Чудесна країна Оз

Нарешті вдалині забовваніли високі міські мури із зеленого каміння, оздоблені смарагдами. Побоюючись, що Козла сама не здогадається спинитися і, чого доброго, лоба собі розіб’є об міську браму, Джек наважився сам крикнути «тпру!».

Козла разом стала як укопана, і якби Джек не тримався як слід, то покотився б шкереберть і, чого доброго, сам собі лоба розбив би.

– З вітерцем домчали, еге ж, любий татку? – вигукнув він і, не почувши відповіді, озирнувся. І тут він побачив, що «татка» з ними немає.

Його ще ніколи не кидали ось так посеред дороги, і він відчув деяку тривогу. Але поки він розмірковував, що могло статися і що, виходячи з того, робити далі, міська брама в зеленому мурі відчинилася і звідти вийшов якийсь чоловік. Він був коротенький і пухкенький, зі здобним обличчям. Одягнений у все зелене, і навіть гостроверхий ковпак на голові у нього зеленів, навіть окуляри на очах також зеленіли. Він уклонився Джеку і сказав:

– Я – Страж міської брами Смарагдового міста. Дозвольте запитати, хто ви такі і що вас сюди привело?

– Я – Джек Гарбузова Голова, – відповів той зі своєю неодмінною усмішкою. – А привела нас сюди оця дорога, а навіщо – і сам не знаю.

Страж міської брами немало здивувався такій відповіді й похитав головою, наче вухам своїм не повірив.

– Перш за все давайте з’ясуємо: ви – людина чи гарбуз? – запитав він чемно.

– Це з якого боку подивитися, – визнав Джек. – Мабуть, і те, й інше, коли ваша ласка.

– А ця дерев’яна коняка – вона іграшкова чи жива? – засумнівався Страж.

Козла закотила лупате око і підморгнула Джеку, а потім звелася дибки і приземлилася Стражу просто на ногу.

– Ой! – зойкнув той. – Вибачаюсь, що поставив дурне запитання. Відповідь більш ніж переконлива. Дозвольте запитати, у яких справах ви завітали до Смарагдового міста?

– Справа, звісно, завжди має бути, – розважливо відповів Джек, – а от яка – навіть і уявити не можу. Краще спитати у татка, та справа в тому, що його щось не видно.

– Це темна справа, дуже темна! – оголосив Страж. – Та судячи з вашої усмішки, нічого лихого ви не замишляєте. Бо той, хто у темних справах, той і всміхається недобре.

– А от щодо усмішки, – визнав Джек, – то з нею нічого не вдієш. Вона в мене така від народження, як тато зробив, така вона й є.

– Гаразд. Прошу за мною до вартівні, – підсумував Страж, – і ми вирішимо, як із вами бути.

Джек заїхав через ворота на Козлі просто у вартівню. Страж посмикав за мотузку, задзеленчав дзвіночок, і до вартівні з інших дверей увійшов дуже високий Солдат. Він був убраний у зелений мундир, з плеча в нього звисала довжелезна зелена гвинтівка, і майже колін сягала доглянута зелена борода.

Страж негайно звернувся до нього:

– Тут до нас дивнуватий добродій, який певної мети візиту не має і навіть чого хоче – не знає. І що ж нам із ним робити?

Зеленобородий Солдат прискіпливо оглянув Джека. Нарешті він рішуче похитав головою, та так, що бородою пішли зелені бурунці.

– Мій обов’язок – відвести його до Їхньої Величності Опудала.

– А що Їхній Величності Опудалові з ним робити? – поцікавився Страж.

– А то вже Їхньої Величності клопіт, – відмахнувся Солдат. – У мене й свого клопоту повна голова. А все, що приходить звідти, – махнув він рукою за мур, – то вже Їхньої Величності морока. Тож одягай на хлопця окуляри, і я відведу його до королівського палацу.

Страж відкрив велику скриню з окулярами і заходився припасовувати їх до Джекових лупатих баньок.

– Щось у мене в наявності немає таких окулярів, аби закривали вам очі, – зітхнувши, схопився за голову Страж. – Та й голова у вас якась завбільшки з гарбуз, доведеться ще й мотузкою підв’язувати.

– Та навіщо мені взагалі окуляри? – не зрозумів Джек.

– У нас так заведено, – пояснив Солдат. – Без них тебе може осліпити блиск та сяйво нашого прекрасного міста.

– Он воно як! – вигукнув Джек. – Тоді чіпляйте, та найщільніше. Чого-чого, а осліпнути я не хочу.

– І я не хочу! – нагадала про себе Козла. Отож пару зелених окулярів знайшли й для тих банькуватих сучків, що були їй за очі.

Потому Зеленобородий Солдат крізь внутрішню браму вивів їх до міста, і вони одразу ж опинилися на головній вулиці величного Смарагдового міста. Іскристі зелені самоцвіти прикрашали фасади чепурних будинків, міських веж та башточок, і навіть зелена мармурова бруківка виблискувала коштовними камінцями. Усе це й справді мало справити незабутнє враження на того, хто бачив уперше таку величну красу.

А втім, ані Джек, ані Козла зовсім не розумілися на розкошах та красі й тому звертали мало уваги на дива, що поставали крізь зелені окуляри. Вони йшли собі слідом за Зеленобородим Солдатом і майже не помічали юрму зеленого люду, який вражено їх розглядав. А коли вискочив зелений собака і задзявкав на них, Козла, не довго думаючи, хвицонула його дерев’яною ногою, і той зі скавучанням забився десь у підворіття. Нічого іншого, що заслуговувало б на увагу, дорогою не трапилося.

Джек хотів було в’їхати мармуровими сходами просто до приймальні, та Солдат цього не дозволив. Тому Джек спішився, хоч і з трудом, а слуга відвів Козлу на задній двір. Самого ж Джека Зеленобородий Солдат припровадив до вітальні.

