Чудесна країна Оз

Ліман Френк Баум

Чудесна країна Оз

АВТОР із вдячністю присвячує цю книжку чудовим хлопцям і незрівнянним комікам Девіду Монтґомері та Френку Стоуну, чия талановита гра на театральній сцені в ролях Залізного Лісоруба та Опудала полонила тисячі дитячих сердець по всій Америці.

Переклад з англійськоїІгорь Ільїн та Олександр Кальниченко

© І. В. Ільїн, О. А. Кальниченко, переклад українською, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Чарівник країни Оз

Чудесна країна Оз

Озма з країни Оз

Дороті та чарівник в країні Оз

Мандрівка до країни Оз

Смарагдове місто країни Оз

Латочка з країни Оз

Тік-Так з країни Оз

Опудало з країни Оз

Рінкітинк в країні Оз

Пропала принцеса країни Оз

Залізний Лісоруб з країни Оз

Чари країни Оз

Ґлінда з країни Оз

Від автора

Після виходу в світ книжки «Чарівник країни Оз» я почав отримувати листи від дітей, які ділилися захопленими враженнями від повісті й просили «написати щось іще» про Опудала та Залізного Лісоруба. Спершу я сприймав ці невеличкі послання, попри їхню щирість та серйозність, лише як милу серцю похвалу. Та листи продовжували надходити протягом не те що багатьох місяців, а й навіть років.

А одна маленька дівчинка – до речі, теж на ім’я Дороті – здійснила далеку подорож лише заради того, щоб зустрітися зі мною та особисто попрохати написати продовження цієї книжки, і я їй пообіцяв, що лишень отримаю від тисячі дівчаток тисячу листів, у яких вони проситимуть продовжити історію про пригоди Опудала та Залізного Лісоруба, то таку книжку напишу. Не знаю, чи то маленька Дороті була перевдягнутою феєю і змахнула чарівною паличкою, чи то причиною став успіх театральної постановки «Чарівника країни Оз», та хоч як би там було, а у цієї історії з’явилося багато нових друзів, адже давно вже на мою адресу надійшла та тисяча листів, а за ними ще й ще, й ще.

І ось тепер, перепрошуючи за тривалу затримку, я все ж виконую свою обіцянку й знайомлю з цією книжкою.

Л. Френк БаумЧикаго, квітень 1904

Тіп майструє Гарбузову Голову

Україні Левконії, що лежить на північ від країни Оз, жив такий собі хлопець на ім’я просто Тіп. Узагалі-то це далеко не повне ім’я, бо, як стверджувала стара Момбай, повне його ім’я було Тіппетаріус; та навіщо пам’ятати повне, коли він відгукується й на Тіпа.

Батьків своїх хлопець не пам’ятав, ще малим дитям його віддали на виховання старій Момбай, слава про яку, треба чесно визнати, була далеко не найкращою. Це тому, що левконці мали всі підстави підозрювати її у справах чаклунських і тому сторонилися її.

Утім, чаклункою у повному сенсі вона не була, бо Добра Чаклунка, що правила цією частиною Чарівної країни, суворо-пресуворо заборонила будь-яким чаклункам навіть перебувати в її володіннях. Ось чому Тіпова опікунка, як би їй не кортіло займатися справжнім чаклунством, добре розуміла, що чаклунство тут поза законом і про більше, ніж мати славу звичайної ворожки чи хоча б знахарки, годі було й мріяти.

У домашні обов’язки Тіпа входило носити з лісу хмиз, на якому стара розводила вогонь, щоб варити своє зілля. А ще він, звичайно, працював у полі: сапав кукурудзу та ламав качани, а ще – годував поросят; а ще – доїв чотирирогу корову, якою неабияк пишалася стара Момбай.

Та не подумайте, ніби він тільки й знав, що працював не покладаючи рук, бо радше ставився до роботи так: що занадто, те не добре. Отож, коли його посилали до лісу, то він завжди знаходив хвильку-другу залізти на дерево та набрати пташиних яєць, чи поганяти виводок диких кроликів, чи посидіти із саморобною вудкою з саморобним гачком на березі річки. Потім похапки він набирав оберемок хмизу й волік його додому. Коли ж він мав працювати в полі, а високі стебла кукурудзи ховали його від пильного ока Момбай, Тіп частенько забавляв себе тим, що розворушував ховрашині нори або, якщо був такий настрій, лягав горілиць між рядками кукурудзи та й куняв собі там. Ось так, докладаючи певних зусиль не робити зайве, він і ріс собі і дужим, і здоровим, яким і має рости сільський хлопець.

