Маленькі жінки. II частина

Що двоє чоловіків робили в її відсутність, вона так ніколи й не дізналася, але пана Скотта, звісно, ніхто не повів «до мами», а коли Мег спустилася до їдальні, після того, як вони обидва пішли, то знайшла сліди приготованої нашвидкуруч трапези, що викликала в неї жах. Лотті повідомила, що вони з’їли дуже багато, й голосно сміялися, а господар велів їй «викинути все солодке вариво й заховати горщики».

Мег дуже хотілося піти і розповісти про все матері, але сором за власну поведінку та вірність Джону, «який, можливо, і був дуже жорстокий, але ніхто не мав знати про це», утримали її, й після квапливого прибирання кухні та їдальні вона причепурилася і сіла чекати, коли Джон прийде, щоб отримати прощення.

На жаль, Джон бачив справу зовсім в іншому світлі. Він постарався вийти з неприємного становища, представивши його Скотту як забавний випадок, вибачився, як міг, за дружину і так добре грав роль гостинного господаря, що друг отримав задоволення від імпровізованого обіду й обіцяв прийти ще.

Але насправді Джон був сердитий, хоч і намагався не показати це гостю. Він відчував, що Мег спочатку посадила його в калюжу, а потім кинула в біді. «Це нечесно – пропонувати людині приводити друзів у будь-який час, а коли вона тобі повірить, розсердитися, звинуватити в усьому й залишити одного в скрутному становищі, щоб над ним сміялися або жаліли його. Ні, бачить Бог, це нечесно! І Мег повинна це знати».

Протягом усього обіду він внутрішньо кипів від злості, але, коли всі тривоги й хвилювання опинилися позаду, і провівши Скотта, він попрямував додому, більш умиротворений настрій заволодів його душею. «Бідолаха! Я несправедливо строгий до неї, адже вона всією душею прагнула догодити мені, коли варила цей джем. Звичайно, Мег вчинила неправильно, звинувативши мене, але ж вона така молода. Я повинен бути терплячий, допомогти їй, навчити її».

Він сподівався, що вона не пішла до батьків, адже терпіти не міг пліток і втручання інших у його особисті справи. Від самої думки про це на хвилину його знову охопив гнів. Потім страх, що Мег захворіє від сліз і горя, пом’якшив його серце і змусив прискорити крок. Він вирішив бути спокійним і добрим, але твердим, абсолютно твердим, щоб показати їй, у чому вона ухилилася від свого обов’язку перед чоловіком.

Мег так само вирішила бути «спокійною й доброю, але твердою» і показати йому, в чому полягав його обов’язок. Їй дуже хотілося вибігти йому назустріч і попросити вибачення і щоб він поцілував її та втішив, що – вона була впевнена – неодмінно сталося б. Але, зрозуміло, не зробила нічого подібного і, побачивши, що Джон наближається, почала муркотіти пісеньку, розгойдуючись у гойдалці з шиттям у руках, як світська дама в години дозвілля у своїй кращій вітальні.

Джон був трохи розчарований тим, що не знайшов ніжної Ніоби[21], але, відчуваючи, що його гідність вимагає, щоб перші вибачення прозвучали з вуст дружини, нічого не сказав, увійшов, не поспішаючи, і ліг на диван із вельми доречним зауваженням:

– Скоро буде молодий Місяць, люба.

– Нічого не маю проти, – пролунала надзвичайно заспокійлива відповідь Мег.

Кілька інших тем, що становлять спільний інтерес, також були порушені паном Бруком і супроводжені відповідями пані Брук, потім розмова вичерпалася. Джон сів біля вікна, розгорнув газету й, фігурально висловлюючись, занурився в неї з головою. Мег сіла біля іншого вікна й шила із такою ретельністю, немов бантики для її домашніх туфель належали до числа предметів найпершої необхідності. Обоє мовчали, обоє мали вигляд абсолютно «спокійних і твердих», і обоє відчували себе жахливо ніяково.

