них – голубі! Так що даремно хвилювався!

– Бач, ти навіть його ім’я знаєш, хоча раніше казала, що не треба ні з ким тут знайомитися… А що я мав думати?! Він тебе стриг і фотографував… А потім повів годувати обідом. Це нормально?

– Нормально, – Інґрида усміхнулася. – Він же не додому до себе повів, а в кафе! Та заспокойся ти! Теж мені – чистий і порядний! А хто щойно з квартири дременув, не заплативши за тиждень?

– Ну, ти даєш! – Клаудіюс обернувся до подруги. – Це ж твоя ідея!

– Ідея моя, але ти ж погодився! Якби ти був чистий і порядний, ти би твердо сказав: «Ні, ми так робити не будемо! Ми чесні!» І ми зараз би спокійно спали під теплою ковдрою…

– …у холодній кімнаті, – додав Клаудіюс.

– Ось бачиш! Тепер у нас обох синдром гастарбайтера! Розбагатіємо, тоді й згадаємо про мораль і чесність! До речі, там, куди ми сьогодні поїдемо, нам нікого не треба буде дурити! Там усе по-чесному! І навіть інтернет безкоштовний.

– Так, інтернет – це найважливіше! – гмикнув Клаудіюс. – Ти тільки не сказала, куди ми їдемо, що там будемо робити і де будемо жити?

– Маєш помучитися! – голосок Інґриди став награно жалісливим. – Я це місце знайшла, я й вирішу, коли тобі все розповісти! Хоча я краще тобі покажу. Коли приїдемо! Нам там треба бути до десятої ранку!

Спалахнув монітор мобільника й висвітлив бліде обличчя Клаудіюса.

– А зараз майже друга година ночі, – зітхнув він.

– Тому ми так повільно й ідемо! – теплі пальчики Інґриди провели по неголеній щоці Клаудіюса. – До десятої ранку у тебе виросте справжня щетина! Але це нестрашно!

До шостої ранку вони дочвалали, втомлені, до вокзалу Ватерлоо. Купили два квитки до Ішера і сіли в перший приміський потяг, що йшов на Гілфорд. Залізні колеса гриміли, перериваючись на короткі зупинки. Повз них мелькали таблички з назвами станцій: «Клепхем Джанкшн», «Вімблдон», «Сербітон». І ось, нарешті, після півгодинної дороги вони вийшли на мокру платформу станції «Ішер». Вийшли й огледілися.

– А тепер? – спитав позіхаючи Клаудіюс, виглядаючи місце, куди можна було б покласти наплічник.

– Туди йти ще зарано. Треба зачекати.

Кімнату очікування на першій платформі відкрив індус-залізничник, якраз коли вони підходили до дверей. Усміхнувся. Побажав гарного дня.

– Ох, якби всі були такими! – вже опустивши наплічник на підлогу і впавши в залізне крісло, мовив у спину залізничнику Клаудіюс.

– Ти хочеш, щоб усі в Англії були індусами? – всміхнулася Інґрида.

– Угу, – Клаудіюс кивнув. – Хочу, щоб усі в Англії були ввічливими індусами-залізничниками. Мене така Англія цілком влаштує!

– Але тоді й тобі доведеться стати індусом-залізничником!

– Згоден!

– І що, додому потім ти також індусом повернешся? – фантазія виганяла з голови Інґриди втому.

– Ми ж із тобою обоє повернемося: я – індусом, а ти – індускою!.. Спати хочеться…

– Ну спи, а я постережу твій сон, – пожаліла бойфренда Інґрида і глянула на нього ласкаво. – У тебе і наплічник важчий! Давай подрімай! Я потім тебе розбуджу!

І Клаудіюс, пригорнувшись головою до її плеча, провалився в дрімоту. Провалюючись, він чув її подих, чув биття її серця, що долинало крізь плоть, крізь шкіру, крізь футболку, зелений светр і пухову китайську куртку.

Ритм ударів її серця був неспішним і рівним. І навіть якщо це було не її серце, а його власне, то все одно цей ритм присипляв краще за будь-яку піґулку.