Незвичні здібності Момбай частенько лякали її сусідів, і через те вони ставилися до неї з пересторогою, змішаною з повагою, а щодо Тіпа, то той терпіти її не міг і цього навіть не приховував. Насправді він міг би й краще ставитись до старої, враховуючи хоча б те, що вона була, що там не кажи, його опікункою.

У Момбай на кукурудзяних полях деінде між рядками росли гарбузи; золотисто-червоні, вони так і кидалися в очі серед зелених кукурудзяних стеблин. З року в рік їх садили і ретельно доглядали, аби підгодовувати чотирирогу корову взимку. Та одного дня, коли всю кукурудзу вже порубали на силос і Тіп тягав гарбузи до хліва, він раптом вирішив, що непогано було б вирізати з гарбуза щось схоже на людську голову, якою потім добряче налякати стару.

Тож він вибрав підхожого великого гарбуза з яскравими помаранчево-червоними боками і взявся за роботу. Кінчиком ножа він старанно виколупав дві круглі дірки, що мали слугувати за очі, потім трикутником вирізав ніс, а наостанок – рота, що вигином нагадував місяць-молодик. Обличчя, коли воно було завершено, навряд чи можна було назвати вродливим, та посмішка вийшла така велика й широка і така щира, що навіть Тіп не втримався і розсміявся, дивлячись на своє творіння.

Хлопець ріс сам і товаришів не мав, тож не знав, що хлопці часто бавляться тим, що видовбують із гарбуза м’якоть і так само вирізають очі, носа й рота, а всередину вставляють запалену свічку, аби такою головою когось налякати. Якби він це знав, то, може, тим усе це й скінчилося б, та він пішов далі й вирішив змайструвати щось таке, що було б схоже на людину, тільки з гарбузовою головою, і таким страхопудом добряче налякати стару Момбай, коли та зіткнеться з ним носом до носа.

«І тоді, – мовив Тіп сам собі з усмішкою, – вона заверещить голосніше, ніж ота бура льоха, коли її смикнути за хвоста, а тіпати від жаху її буде сильніше, ніж ото тіпало мене торік, як зліг від лихоманки!»

Часу, аби виконати задум, у нього було більш ніж достатньо, бо Момбай пішла до села, як сама сказала, чогось накупити про запас, а дорога займала добрих два дні.

Із цими думками він узяв сокиру, пішов до лісу, вибрав два-три міцних та струнких деревця, зрубав їх та обтесав від гілок і листя. І з тих жердин вирішив змайструвати руки й ноги свого страхопуда, а для тулуба надер товстої кори з кремезного старого дерева; не без зусиль він скрутив кору в такий собі сувій підхожого розміру і скріпив краї дерев’яними кілочками.

Весело насвистуючи, він старанно припасував до тулуба руки й ноги, ретельно вистругані. Робота доходила кінця, як почало смеркати, і Тіп згадав, що йому ще доїти корову та годувати поросят. Майструвати дерев’яного чоловічка в сутінках було неможливо, тож він звалив його собі на горба й притягнув додому.

Увечері при світлі вогнища на кухні Тіп старанно закруглив усі гострі кути і застругав усі сучки та задирки. Потому він прихилив чоловічка до стіни та полюбувався на нього. Чоловічок вийшов на славу: стрункий та високий, навіть як на дорослого чоловіка – в очах хлопчика це було великою чеснотою, бо він і сам хотів би вирости такого ж зросту.

А вранці, вивчаючи свій витвір, він виявив, що зовсім забув про шию, на якій стирчала би гарбузова голова. Тож він знову пішов до лісу – добре, що туди було рукою сягнути, і вирубав пару цурок, щоб завершити своє створіння. Удома він зробив із цурок хрестовину, а в перехресті вивертів дірку – встромити шию, щоб голова сиділа на плечах. Цурку, яка мала слугувати за шию, він зверху загострив і насадив на неї гарбуза і результатом залишився задоволений: голову можна були повертати як в один бік, так і в інший, як забажаєш, а руки й ноги згиналися так, що можна було поставити чи посадити страхопуда у будь-яку поставу за бажанням…

– А ось тепер, – проголосив Тіп із гордістю, – він вийшов хоч куди і здатен вичавити не один зойк із старої Момбай! Єдине, що залишається, – це добре його вдягнути.