«Боже мій, – думала Мег, – подружнє життя таке важке й вимагає поряд із любов’ю нескінченного терпіння, як каже мама».

Зі словом «мама» на пам’ять дівчині прийшли й інші її поради, дані давно й вислухані тоді зі скептичними запереченнями.

«Джон – хороша людина, але й у нього є недоліки, і ти повинна навчитися бачити їх і миритися з ними, пам’ятаючи про свої власні. Він дуже рішучий, але ніколи не пручатиметься, якщо ти ласкаво надаси йому свої доводи, замість того, щоб нетерпляче заперечувати. Він дуже суворий до себе та вимогливий до інших у тому, що стосується правди, – хороша риса, хоч ти й називаєш його “занудою”. Ніколи не обманюй його ні поглядом, ні словом, Мег, і він ставитиметься до тебе з довірою, яку ти заслуговуєш, надаватиме підтримку, якої ти потребуєш. Характер у нього не такий, як у нас (ми спалахнемо – і все пройшло), його гнів – гнів чесний і незмінний, який рідко розпалюється, але якщо розпалюється, погасити його нелегко. Будь обережна, дуже обережна, не викликай у нього гнів і роздратування проти тебе, адже світ і щастя у вашій родині залежатимуть від збереження взаємної поваги. Стеж за собою, а якщо ви обоє вчините неправильно, не бійся вибачитися першою. Стережися дрібних сварок, взаємного непорозуміння, поспішних різких слів, які часто призводять до великої біди».

Мег згадала ці слова саме зараз, коли сиділа з шиттям біля вікна у променях втомленого за день сонця. Це була їхня перша серйозна сварка. Її власні квапливі слова здалися тепер і дурними й жорстокими, а власний гнів представлявся тепер дитячим. Думки про бідного Джона, який прийшов додому, де на нього чекала така сцена, пом’якшили її серце. Вона глянула на нього зі сльозами на очах, але він не дивився на неї. Вона відклала рукоділля і встала, думаючи: «Я перша скажу: “Прости мене!”». Але він, здавалося, не чув її кроків.

Вона йшла повільно, бо важко переступити через гордість, пройшла через кімнату і зупинилася поруч з ним, але він не повернув голови. На мить їй здалося, що вона не зможе зробити це, але тут же виникла думка: «Це початок. Я пройду свою половину шляху, і мені буде ні в чому дорікнути собі», і, схилившись, вона ніжно поцілувала чоловіка в лоб. Сварка була залагоджена – поцілунок каяття був краще за океан слів. І через хвилину Джон вже тримав її на колінах і ніжно казав:

– Так, це було дуже недобре – сміятися над бідними маленькими горщиками для джему. Прости мене, моя люба! Я ніколи більше так не вчиню.

Але він сміявся – о так! – і багато разів, як і сама Мег, і обоє стверджували, що це був найсолодший джем у їхньому житті, бо їм вдалося і в цій сварці[22] зберегти солодкість сімейного життя.

Після цього сама Мег запросила пана Скотта до них у будинок і пригостила першокласним обідом, без розлюченої дружини як першої страви. З цієї нагоди вона була така весела й мила і все було так чарівно, що пан Скотт назвав Джона «щасливчиком» і всю дорогу додому хитав головою, розмірковуючи про тяготи холостяцького положення.

Восени Мег очікували нові випробування і переживання. Саллі Моффат відновила свою дружбу з нею і часто заходила в маленький будиночок поговорити й випити чашечку чаю або запрошувала «милу бідолаху» зайти і провести день у великому будинку Моффатів. Це було приємно, бо в похмуру погоду Мег зазвичай відчувала себе самотньо: всі домашні були зайняті, Джон працював до пізнього вечора, робити було нічого, окрім як тільки шити, читати або тинятися по будинку.