Десь поруч зупинялися поїзди, бжикали автоматичні двері вагонів, відчиняючись, і тут же гучно зсувалися, вдаряючись твердими ґумовими кантами. Дрібний стукіт квапливих підошов. Усе це не турбувало, не відволікало, не будило. Тільки коли водномить усе стихло, Клаудіюс розліпив повіки, немов перевіряючи: чи не провалився він часом в інший, безмовний і неживий світ? Теплий запах волосся Інґриди його заспокоїв. Вона також дрімала, сховавши чоло в його скроню. Акуратно, зберігаючи нерухомість, Клаудіюс витягнув із кишені куртки мобільний. Чверть на десяту. Незабаром зустріч із кимось, незабаром таємниця, яку так радісно і врочисто зберігала Інґрида, піддражнюючи його, розкриється. І він збагне, куди і навіщо вони приїхали. Але спочатку треба її розбудити, потім шукати дорогу, вулицю, будинок чи офіс…

– А ми в касі спитаємо, як туди пройти, – запропонувала Інґрида, коли вони покидали затишну кімнату очікування.

Біля каси станції нікого не виявилося. Віконце було зачинене.

Тому дорогу до записаної в Інґриди адреси питали на заправці.

– Ви пішки? – здивувався китаєць-заправник.

Клаудіюс кивнув. Китаєць пояснив дорогу, при цьому кілька разів повторивши, що там легко заблукати, і що йти туди потрібно буде не менше, ніж півгодини.

Узбіччям автодороги вони йшли одне за одним, відчуваючи і посилену важкість наплічників, і накопичену з минулої ночі втому. Повз них шипіли шинами по мокрому асфальту малолітражки. На розвилці зупинилися, пригадали маршрут, описаний китайцем. Повернули ліворуч. Хвилин через п’ять опинилися ще на одній розвилці. Праворуч і вгору на пагорб тягнулася вузька, в ширину однієї машини, дорога, прикрашена табличкою «Grosvenor Drive».

– Ну от і наша вулиця! – зраділа Інґрида. – Тепер треба знайти будинок номер три, і ми на місці!

Ближче до вершини пагорба дорога роздвоїлася.

– «One Grosvenor Drive», – прочитав Клаудіюс на синій табличці, прикріпленій до двох приземкуватих стовпчиків на краю правого відгалуження дороги.

– Чого це вони цифри літерами пишуть? – здивувався він уголос. Потім озирнувся вусібіч. – Тиха вулиця!

Звернувши на третій розвилці на бічну доріжку, Інґрида та Клаудіюс дійшли до зачинених залізних воріт, за якими праворуч стояв симпатичний двоповерховий будиночок із червоної цегли з черепичним дахом, порослим плямами зеленого моху.

Інґрида, скинувши наплічник, оглянула ворота та хвіртку. Знайшла перемовний пристрій. Кілька разів безрезультатно натиснула на кнопку. Озирнулася розгублено.

– Здається, нас не чекають, – зауважив Клаудіюс.

Вони сіли під ворітьми на рюкзаки.

– А хто нас тут має зустрічати? – обережно порушив мовчанку він.

– Може, ми просто зарано прийшли, – Інґрида знизала плечима. – Треба зачекати. Поспішати все одно нікуди.

– Це точно! – закивав Клаудіюс.

В її голосі він відчув нервові нотки й вирішив більше нічого не питати. Вона все спланувала, привезла його сюди. Нехай сама щось і пропонує!

Він озирнувся на засипану листям алею за ворітьми. Алея, обсаджена туями, повертала праворуч. Обабіч росли чагарники й інші дерева, і в цьому вгадувався колишній парковий лад. Тільки тепер цей парк здавався напівдиким, покинутим. Та й «алейні» туї стояли не струнко. Деякі з них відхилялися від загального ряду, інші, навпаки, нахилялися вперед, зависали над доріжкою.

– У тебе є план «Б»? – після півгодинного мовчання стиха поцікавився Клаудіюс.

Інґрида заперечно похитала головою. В її очах зблиснули сльози.

І тут вона здригнулася, спрямувала погляд на доріжку, якою вони сюди прийшли, в бік, звідки долинав усе голосніше й голосніше звук автомобільного двигуна.

Старенька, незвичного вигляду малолітражка-універсал виринула з-за дерев і, під’їхавши до воріт, зупинилася.

З машини вибрався східної зовнішності чоловік у довгому сірому плащі. Не дивлячись на Інґриду з Клаудіюсом, обійшов машину, відчинив одне з двох задніх дверцят, узяв звідти чорну шкіряну течку і парасольку. Звук цей видався Клаудіюсу схожим на ляскіт звичайних квартирних дверей. Він придивився й обімлів: задня половина кузова була дерев’яною… І вікна заднього ряду нагадували звичайні віконечка старого литовського будиночка.

«Саморобка?» – подумав Клаудіюс.

А водій незвичайної машини зупинився перед ними.