А от із цим вийшла заминка. Тіпу довелося перетрусити всю велику скриню, в якій Момбай тримала скарби та дорогий для неї мотлох, і на самому споді відкопав якісь дивні пурпурові штани, червону сорочку та рожеву безрукавку в білий горошок. Усе це він згріб докупи й давай виряджати своє створіння, і хоч манаття на того виявилося замале, та дженджик із страхопуда вийшов хоч куди. Аби вбрання було повним, Тіп начепив на страхопуда в’язані старі панчохи Момбай та свої власні, вельми підтоптані черевики і так захопився плодами своєї праці, що аж в танок пустився і залився щасливим хлоп’ячим сміхом.

– Треба дати йому ім’я! – у захваті вигукнув він. – Такий славний страхопуд, як цей, безперечно, мусить мати ім’я. А наречу-но я його, – додав він, задумавшись на якусь мить, – Джек Гарбузова Голова!

Життєдайний порошок

Ретельно все зваживши, Тіп вирішив, що найкраще поставити Джека на повороті дороги, що неподалік від дому. Отож узявши страхопуда на плече, Тіп потяг його туди, та нести було тяжко й вельми незручно. Проволік його по дорозі й зрозумів, що далеко так не пройдеш, тож він поставив його на ноги і, по черзі згинаючи їх у колінах і підштовхуючи в спину, примудрився довести Джека до повороту. Авжеж, не обійшлося й без падінь, та Тіп цього разу докладав більше зусиль, ніж коли-небудь до роботи у лісі чи полі, та й шалапутна вдача надавала йому сил, і дуже вже кортіло подивитися на справу рук своїх…

«От так Джек, от так молодець!» – примовляв Тіп сам до себе, тяжко відсапуючись від незвичної натуги. Аж тут побачив, що ліва рука Джека, поки вони йшли, десь відвалилася. Отож довелося повертати назад і шукати руку, а потім, ножем вирізавши новий товстіший чопик, він заново прикріпив руку до плеча, причому міцніше, аніж було. А ще він помітив, що гарбузова голова на плечах у Джека перекрутилася і дивиться обличчям назад, та впоратись із цим було ще легше. Нарешті Джека вдалося встановити просто на повороті стежини, де мала з’явитися стара Момбай: той виглядав досить природно, аби зійти за левконійського фермера, і досить неприродно, аби налякати будь-кого, хто з ним зіткнеться ніс до носа.

Позаяк чекати на повернення старої було ще зарано, Тіп спустився в долинку за господою, де росла ліщина, і почав збирати горіхи.

Проте цього разу стара Момбай повернулася раніше, ніж зазвичай. Вона зустрічалася з лукавим і кульгавим відьмаком, що мешкав в одинокій печері в горах, і обміняла деякий харч на кілька маловідомих чаклунських таємниць.

Отримавши таким чином три нових рецепти, чотири чудодійних порошки та збір чар-зілля на різні випадки життя, вона поспіхом пошкандибала додому, аби якомога скоріше випробувати їхню дію.

Коли на повороті дороги Момбай краєм ока помітила чоловічу постать, то, вся в думках про свої дорогоцінні набутки, лише кивнула і мовила:

– Добривечір, добродію!

Проте за якусь мить, не почувши відповіді, вона кинула допитливий погляд і відразу ж збагнула, що перед нею – гарбузова голова, над якою складеним ножиком Тіпа була виконана складна робота: дбайливо вирізане лице.

– Ти диви, – гмикнула Момбай, – що витворяє цей бешкетник! Ну, добре! Ду-у-же добре! Ох, я йому всиплю перцю, от дістанеться йому на горіхи – побачить у мене, як стару бабу лякати!

Вона згарячу вже замахнулася костуром, аби одразу розтрощити вщент вишкірену гарбузову фізіономію, аж раптом у неї промайнула думка, від якої костур так і застиг у повітрі.

– А чи не спробувати мені мій життєдайний порошок просто зараз! – вихопилося у неї. – І я напевно знатиму: чи не надурив мене часом лукавий відьмак так само, як я надурила його.

Вона поставила кошика на землю і заходилася в ньому копирсатися у пошуках клунка з дорогоцінним порошком.

А поки Момбай так вовтузилася, назад повернувся й Тіп із кишенями, набитими горіхами, і угледів стару, що копирсалася у своєму кошику біля його страхопуда: від переляку вона аж ніяк не верещала і навіть зовсім не лякалася.