Цілком природно, що в Мег стало звичкою ходити в гості й базікати із подругою. Красиві речі Саллі викликали у неї бажання мати такі ж і жалість до себе самої, від того, що вона їх позбавлена. Саллі була дуже добра і часто пропонувала взяти ту чи ту вподобану річ, але Мег не приймала таких подарунків, знаючи, що Джону це не сподобається. А згодом ця дурна маленька жінка раптом взяла й зробила те, що не сподобалося Джону нескінченно більше.

Вона знала про всі доходи чоловіка до останнього цента, тож з приємністю усвідомлювала, що він довіряє їй не тільки своє щастя, а й те, що деякі чоловіки цінують більше, – свої гроші. Вона знала, де вони лежать, і могла взяти скільки хоче. Він тільки просив, щоб вона вела записи про кожен витрачений долар, платила за рахунками щомісяця і не забувала про те, що вона дружина бідного чоловіка.

Спочатку вона добре проявила себе у закупах, була обачною й економною, акуратно вела домашні витратні записи і без страху показувала їх чоловікові. Але в ту осінь у рай Мег заповз змій і спокусив її, як не одну сучасну Єву, проте не яблуками, а сукнею.

Мег обурювалася, коли її жаліли, або, хай і не навмисне, але вказували на бідність. Однак вона соромилася визнати, що сердиться, й іноді намагалася втішитися придбанням якоїсь гарненької дрібнички, щоб Саллі не думала, начебто їй доводиться економити. Щоправда, після таких покупок вона завжди відчувала, що вчинила недобре, бо без цих красивих речей цілком можна було обійтися, але вони коштували так мало, що не було підстав хвилюватися. Тож під час поїздок по магазинах разом із Саллі Мег вже не була лише пасивною глядачкою, а кількість витрат на дрібниці поступово збільшувалася.

Коли ж наприкінці місяця вона підбила підсумок своїх витрат, сума майже злякала її. Але в той час у Джона було багато роботи, і він доручив рахунки їй. Наступного місяця він був у від’їзді, а вже на третій влаштував день перевірки квартальних платежів.

Мег на все життя запам’ятала його. Адже за тиждень до того вона зробила жахливий вчинок, що тягарем лежав тепер на її совісті. Саллі купувала шовк, а Мег дуже хотілося нову сукню – гарну, легку, для вечірок, бо її чорне шовкове плаття було таким звичайним, а батист і серпанок на вечір годяться тільки для дівчат.

Тітонька Марч зазвичай давала сестрам у подарунок на Новий рік по двадцять п’ять доларів кожній. Чекати залишалося тільки місяць, а тут на розпродажі пропонувався чарівний ліловий шовк. І гроші в неї були, якщо тільки наважитися взяти їх. Джон завжди казав, що все, що належить йому, належить їй, але чи подумає він, що це добре – витратити не тільки майбутні двадцять п’ять доларів, а й інші двадцять п’ять із грошей, відкладених на господарство?

Це було ще те питання. Саллі переконувала її купити шовк, пропонувала позичку і з кращих спонукань спокушала Мег так, що та була не в силах противитися. У недобру хвилину продавець підняв чарівні складки, що так божественно шаруділи, й сказав: «Майже даром, пані, запевняю вас». Вона відповіла: «Я беру його». Тканину було відміряно й відрізано, а рахунок оплачено. Саллі була в захваті, і Мег теж сміялася, немов це було незначна подія, але поїхала з магазину з таким почуттям, ніби вкрала щось і за нею женеться поліція.

Повернувшись додому, вона спробувала пом’якшити докори сумління спогляданням чарівного шовку, але тепер він не здавався їй таким неймовірним, вже не так добре пасував їй, а слова «п’ятдесят доларів», здавалося, були надруковані, як візерунок, на кожному полотнищі. Вона прибрала покупку до шафи, але тканина наче переслідувала її не як чудове бачення нової сукні, а як настирливий лякаючий привид безрозсудного вчинку.