– Ви – Інґрида? – спитав він із аристократичною англійською вимовою, що так не пасувала до його східного обличчя.

Інґрида піднялася з наплічника.

– Моє ім’я Ахмед, ви зі мною домовлялися телефоном, – продовжив він.

З чорного портфеля Ахмед витягнув маленьку сумочку, а з неї – низку ключів. Спробувавши три з них, він із четвертої спроби відчинив замок хвіртки праворуч від воріт і жестом поманив Клаудіюса й Інґриду зайти.

Двері в двоповерховий будиночок із червоної цегли йому вдалося відкрити з другої спроби. Вже у вузькому холі-коридорчику Клаудіюса щось насторожило. Застояне вологе повітря викликало бажання чхнути, але він затиснув собі пальцями ніс і зачекав, поки це бажання щезло.

На підлозі прямо по центру коридорчика стояли майже нові чоловічі капці. Ахмед їх відсунув ногою під ліву стіну й пішов уперед. Залишивши наплічники під вішаком, Інґрида та Клаудіюс пішли за Ахмедом і опинилися в маленькій кухні, де акуратний дерев’яний столик був встановлений під таким же акуратним віконцем. Дерев’яна лакована рама навернула думки Клаудіюса до машини, якою приїхав Ахмед.

А той витер столик губкою, взятою з краєчка мийки. Поклав на стіл свій портфель і витягнув звідти синю пластикову коробку для документів. Потім витягнув тонкий ноутбук.

– Сідайте! – кивнув він молодій парі на стільці.

Клаудіюс напружився. Адже він досі не мав уявлення, куди вони приїхали і що їх тут чекало. Про що Інґрида за його спиною домовилася з цим Ахмедом? Що за документи лежать у синій пластиковій коробці? Навіщо тут комп’ютер?

Ахмед же розклав ноут на столі, ввімкнув. І зупинив свій погляд на Клаудіюсові.

– Я не знаю, який у вас досвід роботи, – сказав він.

– Я… – почав було щось белькотіти Клаудіюс, захоплений зненацька.

– Гаразд! Розповісте господареві! Хвилиночку! – зупинив хлопця водій незвичайної машини. І втупився в монітор свого сріблястого «Apple».

Над столиком зависла тиша, що тривала кілька хвилин. Клаудіюс краєчком ока спостерігав, як Ахмед намагався з кимось з’єднатися по скайпу. Нарешті довгі тягучі гудки зазвучали в маленькій кухні. І кухня під «музику» скайпа здалася Клаудіюсу затишною та живою. Втомлені очі Інґриди також ожили. Вона підвела погляд на горішні полиці над масивною, зробленою під старовину, плитою. На них стояли старовинні чайники та кавники зі старого мутного металу, мабуть, олова. Трохи нижче на іншій полиці – три мідні пательні з довгими держаками.

– Пане Кравець, ви мене чуєте? – вишуканою англійською спитав когось Ахмед.

– Yes, yes, – відповів якийсь Кравець.

– Ми вже у вас. Чи бажаєте побалакати з економкою та садівником, як я від вашого імені підпишу з ними контракт?

– З випробувальним терміном? – уточнив із сильним акцентом якийсь Кравець.

– Природно, пане Кравець.

– Гаразд, давайте їх сюди.

Ахмед розгорнув «Apple» екраном до молодої пари. Перед ними виникло кругле обличчя бородатого чоловіка. Погляд втомлених очей пробігся по обличчях Інґриди та Клаудіюса. Синюваті мішки під очима цього Кравеця свідчили або про безсонну ніч або про безсонне життя. Він підніс до рота сигарету, затягнувся і повільно випустив дим убік.

– Російську розумієте? – він уже перейшов на російську.

– Ну, трохи, – відповів Клаудіюс.

– А багато й не треба! – заспокоїв Кравець. – Ви точно з Литви? Покажіть паспорти!

Інґрида витягнула обидва паспорти, розгорнула, по черзі показала скайповому співрозмовнику.

– Чудово, – сказав він. – Мене недавно парочка білорусів намагалася розвести – теж видавали себе за литовців. А я принципово слов’ян на роботу не наймаю! Зрозуміло?

Обоє кивнули.

– Деталі вам пакистанець розповість. Зв’язок зі мною будете тримати по скайпу. Цей комп’ютер залишається у вас. Виходити на зв’язок будете щовечора о двадцять другій нуль-нуль. Якщо я не відповів – нічого страшного! Але якщо ви не дзвоните – це привід для розриву контракту. Хто з вас буде старшим?