На таке розчарування він не очікував, тож спершу засмутився, та наступної миті його охопила цікавість, що ж там надумала стара Момбай. Він сховався за живоплотом і непомітно почав спостерігати за старою.

Попорпавшись у кошику, карга витягла з нього стару перечницю з линялою наліпкою, на якій рукою відьмака олівцем було виведено: «Життєдайний порошок».

– Ага! Ось де він! – радісно вигукнула вона. – Зараз побачимо, чи такий він уже чудодійний, як стверджував старий скнара. Неспроста цей скупердяй дав мені його раз чхнути, та гадаю, що вистачить і на три.

Тіп був дуже здивований, коли підслухав ці слова. А ще більше здивувався, коли побачив, як стара Момбай підняла руку і посипає гарбузову голову його Джека з перечниці, так само як посипають перцем печену картоплю. Порошок сипався просто Джекові на гарбуза, струшувався на червону сорочку, малинову безрукавку та бурякові штани і трохи навіть потрапило на латані й підтоптані черевики.

Сховавши перечницю у кошик, Момбай підняла ліву руку, виставила мізинець і мовила:

– Тик!

Потім підняла праву руку й виставила догори великий палець і мовила:

– Мик!

Потім вона підняла обидві руки, розчепірила всі пальці й вигукнула:

– Пшик!

На останньому слові Джек Гарбузова Голова відсахнувся від неї на крок назад та з докором у голосі мовив:

– Чого це ви, бабусю, репетуєте! Я ж не глухий!

А стара Момбай у захваті пустилася в скоки та в боки навколо нього, примовляючи:

– Живий! Живий! Ти диви – живий…

На радощах вона підкинула до неба свого костура, зловила його у повітрі, потім обхопила себе обома руками і навіть спробувала станцювати джиґу, при цьому не втомлюючись примовляти:

– Живий! Живий! Ти диви – живий!

Можна й не казати, що Тіп спостерігав за всім цим розкривши рота.

Спочатку він так перелякався, що ладен був накивати п’ятами, та ноги в нього тремтіли й дрижали з такою силою, що про втечу годі було й думати. Аж раптом він глянув на подію іншими очима, і вона видалася йому навіть потішною; особливо ж кумедним йому здався вираз обличчя на гарбузовій голові – такий комічний, що й втриматися від сміху було неможливо. Отож, ледве очунявши від страху, Тіп не витримав і хіба що не покотився від реготу; і переливи його дзвінкого сміху долинули до вух старої Момбай; та стрепенулася й швиденько пошкутильгала до живоплоту і, схопивши Тіпа за барки, потягла його назад, туди, де залишила кошик та Гарбузову Голову.

– Ах ти поганець, ах негідник, та ще й нишпорка! – злостиво лементувала вона. – Я покажу тобі, як підглядати за мною! Я навчу тебе, як робити з мене посміховисько!

– Ніякого посміховиська я з вас не робив, – заперечив Тіп. – То я сміявся не з вас, а з мого приятеля, Гарбузової Голови! Ви тільки гляньте на нього! Ну хіба не гороб’яче одоробло!

– Сподіваюся, ви викладаєте свої погляди не з приводу мого вигляду, – зауважив Джек, і було так кумедно чути його поважний голос тоді, коли з його обличчя не сходила усмішка по самі вуха, і Тіп знову так і заллявся сміхом.

Навіть Момбай виявила певну цікавість до страхопуда, якого її чари оживили, бо, уп’явшись у нього пильним поглядом, вона раптом запитала:

– А що ти взагалі знаєш?

– Ну, поки складно сказати, – відповів Джек. – Бо хоч мені й здається, що я знаю багато, та я ще не знаю, скільки я ще не знаю. А от щоб це з’ясувати, потрібен якийсь час.

– Оце точно, – заглиблена у свої думки, підтвердила Момбай.

– І що ж ви тепер робитимете з ним, коли він живий та ще й, здається, сповна розуму? – поцікавився Тіп.

– Я ще подумаю, – відповіла Момбай, – та спершу всім час додому, бо вже смеркає. Допоможи Гарбузовій Голові йти.

– Не треба мені допомагати, – відповів Джек. – Я сам. Я можу ходити так само, як ви. Адже у мене є руки й ноги і вони згинаються.

– Це так? – запитала стара, звертаючись до Тіпа.

– Авжеж. Моя робота, – відповів із гордістю хлопець.