Того вечора, коли Джон дістав витратні записи, серце Мег завмерло, і вперше у своєму подружньому житті вона відчула, що боїться чоловіка. Його добрі карі очі здавалися їй суворими, а, оскільки він був незвичайно веселий, то уявила, що провини її викриті, просто це поки що приховується. Всі господарські рахунки були оплачені, всі витратні записи в повному порядку.

Джон похвалив дружину й розкрив старий гаманець, який вони жартома називали «банком». Тоді Мег, знаючи, що гаманець абсолютно порожній, зупинила руку чоловіка, сказавши нервово:

– Ти ще не бачив мої особисті витрати.

Джон ніколи не просив її показати ці записи, але вона завжди наполягала на тому, щоб він зазирнув і туди, бо звикла насолоджуватися його подивом з приводу дивних речей, необхідних жінкам. Наприклад, змушувала вгадувати, що таке тасьма, пояснювала, що таке кардиган, або ж сміялася з його подиву, як маленька річ, що складається з трьох рожевих бутонів, шматочка оксамиту й пари стрічок, може бути капелюшком і коштувати п’ять або шість доларів.

Того вечора вигляд у нього був такий, ніби і йому подобається із глузливою усмішкою розбирати її цифри і прикидатися, ніби він жахається її марнотратства, хоч насправді надзвичайно пишався своєю економною дружиною.

Вона принесла маленький блокнот і поклала його на стіл перед Джоном, ставши позаду, ніби розгладити зморшки на його стомленому лобі. І сховавши обличчя в такий спосіб, сказала зі зростаючою тривогою:

– Джон, дорогий, сьогодні мені соромно показувати тобі мою книжечку через страшенне марнотратство. Розумієш, я так часто буваю на людях і мені для цього потрібні певні речі, тож Саллі порадила дещо придбати. Гроші, які я отримаю на Новий рік, уможливлять частково відшкодувати витрати, але ця покупка вже принесла мені багато тривожних переживань, бо знаю, що ти можеш погано про мене подумати.

Джон засміявся і притягнувши її до себе, добродушно сказав:

– Іди сюди, не ховайся. Я не буду тебе бити за те, що ти купила пару вбивчих черевиків. Я пишаюся ніжками моєї дружини й нічого не маю проти того, щоб вона заплатила вісім доларів за них, якщо вони хороші.

Це була одна з останніх куплених нею «дрібниць», і погляд Джона впав на цей рядок, коли він говорив. «Ох, що він скаже, коли дійде до цих кошмарних п’ятдесяти доларів!» – подумала Мег із здриганням.

– Це гірше, ніж черевики. Це шовкова сукня, – сказала вона зі спокоєм приреченого, бажаючи одного – щоб найгірше швидше залишилося позаду.

– Яка ж, люба, ця «клята сума», як каже пан Манталіні?

Це було так несхоже на Джона. Мег знала, що зараз він дивиться на неї тим відкритим, прямим поглядом, який вона досі завжди була готова щиро зустріти. Однак тільки перегорнула сторінку і відвернулася, вказавши на суму, яка була б занадто велика і без тих злощасних п’ятдесяти доларів і яка абсолютно жахнула її, коли всі цифри були складені. На хвилину в кімнаті стало дуже тихо, потім Джон сказав неголосно й повільно – але вона відчула, що йому було потрібно зробити над собою зусилля, щоб не висловити невдоволення:

– Ну, я не знаю, чи багато це – п’ятдесят доларів за сукню при тій кількості воланів і всього іншого, що вам необхідно, щоб обробити його по моді.

– Вона ще не пошита й не оброблена, – слабо зітхнула Мег.

Несподіване нагадування про майбутні додаткові витрати абсолютно вбило її.

– Двадцять п’ять ярдів шовку – чималий шмат, щоб загорнути в нього одну маленьку жінку. Але я не сумніваюся, що моя дружина буде виглядати в ньому не менше елегантно, ніж дружина Неда Моффата, – сказав Джон сухо.