Клаудіюс із Інґридою здивовано перезирнулися.

– В якому сенсі? – обережно спитав хлопець.

– У сенсі відповідальності.

– Я, – рішуче заявила Інґрида.

Клаудіюс із полегшенням кивнув.

– Як звуть?

– Інґрида.

– Можна, я тебе буду називати Інгою, будемо економити букви та час. Отже, так. Головне: ви живете в цьому будиночку і відповідаєте за всю територію та за садибу. Хоча все це пакистанець вам розповість. Він може приїжджати в будь-який час, щоби вас контролювати. Я за це йому гроші плачу. Всі обов’язки – в контракті. Радий знайомству. Бувайте!

Пакистанець Ахмед розгорнув ноут екраном до себе. Відімкнув. Закрив. Витягнув із коробки файлик із паперами.

– Ось контракт, – сказав він, простягнувши його Інґриді. – Можете прочитати, можете просто підписати, а я все усно розповім. Так краще запам’ятається.

– Розкажіть, будь ласка, – попросила Інґрида.

Клаудіюс застиг. Його англійська була слабшою, ніж у Інґриди, але Ахмед промовляв так чітко й ясно, що Клаудіюсу здалося, ніби його знання мови миттєво покращилося до приголомшливого рівня.

Пакистанець пообіцяв показати основний будинок і пояснити, як його утримувати в чистоті та порядку. Як користуватися кредиткою, яку він також витягнув і вручив Інґриді разом із конвертиком, в якому був папірець із пін-кодом. Коли мова зайшла про догляд за садом, він перевів погляд на Клаудіюса. Розповідь Ахмеда тривала хвилин із двадцять, після чого Інґрида підписалася під двома примірниками контракту, а вже під її підписом поставив свій і Клаудіюс, помітивши, однак, що в контракті його ім’я та прізвище були відсутні.

Вони пройшлися алеєю до великого триповерхового особняка. Піднялися мармуровими сходами до головного входу, прикритого портиком, що стояв на чотирьох колонах. Тут Ахмед відчинив двері з першої спроби – ключ від них був більшим за інші. Насамперед показав комору з усіляким начинням для прибирання будинку. Потім провів усіма поверхами. На третьому містилися до десятка просторих спалень, кожна – зі своїм особливим інтер’єром. На другому поверсі – зала з каміном, бібліотека, поєднана з більярдною, їдальня з подовженим овальним столом осіб на тридцять і також із великим каміном. На всіх стінах їдальні висіли портрети статечних чоловіків у старовинних строях.

– А хто цей Кравець? – поцікавився Клаудіюс.

– Власник садиби, – відповів пакистанець.

– А чим він займається?

– Бізнесом, – холодно відрубав Ахмед, даючи зрозуміти, що йому не подобається цікавість щойно прийнятого на роботу садівника. – Я маю ще дати вам ключі від службової машини та показати господарські будівлі…

– А яка машина? – пожвавилася Інґрида.

– Зараз побачите! – спокійно охолодив її цікавість пакистанець.

Звернувши за особняк і пройшовши алеєю, висадженою хвилястою лінією, всі троє вийшли до викладеного бетонними квадратними плитками майданчика, на який виходили вікна, двері і двоє в’їзних воріт одноповерхового цегляного будинку, збудованого літерою «Г». Ліворуч трохи далі виднілася вже знайома огорожа садиби і ще одні ворота.

В руках у Ахмеда знову задзвеніли ключі. Він відчинив двері, і вони зайшли всередину.

– Отам, – показав він праворуч на блискучі сталеві двері, набагато солідніші, ніж вхідні, – вхід у льох і морозильники. А нам – сюди!

Двері з лівого боку відчинилися з легким скрипом, і вони увійшли в гараж, де Клаудіюс на свій подив побачив таку ж вінтажну машину, як і та, якою приїхав Ахмед. Відрізнялася вона тільки кольором – приємним світло-бірюзовим. Може, саме через колір дерев’яні деталі кузова здалися Клаудіюсу темнішими, ніж на машині пакистанця.

– А вона їздить? – спитала Інґрида.

Ахмеду іронія в голосі дівчини явно не сподобалася. На якусь мить його погляд став презирливим, але презирство тут же зникло, залишивши місце відстороненій байдужості, з якою він проводив цю «екскурсію» з самого початку.

– Їздить, і буде їздити, якщо ви не зламаєте. А якщо зламаєте – доведеться оплачувати ремонт, – холодно мовив він.