Отож вони попрямували додому, а коли зайшли на подвір’я, стара Момбай завела Гарбузову Голову до хліва і запхала його у вільне стійло, а вхідні двері надійно замкнула знадвору.

– З ним я розберуся пізніше, а спершу займуся тобою, – кивнула вона головою у бік Тіпа.

Від її слів хлопцеві стало якось зле, бо він добре знав недобрий мстивий норов старої, здатної на будь-яке зло, і сумнівів вона при тому не мала.

Вони увійшли до господи. Уже в хатині, круглій будівлі з маківкою-дахом, як майже всі фермерські оселі в країні Оз, Момбай наказала хлопцю запалити свічку, поки сама ховала кошика в шафу та чіпляла свій плащ на кілочок на вішалці.

Тіп поспішив виконати наказ, бо боявся старої. Коли в господі стало світло, Момбай веліла йому розпалити вогнище, а сама тим часом сіла до вечері. Коли вогонь розгорівся і весело затріщали дрова, Тіп підійшов до старої й попросив і собі трохи хліба із сиром, але Момбай пропустила його слова повз вуха.

– Я ж голодний! – мовив Тіп ображено.

– Незабаром своє отримаєш, – відповіла стара з кам’яним обличчям.

Її слова Тіпу не сподобалися, бо в них чулася погроза, та він вчасно згадав, що кишені в нього набиті горіхами, отож наколов трохи й поїв, а стара тим часом встала з-за столу, струсила з фартуха крихти й поставила на вогонь чорний казанок. Потім вона відміряла рівні долі молока та оцту й плеснула їх у казанок. Потому дістала кілька торбинок чар-зілля та порошків і один за одним відміряла та підсипала у своє вариво. Час від часу вона брала свічку в руку й підносила її до жовтого папірця, звіряючись із рецептом зілля, яке варила.

Чим довше Тіп за нею спостерігав, тим більше непокоївся.

– І для чого ж це? – запитав він.

– Не для чого, а для кого, – сказала як відрізала Момбай.

Тіп неспокійно засовався на лавці й утопив погляд у казанок, що саме почав булькати. Далі він перевів погляд на суворе зморшкувате обличчя чаклунки, і йому страх як закортіло опинитися деінде, тільки не в цій напівтемній закіптявленій кухні, де навіть тіні від свічки на стінах наганяли жах. Так у гнітючій тиші, яку порушували лише булькання казанка та потріскування дров у вогні, минула майже година.

Аж ось Тіп набрався сміливості й перервав мовчанку.

– То що, ви це готуєте для мене? – запитав він, кивнувши в бік казанка.

– Атож, – коротко відповіла Момбай.

– А воно мені не зашкодить? – запідозрив Тіп неладне.

– Та як сказати… Якщо я нічого не наплутала, – відповіла Момбай, – то ти обернешся на мармурову статую.

Тіп рукавом витер раптом спітніле чоло.

– Але я не хочу обертатися на мармурову статую! – заквилив він.

– А тебе ніхто не питає! – відказала стара, недобре стрельнувши оком у бік хлопця. – Головне, що цього хочу я.

– А яка тоді буде з мене користь? – заходився відмовляти Тіп. – Тоді ж нíкому буде на вас робити.

– А Гарбузова Голова навіщо? – відрубала Момбай.

Тіп знову заквилив.

– А чом вам не обернути мене на цапа чи хоча б на курча? – запитав він занепокоєно. – Який вам зі статуї пожиток?

– А ось який, – відповіла Момбай. – Наступної весни я розіб’ю квітник, а посеред клумби поставлю мармурову статую для краси. Сама дивуюся, що це якось не спало мені на думку раніше. Як же ти мені остогид за всі ці роки!

Від її слів Тіп відчув, що обливається холодним потом, але й далі боявся поворухнутися і лише з дрижаками в колінцях стривожено поглядав на казанок.

– А може, воно не подіє, – пробубонів він ледь чутно безутішним голосом.

– Ще й як подіє! – відповіла Момбай бадьоро. – Я рідко коли помиляюся.

І знову запанувала тиша, така довга й гнітюча, що коли Момбай нарешті зняла свого казанка з вогнища, була вже майже північ.

– Вживати мій чудесний напій треба охолодженим, – оголосила стара відьма, яка, попри всі закони, не кинула свого заняття чаклунством. – Отож лягаймо спати, а на світанку, коли прийде час перекидатися на статую, я тебе покличу.