– Я знаю, Джон, ти сердишся, але я нічого не можу вдіяти. Я не хотіла даремно витрачати твої гроші, але я й не припускала, що всі разом ці дрібниці коштуватимуть так багато. Я не могла встояти, коли бачила, як Саллі купує все, що хоче, і шкодує мене, бо я не можу собі цього дозволити. Я намагалася бути задоволеною тим, що в мене є, але це нелегко, і мені набридло бути бідною.

Останні слова були вимовлені так тихо, що вона не була впевнена, чи почув він їх. Але Джон почув, і вони глибоко ранили його, адже він відмовляв собі у багатьох задоволеннях заради Мег. Вона була готова відкусити свій дурний язик, коли ці слова прозвучали, бо Джон раптом відштовхнув від себе записи і встав, сказавши із легким тремтінням у голосі:

– Я боявся цього. Я роблю все, що можу, Мег.

Якби він вилаяв її або навіть струснув, це не поранило б Мег так, як ці скупі слова. Вона кинулася до нього, обхопила за шию й вигукнула зі сльозами каяття:

– О Джон, мій дорогий, добрий, працьовитий любий, я не хотіла тебе образити. Як я могла таке сказати! Це було гидко, несправедливо, невдячно! О, як я могла це сказати!

Він був дуже добрий, охоче простив її й не вимовив жодного слова докору, але Мег знала, що зробила і сказала те, що не скоро забудеться, хоча він, можливо, ніколи не дасть їй це відчути. Вона обіцяла любити його в горі і в радості, а тепер, ставши дружиною, кинула докір у його бідності, після того, як сама ж нерозважливо витратила зароблені ним гроші.

Це було жахливо, а найгірше те, що після цього Джон поводився так спокійно, ніби нічого не сталося, і лише затримувався на роботі довше звичайного і працював вдома в пізні нічні години, коли вона, наплакавшись, засинала. Тиждень, проведений у постійних докорах сумління, змучив Мег, а звістка про те, що Джон відмовився від замовленого для себе нового зимового пальта, привела її у такий відчай, що на неї було важко дивитися. У відповідь на її розпитування він просто сказав: «Я не можу дозволити собі такі витрати, люба».

Мег нічого не сказала у відповідь, але кілька хвилин по тому він знайшов її в передпокої – зануривши обличчя в його старе пальто, вона ридала так, немов її серце готове було розірватися.

Вони довго говорили в той вечір, і Мег навчилася любити чоловіка ще глибше за його бідність, яка зробила його справжньою людиною, дала йому силу й сміливість прокладати свій шлях у житті, навчила його лагідному терпінню, котре дозволяло спокійно переносити як власні незадоволені бажання, так і недоліки й слабкості тих, кого він любив.

Наступного дня, сховавши гордість у кишеню, вона пішла до Саллі, розповіла їй правду і попросила надати послугу – купити в неї шовк. Добросердна пані Моффат охоче погодилася, і в неї вистачило делікатності не запропонувати його одразу в подарунок.

Потім Мег оплатила рахунок кравця і розпорядилася надіслати пальто Джона додому. Коли Джон прийшов, вона вбралася в пальто і запитала чоловіка, як йому подобається її нова шовкова сукня. Можна легко уявити, якою була його відповідь, як він прийняв подарунок і якими сприятливими були наслідки.

Джон приходив додому рано, Мег більше не бігала в гості, нове пальто вдягав уранці дуже щасливий чоловік, а ввечері його допомагала зняти віддана дружина. Так минув рік, а літо принесло Мег нові переживання – найглибші й найніжніші в житті жінки.

Одного разу в суботу Лорі зі схвильованим виглядом увійшов навшпиньках до кухні «голуб’ятні», де його звуками литавр зустріла Ханна, бо намагалася плескати в долоні, тримаючи в одній руці каструлю, а в другій – кришку.

– Як там маленька мама? Де всі? Чому ви не сказали мені нічого, перш ніж я приїхав додому на канікули? – почав Лорі голосним шепотом.