– А як вона називається? – зацікавився Клаудіюс.

– «Морріс Майнор Тревел».

– У вас теж така? – доброзичливо уточнив хлопець.

На смаглявому обличчі Ахмеда з’явилася ледь помітна посмішка.

– Так, – видихнув він. – Це одна з найкращих британських машин! Класика! Позаминулий господар садиби знався на автомобілях. Останні двоє просто купували все, навіть не знаючи, що вони купують…

Ахмед витягнув із портфеля прозорий пластиковий конверт із ключами від машини і простягнув Клаудіюсу.

– Він не вміє, це я кермую! – Інґрида простягнула руку й узяла конверт.

Ахмед трохи розчаровано глянув на хлопця.

Перед тим як їхати, Ахмед показав молодій парі навісну шафку з усіма ключами – вона висіла у коморі їхнього нового службового помешкання з гучною назвою «Gate House». Також Ахмед залишив свою візитівку і копію підписаного контракту.

Зачиняти хвіртку за пакистанцем вони вийшли вдвох. «Морріс Майнор Тревел» Ахмеда голосно забурчав двигуном, рушив із місця і плавно в’їхав у ліс, сховавшись за деревами за звертаючою праворуч асфальтною доріжкою.

– Круто! – видихнув Клаудіюс, озираючись на всі боки й оглядаючи доступну поглядові територію, на якій їм тепер треба було жити. Зупинив погляд на Інґриді. – Ну ти даєш! З тобою точно не пропадеш!

– Зі мною – ні, – усміхнулася Інґрида. – А ось із тобою – можна!

Розділ 27. Земля Заксен

– У нас дуже хороші дороги, – з жалем казав Кукутісу кучерявий молодцюватий німець, котрий встиг уже розповісти підібраному по дорозі одноногому мандрівникові про те, що торік добровільно пішов на пенсію, щоб насолодитися плодами своєї аптекарської праці.

Німець був із тих людей, котрі беруть попутників для спілкування і при цьому жодних питань пасажирам не задають. Головне – розповісти попутникові про себе і про свої проблеми, якщо такі існують. У Карла, схоже, проблем не було. І Кукутіс слухав його уважно, вдячний за те, що той зупинився і запропонував підвезти.

Спідометр на BMW Карла показував 170 км на годину. І попереду, і позаду їхали машини приблизно з такою ж швидкістю. Автобан раз по раз повертав то ліворуч, то праворуч.

– Коли в країні багато хороших доріг, люди рідко зупиняються, щоб роззирнутися довкола, – продовжив Карл після короткої паузи. – Всім просто хочеться якнайшвидше кудись доїхати…

– Угу, – кивнув Кукутіс. – Але ж автобан зовсім не прямий! Та й машини у вас, у Німеччині, добрячі. Майже не ламаються! А це, мабуть, призводить до безробіття серед автомеханіків!

Карл відірвав на мить погляд від дороги і зиркнув на пасажира дещо спантеличено. Помовчав із хвилину, потім знову кинув погляд на Кукутіса, але цього разу вже з посмішкою на обличчі.

– Ні, автомеханіки у нас всі при ділі! У нас же цими дорогами не тільки німецькі машини їздять! І французьких повно, і корейських… А декотрі німці зумисне російські «Лади» купують!

– Навіщо? – здивувався Кукутіс.

Німець стенув плечима.

– Мабуть, вирізнятися хочуть, – припустив він. І знову скосив цікавий погляд на мандрівника. – А ви, мабуть, не німець! Або не зовсім німець! Німецька мова у вас якась цікава!

– Так, – кивнув Кукутіс. – Я не зовсім німець. Я із Жемайтії.

– Жемайтія? – повторив Карл, прислухаючись до незнайомого слова. – Це країна?

– Це земля. Поряд зі Східною Пруссією.

– Східна Пруссія?! А хіба вона ще існує?

– Це як подивитися! – відповів Кукутіс. – Жемайтія також ніби й є, а ніби й немає. Але для мене, для жемайтійця, звісно ж, є. Гадаю, що і Східна Пруссія для східних пруссів існує, а для інших, може, й немає її більше! А ви, часом, не східний прусс? Хоча навряд чи… Тоді б ви не сумнівалися в її існуванні!

– Я? Я німець, – промовив замислено Карл.

– Німець – це за документами, як я – литовець! А глибше, під німцем у вас хто?

– Під німцем у мене шваб. По матері. А по батькові… Батько з Балтії був, Штральзунд, Пенемюнде, потім у Ростоці рибу ловив.