І з тими словами вона пошкандибала до своєї кімнати, виносячи з собою паруючий казанок. Тіп почув, як зачиняються двері і гримить засув.

Та спати, попри наказ, хлопець не міг. Він усе сидів і дивився, як загасаючи жевріють у вогнищі вуглинки.

Втеча

Тіп надовго замислився.

«Ох і тяжко бути мармуровою статуєю, – з’явилися у нього бунтівні думки. – Але я стояти статуєю не буду! За всі ці роки я їй остогид, каже вона, отже, збирається спекатися мене. Невже легшого засобу не знайшлося, як обернути мене на статую? Який хлопець погодиться статуєю стовбичити посеред клумби все своє життя? Залишається одне: дати дьору! І зробити це краще до того, як вона почне напувати мене своїм бридким зіллям».

Він почекав, допоки хропіння старої відьми не сповістило про те, що та міцно спить, тихенько встав і прокрався до буфета, аби взяти з собою чого-небудь у дорогу.

«Як же вирушати в дорогу без запасів?» – вирішив він, нишпорячи на вузьких полицях.

У буфеті він знайшов лише кілька засохлих скоринок хліба, тому заглянув до кошика Момбай і намацав там сир, що стара принесла із села. Порпаючись у кошику, він натрапив і на перечницю, де замість перцю був «Життєдайний порошок». «А прихоплю-но я і його, – зміркував він, – а то Момбай ще наробить лиха».

З цією думкою він засунув перечницю в кишеню разом із сухарями та сиром.

Тіп обережно вийшов із хати і замкнув на клямку двері. Надворі яскраво світив місяць і переливалися зорі. Після затхлої та сморідної кухні ніч здавалася напрочуд свіжою та лагідною і кликала в дорогу.

«Не гадав я, що тікати з дому – така насолода, – мовив сам до себе Тіп. – Бо вже кого-кого, а Момбай я ніколи не шанував. Сам дивуюся, як це я умудрився потрапити до її лап».

Він плентав непоквапом до дороги, аж коли у нього промайнула думка, яка примусила зупинитися.

«От не можу я залишити мого Джека на поталу старій Момбай, та й край! – пробурмотів він сам собі. – І чий же він, як не того, хто його створив, а посипати когось перцем – великого розуму не треба».

Він хутко повернувся до хліва і відчинив двері стійла, де Момбай замкнула Гарбузову Голову.

Джек тихо стояв собі посеред стійла, і в місячному сяйві Тіп побачив, що той життєрадісно усміхається, як і завжди.

– Ходімо! – кивнув надвір Тіп.

– Куди? – запитав Джек.

– А це ми дізнаємося разом, – відповів Тіп, мимоволі усміхаючись у відповідь, – бо підемо світ за очі.

– Добре, – просто відповів Джек і перевальцем почалапав із хліва під зоряне небо.

Вийшовши з двору, Тіп повернув до дороги, а Джек подибав слідом. Він шкандибав накульгуючи, більше того, час від часу то одне коліно, то інше у нього підгорталося назад, і він ледве не валився з ніг. Утім, Гарбузова Голова швидко помітив цей свій ґандж і став докладати зусиль ходити доладно і не оступатися на рівному місці. Тіп простував стежиною, не зупиняючись ані на мить. Йти швидко вони не могли, але йшли без упину, і коли зайшов місяць і з-за пагорбків визирнуло сонце, вони вже подолали чималу путь, так що хлопець погоні вже не боявся. Більше того, про всяк випадок заплутуючи сліди, він звертав то на одну стежку, то на іншу, так що й сам би себе не знайшов, якби пустився навздогін.

Переводячи дух від того, що уник хоча б на якийсь час перетворення на мармурову статую, хлопець нарешті зупинив свого супутника, а сам утомлено бухнувся на валун край дороги.

– Ну що ж, сідай поснідаємо, – мовив Тіп.

Джек Гарбузова Голова з цікавістю огледів Тіпа з сухариком, та приєднатися до трапези відмовився.

– Здається, у мене трохи інша будова, – мовив він.

– Звісно, інша, – відповів Тіп. – Кому, як не мені, це знати, я ж сам тебе змайстрував.

– Невже? – запитав Джек.

– Авжеж. Своїми руками зібрав. А ще зробив тобі очі, і ніс, і вуха, й рота, – сказав Тіп із гордістю. – Та ще й одягнув як міг.