– На сьомому небі від щастя люба наша! Всі нагорі й радіють. А не говорили, бо нам тут не потрібні ніякі урагани. Ідіть-но до вітальні, а я сходжу нагору й пришлю їх до вас, – давши цю дещо туманну відповідь, Ханна зникла із переможним сміхом.

Незабаром з’явилася Джо. Вона з гордістю несла фланелевий згорток на великій подушці. Обличчя в дівчини було дуже серйозне, але в очах танцювали пустотливі вогники, і щось дуже дивне звучало в її голосі – якісь ледве стримувані почуття.

– Закрий очі та простягни руки, – сказала вона.

Лорі позадкував і сховав руки за спину з благанням:

– Ні, дякую, краще не треба, я впущу його, точно впущу.

– Тоді ти не побачиш племінника, – сказала Джо рішуче, повертаючись, щоб піти.

– Добре, добре! Тільки коли що-небудь трапиться, ти будеш винна, – і, слухаючись наказу, Лорі мужньо закрив очі, й щось було дано йому в руки. У наступну хвилину вибух сміху Джо, Емі, пані Марч, Ханни і Джона, котрі стовпилися навколо нього, змусив Лорі відкрити очі, щоб виявити, що він отримав двох немовлят замість очікуваного одного.

Не дивно, що вони сміялися: вираз обличчя в нього був такий веселий, що змусив би будь-якого скоцюрбитися від сміху. Лорі стояв і переводив здивований погляд з немовлят, котрі нічого не відали, на глядачів, що здригалися від реготу, із таким жахом, що Джо сіла на підлогу, заходячись сміхом.

– Близнюки, клянусь Юпітером! – тільки й зумів він сказати, а потім обернувся до жінок із благальним, комічно жалібним виглядом і додав: – Візьміть їх швидше, хто-небудь! А то я зараз розрегочуся і впущу їх.

Джон врятував своїх крихіток і почав ходити по кімнаті, тримаючи їх по одному на кожній руці, з таким виглядом, ніби був уже посвячений у таємниці догляду за немовлятами.

– Кращий жарт сезону, га? Я не сказала тобі відразу, бо дуже хотіла зробити сюрприз. І схоже, можу привітати себе з тим, що мені це вдалося, – сказала Джо, насміявшись і перевівши подих.

– Я в житті ніколи не був більш ошелешений. Ну чи не смішно? Хлопчики? Як ви збираєтеся їх назвати? Дайте ще поглянути. Підтримай мене, Джо, адже, чесне слово, їх тут дуже багато для мене, – сказав Лорі, дивлячись на немовлят із виглядом величезного благодушного ньюфаундлендського пса, що роздивляється двох крихітних кошенят.

– Хлопчик і дівчинка. Ну чи не краса? – сказав гордий тато, сяючи усмішкою і дивлячись на дві маленькі червоні грудочки, що ворушилися в нього на руках, так, немов це були янголи, які ще не встигли обрости пір’ям.

– Найчудовіші діти, яких я бачив у житті. І хто ж тут хто? – Лорі схилився, як колодязний журавель, щоб розгледіти диво-дітей.

– Емі пов’язала блакитну стрічку хлопчикові, а рожеву дівчинці – французька мода, – тож їх завжди можна відрізнити. До того ж у хлопчика карі очі, а у дівчинки – блакитні. Поцілуйте їх, дядечко Тедді, – закликала пустотлива Джо.

– Боюся, їм це може не сподобатися, – відповів Лорі з незвичайною для нього боязкістю.

– Ой, не сподобається! Звичайно ж, сподобається, вони вже звикли до цього. Поцілуйте! Вмить, пане! – наказала Джо, побоюючись, що він запропонує їй передати поцілунок за дорученням.

Лорі витягнув губи й обережно доторкнувся ними до кожної маленької щічки, що викликало у глядачів новий вибух сміху, а в немовлят – пронизливий крик.