Залишивши подорожнього у вишукано вмебльованій вітальні, Солдат пішов про нього доповісти. І вийшло так, що жодних невідкладних справ у Їхньої Величності не було, і більше того, – Їхня Величність на той час нудьгували і тому одразу ж повеліли негайно провести відвідувача до тронної зали.

Джек не відчував ані страху, ані трепету перед зустріччю з правителем цього величного міста, адже він не мав жодного уявлення про якісь там світські манери. Та коли він увійшов до зали і вперше побачив Їхню Величність Опудала, що сидів на сяючому троні, то від здивування так і завмер.

Їхня Величність Опудало

Гадаю, всім читачам цієї книжки добре відомо, що являє собою опудало. А от Джек Гарбузова Голова за своє коротке життя ніколи не зустрічав істоту дивовижнішу за правителя Смарагдового міста.

Їхня Величність Опудало були вдягнені в линялі блідо-блакитні шати, а їхня голова була звичайнісіньким мішечком, напханим соломою, на якому широкими мазками були намальовані очі, вуха, ніс та рот, що мали зображати лице. Шати також були напхані соломою, та ще й абияк, так що руки-ноги Їхньої Величності були в якихось бугорках. На руках у нього були рукавиці з довгими пальцями, туго набиті ватою. З монаршої камізельки, так само як із шиї та халяв, стирчали жмутки соломи. На голові у нього покоїлася важка золота корона, рясно всипана іскристими самоцвітами, під вагою якої на чолі збиралися глибокі зморшки, що надавали намальованому обличчю вельми задумливого погляду.

Власне, лише корона була єдиною ознакою королівської величності, в усьому іншому Їхня Величність Опудало залишалися просто опудалом: вайлуватим, мішкуватим та хлипким.

Та якщо дивний вигляд Їхньої Величності Опудала справив таке враження на Джека, то не менше враження справив і сам Джек Гарбузова Голова на Їхню Величність. Бурякові штанці, малинова безрукавка та червона сорочка охляп звисали з дерев’яних палок, з яких Тіп збив Джека, а вирізьблена в гарбузі усмішка, що не сходила з обличчя, ніби сповіщала про те, що її, так би мовити, «носій» вважає життя найкумеднішою штукою, яку лише можна уявити.

Спершу, щоправда, Їхня Величність вирішили було, ніби дивний відвідувач таким чином з нього кепкує, і навіть збиралися припинити подібні вольності, та недаремно вони зажили слави наймудрішої особи в країні Оз. Опудало уважніше придивився до співрозмовника і незабаром відкрив для себе, що усмішка у того природна: така, як її вирізали в гарбузі, і тому журитися Джек просто не в змозі, навіть коли б і схотів.

Першим мали заговорити Їхня Величність. Огледівши Джека достатньо, на що пішла не одна хвилина, вони поставили питання, в якому відчувався подив:

– З яких країв ви такий будете: з одного боку, буцімто дерев’яний, але ж з іншого – живий?

– Перепрошую у Вашої Величності, – відповів Джек, – як це «буду», коли я вже є. Щось я вас, Ваша Величносте, не розумію.

– Чого саме не розумієш? – запитав Опудало.

– Мабуть, не розумію вашої мови. Я, бачте, прийшов з країни Левконії, отже, я іноземець, тож і мова у мене іноземна.

– Ой, і справді! – ляснув себе по лобі Опудало. – Сам я розмовляю мовою жвакунів, тобто жвакунською, яка також є мовою Смарагдового міста. А ви, судячи з усього, розмовляєте гарбузоголовою?

– Саме так, – з поклоном відповів Джек. – Ось чому нам ніяк не порозумітися.

– Ось тут нам не пощастило, – задумливо протягнув Опудало. – Без тлумача нам не обійтися.

– А хто він, той тлумач?

– Особа, що розуміє дві мови, у цьому випадку – твою і мою. Коли я щось кажу, тлумач може тобі розтлумачити, що я маю на увазі; і навпаки: коли щось кажеш ти, він розтлумачить мені твої слова. Адже тлумач не лише розмовляє на двох мовах, але ще й розуміє обидві.

– З його боку це вельми розумно, – відповів Джек, дуже вдоволений тим, що так просто знайшовся вихід із майже безвихідного становища.

На тому Опудало наказав Зеленобородому Солдатові пошукати серед містян того, хто розуміє як мову левконців, так і мову власне городян, – і негайно доставити до палацу. Коли Солдат відбув, Опудало знову звернувся до Джека:

– А чому б вам не скористатися стільцем, поки ми чекаємо?

– Ваша Величність забули – я вас не розумію, – мовив у відповідь Гарбузова Голова. – Коли ви пропонуєте мені сісти, вам краще подати мені зрозумілий знак.

Опудало спустився з трону, підкотив іззаду до нього крісло і штовхнув його під коліна, та так, що Джек упав на подушку як підкошений і склався навпіл, наче кишеньковий ножик, і потім ще йому довелося докласти немало зусиль, аби знову випростатися.

– Чи зрозуміли ви мій знак? – запитали Їхня Величність з усією люб’язністю.

– Ще й надто, – оголосив Джек, схопившись руками за голову, щоб повернути її назад, бо від штовхана голова його перекрутилася задом наперед.

– Здається, вас робили нашвидкуруч, – зауважив Опудало, спостерігаючи за тим, як борсається Джек.

– Здається, й на вас багато часу не пішло, – із щирою усмішкою відповів Гарбузова Голова.

– А от різниця між нами полягає в тому, – зазначив Опудало, – що я гнуся, та не ламаюся, а інший зламається, та не зігнеться.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.