Кукутіс замовк, задумався. Опустив потилицю на підголівник зручного крісла. Захотілося подрімати.

Водій, кинувши на пасажира-попутника швидкий погляд, увімкнув радіо. У дорожній шум додалася класична музика. Скрипки невидимого оркестру заспівали, як зграйка солов’їв.

У Кукутіса кольнуло в серці. Десь у районі Парижа. Але кольнуло слабко. Раз кольнуло і заспокоїлося.

Отож думки Кукутіса не перейнялися сьогочасною географією болю. Думки Кукутіса натомість стали малювати йому сон.

– Йонасе! – гукнула хлопчика мама.

– Вітаутасе! – гукнула того ж хлопчика інша мама.

– Роландасе! – гукнула його третя.

А він, трирічний, стояв розгублено, переводячи погляд маленьких блакитних оченят із однієї мами на іншу, і раптом за їхніми спинами побачив ще одну маму, котра ще тільки збиралася вигукнути його ім’я. Розгубленість змінилася страхом, і хлопчик заплющив очі, повторюючи вголос, як заклинання: «Я не ваш, я свій власний! Я не Йонас, я не Роландас, я – Кукутіс!»

На губах дрімливого попутника водій помітив посмішку. І сам усміхнувся, заздрячи пасажиру.

Розділ 28. Анікщяй

На автовокзал Анікщяя Рената приїхала за півгодини до прибуття автобуса з Каунаса. Виїхала з хутора заздалегідь, аби не поспішати на засніженій дорозі. Але «фіатик» подолав зимову гравійку легше, ніж дівчина очікувала. Сам намацав колію під снігом і доплуганився до асфальту, по якому уже не один десяток машин ізранку проїхало, утрамбувавши сніг і позначивши край дороги. Далі вона їхала з тією ж черепашачою швидкістю, але набагато впевненіше. А коли припаркувалася, чай із малинового листя в термосі все ще був гарячим. І дівчина сиділа в машині, пила чай із металевої накривки термоса і дивилася на автобус, що набирав охочих їхати в Утену, ближнє містечко, що подекуди було більше схоже на справжнє місто, ніж сам Анікщяй, пишаючись найвищим у Литві костелом. Але якщо залізти на одну з його двох веж, то і дивитися особливо не було на що, крім звивистої «святої» річки Швентої.

Нарешті автобус на Утену поїхав, і після п’ятихвилинного затишшя на автовокзалі та його платформах замість звичних маленьких автобусиків до приземкуватого одноповерхового комплексу під’їхав білий «Неоплан».

Вітас вийшов одним із перших, а потім, коли водій відчинив нижнє багажне відділення, витягнув звідти дві чималі валізи і наплічник.

Рената вже бігла до нього. Вони поцілувалися і тільки потім привіталися.

– Поміститься в твоєму малюкові? – спитав прибулець, кивнувши поглядом на багаж.

– Якщо всередині не «чорні скриньки», то якось прилаштуємо!

Валізи виявилися неважкими. Рюкзак також особливо не тиснув на плечі Ренаті, котра зголосилася допомогти донести його до машини. Саме наплічник і помістився в багажник, зайнявши там майже все місце. Валізи не без зусиль Рената з Вітасом запхнули на заднє сидіння.

– Це все? – перепитав, визирнувши на шум у коридорі, дід Йонас.

– Ні, звісно, ні! – заперечив Вітас. – Це тільки одяг і комп’ютер. Меблі я квартирантам залишив, а решту своїх речей мамі відвіз. Вона на дачі сама живе, а там місця досить!

– Отже, з переїздом! – Йонас закивав цілком привітно. – Відзначати будемо?

Вітас запитально глянув на Ренату і тут же поліз у кишеню куртки, витягнув купюри – двісті літів, простягнув дідові.

– Це мій внесок на утримання будинку! – сказав.

Старий Йонас усміхнувся. Гроші взяв.

– Я думав, ти ще зеленець! – промовив. – А тепер бачу – дорослий і відповідальний! Ну, якщо будете святкувати – кличте! У вас стіл більший за мій!

Роззувшись і повісивши куртки в коридорі на вішаку, Рената і Вітас занесли речі в кімнату.

– Я тобі півшафи звільнила, – вона кивнула на відчинену шафу з десятком вільних дерев’яних «плічок», що висіли на перекладині.

Розібравшись із одягом, Вітас став шукати місце для свого ноутбука.

– Можеш поки обідній стіл використовувати, – підказала Рената.