– Ну ось, я ж знав, що їм не сподобається! Це напевно хлопчисько, дивіться, як брикається і махає кулачками, ніби зовсім великий. Слухай, юний Брук, давай, цілься краще у чоловіка своїх розмірів! – вигукнув Лорі, захоплений отриманим стусаном маленького кулачка, що безладно рухався біля його обличчя.

– Його назвемо Джон-Лоуренс, а дівчинку – Маргарет, на честь мами й бабусі. А вдома називатимемо її Дейзі, щоб не було двох Мег, а малюка – Джон, якщо не придумаємо щось краще, – сказала Емі з зацікавленістю тітки.

– Назвіть його Деміджоном, а для стислості – Демі, – порадив Лорі.

– Дейзі й Демі – те, що треба! Я знала, що Тедді щось придумає! – вигукнула Джо, плескаючи в долоні.

Тедді справді придумав вдало, й відтоді дітей завжди називали Дейзі й Демі.

Розділ шостий

Відвідини

– Ходімо, Джо, пора.

– Куди?

– Не хочеш же ти сказати, що забула про свою обіцянку нанести разом зі мною п’ять-шість візитів сьогодні?

– У моєму житті було чимало необачних дурниць, але не думаю, щоб я коли-небудь була настільки божевільна, щоб заявила, ніби зроблю шість візитів за один день, коли і один-єдиний вибиває мене з колії на тиждень.

– Так, ти обіцяла, ми домовилися. Я мала закінчити малюнок пастеллю – портрет Бет – для тебе, а ти – піти зі мною й нанести відповідні візити сусідам.

– За хорошої погоди – це було в договорі, а я стою за букву договору, мій Шейлок[23]. На сході громадяться хмари. Погода псується, і я не піду.

– Усе це виверти. Чудовий день, на дощ і натяку немає, а ти пишаєшся тим, що тримаєш свої обіцянки. Тож прояви благородство, підемо, виконаєш свій обов’язок – і я дам тобі спокій на наступні шість місяців.

У ту хвилину Джо цілком поглинуло шиття. Вона була головним виробником манто для всіх членів сім’ї й ставила собі в особливу заслугу вміння володіти голкою не гірше, ніж пером. Це було дуже неприємно – прямо посеред першої примірки отримати наказ відправитися з візитами у кращому вбранні в жаркий липневий день. Вона терпіти не могла формальні візити й завжди ухилялася від них, якщо тільки Емі не змушувала її умовляннями або підкупом. У даному разі відкрутитися було неможливо, і, обурено клацнувши ножицями й заявивши, що відчуває в повітрі грозу, вона поступилася: відклала роботу і, взявши капелюх і рукавички з виглядом покірності долі, сказала Емі, що жертва готова.

– Джо! До чого ти вперта! З тобою і святий згрішить! Невже ти збираєшся вирушити у такому вигляді? – вигукнула Емі, із подивом оглядаючи її.

– А чому ні? Я вдягнена акуратно, мені не жарко і зручно. Цілком відповідний наряд для прогулянки по курній дорозі спекотного дня. Якщо для людей важливіше мій одяг, ніж я сама, то чи варто з ними спілкуватися? Ти можеш вбратися за двох, щоб твоя елегантність засліпила всіх і вони на мене не зважали. Тобі приємно бути витонченою, мені – ні, до того ж оборки тільки заважають.

– О Боже, дай терпіння! – зітхнула Емі. – Тепер у неї напад впертості. Господи, вона зведе мене з розуму, перш ніж я зможу привести її в належний вигляд. Я впевнена, що сьогоднішні візити не принесуть мені ніякого задоволення, але це обов’язок перед суспільством, і нікому сплатити його, крім нас з тобою. Джо, я зроблю для тебе що завгодно, якщо тільки ти одягнешся красиво й допоможеш мені виконати цю данину ввічливості. Ти, якщо постараєшся, можеш так добре вести бесіду, виглядати такою аристократичною у твоїх кращих нарядах і поводитися з таким тактом, що я пишаюся тобою. Мені лячно йти одній, ходімо, підтримай мене.